Сайт города
СВАТОВО




Сватовчане - жертвы ОУН-УПА


Гарькавенко Неонила Ивановна

Гарькавенко Неонила Ивановна, Сватовчанка, жертва ОУН-УПА Родилась в сватово в 1920 г. В 1940 году окончила Старобельское педучилище, была направлена на работу учителем на западную Украину в село Деревянное.
Убита украинскими националистами ОУН-УПА в 1943 году.

ДВІЧІ РОЗСТРІЛЯНА

По документах вона числиться Двічі розстріляною. Перший раз глибокою осінню 1941 року в с. Дерев'яному, другий — в 1943 році в с. Ясеничах на Ровенщині.
В цьому нарисі, присвяченому нашій сватівській учительці — комсомольці Неонілі Іванівні Гаркавенко, використано свідчення людей, які близько знали цю чудову комсомолку. Н. Ф. Вибловій — учительці з Луцька, Анікею Гуцу — братові чоловіка Неоніли, Марії Шило — колишньому секретарю Дерев'янської сільради, Т. Г. Луговій — нині вчительці-пенсіонерці нашого міста, яка колись працювала в одному районі з Н. І. Гаркавенко, брату Миколі, Марії і Надії — сестрам загиблої — всім я виношу щиру Подяку.
Завдячуючи ще юному червоному слідопиту нашої СШ № 6 Ліді Шевченко, з цим нарисом, дорогий читачу, я сьогодні тебе знайомлю.


Був кінець літа передгрозового 1940 року. Тоді зорі серпневі, мов перестиглі черешні, падали з неба, а позолоту осінню вже крилом своїм злегка наганяли лелеки. Під поліське небо першим провісником осені в свої повні сімнадцять літ після закінчення Старобільського педучилища приїхала вчителька Неоніла. Поява вчителя — завжди цікава новина на селі. А тут ще ж така доладна, кароока, справжнісіньке тобі горіхове зерня. Відразу полонила всіх. Ось чому того недільного вечора молодь по заведеному з діда-прадіда звичаю вирішила освятити перші гулі, першу забаву панни-вчительки, яка лише три дні тому прибула, до них. Вигра-вали музики у бувшому панському фільварку, а її сором'язливу, в білій святковій сукні, непризвичаєну до сільського обряду посвячення дівоцтва. росяними стежками вели дівчата під наспів обрядових дівочих пісень.
Вона була обрана «королевою» забави. По звичаю сама повинна обрати собі «королем» тільки того, хто їй серцем сподобається. Хай це тільки на один вечір, хай він має свою дівчину. Та повинна ще й гордитись, що саме її хлопця інша вподобала, не повинна й ображатись, коли він «королеві» повністю присвятить вечір і заведе її додому: звичай предків треба шанувати.
Хлопці розпалили вогнище стали в коло. Вона повинна спершу обійти всіх, кожному вклоняючись, нагледіти свого «короля», потім підійти до обраного і тричі йому вклонитись. Хоч це були скоріше жарти, ніж щось серйозне, Неоніла все ж страшенно хвилювалась. Так хвилювалась, що серце калатало в грудях, мов спіймана пташка. Дозволялось не спішити, а добре приглядатись. В цю урочисту хвилину всі завмерли, стихли музики. Насторожено, не без хвилювання, вичікували хлопці, а вона підходила до кожного, освітленого червоними відблисками вогнища, засоромлено підводила очі, відразу ж опускала їх і йшла далі. Такі хороші хлопці. Справді нелегко вибрати.
Аж ось підійшла. Він якось благальне дивився на неї своїми глибокими, напрочуд синіми очима. Той погляд торкнувся заповітних струн дівочого серця, і воно ніби враз заграло таку урочисту мелодію, що вона аж злегка відсахнулась. Його владні уста міцно стиснені. Раптом вони злегка відкри-лись, і їй, зачарованій цією дивною вечеровою казкою, здалось, ніби вони ледве чутно шепотіли одне лише слово: «Моя, моя, моя...».
Мимо своєї волі вона не могла далі ступити крок. Прикипіла на місці, і всі зрозуміли, що вона обрала Максима. Потім, набравшись сил, підходила до інших, а перед нею стояло його лице, його очі, його губи. Закінчила обхід. Всі гамірно закричали:
— Беріть, беріть свого «короля»!
Треба було підійти до обраного, тричі вклонитись. Вона зробила це зі всією серйозністю. Він вийшов в коло і взяв її за руку. У нього вона міцна, гаряча. Від легкого потиску по тілу вперше розлилось-заструменіло п'янке тепло чистої юності, і її душа знов заспівала.
Ви не можете собі уявити, що то за вечір був для Неоніли! Вродливий і дотепний Максим сипав жартами, веселив усіх своїм щирим поліським гумором і лише інколи задумливо поглядав на свою «королеву». Тоді на мить якась непрохана сумовинка підточувала його веселість. Але тільки на мить.
Яким же великим було здивування, коли другого дня вранці викликав її до себе в кабінет директор школи - Це був Максим... Максим Романович Гуц. Вчора звечора, після триденної обласної наради у Ровно, він приїхав у рідне село і, довідавшись про освяту дівоцтва нової вчительки, вирішив піти на забаву. Хлопці якраз ставали на оглядини в коло. Жартома вирішив і собі стати. Ось таким дивним було їхнє перше знайомство.
В кабінеті зібрались уже знайомі їй учителі. Підтягнутий, серйозний, в елегантному чорному костюмі, білосніжній сорочці і краватці, з ледь посрібленими сивиною скронями, він тепер мало чим нагадував учорашнього палкого і дотепного юнака у вишитій сорочці, що на сьо-годні призначив їй побачення під крислатим каштаном.
Директор говорив про почуте на нараді, про завдання школи і, звертаючись більше до Неоніли Іванівни, розповідав про умови праці на селі, про обов'язки вчителя, агітатора, пропагандиста. Вона уважно слухала його, боячись заглянути, в його очі, і відчувала, що минулий вечір казковою жарптицею журливо відлітав у безвість.
Максим Романович Гуц, член КПЗУ (Комуністичної партії Західної України), ще молодим учителем в 1936 році за нелегальну партійну роботу був ув'язнений в політтабір Березу Картузьку. Там томились в неволі видатні діячі українського народу. Людина глибоких переконань, сповнений гідності, Максим Гуц зніс усі знущання польської дефензиви, посивів у 23 роки, підірвав здоров'я, але не зрадив своєму партійному покликанню борця за свободу свого знедоленого українського народу. Щасливе визволення приніс йому вересень І939 року. Тепер він очолював школу у своєму селі. Зустріч з молодою вчителькою зі сходу, з Великої України, повінню вирвала з-під спуду, збудила розтрачені в польських за-стінках молодечі сили. Йому щиро хотілось показати цій ладній кароокій дівчині з світанкового краю, якими гостинними можуть бути люди Полісся. Він не належав до складу тих, хто будь-що прагне завоювати симпатії інших, і все ж на призначене побачення збирався з якоюсь невиразною тривогою. Неоніла не вийшла, хоч Максим довго чекав її приходу на лавчині під каштаном. Палив цигарку за цигаркою, картав себе за те, що не насмілився нагадати їй про зустріч, і з сумом констатував: «їй 17 — мені 27. Певно відцвіла моя черемшина...».
Почались напружені дні шкільного життя. Це він, Максим Гуц - депутат Клеванської районної Ради, комуніст, активний організатор першого колгоспу на селі, щоденно і настирливо вводив Неонілу в життя села з його звичаями, забобонами, потягом до всього прекрасного.
Коли ж Максима Романовича і Неонілу запросив старий учитель, що керував драмгуртком, зіграти головні ролі Катрі і Михайла в п'єсі Старицького «Не судилось», вони охоче погодились.
Після цього в селі на всі лади заговорили: «Обоє ладні, файні, гей би самою долею призначені єдин єдному». В праці, в спільних інтересах, в простих і щирих людяних відношеннях народжувалось, зростало і кріпло їхнє чисте кохання.
Перед новим 1941 роком вирішили одружитись.
— Безбожники! — заволали в селі. — У глибокий піст! Чи чуване таке? Та зроду-віку не бувало такого. Це ж ганьба для церкви, ганьба на сиву голову старого Романа Гуца.
Інші виправдовували.
—Часи теперка не ті настали, та й Максим — комуніст. Такий сам собі батько.
У піст музики не грають і, крім передріздвяних святих, інших пісень не співають, а на їхньому весіллі гуляло майже все село. Гуляло, буяло, веселилось.
Почалось нове життя молодого подружжя. До сімейних обов'язків прибавились і громадські. Неонілу Іванівну обрали депутатом сільської Ради. Вона очолила роботу по ліквідації неписьменності в Дерев'яному. Тяжко було. Зате скільки радості сяяло в її очах, коли вперше неписьменні навчались читати по складах: На-ша віль-на У-кра-їна. Влітку 1941 року Максим і Неоніла вирішили обов'язково поїхати до рідних у Сватове. Та не судилося батькам Неоніли, брату Миколі, сестрам Марії і Надії зустрічати зятя, дочку і сестру, в рідній хаті на вулиці Пролетарській.

Війна... Чорна звістка про неї приголомшила всі народи. В той час, коли, здійснюючи план «Барбароса», до зубів озброєні фашисти хлинули на нашу землю, в їх обозах, на машинах і мотоциклах, під жовто-блакитним прапором ОУН (організація українських націоналістів) зі свастикою і тризубом поверталися на Україну її продажні блудливі синки — українські націоналісти. Ці торговці Україною, фюрери ОУН — Андрій Мельник — бувший управитель маєтками митрополіта графа Шептицького, Степан Бандера, Кубійович, Боровець та інші — волею народу були викинуті за її межі. Ось тепер вони хвацько поверталися, щоб під кичливою назвою борців за «вільну, незалежну, соборну Неньку-Україну» всіма своїми силами допомагати німцям здійснювати найжорстокішу політику вогню і меча.
Гучно дзвонили дзвони у Львові. 30 червня митрополит Шептицький, цей володар уніатської церкви, в кафедральному соборі святого Юра здійснював наймерзеннішу прелюдію — вступ до великої народної трагедії: він правив святу молебень на честь приходу гітлерівців на Україну. Вожді ОУН разом з німецькими генералами горланили «Многая літа» біснуватому Адольфу, На кошти, виділені гебельсівською пропагандою, в перші дні окупації поспішно вийшла з друку газетка «Львівські вісті». Відповідальний редактор цього продажнього органу Осип Боднарович брехливо і підло писав про те, що «український народ гостинно розчиняє ворота в Україну для зустрічі доблесної німецької армії, яка допоможе повністю знищити рештки большевизму в Галичині, Волині, Поліссі».
О підлий зраднику! Це таких, як ти, великий Кобзар гнівно розвінчував:
...За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То віддасте.

Горіла українська земля, сплюндрована не тільки гітлерівцями, а й своїми відщепенцями, вишколеними німецьким фашизмом. А в на-ціоналістичному кублі йшла запекла боротьба за неіснуючу владу. Та, видно, Степан Бандера своею жорстокістю ката більше припав до серця гітлерівській верхівці, ніж старий волоцюга Андрій Мельник. На Полісся виїжджав новоявлений божок, скороспечений фюрер ОУН Боровець. Колишній власник каменоломень і майстерні по виготовленню надгробних хрестів на Волині, старий агент польської розвідки оголосив себе отаманом, ним самим вигаданої «Польської січі». Цей завзятий авантюрист привласнив собі псевдонім «Тарас Бульба» (матері його ко-вінька з таким Бульбою в гестапівському мундирі), і в перші дні окупації, маючи тісні зв'язки з доктором Піцем — шефом СД Волині і Поділля у Ровно, творив свої чорні зрадницькі махінації.
Задурманені молодчики-бульбаші, поповнюючи ряди зрадників, йшли в поліцію, щоб на своїй рідній українській землі наводити німецький порядок. Першочерговим їхнім завданням було виловлення і знищення ра-дянських людей, активістів. На це не поскупився й Ватікан. Він виділив 100 тисяч злотих, щоб одягнути українських хлопців-запроданців у чорну уніформу душителів всього світлого.
Такою була обстановка в перші місяці окупації в Західній Україні.
В цей напружений час після довгих блукань по нетрях Полісся, голодна і змучена поверталася вчителька Неоніла в окуповане Дерев'яне. Трапилося так: того страшного недільного дня Максим Романович, збираючись на близький фронт, відправив дружину поїздом з Клеваня на схід. Ешелон розбомбили. Уціліла Неоніла, викинута вибуховою хвилею, мала сильний ушиб в ногу. Крім того, вона готувалася стати матір'ю. Це і стало фатальним у вирішенні її долі.
А в кінці липня в Сватове до батьків Неоніли прийшов з фронту лист від Максима. З тривогою він запитував про Нілу. Де вона? Чи доїхала? Про всякий випадок приписав для неї декілька слів: «Люба моя, з повідомлень сама знаєш, що коїться на нашій землі. Мені тяжко від того, що твоя доля для мене невідома. Любов до тебе і нашої майбутньої дитини дає мені наснагу в боротьбі, вливає бадьорість. Бережи себе. До зустрічі. Навіки твій Максим».
Про життя Неоніли Іванівни в перші місяці війни так пише секретар Дерев'янської сільради Марія Шило: «Це були гіркі часи. У селі школа не працювала. Наші батьки за велику платню домовились з поліціянтом Пілатом не чіпати вчительку. Таке було можливе лише на деякий час. Сумна, схудла, Неоніла Іванівна приватно давала уроки. Нас було дев'ять хлопців і троє дівчат. Ми поклялись оберігати вчительку і тримати в таємниці, навіть від батьків, усе те, про що вона буде говорити на уроках. Ми навчалися по радянській програмі. Крім рахунків і письма, ми вивчали історію. Це було найцікавішим. Неоніла Іванівна розповідала нам про могутність нашої держави і про те, що Червона Армія обов'язково розіб'є німців».
Пізньої осені почалося переслідування активістів, їх брали на чорний список. Туди ввійшла і радянська вчителька-комсомолка. Тепер вона переховувалась у надійних людей.
Про що думала Неоніла в чужих хатах безсонними осінніми ночами? Можливо вона в думках ластівкою линула до рідних на Луганщину, а можливо перебирала в пам'яті останній мирний день. Останній...
...Тоді пополудню Максим з молодшим братом Анікеєм вирішили перевезти з луків батьківське сіно. Ніла теж допомагала загромаджувати. Перепочивали на духмяному сіні. В синьому небі плавно літали лелеки, розпластавши широкі чорно-білі крила. По-справжньому щасливий, сповнений гордості, Максим з любов'ю і вдячністю поглядав на ледь округлений стан дружини. У нього буде син... Син чи донька... Він буде батьком. Яка це радість земна, крилата, Про це він мріяв давно, навіть в неволі. До нього потягнуться рожеві рученята, обів'ють шию. Маленькі ноженята вперше ступатимуть по його рідній батьківській землі, скропленій рясним хліборобським потом.
Блаженно усміхаючись, Максим ніжно пригорнув дружину. Зашепотіли і... засперечались. І за що б ви думали? Та за ймення, яким збирались нарікати майбутню дитину,
— Якщо син — бути йому Романом, — стверджував своє егоїстичне рішення майбутній батько. — Якщо дівчинка — буде тільки Лесею. Максим навіть пообіцяв повезти Нілу в Колодяжне — батьківщину прославленої Лесі Українки. Нілі ж хотілося назвати дівчинку Марійкою в честь своєї сестри, хлопчика — тільки Славиком. Максим уперто стояв на своєму,
Анікей реготав, дивлячись, як брат з невісткою перший раз не можуть прийти до згоди. «Посміховисько та й годі! Коли ще те дитиня буде, а вони вже теперка чубаються». Другого дня в неділю (це було 22 червня рано вранці) брати пішли рибалити на Горінь. Почувши по радіо звістку про початок війни, Ніла відразу побігла розшукувати чоловіка. Збуджена, бліда, розгублена, вона ніде не могла знайти Максима і від цього ще більше підсилювалося її горе.
Рибалки здалеку помітили її, коли вона знесилена, далеко від села, бігла стежиною до Вербових кілків.
Відчуваючи тривогу, брати побігли їй назустріч. Вона нічого не могла сказати, її розширені очі виражали жах. Максим припав до неї, вона м'яко осіла. Потім припала до землі, заридала гірко.
Настали холодні осінні дощі. Ночами мороз сковував землю. Різкий вітер затягував у димарі свою одвічну тужливу пісню. Нестерпно нила душа, а під серцем билось, просилось на світ нове життя. Для нього Неоніла готова нести всі муки, тільки б воно жило, усміхалось, простягало рученята до сонця, до батька. Вона зримо уявляла Максима. Щасливий. Він десь воює з ворогом. А їй... Яка їй уготована доля? Безсоння змучувало нестерпно. Часто серед ночі вставала з постелі, сідала, стиснув-ши гарячі скроні, і думала, думала. Наказ про заборону виходити з села викликав різкий протест. До крові кусала, губи.
Світанком, коли хазяйка дому Михайлина Дмитрівна занесла їй у комірку горня молока, скоріше серцем, ніж розумом прочитала в її по-гляді тривогу. Насторожилась. Та заспокійливо утішала її, а в самої сльози наверталися на очі.
— Ні, ні... Ви щось знаєте. Я благаю, скажіть, — наполягала вчителька.
І та сказала їй. Мов підкошений перестиглий колос, Неоніла впала на підлогу. А коли прийшла до свідомості, було одне єдине бажання: негайно йти до поліції, де катували Максима. Останній раз побачити його, підтримати в тяжку хвилину нелюдських мук. Думка свердлила мозок: «Як же трапилось, що він попав у руки бульбашівців?»
Їй розповіли, що Максим утік з полону з-під Житомира. Оброслий, зовсім сивий, худий до невпізнанності, він ночами пробирався до рідних місць. В сусідньому селі його накрили запроданці. Один із них пізнав Максима, і тепер його привели в рідне село. Підняли на ноги весь рій, всю боївку, щоб розшукати дружину директора школи. Вона вже знала, що її розшукують, що її знайдуть, Поставити під удар людину, що її пригріла, вона не могла, не мала права. А вороги робили ретельний обшук вже в найближчих хатах. Одяглась, вийшла на вулицю. Повз неї пробігали оз-броєні бандити. А вона все йшла і йшла до будинку колишньої сільради. З дворів, з вікон проводжали її співчуваючі погляди односельчан.
Вона нічого не бачила, нікого не чула. Йшла, тяжко ступаючи, йшла назустріч своїй долі, зібрана, гнівна, рішуча.
В поліції був лише один черговий поліцай. Інші на облаві її ж шукають. З сусідньої кімнати долинув стогін. Сказала, хто вона і благально просила пустити до чоловіка. Той дозволив, поки нікого немає. Як саме відбувалася ця зустріч, - дорогий читачу, я не знаю. Твоя уява по-своєму може вималювати це людське горе.
Тієї ночі її і ще 46 дерев'янських людей вели в містечко Цумань на розстріл. По дорозі цю страдницьку процесію зустрів німецький опель з цуманської комендатури. Офіцер наказав не йти далеко а тут же, в найближчому урвищі розстріляти. Неоніла з Максимом, підтримуючи один одного, йшли останніми. Замикав стрій приречених поліцай, якого Неоніла рік тому навчала грамоти. Це він дозволив побачення з закривавленим, побитим Максимом. Це він шепнув їм: «На край ставайте. Вистрелю в повітря, а ви відразу падайте» — і поспішно відійшов.
Коли все було скінчене, бульбаші з реготом попрямували в Цумань. Було холодно, не було лопат і вони вирішили завтра зранку присипати трупи землею.
З цього страшного урвища Максим і Ніла вибрались до лісу. І тут у неї почались пологи. Шумів тривожно ліс, скрадаючи стогін молодої матері. Знесилений Максим повзав біля неї, безпорадний чим будь допомогти їй. В час перерви між болями йшли все далі вглиб лісу. Перед світанком вона народила дівчинку.
Через два дні вони постукали до знайомих в Ясеничах. Тут вона прожила майже рік. Коли в Цуманських лісах господарювати стали партизани, Максим до рук взяв зброю. Його старший брат Олександр партизанив у загоні Медведєва (про нього згадується у книзі «Сильні духом»). Максим воював у з'єднанні Малинова.
Одного разу він одержав повідомлення від Ніли, що вона змінила місце проживання, тому, що бандити довідались про її справжнє прізвище і їй загрожує кара. Одержавши у партизанському з'єднанні дозвіл забрати в загін дружину (обіцяли потім відправити її на Велику землю), Максим вирушив в Ясеничі.
Ніяких відомостей про те, де і як вони зустрілися після довгої розлуки, немає, їх, прошитих автоматною чергою, знайшли партизани за селом. Доля маленької Лесі, їхньої доньки, до цих пір залишається невідомою. Йдуть пошуки. Якщо вони увінчаються успіхом, я постараюся додатково повідомити тебе, мій шановний читачу.

* * *
Минули грізні роки війни. Цвіте і буяє радянська Ровенщина — колишній партизанський край.
Чортополохом назавжди поросли безславні могили продажних бульбашівців. На смітник історії викинуто Боровця — цього коронованого лицаря-вішальника, що втік з України, боячись розплати, і після мюнхенських подій 1959 року (14 жовтня 1959 року в Мюнхені був убитий Степан Бандера — фюрер ОУН №1), тепер уже боячись за своє підле життя, подався шукати притулку у Канаді.
Український народ навіки прокляв зрадників різних мастей — бандерівців, бульбашівців, мельниківців і їх духовних «вождів».
З гордістю і глибокою шаною ми називаємо імена тих, хто поліг у священній боротьбі за щастя народу.
Ім'я Неоніли Гаркавенко— це одна із сторінок світлого життя простої радянської людини, комсомолки, нашої землячки.

Галина Житло (Коструба).
м. Сватове, вересень 1968 р.

По материалам Сватовского районного краеведческого музея

Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22