Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



Берегиня роду

Дякую газеті за те, що надала змогу розповісти про високий подвиг наших матерів. Мій сьогоднішній нарис присвячується другій матері, свекрусі Янголенко Олександрі Опанасівні.

Одвічна проблема свекрухи і невістки. Хочу сказати, що такої проблеми не існує, коли свекруха такої вдачі, як моя незабутня Олександра Опанасівна, матуся і бабуся Саша.

Вперше я познайомилася зі своєю свекрухою далекого 1959 року, коли переступила поріг батьківської хати свого чоловіка Олексія. Скажу правду, що дуже хвилювалася - як мені спілкуватися з незнайомою жінкою, які слова знайти, щоб заслужити її повагу та добре слово. Всі страхи розвіялися, коли я глянула на привітне, усміхнене обличчя та лагідні блакитні очі. Від усієї постаті жінки віяло теплом, материнством, і мої уста легко і відразу вимовили дороге і ласкаве звернення: "Мамо!"

Скільки пам'ятаю, ніколи не чула, щоб вона підвищувала голос, чи, боронь Боже, влаштувала сварку. Голос мала лагідний, тихий. Завжди говорила спокійно, доброзичливо, могла дати пораду, але ніколи силою не нав'язувала своєї думки.

Значно пізніше свекор розповів, як складалася їх велика та дружна родина. Виявилося, що Олександра Опанасівна - це друга дружина свекра: перша померла, полишивши на чоловіка трійко діточок. Сестрички Клава і Таня були старшенькі, то їм доводилося дбати про найменшого - Олексійка. Побивався чоловік, побивався і вирішив шукати собі дружину, а діточкам - матір. Це була нелегка справа. Одне діло - знайти дружину, а як знайти матір дітям? Добрі люди порадили запитати вдову з Нижньої Дуванки. Дочекавшись неділі, Василь Андрійович пішки вирушив "свататись". Знайшов вдовину хатинку, обережно постукав у двері. Почувши ласкаве запрошення, зайшов, привітався і відразу: "Оце прийшов жених. У жениха - хата, корова і троє дітей." Саша зрозуміла стан чоловіка, оцінила прямоту його жарту і собі відповіла в такому ж тоні: "У нареченої - хата, корова і синок-одиначок".

Посиділи, погомоніли, пожурилися та й вирішили об'єднати свої і долі, і сім'ї. Незабаром молода дружина вже порядкувала в чоловіковій оселі: приготувала обід, викупала діточок, навела лад у запущеному жіночому господарстві. Сталося диво: діти відчули теплоту і ласку, потяглися до материнських турботливих та умілих рук. Легко влився в нову сім'ю син Микола, котрий став незмінним товаришем маленькому Олексійку. В дружній родині народилася донечка Ліда. Запанували лад, спокій, злагода. Шанував і поважав дружину, свою Фанасівну, чоловік, вона ж змогла зігріти всіх своїм теплом, не знала відпочинку, працювала в полі, вела нехитре господарство, допомагали дівчата, чоловік теж завжди поспішав на допомогу.

Та грянув суворий 1941 рік. Чоловік пішов на фронт, полишивши на дружину п'ятеро діточок і господарство. Біда прийшла з окупацією. Хлоп'ят важко було втримати вдома, боліло материнське серце, щоб ніде не вскочили в біду. А біда тоді сама знаходила допитливих та непосидючих хлоп'ят. Одного разу зібралися вони купкою на містку, що пролягав через річечку, вирішували свої нехитрі проблеми. Аж тут зупинився мотоцикл, і німець ламаною мовою щось белькотів, з цього белькотіння хлопці зрозуміли лише: "Свиня йок?" Треба ж було Миколі машинально повторити: "Йок, йок". Хлопець миттю опинився в колясці мотоцикла і тільки тоді зрозумів, у яку халепу втрапив. Німці повезли його селом, вимагаючи, щоб він показав, у якому дворі є вгодована свиня. У власному дворі свині не було: довелося вказати на сусіднє. Сусідову свиню німці забили і забрали, а Миколі довелося відповідати і перед сусідами, і перед мамою.

Дякуючи матусі, проблему з сусідами вирішили, але друга "виходка" хлопців мало не коштувала життя всій родині. Вже в останні дні окупації, коли близько гриміли гармати, на хутір у хатину заскочив німецький офіцер, був стомлений, брудний. Попросив умитись, поїсти. Умиваючись, зняв портупею і повісив на стілець. Доки ним опікувалися старші, хлоп'ята стягли портупею. На щастя знялася вже близько стрілянина, і німець не мав зайвого часу на пошуки. Швидко вискочив, щось обурено кричав, але не повернувся. Зате ввечері дісталося хлоп'ятам "на горіхи" і від матусі, і від сестричок. Був випадок, коли на гірці зірвалася міна, багатьом дісталося, але брати відбулися легким переляком.

Поступово життя входило у звичну колію, повернувся з фронту тяжко зранений батько. Робота в полі забирала всі сили, а вдома не менш важка робота чекала на матусині руки. Щоправда, тепер уже була відчутною допомога старшеньких. А тут настали голодні дні. З ранку до вечора жінка дбала, щоб хоч чимось нагодувати діточок, врятувати їх від голодної смерті. Якось дотягли до весни, а там з'явилася перша зелень, пекли щавленики, варили борщ з того ж щавлю, забіливши його сметанкою. Отак і виживала сім'я. А тут ще лелека знову прилетів до їхньої хатинки, подарувавши донечку Галинку. Дівчинка стала улюбленицею всієї родини, адже була найменшенькою, бавили її всі, вона вдячно посміхалася, радуючись життю.

Непомітно за турботами минали роки. Розлетілися старші діти, утворили свої сім'ї, порадувавши батьків першими внуками. Розквітла бабуся Саша: мала тепер ким опікуватися. Щоліта на батьківському подвір'ї дзвеніли дитячі голосочки. Дідусь радо частує внуків медом та яблуками, а бабуся - млинцями, варениками, пирогами. Тільки одного разу не змогла побалувати свого улюбленця Володю. Хлоп'я, проснувшись, прибігло на город і заявило: "Бабушка, хочу мультики". Бабушка відразу кинулася: "А які вони, як їх варити?" Допоміг дідусь, котрий першим зрозумів, чого хоче малий.

На хуторі всі поважали Фанасівну, хата її простора завжди була рада вітати гостей пирогами. То ж на гостину на свята найчастіше весь хутір збирався у Янголенків. Мала щире серце жінка, воно прийняло діточок і рідних, і не рідних, ніколи і нічим не відрізняло їх, завжди мама турбувалася про всіх. Часто можна було почути: "Дідусю, щось від Клави довго не має звістки, ти б з'їздив у Харків". Після такої мови частенько дідусь вирушав у дорогу. Сама свекруха подорожувати не любила, але коли хтось із родини потребував її допомоги, вирушала негайно. Так було, коли занедужала Таня, мама прожила в її сім'ї цілий місяць, готуючи обіди, доглядаючи хвору. Коли прооперували чоловіка, жінка ластівкою полетіла до Луганська, і сиділа біля хворого, доки він не набрався сил. Так і старалася допомогти, коли б могла, то біду б розводила руками, пригорнула б усіх до свого материнського серця, щоб захистити. Та довелося на старості немало натерпітися лиха: після тяжкої хвороби помер чоловік, потім донечка Таня, за нею - син Микола. Зігнулася, постаріла Саша, але не втратила своєї доброти і лагідності. В горі своєму була невтішна, але розуміла, що треба далі жити. Дуже любили бабусю Сашу всі внуки, раді б їй небо прихилити, та доля невмолима. Тяжко занедужала старенька, відразу зібралися діти, найстарша Клава (була вже на пенсії) полишила свою сім'ю в Харкові і до останньої хвилини доглядала хвору. Вона ж наша сива ластівка, про себе не журилася, а все турбувалася про діток, онуків, трималася мужньо, подумки збираючись у далеку дорогу. В тихій та сердечній мові заповідала турбуватися один за одного. Отак у материнських турботах спокійно зібралася та й пішла у небуття, заповівши дітям любити і турбуватися про рідних. Такою вже вона була, берегиня наша, - щирою, доброю людиною з серцем, сповненим глибокої любові.

Валентина ЯНГОЛЕНКО, ветеран педагогічної праці.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика