Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



А мати жде додому сина

Жилкина Анна Герасимовна, жительница с. Верхняя Дуванка "А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина", - співається у відомій пісні. Біля нашої старенької біленької хати-мазанки, щовесни квітнув бузок, точнісінько так, як про це сказано у поетичних рядочках Тимофія Полякова:
Бузок цвіте і ніжно, і привітно, 
Так хочеться до нього підійти,
Торкнутись квіточок його тендітних…
Щовесни бачила біля розквітлого куща вродливу жінку, котра милувалася тендітними квіточками і тремтячими пальцями ніжно пестила їх. Над головою жінки пролітали роки, додаючи все більше смутку блакитним очам, зморшок вродливому обличчю та посипаючи інеєм колись чорні коси. Ця жінка - солдатська вдова, мати солдата і моя бабуся - Жилкіна Ганна Герасимівна. Чому ж таким дорогим був для неї цей бузковий кущ? Колись, повернувшись зі строкової служби, її синочок Володя посадив під самим віконцем на осонні дві гінкі гілочки, щедро полив і сказав: "Мамо, нехай розростається, квітне бузок і радує нас своїм цвітом". Кущ і справді зміцнів, розрісся і став світлою пам'яттю про того, хто в 41-му пішов на крик розпачливий "Війна!" і не повернувся до рідної хати. Хатинки вже тієї немає, поруч виріс новий будиночок, а "бузок цвіте і ніжно, і привітно".
Жіноча доля бабусі була такою, як у більшості її ровесниць. Тільки й радості та веселощів зазнали, будучи дівками, та недовгим було дівування. На 16 весну до хати завітали старости з сусідньої Котелівки, і хоч дівчина просила-молила матінку не "зав'язувати" їй білий світ, не віддавати в чуже село, мати звеліла краяти хлібину і подавати рушники. Боязко поглядала дівчина на незнайомця, а той тільки лагідно посміхався.
Так опинилася дівчина в багатодітній родині чоловіка. Працювала зрання до смеркання, тільки й тішило те, що чоловік Сашко виявився турботливим, щирим, працьовитим. Незабаром лелеки принесли до хати синочка Володю (саме у жнива), а потім донечок - Надю та Любу. Щастя молодої сім'ї захмарила смерть молодої Надійки. Всі діти хворіли дуже, а ця не витримала, не переборола недуги. А потім - війна за війною.
Десь недалеко від села в громадянську загинув Сашко. Довелося бідувати самій з двома дітками. Батьки пожаліли молоду вдовицю та й забрали до рідної хати, примовляючи: "В тісноті та не в обіді". Жили дружно, виживали тяжко. Голодний 33-й забрав життя діда Трохима, батька Герасима і брата Миколи. Залишились без чоловічої підтримки. Незабаром, сумуючи за чоловіком, покинула білий світ і матуся, залишивши Ганну з діточками. Пронеслося лихо і затихло. Підросли Ганні помічники. Донька поїхала до Харкова, а синочок залишився на господарстві. Був непосидючим, гарячим до роботи, активним до громадського життя. Де Володимир - там і життя молоді вирує, б'є ключем. Хата-читальня, клуб, вистави, танці, співи… А матуся все частіше запитувала у сина, коли ж він приведе до хати молоду дружину. Хлопець спочатку відповідав жартами, а одного разу зізнався, що давно має на прикметі дівчину і восени вони поберуться. Та в червні грянув воєнний грім і обірвав усі мирні плани.
На крик розпачливий "війна" Володимир поспішив до військкомату, а незабаром, пригорнувши неньку, обійнявши кохану дівчину, пішов захищати рідний край, твердо пообіцявши повернутися з перемогою. Зрідка прилітали коротенькі листи-трикутники, матінка пригортала їх до серця і раділа: "Живий, б'є фашиста". А потім настали чорні дні окупації і листів більше не було.
Після звільнення села, матуся знову чекала, та листоноша чомусь оминав її хатину. Коли ж одержала листа, підписаного незнайомим почерком, відразу все зрозуміла, і потьмарився білий світ в очах жінки, мало з розпуки розірватися серце, та витримало. Люди розраджували тим, що в похоронці вказувалося - "пропав без вісти" і розповідали, що в сусідніх селах уже були випадки, коли такі загиблі виявлялися живими і, підлікувавшись у шпиталі, знову били фашистів. Це вселяло надію давало можливість сподіватися на чудо. А та надія розквітла радістю, коли Віра (односельчанка), надіславши чергового листа з фронту, повідомила рідним, що випадково зустріла Володимира Жилкіна. Це вже було на території Угорщини. Написала й номер його польової пошти. Відразу ввечері написали три листи, але вони незабаром повернулися зі стандартною відповіддю "Адресат выбыл". Так і до цього часу не знаємо, що то було, хоч Віра, повернувшись додому, докладно розповіла про ту зустріч…
Матуся, чекаючи сина, склала для себе такий вислів: "Легенько згадається моєму синочку, якщо живий". І таким висловом частенько починала свою розповідь-спогад із життя сина. Наречена спробувала створити свою сім'ю, але чомусь не склалося, і жінка теж жила спогадами про минуле. Все частіше і частіше вона навідувала матір свого коханого. Візит її, як правило, після привітання починався словами: "Герасимівно, Ви знаєте, а мені Володя снився". Їй назустріч - благальне материнське: "А як же він тобі снився, Петрівно?" А далі вже текла розмова-спогад про дорогу людину, і в такі хвилини для них він був живий, говорив, посміхався, жартував… За такою бесідою час минав непомітно. Минали роки, старіли жінки, вже й у молодшої посивіли коси, а вони все зустрічалися, чекали, сподівалися, хоч:
 
Чорним круком над селом
Війна пронеслася…
Туга в серці матерів
По цей час не згасла…
Вже зозуля рахувать
Роки перестала,
Та не вірить мати — ні
Все сина чекає…
          (Л. Верцун).
Останнім часом Ганна, стара, посивіла, все частіше сиділа біля столу і, дивлячись на великий портрет сина на стіні, стиха щось говорила. Коли хтось із рідних запитував: "Бабусю, що ви говорите?", тихенько відповідала: "Не заважайте, то я з синочком розмовляю. Розповідаю про життя-буття та кличу додому".
Така тиха, задушевна розмова тривала довгенько. Після такої бесіди світліло обличчя старенької, і була вона якась тиха та задумлива. Ще помітили її сестри, що після тієї звістки щось назавжди обірвалося в душі Ганни. Вона була такою ж лагідною, доброю, щирою, охоче пестила онуків та правнуків, але ніколи не співала, хоч стверджували, що була веселухою та співухою в молодості. Настав час і бабусі, нашій солдатській матусі, піти за межу. Довго й не хворіла. Тільки і в останню хвилину життя її вуста шепотіли: "Синочку, сину, моя дитина…" Пам'ять про солдата свято бережуть онуки та правнуки, бо хто загинув за Вітчизну, вічно живе в світлій пам'яті людей.

Валентина ЯНГОЛЕНКО, ветеран праці, с. В.Дуванка.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика