Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



«У світі все починається з мами...»

Залишється позаду холодна зима, приходить на зміну їй чарівна, звабно-принадна красуня-весна, і недаремно найпишнішого весняного місяця відзначається свято Матерів — адже вони такі ж ніжні, лагідні, прекрасні, як ця пора року.

Можна у світі немало зробити:
Перетворити зиму на літо,
Можна моря й океани здолати,
Гору найвищу штурмом узяти,
Можна пройти крізь пустелі і хащі,
Тільки без мами не можна нізащо.
Бо найдорожче стоїть за словами:
У світі все починається з мами.


Із звуку-краплинки та сльозинки-перлинки народиться одного дня на світ святе слово "ма-ма", мовлене устами янголятка, і осяє дім, як сонечко, — тільки не дано нам запам'ятати ту мить, як не дано згадати той день, коли над нашою колискою вперше нахилилася матінка. Це слово росте разом з нами тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розпускається квітка, як тихо сяє веселка і гладить нас по голівці рідна рука. І так же тихо воно приходить до нас у найтяжчі часи промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і сонячним зайчиком, пелюсткою волошки і радістю солов'їної пісні, тихою лагідністю ранку і вечірньою молитвою.
Любов до рідного краю починається з маминої колискової, у якій — материнська любов і ласка, світ добра й краси. Під мамину пісню виростають поети і композитори, хлібороби і воїни, космонавти і вчені, філософи і мудреці.
Перше слово промовляє дитя - "мама". А потім воно не сходить з вуст усе життя. Маленькі діти, підлітки, юнаки і дівчата, молоді люди, сивочолі чоловіки й жінки - усі промовляють його з однаковою теплотою і любов'ю. Бо для кожної людини мати - це найрідніша людина, яка подарувала найдорожче — життя.

Немає щастя більшого для мами,
Як в дивосвіт вести своє дитя,
І захищати серцем і руками
Малу й тендітну свічечку життя.


Якщо виходити з наведених рядків, то найщасливіша жінка, яку мені довелося зустріти, — Зінаїда Миколаївна Толокольнікова, жителька села Рудівка. Бо вона запалила одинадцять свічок життя — виростила і виховала 5 дочок та 6 синів. Я дивлюся на свою співрозмовницю і думаю: звичайно, ця мати має багато щастя, але скільки ж було в неї безсонних ночей, турбот, клопотів, тривог і хвилювань. А по ній і не скажеш — спокійні рухи, привітне гарне обличчя, щирі уважні очі. На прохання розповісти про себе Зінаїда Миколаївна ніяково знизує плечима: що розповідати — жили, як усі, дітей піднімали, як усі, вчили їх шанувати людей і всяку роботу, душею не кривити, легких доріг не шукати. От вже й виросли вони, майже всі розлетілися з рідного гніздечка, знайшли своє місце у житті. "Мені тепер набагато легше стало, — хвалиться жінка, — не зрівняти з тим, як раніше було. Старші працюють, молодшим допомагають, і нас з батьком балують гостинцями." Світла усмішка сонячним зайчиком ковзає по обличчю Зінаїди Миколаївни, щасливим сяйвом проміняться очі. Ось воно, мамине щастя! А було ж у житті всякого...
Зовсім ще молодою залишилася Зіна без чоловіка, з п'ятьма дітьми на руках. Навіть за легших часів її життєвий шлях не був би всипаний трояндами. І не одна на її місці у розпачі вдарилася б об підлогу руками за таких обставин. Тим більше, що не якесь раптове нещастя забрало чоловіка з сім'ї. А просто з'явилася у нього нова любов, яка виявилася сильнішою і за кохання до жінки, і за обов'язок перед діточками. Любов непереможна - окрім поодиноких випадків, які є тими самими винятками, що підтверджують правило. Це — любов до оковитої, біда, яка в Україні за масштабністю перевищує наслідки усіх екологічних і техногенних катастроф разом. З таким от лихом довелося зіткнутися Зінаїді Миколаївні. Та вона не зігнулася, не впала у відчай, а з гідністю жила сама і навчала життю своїх голуб'ят. Працювала секретарем у сільраді, тримала господарство, встигала і вдома, і на роботі, і коло дітей. Не жалілася, не проклинала долю, і вона всміхнулася жінці. Направляли тоді до колгоспів на збирання врожаю робітників з підприємств різних міст. До Рудівки теж приїздили такі помічники. Так зустріла Зіна свою справжню половину, чоловіка, з яким підняла на ноги одинадцятеро діток, і для усіх них він є рідним і єдиним в світі татом.
"Де є мама і тато, там і хата багата", — говорить народна мудрість, бо в такій родині батько дбає про добробут сім'ї, старається її матеріально забезпечити, привчає до дисципліни в домі, до роботи. Роль батька в родині з давніх давен беззаперечна. Недаремно кажуть: батьківська хата, батькова криниця, батьківщина. Роботящі й сильні татові руки підтримують і дітей, і матір, захищають їх від негараздів, дають впевненість у тому, що все буде добре, що сім'я має опору і захист, що діти можуть зростати спокійно за міцною татовою спиною, а мама — опертися на надійне чоловіче плече.

Щастя зовсім близенько - біля тата і мами.
Словом гріють серденько, пригортають руками.
Тата сильні долоні піднімають до неба!
І сміється дитина - буде все так, як треба.


Як же сталося, що не злякався Анатолій Іванович Толокольніков такого "посагу", одержаного за коханою жінкою? Адже не кожен насмілиться на такий крок, та й потім ще зважиться вдвічі збільшити чисельність своєї родини. Виявляється, лякатися приїжджому шоферові не довелося — він сам був з багатодітної родини.
"Чи важко Вам з чоловіком було піднімати діточок?" - ще не встигаю договорити цю фразу, як сама розумію її недоречність: хіба комусь би було легко на їхньому місці? Але Зінаїда Миколаївна сприймає запитання дуже доброзичливо і щиро каже, що важко було матеріально, хоча вони з Анатолієм працювали, тримали чималеньке господарство, привчали змалечку до роботи й дітей. Може, тому всі вони виросли роботящими, привітними, добрими й сердечними. Сама господиня, хоч закінчила після школи Стаханівське ПТУ за спеціальністю "продавець продуктових і промислових товарів", а потім Луганський кооперативний технікум, 16 років пропрацювала у сільраді, 2 роки у шкільній бібліотеці, а потім перейшла на посаду завгоспа школи. Хочеться відзначити, що й наша тодішня зустріч відбулася в "польових" умовах — З.М. Толокольнікова з колегами займалися прибиранням території біля місточка, неподалік від школи. Взагалі-то такі роботи тут не вдивовижку, а те, що Зіна Миколаївна завжди чимось зайнята, — тим більше.
"І чоловік у мене роботящий, руки у нього золоті, і сам він дуже славний. У нього все життя такий принцип: спочатку дітям все, що потрібно, а вже потім нам - що залишиться", - очі жінки випромінюють ласкаве тепло, вдячність, любов, коли вона говорить про свою половину. Та це й не дивно: хіба змогла б вона дати раду своїм ластів'ятам без золотих рук і золотої душі Анатолія Івановича. Він 14 років працював у колгоспі водієм, трактористом, а зараз "на інвалідності" — бо не вмів жаліти себе, ніколи не шкодував ні сил своїх, ні здоров'я. І все одно домашнє господарство вимагає його невсипущої уваги, а діти їдуть до рідної хати, щоб припасти до невичерпного джерела батьківської любові. І син Анатолія Івановича від першого шлюбу, Олег, теж почувається своїм у цій великій родині, горнеться до батька, любить усіх своїх братів та сестер, щиро шанує привітну господиню.
Мені дуже хочеться розпитати Зінаїду Миколаївну про її дітей, про те, як жили вони в наші нелегкі часи, але я розумію недоречність такого бажання: адже про одну дитину кожна мама може розповідати годинами, а коли їх одинадцять? І як у короткій розмові переповісти життя великої родини, де всього було багато - турбот і проблем, сліз і сміху, радості та втоми, щастя й суму? Тому питаю тільки: "Як же звуть Ваших дітей?", - а сама думаю про те, якого ж вони можуть бути віку, якщо мама ще так добре виглядає. І Зінаїда Миколаївна, мабуть, чудово розуміє мене, тому з усмішкою відповідає: "Почну з наймолодших: Діана 1995 року народження, Євген — 1991-го, Сергійко — 1990-го, Юля — 1989-го, Дмитро — 1988-го, Віталій — 1985-го, Олександр — 1983-го, Олексій — 1981-го, Світланка — 1980-го, Ліля — 1978-го, найстарша, Наташа — 1977-го. Всі вони у нас роботящі, непитущі, знають ціну грошам, всього в житті добиваються самі. Допомагають один одному, старші піклуються про молодших. Всі дівчата добре шиють, а Наташа і Ліля ще й в'яжуть. Навчилися рукоділлю самі, як і я свого часу. Взагалі, всі діти у нас хороші, не тому, що наші, а тому, що добрими людьми виросли. Є у нас з чоловіком вже й онуки: Наташин синок Сашуня і Лілін Владик. І я відчуваю себе дуже щасливою жінкою, матір'ю, бабусею і вважаю, що життя моє вдалося", - закінчує свою невелику розповідь про велику родину Зінаїда Миколаївна. І відразу додає, що їхню сім'ю у селі поважають і дуже добре до них ставляться - і сільське керівництво, і шкільний коллектив, і взагалі всі односельчани.
Життя йде своєю чергою. 1 лютого 2007 року З.М. Толокольнікова отримала високу нагороду - почесне звання "Мати-героїня" з врученням медалі й посвідчення. Так оцінила держава її материнський подвиг. Сама ж Зінаїда Миколаївна вважає, що це не подвиг, а просто її материнське щастя. Щастя, якого б вистачило на 11 жінок.
Стоїть переді мною жінка, красива особливою красою материнства, а я бачу поряд з нею інших матерів - молодих і літніх, радісних і печальних, щасливих і згорьованих. Наші матері... Все життя дивляться нам услід, вирядивши в люди, так і стоять на початку всіх наших доріг. Стоять і дивляться... І моляться за нашу долю, за наше щастя, благословляють на добро. Прислухайтеся, озирніться - то материнська пісня озивається червоною калиною у лузі, тополею біля хати, кучерявою вербою над водою, пахощами трав і квітів. І летять у синьому небі білокрилі лебеді материнства. Летять у вічність... Де б не були ми, їхня турбота, їхня молитва оберігають нас на життєвих дорогах. Вклоніться матерям своїм, вклоніться, Завжди спішіть до мами на поріг. І, доки ще не пізно, поверніться З найдовших, найболючіших доріг.

Тетяна ЩЕРБАК.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика