Сайт города
СВАТОВО




Известные Сватовчане


Кончаловський Петро Петрович

Кончаловский Петр Петрович, автопортрет Небо хмарилося ще зранку. Коли під'їздили пильним шляхом до слободи Сватова Лучка з боку села Містки і виднілися вже дахи будинків слободи, пішов густий, теплий, дрібний серпневий дощик. Кучер перехрестився, поглядаючи на розпорене черево чорної хмари, яка насувалася просто на нього, і замахнувся батогом. Коні прискорили ходу, а в повітрі стояв такий запах, як і від води, яку вихлюпнули на розпечену сковороду.
— Добре, що слобода вже недалеко — подумала Вікторія, але шлях тепер розвезе, і доведеться у слободі заночувати.
Вікторія — курсистка із Петербурга, донька поміщика Тимофія Лойка, який мешкає у Харкові. У неї були літні канікули, і разом з батьками Вікторія приїхала до їхнього маєтку на хутір Іванівку. Батьки затрималися в маєтку, Вікторія ж поверталася до Харкова.
У Сватовій Лучці вона була два дні. За цей час обійшла слободу вздовж і впоперек, відвідала собор Святого Духу, базар, народний дім.
Нарешті погода встановилася добра, ґрунтовий шлях просохнув, і Вікторія вирушила зі Сватової Лучки в бік Куп'янська. Передбачити все в житті неможливо, Від’їжджаючи зі Сватової Лучки, Вікторія не думала і не гадала, що доведеться не лише повернутися, а й жити у тій слободі.
Трапилося так, що в Петербурзі вона зустріла Петра Кончаловського, сина севастопольського лікаря. Він навчався в університеті на природничому факультеті, вивчав право. Доля вирішила так, що Вікторія і Петро стали чоловіком і дружиною.
Після завершення навчання молода сім'я переселилася до Іванівки, до хутора неподалік Сватової Лучки, який подарував Вікторії Тимофіївні на весілля її батько. Переїхавши до Іванівки, Петро Кончаловський почав господарювати, хоча й не дуже успішно. А невдовзі його обрали мировим суддею, і Кончаловські переїхали до Сватової Лучки. Вікторія Тимофіївна народила тут шістьох дітей, серед них і відомого у майбутньому художника Петра Петровича Кончаловського, названого на честь батька.
Маленький Петрик народився у 1876 році, він дуже полюбляв слухати казочки, які читала йому мати. Особливо до душі йому були казки О. Пушкіна: «Казка про рибалку й рибку», «Казка про золотого півника», «Казка про мертву царівну і сімох богатирів» та інші. Вмостившись на маминих колінах, Петрик, затамувавши подих, слухав її приємний грудний голос:
Как взмолится золотая рыбка!
Голосом молвит человеческим:
«Отпусти, старче, меня в море,
Дорогой за себя дам выкуп:
Откуплюсь, чем только пожелаешь».

Кончаловский Петр Петрович уроженец Сватово
У маленького хлопчика дух перехоплювало — так було цікаво. А у Вікторії Тимофіївки багато домашніх клопотів, то й говорить вона чоловікові:
— Усі діти на вулиці, а Петрику давай казки Пушкіна. Ти б сходив з ним до річки, помилувалися б повінню. Та й Катрусю прихопіть, а то вона он нудьгує на ґанку.
У тому 1881 році степова річка Красна розлилася ранньою весною у слободі Сватова Лучка широко і вільно. Помутнілі талі води ріки, що несли на собі великі товсті крижини, поспішали до гирла, де вливалися до головної річки нашого краю — до Сіверського Дінця.
Сонце щедро пригрівало, і жителі слободи приходили до берега поніжитися під променями після набридлої зими, помилуватися розкішною повінню, послухати гуркіт крижин, які зіткаються одна з одною.
Вода підійшла вже до цегляної огорожі собору Святого Духа на Соборній площі (нині це площа 50-річчя Перемоги). Місцевий фотограф, встановивши на триніг велику фотокамеру, зафіксував повінь для нащадків (фото це зберігається у районному краєзнавчому музеї Сватового).
Непоспішаючи линув над слободою передзвін шести мідних дзвонів, досягаючи найвіддаленіших куточків заріччя. Петро Кончаловський, всадивши маленького, Петрика на плечі і притримуючи його лівою рукою, правою — тримаючи ручку сусідської Катрусі, прийшов до річки. Вони піднялися на пагорбок біля будинку офіцерських зборів. Діти дивилися на воду, широко відкривши очі. Малюк-Петрик, не знайшовши відбиття сонця у воді, закричав:
— Тато! А де ж золота рибка?
