Сайт города
СВАТОВО




Известные Сватовчане


Деркунская Екатерина Михайловна

Деркунская Е.М. в молодости Цю пісеньку придумали німці. Ми рили окопи під Попасною, а вони кидали нам листівки з літака і в них такі слова: "Девочки - дамочки, не ройте себе ямочки, пустим свои таночки - зароем вас в те ямочки". Зарити не зарили, а в Німеччину запроторили. Нахльобалися там і баланди з брюкви і рабської праці, і зневаги, і принижень, і страху.

Слухаючи спомини невисокої , тендітної жінки диву даєшся, як вона могла таке перенести, пере-жити. Звідки брала сили винести оті поневіряння? - Сама дивуюся, - каже. Може, тому, що була вкупі з іншими, а нас, остарбайтерів, із Мілуватки забрали хлопців і дівчат 75 чоловік. Може, закладене природою бажання жити і вижити. Може надія, що не вічно ж бути тому рабству, а, може, і підтримка деяких німців в тій же фашистській Німеччині. Може, тому, що не набагато легшим було «щасливе» дитинство на батьківщині. А біди, нещастя - вони переслідували нашу сім'ю (та чи тільки нашу) весь час скільки себе пам'ятаю.
В 1933-му році батька засудили. Був у колгоспі завідуючим фермою, чомусь там почали свині дохнути і його звинуватили у «врєдітєльстві», послали на «хімію» на примусові роботи. Після цього він в село не повернувся, влаштувався на шахту, то мав змогу хоч якусь хлібину привезти в сім'ю. Та через рік батька не стало, загинув у катастрофі. А ми були «малі і голі», як ото у віршах поета. Залишилася мати з чотирма дітьми. Треба було якось викручуватися, то довелося мені, в свої 15 років, йти на ферму нічним сторожем. Озброїли мене вилами (замість рушниці), видали великий ліхтар - «керосинку», і ми з одним дідом сторожували: він - корів, в одному кінці ферми, я - телят в другому. Походиш, походиш, присядеш на ясла, а то в них і придрімаєш.
Атуті війна...
Почали мобілізувати на оборонні роботи: в Кремінну - ліс заготовляти. Техніки ніякої - все вручну. Потім будували аеродром в Олександрівці, ночували в курінях. Осінь, холодно, а куди дінешся - треба. Мені, мабуть, діставалося найбільше, бо мусила відробляти за себе, а потім за маму, бо хто ж з дітьми лишиться, а тоді за родичів... Так що весь час маялася на тих роботах. Врешті, послали під Попасну на окопи. Німецькі літаки над нами літають, от і чекаєш смерті з неба. Правда, минулося. Вони листівками нас «розважали». Скоро нам наказали повертатися додому. Ми за свої вузольчики і пішли...глядь, а на зустріч - «чужі». Виявилося - румуни. Зупинили нас, почали трусити: «гранат...гранат»,- белькочуть. Безумовно, нічого не знайшли - відпустили. Додому прийшли, а тут уже німці хазяйнують. Невдовзі переписали тих, кого можна було вивезти в Німеччину. Спочатку направляли в Кабаннє на комісію. Ми почали шукати, як відкараскатися, щоб забракували: хлистали себе кропивою, розчисували тіло, немов коростяві, і декому вдавалося обдурити. Мені не вдалося. Під наглядом поліцаїв відправили нас пішки в Лисичанськ. А потім підігнали «телячі» вагони, запхали нас туди насипом і повезли. В дорозі кинуть просяної баланди і їдемо далі. Уже в Німеччині випустили нас з вагонів. Виходимо - попереду стоять німкені, деякі з дітьми, тикають в нас пальцями: « Швайне Орайне», - брезгливо пирскають. Потім ми взнали, що то значило:» Справжні, брудні свині!». Так нас оцінили ті пихаті рабовласники, їм дали змогу відібрати когось з нас, як робочу худобу. Я попала на завод, це було в Штутгарті. Розмістили нас в бараку. Спали на нарах. Працювали по 12 годин у дві зміни. Поробили нам високі підставки біля верстатів, щоб доставали, і ми точили якісь де-талі. Як годували? Та аби не подохли. Правда, був у нас старший майстер, Віллі його звали, він ставився до нас по-людськи. Так, одного разу у мене зламалося свердло, підбіг німець-бригадир, схопив мене за комір і жбурнув так, що я покотилася по підлозі. То Віллі побачив і нагримав на того німця. Бувало, підходив до мене і говорив: «Гіб мір крайде». Мовляв, принеси крейду. І малював нею, що там діється на фронті. Його син, теж майстер, працював в іншому цеху з нашими хлопцями і на нього теж не скаржилися. В 1944 році англо-американські літаки почали бомбити завод і місто. Після одного такого нальоту Віллі нам сказав, що вся його сім'я загинула. Згодом нас перевезли в інше місто, на інший завод, а тримали там в підвалі. А незабаром з'явилися і самі союзники, звільнили нас. Деркунская Екатерина Михайловна
Спочатку з подивом роздивлялися на них, особливо на негрів. Торкалися їх шкіри, волосся, а воно таке - не роздереш. Скоро ми відчули, що попали з пекла в рай. Нас забезпечували продуктами: молоком, картоплею, м'ясом. Майже два місяці від'їдалися. Потім був табір-розподільник, де з нами розбиралися вже радянські представники. Якось один офіцер звернувся до нас:» Хто хоче швидше додому? Потрібно 10 чоловік». Погодилася з іншими і я. Взяли нас на кухню у військову час-тину готувати їжу для офіцерів. Але з швидким поверненням додому не вийшло. Сталося якраз навпаки, повернулася аж в 1946 році. Замполіт відмовляв нас: "Не їдьте, дівчата, будете жалкувати". Та де там, додому і все. Приїхала. А вдома - холод, голод і «семеро по лавках», як ка-жуть. Дитина старшої сестри лежить з величезним животом - рахітна. У мами вже ноги опухли від голоду. Що робити? Подалася в Рубіжне. Вдалося влаштуватися... вантажником на будівництві: цегла, цементний розчин, риштовки, труби - все на собі спробувала. Зате мала кіло двісті хліба, а якщо до нього буряк чи ще щось подібне - жити можна. Ще й якось допомагала рідним. Коли вийшла заміж, знову попала в колгосп. Бригадир запитав, де до цього працювала, переїхала з чоловіком в друге село, і сказав: «Ну, у нас не важче». Де там не важче... Що таке різноробоча в колгоспі? Щоб заробити той трудодень, «палочку», не раз потом зійдеш...
Розповідаючи свою історію, про свій нелегкий життєвий шлях, Катерина Михайлівна Деркунська (дівоче прізвище - Любар), не раз змахувала непрошені сльози, які раз-по разу заливали очі. Винести такі ви-пробування, це яку ж треба мати силу духу... і витривалість...

Леонід Фалько.