Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



НА УРОКАХ ДИТИНА ВТРАЧАЛА СВІДОМІСТЬ ВІД ГОЛОДУ, АЛЕ ТЕПЕР ВСЕ БУДЕ ПО-ІНШОМУ!

Юля і Руслан (сестра і братик) вихованці Сватівського будинку-інтернату для дітей Надія
Як би сумно про це не було говорити, проте факт залишається фактом: довкола нас дуже багато дітей, котрі в своєму вельми юному віці не мають батьківського піклування. Вони не знають, що таке справжня родина, з її любов'ю та увагою, дружнім ставленням один до одного, з батьківською турботою та підтримкою… Не знають, що таке смачні сніданки, обіди та вечері, охайний доглянутий будинок, випраний одяг, іграшки, тверезі батьки... Так, на превеликий жаль, статистика говорить, що дітей-сиріт, у яких ані мами, ані тата немає через певні життєві трагедії, в нашому суспільстві значно менше, ніж тих, хто став сиротою при живих батьках (найчастіше - п'яницях).

Існує чотири форми улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Усиновлення є найоптимальнішою запорукою того, що дитина матиме нових маму та тата (не на рік чи на п'ять, а на все життя), котрі стануть для неї справжніми батьками в усіх розуміннях цього слова. Але випадки усиновлення стаються дуже рідко (особливо в нашому районі). Опікунство - одна з найрозповсюдженіших форм улаштування дітей. Малеча потрапляє до сімей найближчих родичів своїх батьків у разі смерті останніх чи позбавлення їх батьківських прав.
В прийомній сім'ї може виховуватися лише до 5 дітей ("своїх" та прийомних). Таких родин в Сватівському районі існує лише чотири. В них отримують належне піклування та турботу від прийомних батьків шестеро дітей. Дитячих будинків сімейного типу на Сватівщині поки що немає, але про відкриття такого мріє родина Лозенко з Нижньої Дуванки (і втілення мрії вже розпочато за рахунок будування спецжитла для цієї сім'ї). В таких от сімейних будинках прийомні батьки можуть виховувати до 10 дітей. Прийомні тата і мами є офіційними помічниками держави, образно кажучи, у вихованні підростаючого покоління. Батьки з прийомних сімей та з будинків сімейного типу отримують зарплату у розмірі 35% від суми державних виплат на утримання дітей, а якщо хтось з батьків є непрацюючим, то держава бере на себе виплати до Пенсійного фонду до того ж.
Але, навіть не дивлячись на державну підтримку та матеріальну допомогу, не кожен піде на те, аби взяти до своєї родини прийомну дитину. Або ж навпаки стається так, що дітей беруть лише заради отих самих державних виплат на дітей та матеріальної допомоги дорослим, зовсім забуваючи про відповідальність за життя малих, що брали на себе. Та приємних позитивних випадків, слава Богу, більше, ніж гірких…
Юля і Руслан (сестра і братик) потрапили до Сватівського будинку-інтернату для дітей "Надія" у серпні минулого року, бо їхні батьки були позбавлені батьківських прав (рідні мама і тато - алкоголіки). Семирічна дівчинка та її чотирирічний братик були виснажені як фізично, так і морально. Руслан боявся навіть дивитися у бік дорослих. Старша Юля на той час мала бути переведеною до другого класу школи, проте цього не сталося - дівча знову пішло з вересня до першого класу, бо мало значні пробіли в знаннях. Можна з упевненістю стверджувати, що подібне сталося з вини батьків-п'яниць, котрі не приділяли ніякої уваги навчанню доньки. Через них Юля часто пропускала заняття в школі, а на уроках втрачала свідомість від голоду. Це страшно, але Руслан та Юля навіть не уявляли до того, як потрапили до дитячого будинку, що на столі може бути ще якась їжа, окрім окрайця хліба!.. За рік перебування в "Надії" малеча суттєво змінилася не лише ззовні, а й внутрішньо: вони перестали лякатися дорослих, інших дітей, їхні очі засяяли якимось особливим теплим світлом.
Визначна подія сталася нещодавно в житті двох маленьких вихованців Сватівського будинку-інтернату - їх забрали до прийомної родини! (До речі, це могло статися і значно раніше. Вже були батьки з іншого міста Луганщини, які бажали взяти на виховання Юлю та Русіка, проте тітка дітей (а така в них є) разом зі своїм чоловіком влаштували грандіозний скандал з цього приводу. Прийомні батьки після того відмовилися від свого задуму. І вийшло так, що найближчі родичі малюків ні самі не захотіли взяти дітей під свою опіку, ні дозволили зробити цього іншим).
Прийомні тато та мама Юлі і Руслана мешкають у Рубіжному. Вони мають двох власних дітей: повнолітнього сина-студента та доньку-п'ятикласницю. Тато - підприємець, мама - держслужбовець, родина має всі належні (і навіть більше) житлові умови, матеріально забезпечена… Коли їх запитали, чому вони вирішили взяти на виховання прийомних дітей, вони відповіли просто і щиро, не задумуючись: "Ми любимо, коли в нашому домі гамірно, чутно дитячий сміх. Ми дуже любимо дітей! І якщо ми можемо і хочемо зробити щасливішими малюків, що цього потребують, то гріх було б не спробувати".
У день, коли Юля та Руслан прощалися з будинком-інтернатом, їхній радості не було меж. Братик весь час гамірно твердив про те, що в них будуть свої власні ліжка. Дітвора сміялася, бешкетувала, стрибала у салоні автомобілю, дожидаючись від'їзду…
- Не бешкетуйте! Ви ж можете машину зламати, - з посмішкою на обличчі сказали дітям.
- Це тепер наші тато і мама, а значить, і машина наша - можемо ламати! - весело прострекотіли Юляшка з Русіком.
А вже наступного дня дівчинка пішла до школи, а її молодший братик - до дитячого садочку…

P.S. За якийсь час до того, як Юля та Руслан поїхали до Рубіжного з новими батьками до нового життя, в "Надії" з'явилися двоє вихованців - трьох та п'яти років. Діти були вкрай занедбані та зацьковані, у буквальному сенсі "шарахалися" від дорослих-вихователів та працівників служби у справах дітей. Ані старша, ані менша дитина не вміли розмовляти, навіть жодних звуків не промовляли. Перший час вихователі відучували малюків на ніч ховатися під ліжка (і це, треба зазначити, було нелегко, бо діти звикли спати саме в таких умовах). За кілька тижнів, завдяки щирому доброму ставленню, турботі та увазі, працівникам інтернату вдалося завоювати довіру дітей. Вони навіть почали посміхатися та промовляти окремі звуки! Звичайно, в "Надії" їм буде добре, їх ніхто не образить і не дозволить зробити це іншому… Проте справжнє родинне тепло ніщо, на жаль, не замінить. Та, будемо сподіватися, цим двом дітлахам пощастить зустріти прийомних батьків, які зможуть їм його дати.

О. ДЕМЧЕНКО.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика