Сайт города
СВАТОВО




Жертвы советских репрессий



Шаповалова Александра Ивановна


Гортаючи свої старі блокноти, знайшла записи, зроблені кілька років тому в Куземівці. Вони про візит до Олександри Іванівни Шаповалової. Жінка з непростою, трагічною долею. У свій час була жінка репресована, а про те, що вона реабілітована, дізналася через багато років по тому, завдяки чужим людям — сватівській родині Коростильових. Справа в тому, що у Коростильових у Куземівці проживали родичі, а О. І. Шаповалова була їхньою сусідкою. Одного разу В. М. Коростильов розговорився з бабусею і довідався про її долю. І по доброті душевній взявся допомагати бабусі, залучив до цієї справи й газету.
Згадувала я невеличкий дворик бабусі Олександри. Через двір пролягала така собі втоптана стежина. По ній щодня проходило чимало людей. З ними старенька люб'язно віталася, перекидалася словами. І не було в неї злоби на людей. З усіма сусідками бабуся ладила, за кожного з них переживала. Пам'ятаю, я тоді дуже здивувалася: звідки у бабусі стільки любові до людей? З її-то долею? Як не зчерствіла душа її після того, як люди одним розмахом пера перекреслили життя, знівечили долю?

Народилася Олександра в простій селянській родині. Та нещастя чекали дівчинку на цьому світі з самого народження. Сильно перехворівши в дитинстві, стала калікою.
Батька свого дівчина майже не пам'ятала та пам'ять про те, що він був в роки громадянської війни червоним партизаном, викликала у неї гордість. Батько воював за нову владу і загинув за неї, то як дівчині не вірити у світле майбутнє? І Коли стала на самостійний шлях життя, то поїхала до Куп'янська, там влаштувалася працювати нянею в дитячому будинку. Та не довго працювала, бо розпочалася війна.
Їх, молодих, повезли копати окопи. Цю нелегку роботу з усією старанністю виконувала и Олександра. Одного дня над працюючим людом пролетів німецький літак. Всі попадали на землю, чекаючи бомбового удару. Але на голови зляканих людей посипалися листівки. Взяла до рук один з тих папірців і Олександра. Читати вона не вміла й рідною мовою, то, звичайно, розібрати німецькою не могла тим паче. А хтось з тих, хто працював поруч, сказав, що в тих листівках німці пропонують не рити окопи, мовляв, марна праця, перемога буде за німцями.
А через день до неї завітала секретар сільради й сказала:
— Зайди до сільради.
— Навіщо? — здивувалася дівчина.
— Там викликають всіх, у кого немає дітей.
Не підозрюючи нічого злого, дівчина прийшла до сільради, та чекати довелося довго. Не витримавши, Олександра вийшла на двір по нужді. Та не встигла дійти до туалету, як за спиною пролунав постріл. Олександра аж присіла з несподіванки. Виявляється, таким чином представник НКВС примушував дівчину повернутися до сільради. Ще довго Олександра не могла второпати, що від неї хочуть.
Допит тривав до ранку. Дівчину примушу вали зізнатися в тому, що вона перекладала німецькі листівки і їхній зміст передавала знайомим.
— Вибачте, люди добрі, — не погоджувалася Олександра, — та я ж не вмію читати. Як я могла перекладати ті листівки?
— Ти ворог радянського народу, підісланий німецький шпигун, — говорили їй.
— Та який же я ворог? — дивувалася дівчина. — Мій батько був червоним партизаном, а брат і нині захищає Батьківщину від ворогів. Та й сама я ніколи нікому злого не заподіяла...
Її посадили у невеличку кімнатку, двері якої були загратовані. Вранці її мама валялася в ногах дільничного та представників НКВС і прохала відпустити її нещасну доньку-каліку. Та ніхто на неї й уваги не звернув. А Олександру, як справжнього занравського бандюгу, доставили до Борової у супроводі озброєних людей. Там же, в Боровій, пройшов і суд «трійки» над Олександрою Шаповаловою.
Почувши вирок, дівчина не могла повірити своїм вухам: «За зраду Батьківщині — найвища міра покарання — розстріл». До пуття не встигла ще все усвідомити, як вирок змінили: «5 років каторжних робіт і 10 років заслання».
Олександрі довго здавалося, що все, що відбувається навкруги, не має ніякого відношення до неї. Її підхопила велика хвиля і несла у безвість. Спочатку вона «прибила» її до Воронежу, потім до Москви, а звідти аж до Сибіру.
Примарним сном у житті Олександри Іванівни став сибірський лісоповал. Слабкій фізично дівчині доводилося виконувати роботи, які не під силу навіть чоловікам.
— Правда, спілкуватися там я ні з ким особливо уже не намагалася, — згадувала Олександра Іванівна. — Відпрацювали — і як миші по норах.
Свій строк у таборі Олександра Іванівна навіть «перебула». Справа в тому, що 5 років каторжних робіт їй було замінено на 3, та ніхто не поспішив повідомити про це репресованій. І не приїдь за нею вчасно брат, Олександра б «домотала» свій строк сповна.
Повернулася Олександра Іванівна в село. Роботи їй не знайшлося. Поїхала дівчина до Сватового, прочула, що в локомотивному депо потрібні робітники. Та там, як побачили документи, відразу показали на двері. І куди було не поткнеться — скрізь така ж історія. Нарешті зжалілися над молодицею, прийняли на птахокомбінат. Там вона й допрацювала до пенсії, щодня добираючись з Куземівки. Та пенсії їй було нараховано тільки за 19 років роботи. Це були просто крихти. Якби не добрі люди, бозна-як і жила б. Чула Олександра Іванівна, що пройшла реабілітація, та добиватися не вистачало ні здоров'я, ні сили, ні коштів... Ось тоді на допомогу і прийшли бабусі Коростильови. Глава сім'ї написав до архівів, а звідти надійшла відповідь, що бабуся давно реабілітована і що їй належить пенсія і компенсація.
У селі розповідали, що тоді з тими довідками прийшла Олександрі Іванівні і фотокартка тих років. Бабуся з тією фотокарткою обійшла усіх сусідів. Мовляв, дивіться, якою я була молодою. Вдивлялася у те фото сама і не могла себе впізнати... Невже це вона? Пам’ятаю, як проводжала мене бабуся до воріт, у її дворі лежала скошена трава, а на ній ще блистіла роса. Незбита роса…
І чомусь тоді здалося, що доля цієї куземівської жінки схожа з отією росою. Ось вона виграє, міниться, а торкнеш той водяний відблиск — і немає краси. А здається, була поруч і тільки-но... Ось так трапилося і з життям Олександри Іванівни. Майнуло воно вранішньою росою, тільки — збитою росою.
Добре все ж, що справедливість врешті взяла гору і Олександра Іванівна отримує пенсію, та хіба може вона компенсувати збиток, завданий людському життю? Бо збита роса швидко висихає, а біль людської душі не висушити, не вивітрити, не примусити стихнути...

О. РАГРА

Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22