Сайт города
СВАТОВО




"Новини Сватівщини" в интернете



РІШЕННЯ
тридцять восьмої сесії Сватівської районної ради п’ятого скликання.
“Про наслідки, які виникли у Сватівському районі в результаті несприятливих умов зимівлі озимих культур та сильної літньої посухи”

Заслухавши інформацію заступника голови райдержадміністрації Полякова Г.А., районна рада відзначає, що складні погодні умови взимку та навесні 2010 року негативно вплинули на формування врожаю сільськогосподарських культур у поточному році.
Внаслідок осінньої посухи 2009 року сходи озимих культур з’явилися пізніше, ніж звичайно, посіви озимини, висіяні навіть у оптимальні строки, увійшли в зиму слабко розкущеними, незагартованими, не накопичили кількість цукрів, достатню для нормальної перезимівлі.
Незважаючи на наявність снігового покриву, на полях, засіяних озимими культурами, протягом тривалого періоду утворювалися усі існуючі види льодових кірок, які перешкоджали належному газообміну між живими рослинами та зовнішнім середовищем. Озимі упродовж багатьох днів не отримували необхідної кількості кисню, в результаті чого наставала їх повна або часткова загибель, а ті, яким вдалося вижити, були дуже ослабленими. Подекуди спостерігалося відмирання лише надземної частини рослин, тоді як коренева система залишалася життєздатною. Але найбільш небезпечним наслідком несприятливої зимівлі зернових культур у 2010 році було часткове або повне ушкодження зачаткового колосу на первинних етапах органогенезу.
Внаслідок впливу несприятливих погодних умов у зимовий період, а саме притертої льодяної кірки і низької температури, яка на глибині вузла кущіння досягла мінус 16-180, озимі культури на площі 17,0 тис. га загинули, в тому числі озимі зернові на площі 14,3 тис. га, озимий ріпак — 2,7 тис. га, решта рослин знаходилась у пригніченому стані.
При первинному огляді стану посівів озимих після перезимівлі їм було помилково надано задовільну оцінку. Після проведення весняних азотних підживлень рослини ще більше покращили зовнішній вигляд, набули темно-зеленого забарвлення, інтенсифікували свій ріст. Але при цьому зачатковий колос залишався мертвим!
У період з 24 по 28 квітня 2010 року на території району спостерігалося різке пониження температури з нічними заморозками до мінус 7-80 С, внаслідок чого було пошкоджене основне стебло рослин нижче колоса, що призвело до загибелі точки росту. Рослини зупинилися у рості, стали створювати додаткові пагони, але посуха на грунті і у повітрі, яка спостерігалася на території району у період з третьої декади травня до кінця червня призвела до загибелі сільськогосподарських культур від складних погодних умов.
Станом на 28.05.2010 року запаси продуктивної вологи в орному шарі грунту складали 5 мм, або менше ніж 50% від потреби, а в метровому шарі — 61 мм, або 60%.
Станом на 03.08.2010 р. в результаті складних погодних умов на території району загинули посіви на площі 19059 га, в тому числі озимої пшениці — 11194 га, озимого жита — 70 га, озимого ячменю — 3853 га, озимого трітікале — 127 га, ярого ячменю — 409 га, озимого ріпаку — 2710 га, вівса – 91 га, проса – 42 га, сорго — 40 га, гречки — 9 га, кукурудзи на зерно — 64 га, зерносуміші — 250 га, гірчиці — 100 га, коріандру — 100 га.
Сільському господарству району завдані великі матеріальні збитки на загальну суму 19 млн. 106,0 тис. грн.
На підставі вищевикладеного, керуючись п. 28 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», районна рада вирішила:
1. Визнати агроформування усіх форм власності Сватівського району частково постраждалими у 2010 році від стихійного лиха (складних погодних умов протягом зимового періоду, різкого пониження температури з нічними заморозками у період з 24 по 28.04.2010 та посухи з третьої декади травня до кінця червня 2010 року). Погодитися з наданими господарствами розмірами площ та збитків по загиблих посівах, і визнати по них надзвичайну ситуацію гідрометеорологічного характеру.
2. Звернутися до Кабінету Міністрів України, Луганської обласної ради та обласної державної адміністрації з проханням визнати надзвичайну ситуацію гідрометеорологічного характеру, що склалася у сільгосппідприємствах району в результаті несприятливих умов зимівлі озимих культур та сильної літньої посухи і надати фінансову допомогу господарствам, що потерпіли від стихійного лиха.
3. Керівникам агроформувань надати необхідні документи управлінню агропромислового розвитку райдержадміністрації щодо виділення фінансової допомоги господарствам.
4. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію районної ради з питань агропромислового комплексу, земельних відносин і соціального розвитку села (Надоля Н.М.)

Тетяна БЕРВЕНО, заступник голови районної ради.

Обсудить статью в форуме



Звернення депутатів Сватівської районної ради Луганської області (5 скликання) до Кабінету Міністрів України, Луганської обласної державної адміністрації та депутатів Луганської обласної ради про надання допомоги агроформуванням району у зв’язку з надзвичайною ситуацією природного характеру, яка склалася у районі

Ми, депутати Сватівської районної ради, стурбовані ситуацією, що склалася у сільськогосподарських підприємствах всіх форм власності району.
У більшості агроформувань Сватівського району негативні погодно-кліматичні умови, що склалися у осінній, зимовий та весняний періоди 2009-2010 років, а саме посуха, що спостерігалась у посівний період, сильні морози при незначному сніговому покриву у січні, наявність льодяної кірки упродовж чотирьох декад, заморозки у третій декаді квітня, відсутність опадів та суховійні явища на початку травня, призвели до погіршення стану та загибелі значної частини посівів озимих та ярих культур.
Станом на 02.08.2010 р. в результаті складних погодних умов на території району загинули посіви сільгоспкультур на площі 19059 га, в тому числі озимої пшениці — 11194 га, озимого жита — 70 га, озимого ячменю — 3853 га, озимого трітікале — 127 га, ярого ячменю — 409 га, озимого ріпаку — 2710 га, вівса — 91 га, проса — 42 га, сорго — 40 га, гречки — 9 га, кукурудзи на зерно — 64 га, зерносуміші — 250 га, гірчиці — 100 га, коріандру — 100 га. Недобір валового збору зерна в агроформуваннях району буде складати близько 60,0 тис. тонн, або 55% до плану. Очікується дефіцит насіння для посіву озимих культур у кількості 2,0 тис. тонн. Сільському господарству району завдані матеріальні збитки на суму більш, ніж 19 млн. грн.
У господарствах, які постраждали внаслідок несприятливих погодних умов, під загрозою стає питання своєчасного проведення посіву озимих культур у запланованому обсязі під урожай 2011 року, розрахунку за оренду земельних та майнових паїв, заробітної плати. Це може спричинити зростання соціальної напруги на селі.
Зведений бюджет району є дотаційним на 75%. Виділення коштів із резервного фонду для надання допомоги агроформуванням району у зв’язку з надзвичайним станом, який склався, неможливе через їх відсутність. Виходячи з вищезазначеного, Сватівська районна рада звертається до Кабінету Міністрів України, Луганської обласної державної адміністрації та депутатів Луганської обласної ради з проханням:
— визнати «надзвичайну ситуацію місцевого значення» по сільгосппідприємствах Сватівського району, як постраждалих від складних агрометеорологічних умов;
— придбати 2,5 тис. тонн аміачної селітри та передати господарствам району на умовах безвідсоткового товарного кредиту для посіву озимих культур під урожай 2011 року;
— придбати 2,0 тис. тонн насіння озимої пшениці та передати господарствам району на умовах безвідсоткового товарного кредиту для посіву озимої пшениці під урожай 2011 року.
За площею сільгоспугідь та ріллі Сватівський район є найбільшим сільськогосподарським районом області. Аграрії району розуміють свою відповідальність за забезпечення населення області хлібом та будуть вживати всіх необхідних заходів щодо завершення комплексу осінньо-польових робіт у оптимальні агротехнічні строки та посіву озимих культур на запланованій площі.

Прийнято на тридцять восьмій сесії Сватівської районної ради п’ятого скликання 5 серпня 2010 року.

Обсудить статью в форуме



Гортає пам’ять сторінки минулого

Війна була важким випробуванням для нашої країни, яка вистояла і перемогла. Доля Максима Іваненка, про якого розповідається в пропонованому читачам нарисі, подібна до долі інших колишніх воїнів, бо всі були об’єднані однією метою: захистити незалежність і свободу своєї Батьківщини.
Через ряд країн пролягали його військові дороги. Побував у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Німеччині, а вже після війни — в Австрії. Запитайте: “Ви багато бачили, де найкраще?” У відповідь почуєте: “Вдома”.


Його називають ветераном. Ветераном війни і праці. Ще недавно сприймав це якось відсторонено, бо вважав, що так можна величати людину, якій багато-багато років. Але згодом звик. Бо й справді постарів: п’ять років тому розміняв дев’ятий десяток.
Весною та влітку Максим Іваненко, а мова саме про нього, порається на присадибній ділянці, вирощує городину. Коли ж збере врожай, все більше сидить біля вікна, спостерігає, що діється на вулиці. Асфальтівкою одна за однією мчать легковики. За кермом переважно молодики. Дощило, тому пішоходів було мало. Та ось із-за рогу з’явилась знайома постать. Спираючись на палицю, йшов його одноліток Пилип. Йому теж довелося воювати. „Куди ж прямує старий?” — подумав. Так і є, в напрямку аптеки. Вона недалеко. Там він прописаний назавжди. Треба ж якось підправляти здоров’я.
Сидить Максим біля вікна, спостерігає. А думки рояться, набігають одна на одну.
Дивно, але події, що відбувалися давно, часто вимальовуються яскраво, майже до подробиць.
Пам’ять гортає сторінки минулого, і кожна — про війну. “Книжка” немала. Ось і епіграф до тодішнього сумного, а часом і трагічного людського буття. Полишив його поет Муса Джаліль:
Война была в родном краю,
Пожары были и метели.
Горели воины в бою,
Деревни, города горели…
Смерть презирая, шли вперёд,
И победило наше дело.
Весна пришла, весна цветёт
И землю в пышный цвет одела.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, йому не було ще й шістнадцяти. Однак відразу зрозумів, яке лихо спіткало країну.
...Сусідній двір заповнювали військові. Хлопцеві цікаво, він — теж серед них. Можливо, в чомусь допоможе. Приносив води.
Втомлені червоноармійці в простому сараї, де господар зберігав сіно, влаштувались на відпочинок. Максим поряд, прислухається до розмови.
— До чого довели країну, — важко зітхнувши, промовив один із них, помітно старший за віком. – Відступаємо. А переконували, що армія стала сильнішою, ворога будемо громити на його ж території, якщо той посміє напасти на нас.
— А хто довів? – запитав Максим.
— Підростеш, узнаєш, — почув у відповідь.
— А може, й справді так чинити треба було? Обстановка вимагала, — сказав військовий з відзнаками в петлицях. Певне, молодий командир.
Старший за віком не став заперечувати. Трохи подумавши, розповів:
— В інституті, де я навчався, був цікавий викладач. Історик. Студенти звали його філософом. Тому що кожну прочитану тему підкріплював влучним висловом давніх мудрих людей. Добре пам’ятаю один із них: „Зачем, управляя государством, убивать людей? Если вы будете стремиться к добру, то и народ будет добрым”. Для Максима та розмова була незрозумілою, загадковою. А йшлося, напевне (до такого висновку він прийшов далеко пізніше), про арешт багатьох командирів Червоної Армії. Згадується про це в книзі „Генералиссимус” Володимира Карпова. Гласність ширилась, тож почали писати про це й газети.
Кандидат історичних наук Володимир Никоноров в газеті „Киевский вестник” розповідає, що перед війною було заарештовано тисячі командирів та політпрацівників. Вдавались і до розстрілів. Важкий руйнівний коток прокотився не тільки по військових, зачепив він також багато цивільних. Масовість постраждалих наводить на думку, що серед них було багато невинних. Комуністична партія рішуче засудила допущені серйозні помилки. На жаль, зроблено це було запізно.
Чи позначились негативно ті репресивні дії на могутності країни, боєздатності армії? Так, і дуже великою мірою.
„Трагический первый период войны (июнь-декабрь 1941 г.) — следствие обескровленности высшего командного состава Красной Армии”, — підкреслює історик В. Никоноров.
Трапилось так, що німці дійшли до Москви та Сталінграда.
Події на фронтах відбувалися швидкоплинно. Військкомат не зумів 16-17-річних юнаків вчасно відвести в глибокий тил країни. Адже через рік чи два роки, пройшовши відповідну підготовку, вони поповнили б ряди Червоної Армії.
...Розбитою польовою дорогою йшли і йшли сотні людей. Серед них — немало підлітків. Над ними гойдалася курява.
Час від часу в повітрі появлявся ворожий літак. Помітно було, що йшли цивільні. Однак трапилось, що кулеметні черги прошивали людський потік.
Куди той потік прямував? Казали, що в напрямку міста Черткове. Далі — в глибину Росії.
Минули селище Біловодськ. Назустріч йшла група червоноармійців на чолі з капітаном.
— Вертайте назад. Дорогу перетнули німецькі танки.
Максим вже наближався до Сватового, коли побачив групу людей, серед них були й німці. Рили рівчак, прокладали якийсь кабель. Зупинили, примусили працювати. Потім наказали залізти в кузов вантажівки. Хлопець зрозумів, що везтимуть в сторону Старобільська.
Тільки-но машина рушила, виплигнув з кузова. Думав, залишать без уваги. Та почув різкий окрик. Клацнув затвор гвинтівки. Патрон у патроннику. Натисни німець на спускний гачок — справа втечі закінчилась би трагічно.
Знову примусили працювати. Відпустили, коли звечоріло.
Максим діяв необачно. Адже вже бачив розклеєні накази: за непокору — розстріл. Розстріл, розстріл...
Багатьох сватівчан німці примусили працювати на спорудженні залізничного мосту. Залучили до тієї роботи й Максима. Жив він на протилежній окраїні міста. Одного дня вирішив: на роботу не піду.
Десь після обіду прийшли поліцай і німецький солдат. Заарештували хлопця, повели до комендатури. Знаходилась вона недалеко від залізничного вокзалу в приміщенні колишнього магазину №21 (зараз того магазину вже немає).
Коменданта на місці не було. Стали чекати. Надвечір радянський літак скинув бомби на паровозне депо.
Відчувалось, що німці готувались відступати.
Максима повели до готелю, що був недалеко, на початку вулиці Дзержинського, і здали, як з’ясувалось, залізничній поліції. Сформована вона була з полонених чи перебіжчиків, мала свою форму червоного кольору.
— Спробуєш втекти, отримаєш кулю, — попередив один із них.
— Буду вести себе, як накажете, — відповів хлопець. А сам думав про своє.
Спроба виявилася вдалою. Пізно вночі Максим прийшов додому. Звичайно, хлопець ризикував, він знав, як поводили себе зрадники, що пішли служити до німців.
Недалеко від будинку Максима жив чоловік років сорока. Як тільки прийшли німці, він запропонував їм свої послуги. Став поліцаєм. Озброєний гвинтівкою ходив вулицями міста, „слідкував за порядком”.
Вечорами в його хаті збиралися такі ж, як і він запроданці, пиячили.
Пили горілку, пили наливку,
Ще й мед будем пити,
А хто з нас, браття, буде сміятись,
Того будем бити,
— далеко було чути їхні п’яні голоси.

Чужинцям поліцай служив віддано. Одного разу прийшов до матері Максима Євдокії і наказав:
— Завтра прийдуть за коровою, віддаси.
— Пожалій, ми ж сусіди, без корови не можна, — плакала жінка.
— Ти чула, що я сказав? — сердився. — Корову заберем. Німецькій армії потрібне м’ясо.
Виходячи з двору, погрозливо крикнув:
— Будеш перечити, Максима відправлю в Німеччину. Хай там попрацює...
В січні 1943 року в Сватовому німецьких вояків побільшало. Помітно було, що наближався фронт. В хату Максима зайшло їх десятків зо два. Грілись, обідали.
— Совєти прийдуть, і ти — солдат, — пояснював один із них.
Хлопець промовчав. Знав, так і буде.
На початку березня пішов до товаришів на вулицю Залізничну. Там саме зупинялись військові. Побачив офіцера.
— Візьміть мене в частину, — попросив.
Офіцер зацікавився.
— А скільки тобі років? — запитав.
— Сімнадцять з половиною.
— Скільки класів закінчив?
— Десять, — відповів хлопець, хоч насправді закінчив дев’ять.
— Гаразд, — промовив офіцер. — Знайди начальника штабу майора Потапенка, скажи, що прислав капітан Новіков. Нехай оформляє, будеш солдатом.
„Цікаво, — подумав юнак. — Виходить, капітан дає вказівку майору”.
Пізніше дізнався, що капітан очолював особливий відділ, який був наділений великими правами.
Максим знайшов майора. Розповів, як було наказано.
Начальник штабу зміряв хлопця поглядом. Мабуть подумав: дуже малий на зріст.
— Вже пізно, — відповів. — Прийди завтра вранці. Все, що треба, зробимо.
Вдома хлопець матері про свій намір не розповів. Подумав, встигне, розповість пізніше.
Ранок четвертого березня був морозний. Одягнувся як можна тепліше.
— Мамо, піду до хлопців, — сказав. — Скоро повернусь.
Начальник штабу стояв біля „полуторки”. Помітивши Максима, сказав:
— Знайди місце в кузові, ми від’їжджаємо. Оформимо дорогою.
Місце знайшлося. Солдати потіснились. Навіть пожартували:
— У Збройних Силах на одного захисника побільшало.
Призначили в роту зв’язку. Курс навчання до мінімуму стислий.
— Оце ось телефон, а оце котушка кабелю, — показував сержант Пугач. — Де командний пункт та штаб, — покажуть. Зв’язок з ними має бути забезпечений. За всяку ціну. Чи стріляють, чи бомби падають, то — другорядне. На такі дрібниці не звертай уваги. Головне що? — запитав Максима.
— Головне зв’язок! — відповів молодий солдат.
— Молодець! — похвалив сержант...
Солдатські будні нелегкі. Дещиця гумору у спілкуванні воїнів скрашувала їхнє життя.
До речі, про бомби. Максиму вже довелось відчути їхні вибухи. Через Біловодськ протікає річка Деркул, яка влітку не така вже й повноводна. Можна перейти вбрід, поминувши міст. Але ж німці намагалися його розбомбити.
Максим, ще цивільний, знаходився недалеко. Спочатку було страшно. Потім звик. Навіть міг передбачити, де впаде бомба.
Іншого разу потрапив під бомбардування, коли був серед червоноармійців, що відступали. Німецькі літаки з’являлись часто. Прийшов до висновку: якщо не впадати в паніку, можна віднайти можливість залишитись живим. Треба тільки слідкувати за літаками, передбачати, де впаде бомба.
Гірше, коли не видно ворожих літаків. Того разу Максим, вже будучи військовим, забезпечував зв’язком нічні навчальні польоти штурмових літаків „ИЛ-2”...
На аеродромі море вогнів, бо ж увімкнені потужні прожектори.
Раптом вибухи бомб, кулеметний обстріл. Сховатись нікуди. Міцніше притискуєшся до землі і благаєш: “Не влучи!” Добра була мішень для ворога. У німців теж були нічні „мисливці”. Один із них і примітив наш аеродром.
Солдат живе і діє за наказом командира. Було це в Польщі. Частина перебувала на нетривалому відпочинку.
Раптом тривога. Групі воїнів, в тому числі й Максиму, наказали зайняти місця в кузові вантажівки.
— Їдемо в Замостьє, — повідомив знайомий вже капітан Новіков. — Це недалеко.
Зупинилися біля комендатури. Тут вже стояли сім бронемашин і стільки ж вантажівок з солдатами.
Вечірні сутінки густішали. Нарешті запрацювали мотори машин. Колона рушила в темну ніч на ліквідацію залишків ворожого угрупування.
„Чи повернемось назад? — думали солдати. — На війні без втрат не буває...” Для воїна головне — добре знати обстановку, бачити її. Тоді він задарма під кулю не потрапить.
— Повернемося обов’язково, — заспокоював капітан. — Ще ж треба штурмувати Берлін, переможно закінчити війну.
Довгий шлях довелося долати радянським воїнам, щоб дійти до Берліна, щоб над рейхстагом замайорів Червоний прапор Перемоги.
Здається, в кінофільмі „Белорусский вокзал” колишні фронтовики, згадуючи минуле, співають пісню про те, що потрібна перемога, „Одна на всех, мы за ценой не постоим…”
Дуже, дуже велику ціну заплатили радянські люди, рятуючи світ від фашистської коричневої чуми.
Доктор історичних наук, професор Ю.С. Ткаченко наводить такі дані: „За годы войны погибло в боях, умерло от ран, уничтожено в концлагерях 26,6 млн. военнослужащих и лиц гражданского населения. Считается, что в этих потерях доля военнослужащих составляет свыше 8 млн. 660 тыс. В боях за освобождение Украины погибло 3,5 млн. военнослужащих, а всего ушло из жизни около 10 млн. украинцев и выходцев из Украины”.
За період Другої світової війни людство втратило близько 60 млн. чоловік.
Згадались Максиму слова „концентраційний табір”, і жах обпік душу колишнього воїна.
Точились бої за звільнення Польщі. Десь в глибині країни німецькі фашисти створили табір по знищенню людей. Назва його — Майданек. Радянські воїни на власні очі побачили, що там творилось.
Велика територія була обнесена колючим дротом. По ньому пропускався електричний струм. На вишках — прожектори, установлені кулемети. Тож втекти звідти було неможливо. Працював крематорій, ще один добудовувався.
У так званій „бані” води не було, людей тут умертвляли за допомогою отруйного газу, а трупи потім спалювали.
Велетенський барак заповнений взуттям — від найменшого дитячого до найбільшого дорослого розміру. Те взуття — знищених людей. Біля бараку — тюки жіночого волосся. Відразу було відкрито рови, де знаходились тіла розстріляних.
Не кожен міг витримати, дивлячись на ці злодіяння фашистів.
Пізніше Максимові довелося подивитися документальний фільм „Обыкновенный фашизм”. Багато його кадрів знято саме в Майданеку.
Нещодавно колишній солдат прочитав розповідь про інший концентраційний табір — „Бухенвальд” (буковий ліс). Знаходився він на території Німеччини. Тут утримувалось багато наших полонених. Згодом у цій країні спорудили меморіал Другої світової війни. Його частиною став дзвін, установлений на 50-метровій вежі, на місці колишнього табору.
На вірш російського поета О. Соболева композитор Вано Мураделі написав музику. Заклична пісня „Бухенвальдский набат” виконувалась на Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Відні в 1959 році. Її рядки не можуть не хвилювати:
Люди мира, на минуту встаньте!
Слушайте, слушайте: гудит со всех сторон —
Это раздаётся в Бухенвальде
Колокольный звон, колокольный звон.
Звон плывёт, плывёт над всей землёю,
И гудит взволнованно эфир:
Люди мира, будьте зорче втрое,
Берегите мир, берегите мир!

Старий Максим свято Перемоги вважає найважливішим. Щороку 9 травня одягає отримані від держави нагороди і йде на мітинг.
Його бойовий шлях розпочався в Україні. За її звільнення отримав медаль „Захиснику Вітчизни”. Дорогі йому також медалі „За взятие Берлина”, „За освобождение Праги”, „За победу над Германией”, „Георгий Жуков”, „Ветеран труда” та інші. Дуже цінує ордени „Отечественная война” та „За мужність”. Йде на мітинг ветеран, щоб зустріти колишніх воїнів, поговорити з ними, пригадати, як здобувалась Велика Перемога.
Солдат солдата впізнає відразу — по нагородах.
Невблаганно плине час. Ветеранів Великої Вітчизняної війни стає все менше і менше...

Віктор ІРХА, учасник Великої Вітчизняної війни.

Обсудить статью в форуме



Значит у них судьба была такая

Каждый из нас в своей жизни не один раз слышал: его обидела судьба, от своей судьбы не уйдешь, всякому своя судьба и т.д. А какой смысл в себе содержит это слово, как его понимать? Выдающийся филолог Владимир Даль в своем толковом словаре разъясняет, что судьба — это стечение обстоятельств, не зависящих от воли человека, ход жизненных событий.
Ну, а если не было никаких стечений обстоятельств, которые бы угрожали жизни человека, но человек погибал, как тогда понимать эту ситуацию? За период Великой Отечественной войны в разное время на моих глазах погибли три моих самых дорогих товарища. Все они погибли не в бою с фашистами, а в сравнительно спокойной обстановке на передовой…
Июнь, 1942-й год. Враг рвался на Кавказ, на его пути был большой промышленный центр — город Воронеж, который мы защищали. Шли ожесточенные бои. В один из дней наступило временное затишье. Хотя это затишье было перед бурей. Весь мой минометный расчет, в количестве шести человек, находился на огневой позиции.
Огневая позиция огнемета — это круглый окоп в диаметре около двух метров, глубина около метра. Мой наводчик миномета, Саша Суворов, ничего не сказав, вышел из окопа. Я не придал этому значения, все, кому надо, выходят. Но когда прошло более часа, и Саша не появился, я насторожился и решил посмотреть, где он. Саша лежал возле бруствера минометного окопа, заложив руки за голову, о чем-то мечтал.
— Саша, почему ты здесь лег? —сказал я ему, — Шальная мина или снаряд могут наделать беды.
Он мне в ответ: «Знаешь, Сережа, вспоминаю свой дом, семью. Если бы ты знал, какие у нас на Урале красивые места, леса, луга, сколько у нас орехов, грибов, ягод?! Мы часто с женой, дочечкой, ей всего три годика, ходили в лес собирать грибы, ягоды, а доченька бегает по лугу с распростертыми ручонками, гоняется за разноцветными бабочками и хохочет. А сколько на лугах цветов!!! Как хочется хотя бы один день побыть дома, обнять своих любимых». Я настойчиво посоветовал спуститься в окоп и там продолжить разговор. Саша просил меня полежать еще минут десять. Я в категорической форме приказал ему сейчас же уйти в окоп. Он сказал: «Сейчас иду». И только я прыгнул в окоп, в тот же момент раздался взрыв. От пыли, дыма вокруг окопа стало темно, и я услышал человеческий стон. Стало понятно, что случилась беда. Когда пыль и дым несколько развеялись, я выскочил к Саше, он лежал бледный, как стена, у него под правым боком разорвалась фашистская мина, осколок вспорол брюшную полость, и внутренности выпали на землю. Саша из последних сил приподнял голову, и когда увидел свою рану, понял, что ему уже никто не поможет, он начал меня просить: «Сережа, добей меня». Минуты три просил, но все тише и тише. Я стоял беспомощный, проклинал себя, почему я не вспомнил о Саше хотя бы минут на десять раньше, почему я не сберег ему жизнь…
Мы положили Сашу в его же ровик, под голову ему — вещмешок, накрыли шинелью и засыпали землей.
В 1982 году Воронежский областной комитет партии в дни празднования 40-летия защиты Воронежа пригласил ветеранов 161 стрелковой дивизии, которая защищала этот город, на встречу. Прибыло 120 человек. Со Сватово были я и покойный Герой Советского Союза Почтарев Николай Иванович.
У нас была очень насыщенная программа. На третий день торжеств состоялся митинг у братской могилы в западной части Воронежа, на нем кроме нас присутствовали тысячи граждан. После митинга мы осмотрели братскую могилу, над которой стояла большая скульптура Скорбящей Родины-матери. На гранитные плиты были нанесены по алфавиту тысячи фамилий, воинов Красной Армии, погибших при защите этого города. На этих плитах были фамилии наших боевых товарищей сватовчан: Коли Стреблянского, Пети Бережного, Степы Алтымпера, Коли Козьменко, Степы Лемешко. А фамилии Саши Суворова мы не нашли и об этом доложили организаторам встречи. Затем попросили их, чтобы нас повезли по тем местам, где мы отражали напор фашистов. Мне хотелось найти то место, где покоится прах моего боевого товарища Саши Суворова. Но, к сожалению, уже нельзя было определить место нашей обороны. За 40 лет выросли большие деревья, не один раз была вспахана и засеяна земля. А сколько их за всю войну было таких безымянных могилок, как Саши Суворова…
Второй трагический случай произошел в Венгрии возле города Турда. Мы получили приказ занять оборону. Фронтовики знают — перейдя в оборону, надо как можно глубже «зарыться» в землю. Возле моего минометного расчета осталось отделение связи батареи.
В неглубоком окопчике сидел командир отделения, тоже Саша, Есыпчук. Обращаясь к нему, я, шутя, сказал: «Саша, что же ты нижнюю свою часть спрятал, а грудь и голову оставил на растерзание фашистских мин и снарядов?» Он в подавленном виде махнул рукой и ответил: «А, все равно». «Саша, — обращаюсь я к нему, — почему ты так раскис, война на исходе, скоро увидимся со своими родными, близкими?» В это время командир 1 взвода лейтенант Рябов обратился к Есыпчуку: «Есыпчук, позвонил комбат с командного пункта, чтобы ты сейчас же послал солдата с катушкой (телефонный провод) на КП, они будут выдвигаться вперед». Есыпчук взял катушку и направился на КП (командный пункт). Рябов обратился к нему вторично: «Ты разве не понял, что должен послать солдата?» «Да ладно, — глухо произнес Есыпчук, — я отнесу сам». «Ну, дело твое» — ответил Рябов.
Я подошел к Рябову и обратил его внимание, что что-то с Есыпчуком неладное. Впереди нашей батареи, метрах в пятидесяти, протекал небольшой ручеек. Есыпчук подошел к этому ручейку и остановился, почему остановился, так никто и не узнал.
Постоял несколько секунд, и только сделал одной ногой шаг вперед, как рядом с ним разорвался фашистский снаряд. Саша был смертельно ранен. Почему он решил нести катушку сам? Почему не послал солдата? Никто об этом никогда не узнает…
Третий трагический случай произошел в Чехословакии у небольшого села, название которого, к сожалению, забыл. Мы готовились к наступлению, освобождать большой промышленный центр Чехословакии город Брно. Обстановка на передовой была сравнительно нормальной, шла обычная подготовка к наступлению. Командир четвертого минометного расчета старший сержант Григорьев всю ночь был дежурным по батарее. Утром, закончив благополучно дежурство, собрал свой расчет и говорит: «Давайте запишем друг друга домашние адреса». Ему подчиненные отвечают, что у каждого есть медальон, в котором есть домашний адрес. «Так
там только домашний адрес, — настаивал Григорьев, — а мы запишем имена, отчества жен, родителей, братьев, сестер». Записали. Затем Гриша Григорьев, обращаясь ко всем, сказал: «Где бы мне немного отдохнуть?» Его подчиненные посоветовали лечь в свой ровик, в самое безопасное место.
Впереди нашей батареи стоял небольшой стог соломы. Григорий говорит: «Пойду, зароюсь в солому и хорошо посплю». Один из подчиненных заметил: «Фрицы ударят трассирующими пулями, сгорит и солома, и Вы вместе с соломой». «Вообще, может такое быть, — резюмировал Гриша. — Ну, ладно, посмотрю, что там в этом доме». «А зачем он Вам, товарищ командир?» — поинтересовался его наводчик. «Просто интересно», — ответил Григорьев. И только он подошел к этой хате, как рядом с ним разорвался фашистский снаряд, и Гриша погиб.
Эти три трагических случая произошли в небольшом воинском формировании. А сколько подобных случаев было во всех частях Красной армии?
Когда вспоминаю о тех далеких событиях, думаю, что всех их троих тянула к смерти какая-то страшная черная сила. А может это и есть та злодейка-судьба? Но судьба судьбой, а все же главный виновник в этих трагедиях Гитлер со своим вермахтом. Если бы Гитлер не напал на Советский Союз, были бы живы 26 миллионов советских граждан и три моих боевых товарища, которые погибли при разных обстоятельствах, но все они отдали жизни за Родину.
А нам, которым посчастливилось выжить в этой страшной войне и дожить до этого времени, как было обидно, когда последние пять лет, вместо достойного уважения к своим освободителям, профашистский президент Ющенко со своей ставленницей Тимошенко плевали в души мертвым и живым фронтовикам.
Ющенко постоянно восхвалял и героизировал бандеровцев, а Тимошенко, чтобы не отстать от него и не потерять доверие у галичан, накануне президентских выборов назначила персональную пенсию сыну Степана Бандеры в размере десяти тысяч гривен в месяц. Эти оранжевые негодяи состряпали в Киеве музей советской оккупации Украины и институт Национальной памяти, который только тем и занимается, что восхваляет бандеровщину и национал-фашистов. Какой цинизм по отношению к настоящим освободителям со стороны этих выродков! Но, к счастью, теперь уже все это помаранчевое кодло, хотя и в недалеком, но в прошлом. Как в народе говорят: «Слава Богу, сдыхались».
Мы верим, что в ближайшее время в общеобразовательных школах Украины появятся новые учебники по истории нашей Родины, где правдиво будет изложен материал о Великой Отечественной войне. Учащиеся с интересом отнесутся к изучению истории Великой Отечественной. Они будут гордиться беспримерными подвигами своих дедов, прадедов и прапрадедов. Появятся новые волонтеры, и не исключена возможность, что они найдут не одну еще безымянную могилку (на территории Украины и на территориях наших соседей) воинов Красной Армии, которые отдали жизни за свою Родину, в том числе и могилку Саши Суворова.

Сергей РАДОМСКИЙ.

Обсудить статью в форуме


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22