Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



Та хіба про все розповіси…

Мамо, мамо! Сива моя ластівко, невтомна бджілко, тобі і таким же, як ти, жінкам, на долю яких випала війна, присвячується ця скромна спроба мого пера… Коли замислююсь над материнським подвигом, то не знаходжу слів, щоб належно оцінити його. Про долю жінки того часу дуже влучно сказав відомий поет:
В то утро простился с тобою
Твой муж или брат, или сын, 
И ты со своею судьбою
Осталась один на один…
Один на один со слезами,
С несжатыми  в поле хлебами,
Ты встрелила эту войну.
И все без конца и без счета
Печали, труды и заботы
Пришлись на тебя на одну…

Пишучи про наших мам, ніяк не можна не писати про воєнне лихоліття. Таке було життя. Війна змусила наших ніжних мам виконувати всю чоловічу роботу, забезпечувати фронт необхідним, збирати врожай, ростити діточок. Я в мами зростало одиначкою, а в сусідніх дворах підростала по 4-6 діточок, і тільки Богу одному відомо, звідки черпали сили матері, скільки було недоспаних ночей, скільки виплакано сліз.

Наша сім'я склалася стихійно із двох сімей. З бабусею жила її сестра з сином, а потім у війну приїхали ми з матусею. В сім'ї була улюблена загадка: йшло 3 матері, 2 сестри, 2 доньки, 1 син, тітка, 2 бабусі і онучка. Скільки їх ішло? Відповідь —5.

Сім'я була дружна, ніколи не було сварок, спільно вирішували, коли кому що купити. Господарство вела бабуся Ганна, а бабуся Варвара і мама працювали в колгоспі. Дітьми найбільше опікувалася мама. Пишу ці рядки і пригадую, якою вродливою вона була. Невисока на зріст, русоволоса, кароока. Дуже вдала до різного рукоділля, знала багато казок, потихеньку читала нам віршики та оповідання. В полі мамі працювати майже не доводилось, але робота завжди для неї була.

Коли сунула фашистська навала, мама разом з іншими була "на окопах", десь в районі Містків. Повернулася схудлою, стривоженою, бо довелося бачити, як німець косив з літака мирних жителів. У чорні дні окупації жили тяжко, але ніколи не втрачали надію на повернення Червоної Армії, про це говорили вечорами пошепки, передаючи новини з фронту. В останній день визволення мама ледве не загинула. Було це так. До нашої хатини вбіг німець, очевидно він дуже змерз, побачивши на ногах у мами валянки, почав вимагати, щоб вона їх зняла. Валянки ті були дуже маленькі, і мама намагалася йому це пояснити, але фашист поспішав і нічого слухати не хотів.

Ще мить - і пролунав би постріл. На щастя, нагодилася бабуся Варвара, вона й врятувала ситуацію, власно крикнувши: "Любко, знімай!" Пізніше мама пояснювала, що берегла цю теплу взувачку для мене. То були цікаві валянки, що мали здатність зсідатися. Спочатку їх взували бабусі, потім - мама, а далі… невідомо, як взувся в них фашист. Далеко й не пройшов, упав за мостом. Бій був жаркий, фашисти тримали оборону доти, доки не потрапили в пастку: навколишні села вже були звільнені. Ось така була зима того далекого, але пам'ятного 1943 року. А в селі була радість зі сльозами на очах, бо довелося ховати односельців, котрих замучили озвірілі фашисти.

Навесні уже всі працювали в полі. Основною тягловою силою були корови. Мама теж повела нашу Галку запрягати до плуга. Корівка наша швидко призвичаїлася до роботи, не забуваючи про те, що дітям треба молока. Запам'яталися ще з цього періоду зимові вечори і досвідки.

Зимовий вечір. Хатинку нашу майже під самісінький дах засипало снігом. У грубці весело палає вогонь, котрий щедро зігріває хатинку і кидає відблиски на людей. Старенька жінка порається біля грубки, готуючи немудру вечерю. З іншого боку на глиняній підлозі лежить довга та широка дошка, і решта домочадців мнуть прядива. Дитячі ніжки вправно перебирають прядива, а тому ми з Володею роботу скінчаємо раніше і відправляємося на лежанку, а пізніше, повечерявши, вся сім'я лаштується до сну, бо вранці будуть вставати на досвідки. Тут нам, малечі, рай. Ми спокійно вилежуємося в ліжечках до самого сніданку, іноді нас частують смачним з морозу шматочком сала і добрячим окрайцем бабусиного хліба.

Запам'яталися святкові вечори. В такі вечори мама сідала поруч і розповідала нам казочку. Герої її казок були добрими, щирими, працьовитими. Казка завжди мала щасливий кінець. Мама була талановитою оповідачкою, а тому ми просили ще й ще розповісти про Лиса-Микиту, сірого Вовка, Червону Шапочку, Попелюшку та ін.

Саме такою, попри всі негаразди, доброю, щирою, ніжною запам'яталася мені матуся в роки мого раннього дитинства. Навколо неї завжди розповсюджувалося якесь тепло, котре бережно й ніжно тебе огортало. Про рідну матусю можна писати і писати. Сподіваюся ще продовжити свою розповідь…

Валентина ЯНГОЛЕНКО, ветеран педагогічної праці.

Обсудить статью в форуме


Яндекс.Метрика