— І я її не бачу, — до дала Катя.
— Е-е, дітки, швидко казочка говориться, та не швидко рибка ловиться, особливо золота...
Можливо і далі спокійно минало б життя родини Кончаловських у Сватовій Лучці, якби не сталися події, які фатально вплинули на їх родинне щастя.
В одну з неділь Вікторія Тимофіївна була на службі в соборі. По завершенню богослужіння вона не поспішаючи вийшла з молитовні і рушила додому. Там побачила, що чоловік схвильований, нервово ходить по кімнаті з газетою «Харьковские губернские ведомости».
— Вікторія! Царя вбили бомбою! Ну, тепер почнеться! Так і чекай неприємностей.
— Та як же це так?
— А ось так! Читай, ось тут все написано. Це сталося у Петербурзі 1 березня 1881 року.
Якось пішов Петро Кончаловський у літню спеку на річку, почитати на природі газету, але прибули жандарми, заарештували його і в жандармовській кареті повезли до Харківської губернської тюрми. Це приголомшило жителів Сватової Лучки, які звикли до тихого провінційного життя.
Сім'я без батька зазнавала матеріальних труднощів. Літо догорало, і Вікторія Тимофіївна вирішила виїхати зі Сватової Лучки до Харкова.
- Відкриємо харчевню — проживемо, — говорила вона.
Тієї ночі в усіх будинках жителі слободи спали спокійно, лише у домі заарештованого мирового судді Петра Кончаловського не було спокою — мешканці готувалися до від'їзду.
Дворовий пес всю ніч крутив головою — нашийник несильно давив йому горло. Він давно вже примітив, що в домі діється щось негаразд. Он скільки минуло днів, як не став з'являтися вдома сам хазяїн, а цієї ночі часто гримали дверима, у вікнах горіли свічки, чулися гомін і шум. А ледве замаячив світанок, до будинку під'їхав тарантас, запряжений парою білих коней із зашореними очима. Хазяйка і діти сіли в тарантас, їх проводжали (хоча було ще дуже рано) сусіди і друзі, навіть була з мамою маленька Катя, подруга Петруся.
— Спасибі Вам, люди добрі, — говорила Вікторія Тимофіївка, — не забувайте нас.
— Щасливої дороги і доброго здоров'я!
Тарантас, поскрипуючи, тронувся у напрямку мосту через річку Красну з її повільною літньою течією неспішних вод.
У собаки залишилася на прощання біля груші миска з їжею. Він був залишений жити з новими господарями дому.
Був серпень 1881 року, дощів давно не було, і сонце нещадно пекло, ніби забуло, що наступний місяць — осінній, їхати в таку спеку — справжнє пекло, тому й вирушили якнайраніше, аби прихопити хоча б якоїсь ранкової прохолоди. А відкладати від'їзд Вікторія Тимофіївка не наважилася: якщо завереснять дощі, для ґрунтових доріг це буде справжня біда.
Підкріпившись із миски під грушею, собака не змирився із своєю долею, почав з усіх сил рватися, аби втекти зі свого ув'язнення. Нарешті йому вдалося зірватися з прив'язі, і він помчав наздоганяти тарантас.
Дорога за слободою різко йшла вгору, за тарантасом димівся хвіст білуватого крейдяного пилу, який вкривав роз'їжджену грунтівку. Нарешті важкий підйом вгору подолали, і попереду розіслалася рівна дорога.
На сході розпалювалося полум'я багряної ранішньої заграви. Коней на вершині підйому зупинили. Вікторія Тимофіївна поглянула, прощаючись, на Сватову Лучку, на розкидані по заплаві річки хати, на виблискуючі маківки храмів, що пливли над поволокою надрічкового сивого туману, на сяючі золотом на них хрести, котрих вже торкнулися променці сонця. Вікторія Тимофіївна перехрестилася на них.
- Прощавай, мила моєму серцеві Сватова Лучка. Хоча тут і заарештували мого чоловіка, але на людей зла, слава Богу, не тримаю, не можуть же вони відповідати за жандармів, — прошепотіла вона і поправила посивілу цього року голову, що сяяла сріблом в ранкових променях. Із вологих очей по загорілих щоках прокотилися кришталеві солоні сльозинки. Інтуїція підказувала, що навряд чи буде у неї можливість повернутися до слободи. Ну, а діти — що ж, у кожного з них буде своя доля. .
Тим часом собака наздогнав тарантас. Дітвора пожвавішала. Собака радісно вихляв хвостом і гавкав, ніби жаліючись: що ви мене не взяли?
— Собака пристав до нас — прикмета добра, поїхали, — сказала Вікторія Тимофіївна візнику, гладячи пса.
І тарантас рушив далі, залишаючи позаду верстові стовпи. Навколо лежав пагорбистий степ. На узбіжжі дороги ріс запилений полин, буркун. Минали пасажири тарантасу поля зібраної пшениці, вівса, ячменя, жита, відцвітав соняшник, нагиналися до землі важкі волоточки проса, виблискували сизуваті мітелочки над ще зеленим листям кукурудзи. Пахло степовим, трохи гіркуватим, полиневим вітром.
Давно минули Куземівку, Куп'янськ... Крутяться на своїх осях дерев'яні колеса, окуті по зовнішньому кругу полосовим залізом. Часом пофиркують коні, та візниця мурчить сумну мелодію. У високому небі ані хмаринки. Іноді видно, як, широко розкинувши крила, граціозно пливе в повітрі зірковий степовий орел.
Можна було б вже зробити і привал, бо сонце розпалилося щосили, але вирішили потерпіти ще трохи, щоб потім на Сіверському Дінці, біля Чугуєва, можна було добре перепочити, скупатися в річці. Так і зробили. І скільки ж радощів подарувала подорожнім річка, скільки сил повернула вода і прохолода під деревами!
Нагодували, напоїли коней, самі підкріпилися — і знову в дорогу. Коли проїздили через Чугуїв, Вікторія Тимофіївна звернулася до дітей:
— Дивіться! Бачите на горі велику будівлю із шпилем? Це школа військових топографів. В ній колись навчався великий художник Ілля Рєпін, автор картини «Бурлаки на Волзі».
- Так, може, заїдемо до його матері? — раптом запитав Петрик, який уважно слухав маму.
- Це неможливо. Минулого року вона померла. Рєпін приїздив на її похорон. Тож зараз тут немає ні Рєпіна, ні його батьків.
...Під вечір показалися околиці Харкова, губернського міста... Невдовзі тарантас уже рухався його труськими вулицями. Догораючий день ще освітлював шлях.
Улаштувавшись в місті, Вікторія Тимофіївна відкрила, нарешті, свою омріяну харчевню, свою справу, аби було за що годувати сім'ю, доки чоловік відбуває своє політичне заслання на півночі, в Архангельській губернії.
Тут, у Харкові, Петрусь Кончаловський почав відвідувати приватну школу живопису Раєвської-Іванової, навчався він в третій міській гімназії. Спочатку батьки хотіли зробити з Петрика музиканта, але, не дивлячись на прекрасні музичні здібності, згодом зрозуміли — в іншому покликання сина, його притягнув живопис.
Життя Кончаловських у Харкові, як «підозрюваних», ставало все труднішим, і вони переїхали до Москви.
Там Кончаловський-старший, який повернувся із заслання, видавав твори Пушкіна, Лєрмонтова з малюнками Врубеля, Сурікова, Полєнова, Рєпіна, Айвазовського, Шишкіна, Васнецова, Левітана, з якими він добре товаришував.
У віці 21 року Петро Кончаловський-молодший отримує звання художника — закінчує навчання в Академії мистецтв, спілкується з художниками, віддає живопису усі сили, продовжує навчання за кордоном.
У 1902 р. художник одружився із донькою В. І. Сурікова Ольгою Василівною Суріковою.
Кончаловский Петр Петрович с женой, автопортрет
Перша світова війна на три роки відірвала Петра Петровича Кончаловського від живопису, бо його призвали до армії у званні офіцера артилерії. Під час однієї з передислокацій по залізниці ешелону, в якому був і П. Кончаловський. випала тривала стоянка на станції Сватова Лучка. Петро Петрович мав уявлення про слободу із розповідей батьків, і, звичайно ж, він не міг не завітати до місць, в яких народився, але яких не пам'ятав через ранній вік свій в період перебування у Сватовій Лучці. Багато змінилося в слободі за час, що минув від від'їзду Кончаловських із слободи, а головна зміна — поява залізниці.
Кончаловський вийшов на платформу станції. Пасажирський вокзал йому сподобався. На Привокзальній площі і на вулиці Старобільській (нині вулиця Дзержинського) Петро Петрович побачив збудовані нашвидку із дощок бараки для сімей польських біженців. Бараки з'явилися на початку війни, і жили в них поляки, які втікали від німців. Вигляд бараки і їхні мешканці мали жебрацький, брудний від диму печей, особливо були перемащені сажею польські діти.
Петро Петрович спустився в центр слободи, де побачив чудовий п'ятиглавий собор, огороджений цегляною стіною, вкритий зверху залізом. Розмірені удари мідних дзвонів, їх густий повільний звук допомогли зрозуміти — собор, хоча і нечітко, зберігається в пам'яті. У воріт собору П. Кончаловський запитав у старого із сивою бородою:
— Батько, Ви не знаєте, випадково, де мешкав колись мировий суддя на прізвище Кончаловський?
— Як це не знаю? Дуже навіть добре пам'ятаю, бо ми були щирими сусідами, гарно знали одні одних. А чому Ви цікавитеся? Хто Ви?
— Та я Петро, син його...
— Петрик? Невже це ти? Так, тепер бачу, схожий на батька. Боже мій! Оце чудово! Ну, здрастуй, синок. А я дивлюся, що за офіцер? Мене Максимичем зви.
Та я тут ненадовго, проїздом, у військовому ешелоні.
— Он воно що... Ну то ходімо до мене, а дім Ваш поруч, покажу, де Ви жили. Сам не згадаєш? Там тепер інші мешканці.
Зустріли Кончаловського радо, прийшли сусідські старі, і все згадували добрими словами їхню сім'ю.
— Пам'ятаємо Вашого батюшку. Хороший чоловік, та і Вікторія Тимофіївна — душа-людина.
— А Катю не забув? — спитала блакитноока старенька, — адже разом з нею Ви у дворі весь час гралися. Та от горе, чоловік її помер у госпіталі після тяжкого поранення. Дитинча у неї тепер без батька.
Сама ж Катя прийшла зовсім скоро, то червоніла, то блідла, та потім підійшла і поцілувала Петра Петровича, поклавши руки на його погони. Вона була дуже красива, хоча і пом'ята життям. Як ведеться, разом попоїли, чим Бог послав, випили. Згадували старі часи, а Петро Петрович більше розмовляв з Катрусею, у неї виявилася чудова пам'ять. Коли побачили, що гість уже збирається йти до свого ешелону, зібрали сусіди свій подарунок на дорогу: кавунів, яблук, помідорів, благо був саме сезон на це добро. А Максимич поклав до сумки і шматочок українського домашнього сала. Груш Катя нарвала просто з дерева, яке розкішне розрослося у дворі дому, де колись жили Кончаловські. Усе це завантажив Максимич на возик, взяв Катю, та й доставив Петра Петровича просто до вагона. Розчулений щирістю сватово-лучанців, Кончаловський сказав на прощання:
— Спасибі за Вашу доброту, я з Вами відпочив душею, посвіжішав, побачив свою батьківщину.
Ешелон зі скрипом тронувся. Проводжаючі махали йому руками, а потім Катя, обіпершись на стовп фонаря, ридма ридала. Петро Петрович дивився на них з дверей вагону, і якийсь чи то біль, чи то щем наповнював його душу. Невдовзі перон із газовими фонарями зник з обрію. А попереду був бій з німцями. У 1915 році художник-офіцер потрапляє під аеропланний обстріл, отримує контузію і опиняється у госпіталі. Його відкомандировують викладачем школи військового маскування до Москви.
Роки життя плинули, але не стихала прищеплена ще з дитинства у Сватовій Лучці любов до Пушкіна, яка пройшла крізь все життя Кончаловського. Була у Петра Петровича блакитна мрія - написати портрет Олександра Сергійовича. Після революції, перебуваючи у відставці, він багато їздив пушкінськими місцями, вивчав гіпсову маску поета, розпочинав ескізи, але те, що виходило, не задовольняло автора. Пензель важчав, ніби наливався свинцем. Доводилося вкотре змивати фарби з полотна, відкладати надовго втілення своєї завітної мрії. А без натури написати хороший портрет — І це справа непросто складна.
Кончаловський ще і ще перечитував із захопленням пушкінські рядки:
Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, Отчизне посвятим
Души прекрасные порывы.

Та врешті-решт золота рибка удачі раптово блиснула для художника. Допоміг випадок. Одного разу працівники музею, знаючи, що Кончаловський жадібно вивчає речі пушкінської епохи, запросили його оглянути дещо із тих часів. Прибувши до музею Петро Петрович випадково зустрівся із живою онучкою О. С. Пушкіна — Ганною Олександрівною, улюбленою донькою сина поета. Зовні вона була дуже схожа на свого відомого діда Олександра Сергійовича Пушкіна. Художник завмер від здивування: такою вражаючою була схожість. Ось її і не вистачало для портрета, і Кончаловський радісно поцілував вже немолоду Пушкінську онуку.
Усе своє життя Ганна Олександрівна займалася самоосвітою, знала французьку, англійську, німецьку, італійську мови, захоплювалася літературою, історією, архітектурою, мистецтвом. Бона була дуже доброю і жила заради щастя інших, і роки першої світової війни доглядала поранених у госпіталі.
Кончаловський домовився з нею про написання портрета, почав робити замальовки. Поговорити під час сеансів живопису їм було про що — обидва були учасниками війни. Із цікавістю Ганна Олександрівна слухала розповідь про те, як під час війни Кончаловський потрапив до Сватової Лучки. Ці відвідини своєї малої батьківщини запали в пам'ять і в душу, і розповідав він про них жваво і цікаво. Ганна Олександрівна не залишалася байдужою і сама теж розповідала про свою роботу в госпіталях, про тяжкі долі жертв війни. А розповідачем вона була чудовим, адже не даремно її називали «енциклопедією».
У своїх розповідях торкалася і образу О. Пушкіна. У внучки поета зберігалися реліквії: печатка поета, подарована йому М. М. Волконською, дружиною декабриста, перед від'їздом до Сибіру, портрет Наталії Миколаївни Гончаровой
Ганна Олександрівна була ганібалівської «породи», живим портретом дідуся. Робота з нею просувалася успішно, хоча художник і не поспішав.
Одного разу, коли Петро Петрович показував їй свою фотографію воєнних років, Ганна Олександрівна запитала:
— Петро Петрович, ось Ви яскраво розповідали про свою батьківщину, слободу Сватова Лучка. Але чому ж у Вас в документі вказано, що Ви народилися в місті Слов'янську? Тут якась загадка?
— Все дуже просто, — відповів він. — Справа у тому, що в ті часи було престижно записати місцем народження дитини саме місто. Оскільки слобода Сватова Лучка не була містом, мої батьки вирішили зареєструвати мене у Слов'янську, який, до речі, неподалік Сватової Лучки. А місце народження вказується за місцем реєстрації. Такі історії трапляються і в наш час. Та я ж знаю, що Сватова Лучка — це моє місце народження, моя мала батьківщина.
— Я таких випадків теж кілька знаю, — відповіла Ганна Олександрівна, — Та не думала, що таке торкнулося і Вас.
— Як бачите, Ганно Олександрівно, торкнулося, і не лише мене, а й мого брата Максима.
— А скажіть, Петро Петровичу, звідки така назва «Сватова Лучка», особливо цікаво, що слугувало підставою для слова «Лучка»?
— Я гадаю, що від способу рибного лову, який називали раніше «лучения риби». Вночі освітлюють вогнем з носу човна, що безшумно рухається, прозору неглибоку воду, і, помітивши сплячу рибу, б'ють її остями. Після вдалої рибалки говорили раніше: «Гарна була лучка!». Тобто назва слободи — від оригінального способу рибалки: з допомогою променя від джерела світла, навіть лучини, яка горіла на носі човна.
Нарешті прийшов час, коли портрет О. С. Пушкіна був готовий. Це був 1932 рік. Портрет захоплено сприйняла громадськість, він мав великий успіх як один з кращих портретів поета.
Кончаловский Петр Петрович, портрет Пушкина
Народ прийняв портрет серцем, він друкується у шкільних підручниках. Петро Петрович був від цього просто щасливий, і життя йому здавалося таким же вічним, як зорі на небі. За своє тривале життя Кончаловський написав дуже багато картин, які зберігаються в музеях багатьох країн. Він був дійсним членом Академії мистецтв, лауреатом державної премії. Відомі його бузки. Кончаловський — поет цих квітів, пише їх свіжими, ранковими, ще скрапленими росою, усіх відтінків, сортів. Це був гімн художника весні, сонцю, життю.
Помер Петро Петрович Кончаловський у 1956 р. у віці восьмидесяти років.
В сім'ї Петра Петровича і Ольги Василівни зросли діти: Наталя Петрівна (письменниця) і Михайло Петрович (художник), онуки Микита Міхалков і Андрій Кончаловський, видатні режисери сучасності.
Картинами Петра Петровича дорожать, ними пишаються. Багато було великих і маленьких причалів на річці його життя, і на одному з них — Сватова Лучка, батьківщина його дитинства. Як живий пам'ятник про цю людину в місті Сватове (колишня слобода Сватова Лучка) росте і ще родить висока груша, яка була посаджена біля дому Кончаловських під час їх проживання в Сватовій Лучці.
У 1999 році виповнилося 200 років з дня народження великого поета Пушкіна. І ми, сватівчани, горді, що наш земляк, Петро Петрович Кончаловський, створив видатний портрет Пушкіна. Сватівський народний районний краєзнавчий музей підтримує зв'язок із нащадками свого земляка.

О. КОНДРАТЕНКО, член Спілки журналістів України.

Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22