Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



Дітям – про війну

Учасникові трьох воєн, гвардії майору у відставці Кардатову Я.М. присвячується.

Вивчаючи історію рідного краю, його героїчне минуле, я разом із загоном юних слідопитів школи по-бувала у багатьох містах і селах країни, зустрічалася з людьми з легенд. Про одну з таких незабутніх зустрічей і піде мова далі.
Військово-патріотична робота з молоддю не повинна носити епізодичний характер, вона має бути добре спланованою, продуманою і постійною. Робота у нашій школі включала проведення таких заходів як: походи по місцях бойової слави, вивчення історії рідного краю і збір відповідного матеріалу, зустрічі з ветеранами війни та праці, шефство над братськими могилами, листування з ветеранами та рідними загиблих, проведення тематичних вечорів, диспутів, урочистих лінійок і т.д.
Розпочали ми роботу з встановлення імен похованих у братській могилі. Це дуже копітка робота, котра не закінчена повністю і до цього часу. Вдалося знайти прізвище одного солдата, розшукати рідних сестер та бойових друзів гвардії капітана І.М. Воровіченка. В рамках цієї роботи відбулись цікаві зустрічі, велося постійне листування. Ми запрошували до себе і радо зустрічали дорогих гостей, а також нас запрошували і вітали у себе ветерани.
У школі існує традиція: під час будь-яких шкільних урочистостей до пам'ятника загиблим воїнам покладаються найкращі квіти. Ми відвідали славне місто, багате історією, наш рідний Київ, і не тільки милувалися красою міста, а й побували у найбільш відомих історичних місцях.
Серед тих, хто охоче відгукнувся на наше прохання розповісти про бої за звільнення України, був гвардії майор у відставці Кардатов Яким Макарович. Про себе він написав стисло, але зрозуміло: "...ветеран Финской 1939-1940 гг, Отечественной 1941-1945 гг и войны с Японией в июле, августе, сентябре 1945 года, ветеран труда". Найбільше нас вразило повідомлення, що свій бойовий шлях Кардатов Я.М. почав у Бресті і пройшов цей шлях з честю, закінчивши участю у розгромі Японії. Ми уявили, які нелегкі перешкоди довелось долати ветерану, і захотіли з ним зустрітися віч-на-віч.
Побідкалися, що до Таганрога, де проживав Яким Макарович, турбюро путівок не пропонує і отримали чемне запрошення в гості. Розуміли, як нелегко буде у двокімнатній скромній квартирі розмістити нас. Але Кардатови своє запрошення повторили, правління колгоспу "Червона зірка" (був такий колгосп у Верхній Дуванці) пішло нам назустріч і надало автобус. Тож одного літнього ранку ми вирушили у дорогу.
В Таганрозі на нас чекали. Ми приїхали вчасно і були здивовані теплим прийомом – не тільки подружжя Кардатових, а всіх жителів багатоповерхового будинку, особливо наймолодших. Вже ввечері того ж дня наші хлопці фали у рухомі ігри разом з господарями двору. Ця дружба міцніла з кожним днем нашого перебування у Таганрозі. Нас супроводжували під час відвідання історичних місць, а потім всі ніжилися на березі теплого Азовського моря.
Яким Макарович був нашим невтомним гідом. У парку відпочинку домігся, щоб групу туристів з Луганська до всіх атракціонів пропустили без черги і безкоштовно. В чеховській гімназії йшов ремонт, відвідувачів не пускали, але Яким Макарович переконав директора і усі пройшлися коридорами і класами гімназії.
І так було скрізь. Ветеран турбувався, щоб все з запланованого діти побачили. На березі моря він ставав невтом-ним футболістом, за столом -гостинним господарем, а ввечері - незрівнянним оповідачем.
Найцікавіше починалося, коли діти вкладалися спати, твердо дотримуючись черги - кому лягати поруч з ветераном. І починалася задушевна розмова. Першого ж вечора хлопці запитали, звідки Яким Макарович починав свій бойовий шлях, як і чим йому запам'ятався перший день війни. Почули коротку і спокійну відповідь:
- Війну я почав у Бресті...
Діти відразу засипали ветерана питаннями. а Яким Макарович розповідав далі:
- Після війни з білофінами я приїхав до Ленінграду і продовжив навчання у військовому училищі. По його закінченні одержав призначення у Брестський гарнізон і, взявши з собою дружину і сина, прибув для подальшого проходження служби. Нас зустріли привітно. Віра Яківна (дружина) відразу подружила з офіцерськими дружинами, у мене все було гаразд на службі, але ми, прикордонники, як ніхто, відчували, що в повітрі пахне воєнною грозою.
Та, не дивлячись на це, коли вранці 22 червня 1941-гр року прогриміли перші вибухи, ми подумали, що над Брестом - літня гроза. Та скоро я зрозумів, яка гроза гримить над нами, і відразу подався до фортеці. Вже не було ніякого сумніву, що це - всерйоз, хоча не вірилось, що надовго.
Прикордонники, тримаючи оборону, сподівалися на підтримку, але згодом зрозуміли, що чекати немає на кого і вирішили триматися до останнього патрону, до останнього подиху. З'явилися поранені і вбиті, німці шаленіли, але ми не здавалися. Дуже переживали за жінок і дітей, а тому настав час, коли вирішили: сім'ї повинні покинути фортецю. Стриманим і коротким було прощання. Дивився я вслід дружині з сином Колею на руках і не знав, чи побачуся ще з ними. Наші дружини мужньо вирушили в дорогу, тримаючи в руках білі хустинки. Так моя сім'я опинилася аж на Кавказі, і я довгий час не мав звістки від неї. Прикордонники зібралися за міцними стінами цитаделі. Великою проблемою була наявність води, доводилося її брати під ворожими кулями. Коли втратив свідомість від тяжкого поранення, друзі прив'язали мене до великого поліна і зіштовхнули у воду, так і виплив я порічці Моховець до наших санітарів, котрі підібрали мене і напівживого відправили до госпіталю. Підлікувавшись, знову вирушив на фронт у складі медсанбату 6-ї стрілецької дивізії.
- А після війни Ви були у Бресті? - запитали хлопці.
- Так, був, і не раз, - відповів Яким Макарович. - Я вам подарую фотокартки, зроблені підчас зустрічей у Бресті. Ми, захисники фортеці, щоліта приїздимо, щоб покласти квіти до обеліску, вшанувати пам'ять загиблих, вклонитися пам'ятним місцям...
Розглядаючи альбом, хлопці зацікавились фотокарткою, на якій Якима Макаровича радо вітає дівчина-мадьярка, а поруч стоїть красень-кінь. Знову посипалися запитання і ветеран продовжив розповідь:
- Коли ми перейшли кордон і почали визволяти країни Європи, місцеве населення радо нас вітало, запрошувало в гості, частувало. Ось такий епізод якраз на цьому фото. Бачите, з якою шаною ця молода дівчина підносить келих вина. А поруч зі мною - вірний товариш, з яким я пройшов бойовий шлях і якому завдячую життям, - кінь Орлик. Коні -дуже розумні тварини, повірте мені, донському козаку. Орлик звик до пострілів, спокійно поводив себе у бою, а в перервах між боями завжди ходив за мною. Ми так звикли один до одного, що навіть кашу їли з одного казанка, чим дивували моїх друзів. Коли настав час розлучатися, то кінь плакав справжніми сльозами, жалібно дивився на мене, але не міг нічого сказати. Я гладив його, розчісував гриву і промовляв на прощання лагідні слова, говорив, щодалі мій шлях проходитиме через піски, а кінь не зможе його подолати...
Іншого вечора допитливих хлопчаків зацікавив знімок, на якому був зафіксований верблюд. І почули таку розповідь ветерана:
- То - наш Володя. Він дійшов до Берліна. Спочатку їх, верблюдів, було 20, але вижив лише Володя. Верблюди-в'ючні тварини, вони незамінні помічники у перевезенні вантажів. А ще бійці гріли руки, занурюючи їх у густу верблюжу шерсть. Тварини відчували наш стан і охоче ділилися своїм теплом. Але на війні як на війні, а тому до переможного кінця дійшов лише один верблюд - Володя...
Потім були розповіді, як звільняли міста і села України. Українські села запам'яталися ветерану гостинністю селян і теплом печей. Потрапивши до оселі, солдати гріли руки на опічку, а господиня намагалася пригостити їх чимось смачненьким: смаженою картоплею, молоком, хлібом.
Український хліб - особливий. Він високий, духмяний.
Ще багато про що цікаве довідалися учні від ветерана. А потім про свій шлях на Кавказ розповіла Віра Яківна. Прибувши туди, вона хотіла продовжити навчання в медінституті, але в російськомовних групах місць уже не було. Жінка відвідала декілька лекцій на вірменській мові, та зрозуміла, що без знання мови їй не впоратись з навчанням і облишила його.
Після війни подружжя побувало не в одному гарнізоні, а коли чоловік пішов у відставку, оселилося у Таганрозі...
Ця поїздка для учнів школи була однією з найцікавіших. Для шкільного музею Яким Макарович передав форму та офіцерський планшет. Щоб залишити згадку про зустріч, всі сіли в автобус і поїхали дружно у фотосалон. Тож на фото ми поруч з нашими таганрозькими друзями.
Дуже не хотілося розлучатися, а тому школярі просили затриматися хоча б на деньок. Та треба було дотримуватися строку повернення.
Поїздка була дуже корисною і захоплюючою. Діти почули живу правду від ветерана, своїми чистими сердечками доторкнулися до історії.
Потім ми довго підтримували зв'язок з подружжям Карданових. На поховання ветерана не поїхали - таким було його бажання. Він вважав, що поспішати треба до живого, а бездиханному тілу вже байдуже. Та коли б ми знали сумну дату, то обов'язково б відправили делегацію, але змушені були задовольнитися розповіддю його вірної подруги, дружини Віри Яківни. Вона повідомляла, що він згадував наш приїзд, заповів їй переслати ще деякі речі для музею.
А в наших серцях Яким Макарович залишився людиною неспокійної вдачі, гостинним господарем, відважним воїном з легенди. Це ж треба було мати таку долю, щоб почати війну у Бресті, дійти до Перемоги, взяти участь у розгромі Японії, повернутися додому і ще довго працювати лікарем.
Ось такими мужніми, хоробрими та рішучими були ті, хто 70 років тому піднялися на захист свободи і незалежності рідної Батьківщини. Доземний Вам уклін, вічна вдячність і шана.

Валентина ЯНГОЛЕНКО, ветеран педагогічної праці. с. Верхня Дуванка.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика