Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



Матусин дарунок

Цю невигадану історію повідав мені ветеран війни і праці, учасник параду Перемоги, дорогий і незабутній земляк Микола Степанович Люльченко, котрий над усе любив і шанував рідну матусю, захищав свій край, а потім працював, прикрашаючи рідну землю.

Думка написати статтю виникла, коли в газеті "НС" прочитала поезію Н. Кучерівської, котра взяла за душу такими словами:
… Моя мама - такая красивая -
Достает из печи круглый хлеб:
Хлеб с хрустящею
                              рыжею корочкой:
Теплый запах до боли знаком…

Ці рядочки нагадали мені дитинство. Певне, вони близькі всім сільським дітям, котрі зростали на материнському духмяному хлібові. Микола Степанович стверджував, що його матуся пекла найсмачніший у світі хліб. У суворі дні війни припаде було солдат грудьми до землі і, засинаючи, бачить перед собою матусю, котра простягає йому окраєць хліба, густо присипаного сіллю. Отож і мріяв, повернувшись додому, взяти духмяний з рум'яною шкоринкою хліб, посипати сіллю і з'їсти, запиваючи джерельною водою. Та не відразу повернувся до рідного дому: готувався до вікопомного Параду. Пропонували продовжити службу в армії, та юнак рвався до матері, розуміючи, як їй необхідна синова допомога.

Все було тієї радісної днини: і матусині обійми, і вітання сусідів, і той жаданий та омріяний матусин окраєць найсмачнішого в світі хліба…

Прикро вразило те, що на рідному обличчі з'явилися нові зморшки, і посивіли матусині коси, та все ж прикрашала її ласкава посмішка. Відразу взявся до роботи, бо господарство чекало чоловічої руки.

Відчував Микола: йому чогось конче не вистачає, нарешті, зрозумів, що дуже хоче зустрітися з батьком, який жив далеко від сім'ї (батьки були розлучені). Боліло серце, та не знав хлопець, як сприйме його слова мама. Одного вечора Микола наважився і сказав: "Мамо, пробачте, але мені хотілося б зустрітися з батьком". Мудра жінка зрозуміла поклик синівського серця і відповіла: "Добре, сину, підеш. Я дам тобі адресу, тільки почекай, я спечу йому хлібину".

"Мати завела опару, а вже другого дня хліб, мов сонечко, сяяв на столі.

Матуся взяла найбільшу та найрум'янішу паляницю, випечену на капустяному листку, загорнула його в біленьку пілочку й поклала мені в торбину, - продовжував свій спогад Микола Степанович. - Вранці вирушив у далеку дорогу. Матуся стояла біля воріт і проводжала мене очима. Дорога була неблизькою, то ж я мав час на те, щоб обдумати свою зустріч з батьком. Ми не бачилися давно, то я вирішив назватися сусідським хлопцем Миколою. Нехай батька побачу, але себе не видам, якщо він не впізнає. Коли дістався батькового обійстя, то сонечко вже хилилося до заходу. Мене зустріла добра жінка, запросила до хати, щоб почекав на Степана, котрий мав незабаром повернутися з роботи. Ось нарешті на ганку почулися знайомі кроки. До хати зайшов батько, стрункий, хоч і посивілий. Серце не просто билося, а гупало і мало б вискочити з грудей, та я стримував себе. Батько, дізнавшись, що я його сусід Микола, так і засипав мене питаннями про нашу сім'ю. Особливо цікавився, яким-то красенем став його Микола. Я йому стримано відповідав. Тим часом господиня зібрала немудру вечерю і запросила всіх до столу. Тут я розв'язав торбинку і дістав з неї матусин дарунок.

Коли розгорнув пілочку, в хаті відразу розповсюдився особливий дух хліба, і на стіл лягла мамина рум'яна паляниця. Кладучи хліб, я спостерігав за батьком. Він якось дивно посміхнувся, схопився з-за столу, мов його вітром здуло, вхопив мене в обійми і все вигукував: "Сину, синку, синочку мій! Чому ж ти відразу не зізнався?! Тепер ти не викрутишся: я впізнав тебе по паляниці: тільки вона, твоя матуся, пече такий хліб!" Він на хвильку випустив мене з обіймів, бережно взяв паляницю і припав до неї вустами. Це було так, як ото написав М. Рильський:
"Цілую хліб гарячий на столі,
Що пахне сонцем, ніжністю і потом…"

Мабуть, незабутня моя матуся передавала хлібові свою ніжність, тому і вдавався він у неї високим, духмяним, смачним, з рум'яною шкуриночкою. Коли до хати зібралися сусіди, зраділий батько запросив усіх до столу і, пригощаючи, говорив: "Беріть, люди добрі, хліб святий, його спекла моя перша дружина, а приніс синочок Микола. Дивіться, який у мене син, справжнісінький орел. Він був учасником Параду на Красній площі".

На мене сипалося безліч питань, і я намагався кожному відповісти. Потім злинула в повітря улюблена всіма "Катюша", за нею - "На позицию девушка", а потім уже "Розпрягайте, хлопці, коней…" Час пролетів непомітно. Батько не залишав мене ні на хвилинку, я постійно відчував його погляд, ласкаві обійми, теплі слова. Гостювалося добре, але час було збиратися в дорогу. До моєї торбинки лягли щедрі батьківські дарунки: сало, мед, борошно. Умовляли, щоб я ще побув або й зовсім залишився у них, та на мене вдома чекала рідна матуся. Без пригод уже знайомими стежками дістався до рідного села і ще здалеку побачив на воротях матусину постать. Підійшовши близенько, обійняв її за плечі, привітався і повів до хати, де на столі лежала рум'яна та висока паляниця, наповнюючи все навколо духмяним та рідним запахом хліба святого. І я, як і батько, взяв паляницю, підніс до вуст і поцілував. Мама запитливо дивилася на мене, чекаючи розповіді. Розв'язавши торбину, я передав дарунки і розповів матусі про зустріч із батьками. Очі матусі наповнилися вологою, вона глибоко зітхала і уважно слухала. З кожним моїм словом обличчя ставало все яснішим, на вустах розквітала переможна та радісна посмішка. Нарешті мама не витримала і сказала: "Ти диви, не забув-таки мого хліба!" І смуток, і біль, і гордість, і радість бриніли у тих словах".

Так закінчив свою розповідь Степанович, а, помовчавши та зітхнувши, додав: "Дуже вдалий хліб пече моя Катруся, та мені найдорожчий і найсмачніший отой матусин хліб, незабутній хліб мого дитинства".

Валентина ЯНГОЛЕНКО, ветеран праці, с. В. Дуванка.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика