Сайт города
СВАТОВО




"Сватівські Відомості" в интернете



Як Гавриленко Мормуля на лопатки поклав

ПРО ГАВРИЛЕНКІВСЬКУ «МЗДУ»
Минулого тижня відбулася чергова сесія районної ради. Перед її початком голова райради Ю. Гавриленко рапортував про завершення будівництва котельних в 5 учбових закладах міста. Він нагородив будівельників, які відмінно попрацювали на цих об'єктах. Голова якби поставив крапку у протистоянні, що виникло стосовно згаданого будівництва, між райрадою та райдержадміністрацією. Мирний «леопольдівский» вигляд Юрія Миколайовича, так і випромінював відому фразу. «Ребята, давайте жить дружно!». І зовні все здавалося полюбовно і злагоджено. «Подарунки купили керівники підприємств, - лагідно казав голова, а потім додав, - Кожен вніс свою мзду». Про мзду , звичайно, голова бовкнув зайвого. По залу розлігся легкий шумок. Та для голови, мабуть, це слово не несе ніякого негативного забарвлення, тому він навіть не звернув уваги на пожвавлення в залі.
А потім Ю. Гавриленко взагалі здивував публіку, оприлюднивши інформацію, що на будівництві зга-даних котельних було зекономлено 150 тис. грн. І до того ж, за твердженням якогось безіменного інспектора по енергозбереженню з області, що приймав котельні, і на якого зіслався Ю. Гавриленко, наші збудовані котельні чи не найкращі в області.
Що називається, Гавриленко поклав Мормуля на лопатки. Бо, виявляється, дарма переживав голова райдержадміністрації, збирав термінові збори, окреслював ситуацію, як критичну. Виявляється, Мормуль задарма змусив замовників, а саме районний відділ освіти та відділ культури райдержадміністрації, старанно перерахувати суми договорів і звірити їх з актом виконаних робіт. До речі, саме в результаті цієї звірки і випливли оті 150 тис. грн. економії на будівництві котельних. Виділялася, приміром, сума, скажімо, у 90 тис. грн., а використали, скажімо, 60 тис. грн.. От і економія тільки на одному об'єкті. Хто знає, може б цей залишок був оприлюднений і без втручання Мормуля, може настирність голови райдержадміністрації була зайвою пересторогою. А може б ті гроші ніхто й не шукав, і вони би десь просто загубилися чи «заблукали»... А чи не бувало такого раніше?
Та якби там не було, про те, як «знайшлися» гроші, Юрій Миколайович у своїй переможній промові забули сказати. Та чи й «упомниш» все у цій колотнечі. З ким не буває. От тільки пригадується сесія, на якій виділялися гроші на будівництво котельних. Юрій Миколайович тоді заявляв, що 500 тис. грн., не вистачить навіть на одну котельну. А тепер, бач, спрацювали ще й з економією. Метаморфози та й годі! Але якщо таке - на користь громаді, то нехай.
Зекономлені гроші поділили так: 45 тис. грн. виділили як субвенцію Куземівській сільській раді на заміну підвідного водогону до с. Новоселівка. Ще 54 600 грн. виділили РТМО на реконструкцію наявного газрпроводу та придбання матеріалів для вузла обліку природного газу. 25тис. грн. дісталося відділу освіти для облаштування внутрішніх туалетів в ЗОШ №8 та ЗОШ № 2, для потреб райвідділу культури виділили 15 тисяч 755 грн. А ще 20 тис. із зекономлених грошей віддали районній газеїі «Новини Сватівщини».

ШЕРСТЮК МАХНУВ РУКОЮ І ВИЙШОВ ІЗ ЗАЛИ...
18 питань розглянули на сесії. Здебільше приймалися вони одноголосно. Прийняли звіт про виконання районного бюджету за 9 місяців 2009 року, внесли туди зміни, дружно сказали «ні» проекту Закону «Про державний бюджет України на 2010 рік», розглянули інформацію про виплату орендної плати за користування земельними та майновими паями в агроформуваннях району та ряд інших питань. «Заштопорилися» депутати лише годі, коли заслуховували питання про виконання рішення 29 сесії «Вив-чення ситуації в системі охорони здоров'я Сватівського району». Каменем, через який спотикнулися думки депутатів, була реорганізація Нижньодуванської лікарні.
Справа в тому, що система охорони здоров'я району вимагає серйозної реорганізації. Населення в селах значно зменшилося, а лікарня у Нижній Дуванці вважається районною і тягне чималі витрати. Майже півмільйона грн., на думку керівництва лікарні, можна скоротити на цих витратах, коли лікарню перевести на статут дільничної. Практично нічого при цьому не зміниться, окрім лікарняних ліжок - їх стане 25. Цих ліжок, впевнене медкерівництво, цілком вистачить для обслуговування сіл, що розташовані в окрузі Нижньої Дуванки. Всі працівники медичної установи залишаються на місцях.
Одначе далеко не всі погоджувалися з цим. Були й противники такого кроку. Пояснювали вони свою позицію тим, що можливо в майбутньому села знову стануть повнолюдними, а тому реорганізація може зашкодити.
Ю. Гавриленку на перший погляд нібито погоджувався з необхідністю реорганізації. Та коли міський мер, махнув рукою і вийшов з зали після того, як питання про реорганізацію підтримав В. Мормуль, Юрій Миколайович помітно захвилювався. У залі, середлюдей, можна було почути коментарі. Мовляв, регіонали бояться прийняти непопулярне рішення перед виборами. І прилюдний вихід з зали Н. Шерстюка був показовим у цьому плані. Можна було погодитися з цим, а можна і не погодитися. Адже полярні думки були у представників депутатської більшості. А більшість звісно хто у райраді займає. Виходить, одні регіонали бояться прогоріти на виборах, а інші кажуть, що не про вибори думають, а про інтереси громади. Мовляв, не все те, що на перший погляд краще, може бути доцільним і виправдано економічно.
Так до єдиної думки і не дійшли, вирішили це питання розглянути на позачерговій сесії райради, яка відбудеться на тижні поточному. До чого договоряться депутати обов'язково інформуємо наших читачів.

Олена Рагра.

Обсудить статью в форуме



Гельмут Работа. «Батькові від сина з України»

Про сирітську долю дітей війни Гельмут Петрович Работа знає не з книг і не з чиїхось розповідей. Він цю долю звідав особисто. Навіть зараз не може згадувати без хвилювання дитячий будинок, куди здавали його рідні у 1946 році, аби не дати померти опухлому від голоду хлопчині. Богу слава, тоді вижив. Вижив і тоді, коли мама потрапила в аварію на шахті, а працювала вона десятником під землею.

На Донеччину жінка приїхала з малим сином з Одещини на заробітки. Мама Гельмута тоді практично осліпла і кілька місяців лікарі боролися за її життя. А малого забрав на деякий час дід у свою велику родину, яка мешкала аж у Кишиневі. Більш того, всиновив дід безбатченка (бо батько хлопця загинув на фронті). Ось так Гельмут Семенович Работа став Гельмутом Петровичем. Дід, всиновлюючи онука, напевно, хотів, аби той не відчував тяжкої ноші сирітства, щоб завжди почував поруч надійне чоловіче плече...
Коли зараз Гельмут Петрович чує, як деякі діячі від політики розглагольствують про те, що пільги для дітей війни - зайві державні витрати, що, мовляв, нічого заслуги солдат війни ставити поряд з малечею, яка й пороху не нюхала, то йому важко втриматися. В такі хвилини він якби міг, то власними б руками пригорнув до себе всіх отих малих дітей війни, які так чекали повернення своїх батьків, які від народження не звідали справжньої сили здоров'я, бо голодували, бо працювали тяжко. Вони навіть не знають, що то таке - світле дитинство, коли діти бувають просто безтурботні.
Часто тепер пригадує Г. П. Работа колишнього голову колгоспу з Райгородки Гонту Віктора Мусійовича (з цією людиною у свій час подружжю Работа випало працювати і набиратися життєвого досвіду). Батько голови теж загинув на фронті, мабуть, тому той ніколи не міг проїхати побіля хати солдатської вдови. А які ті хати були в післявоєнні роки, звісно, й пояснювати не треба. Як і життя вдовиць: сірі, непривітні, нужденні, прихилені до землі.
Голова завжди зупинявся, дивився на хату, а на ранок давав команду на нараді підлеглим: «Щоб завтра на подвір'ї тієї-то була цегла». Так за літо гуртом і збудують хату. Жодна солдатська вдова при Гонті не бідувала зі своїми безбатченками у «Тарасових хатах», а тому й згадують цю людину у Райгородці до цього часу.
А скільки дітей війни лишилося на дорозі життя! Скільки цього «цвіту» нації згинуло, як яблуневого цвіту від весняних заморозків, уже після війни. То тільки історики колись може порахують... Як порахують і солдат минулої війни, адже до цього часу достеменно ніхто не знає, скільки їх лежить у землі.
Про свого полеглого у боях батька Гельмут Петрович пам'ятав завжди. У похоронці, що у війну надійшла матері, значилося, що Семен Работа загинув у Східній Прусії. Згодом згадана територія відійшла Польщі...

***
Життя минає швидко, ось і Гельмут Петрович не відчув, як за плечима уже за 60 опинилося, як виросли діти, як піднялися онуки. Наче й не було важкої шахтарської праці, з якої починав Гельмут Работа, неначе недавно приїхав слідком за дружиною на Сватівщину, наче вчора закінчував інститут, працював головою Райгородської сільради, керував великими підприємствами міста. На пенсії, звісно, життя не закінчується, але все частіше чомусь згадується його початок.
А ще пригадується, коли він вступав до лав КПРС, як пильно перевіряв його кадровик. Німецьке ім'я Гельмут якось підозріло звучало для прискіпливого комуніста. «А ти часом не від німця народжений?» - безцеремонно кидали йому таку фразу. Гельмут Петрович не ображався. Пояснював, що мама - німкеня, але обукраїнена, бо є нащадком німецьких колоністів, які поселилися на Одещині ще на початку минулого століття. До того ж, німецьке ім'я йому дала не мама, а батько - українець. Він назвав свого сина на честь свого друга німця, а німець свого сина назвав Семеном, на честь Гельмутового батька. Хто знав, що незабаром війна, і що все німецьке ще довго не буде сприйматися у нашій країні...
Дзвінок з Америки одного дня дуже розхвилював Гельмута Петровича. В далекому Чикаго мешкає зі своєю родиною донька подружжя Работи. Людмила повідомила, що на одному з сайтів в інтернеті знайшла інформацію щодо програми «Все о безвозвратных потерях», яку ведуть росіяни. Серед загиблих солдат минулої війни онука побачила і прізвище свого діда - Семена Петровича Работи.
Того дня стривожені Гельмут Петрович і його дружина Римма Федорівна довго спілкувалися, радилися і вирішили остаточно: треба шукати могилу батька господаря родини. Адже потребу у цьому син солдата відчував усе своє життя, і ось тепер він може це зробити, а тому просто мусить виконати свій синівський обов'язок. Дружина не тільки підтримала чоловіка, а й стала справжнім натхненником пошуків батьківської могили.
Спочатку Гельмут Петрович поїхав на свою малу батьківщину, на Одещину в село Нерушай. Звідти з матір'ю він виїхав ще малим, але про те, що це справді батьківська рідна земля, підтверджує той факт, що в селі й сьогодні безліч батькових однофамільців. Проте родичів серед них практично немає. Одначе з допомогою своїх дитячих спогадів та підказки найстаріших жителів Нерушая Гельмут Петрович таки знайшов місце, де колись стояла садиба його батьків. Звідти солдатський син бережно у хустинку набрав землі... Пошуки могили батька ускладнювалися тим, що в документах про його місце поховання значилася то ще німецька назва (бо Прусія була німецькою територією), то уже польські назви. Та розібралися і з цим.
Одначе перш, ніж подружжя Работа виїхало до Польщі, їм довелося подолати чимало перепон. Адже просто так отримати візу було непросто. Два місяці сватівчани вели переписку з місцевою владою польського села Мілаково, з консульствами у Харкові, Гданську, Кракові. Консул з Гданська особисто посприяв цій поїздці, він сам телефонував до сватівчан і допоміг, аби ті якомога швидше змогли отримати візу.
Врешті всі формальності були узгоджені і подружжя сватівчан вирушило в дорогу.
В польському Мілаково їх зустріли представники місцевої влади. Радники гмини (гмина - адміністративна одиниця, яка входить до повіту, щось на зразок нашого району) допомагали сватівчанам у пошуках могили. Ускладнювалося все тим, що на території села немає ні меморіалу, ні обеліску. Меморіал розташований у сусідньому Моранго. Туди подружжя сватівчан і повезли поляки.
Гельмут Петрович і Римма Федорівна були вражені, як наші сусіди вшановують пам'ять радянських солдат. Меморіал - у надзвичайній чистоті, доглянутий. Прізвищ на мурованих тумбах немає, тільки нумерація. Аза кожним номером - кілька десятків, а то й сотень прізвищ полеглих солдатів, що зазначені у архівах. Всього їх там поховано 969. Сватівчани вшанували пам'ять полеглих, поклали вінки, запалили свічки. Одначе відшукати в архіві прізвище Семена Работи не вдалося. Загиблих сюди звозили уже пізніше з усіх навколишніх сіл і висілків, проте загиблих з Рожнова сюди, як з'ясувалося з архівів, не переносили.
Гельмут Петрович і Римма Федорівна поїхали до Рожнова. Вони самі стали шукати сліди загиблого солдата. Згадані радники гмини (у нас це - депутати сільради) допомагали їм у цьому. Вони знайшли людей, які розповіли, що за згадане село були криваві бої, лінія фронту тричі змінювалася: то її захоплювали німці, то наші війська. А тому вбиті могли опинитися в тилу у ворога. Не випадково дата смерті і дата поховання батька розбігається на кілька днів.
Декілька жителів села вказали місце братської могили радянських солдат. У липах, за селом. Старожили -розповіли, що після бою, а це було 30 січня 1945 року, похоронна бригада вирила неглибокий рів, всього у 40 сантиметрів. Земля була мерзла і її важко було довбати. Туди знесли загиблих воїнів. Хоронили нашвидкуруч, пересипавши трупи вапном. Не так далеко, вище, поховали забитих німців, а ще поодаль - французів, які воювали на стороні радянських військ. Поляки розповіли, що відразу після війни до німецької могили приїхали родичі прямо з гробами і відкопали рештки своїх вояків.
Згодом до своїх могил навідалися французи і теж повезли тіла загиблих на батьківщину. А наші солдати лежать там до цього часу.
Що там справді велика братська могила, підтверджують і сучасники - жителі села Рожново. Неподалік величезних лип знаходилася болотиста місцевість. Один з тутешніх фермерів захотів було осушити болото. Та тільки-но почав копати канаву, як натикнувся на людські кістки. Він акуратно все закопав і не став тривожити вічного сну загиблих. У пошуках інформації про братську могилу подружжя Работа приїхали на висілки до діда Олександра. Стали спілкуватися за допомогою поляків. Між розмовою Гельмут Петрович і Римма Федррівна перекинулися парою-двома фразами на рідній мові. Дід Олександр почувши це, звернувся до них українською мовою: «То ви - з України?». Ті ствердно кивнули головою. «Звідки?». Почувши, що зі Східної України, дід Олександр повідав свою історію. Він - західняк, лемок, виселений з рідної України, як ворог народу. Він був ще хлопцем, коли всіх лемків визнали посібниками бандерівців. За одну ніч оточили село, зігнали в машини і вивезли. А тепер навіть у паспорті пан Олександр записаний поляком. Та всі його діти і навіть онуки говорять, окрім польської, ще й рідною мовою. Олександр говорить, що всі їхні нащадки мають знати все про свою прабатьківщину і ніколи її не забувати.
Коли Римма Федорівна прдарувала тіану Олександру вишитий стародавній український рушник з іконою зі сватівського храму, то польський українець плакав, як мала дитина і не соромився своїх сліз. Римма Федорівна потім скаже про це: «Дивилася на Олександра і думала: чого ж ми не цінимо те, що маємо?».

***
Отож, провівши власне дослідження, сватівчани разом з радниками гмини прийшли таки до висновку, що саме тут, у братській могилі і лежить батько Гельмута Петровича. Оскільки заховання не перевозили до Моранго, а в Рожново більше не було поховань, та й у всіх архівних документах єфрейтор піхотинець Семен Работа загинув саме у Рожнові, то сумнівів уже не залишалося.
Разом з новими польськими друзями подружжя Работа прийшли до столітніх лип. Гельмут Петрович приніс вінок з надписом «Батькові від сина з України». У хвилюючому мовчанні син, який ніколи не бачив свого батька, запалив йому свічку пам'яті... Вони тепер ніби зустрілися. Ніби познайомилися. Ніби ніколи й не розлучалися... Серце сина тривожно відлунювало, а душа батька стрепенулася десь на небесах. Це і було те, що називають священною людською пам'яттю. Без зайвою помпезності, офіціозу, а тихо, по-домашньому, але до рвучкого болю в душі, до щему у серці...
І пом'янули батька за нашим звичаєм. Навіть чарчину з окрайцем хліба поставили. А ще братську могилу у польському селі Рожново посипав син рідною для батька землею з Одещини.
Радники гмини пообіцяли на братській могилі поставити пам'ятник радянським солдатам. Гельмут Петрович запропонував і свій внесок, але поляки відмовилися. Мовляв, це наш обов'язок, бо ми пам'ятаємо хто нас визволив. Рожновці пообіцяли подружжю сватівчан вислати фотокартку зі стелою, що буде встановлена на пагорбі біля сторічних лип. А ще у рідному селі загиблого солдата - Нерушай - на меморіалі пам'яті теж до списку загиблих на фронтах війни односельці внесуть і прізвище Семена Работи. До цього часу його там не було. А тепер буде. Бо є у батька син, який його світлий образ проніс через життя. А у сина є діти, які все знають про свого діда. Знають про Семена Работу й правнуки. Чи потрібні ще якісь високі слова, щоби когось переконувати, що пам'ять про війну для нашого народу священна...

Р. S. Коли матеріал був уже готовий, родині Работа з Польщі надійшло повідомлення, що рішенням гмини села Рожново у селі буде будуватися пам'ятник на братській могилі радянських солдат. Надіслане фото «СВ» обов'язково надрукує на шпальтах нашої газети.

Олена Рагра

Обсудить статью в форуме



Без води спрага буває і восени, або
Як Ходов завинив перед петрівчанами

Надзвичайна ситуація сталася в селі Петрівка. Там уже кілька днів немає води, яка подається до села водогоном. До редакції «СВ» зверталися жителі села і розповідали, що доводиться їм несолодко: тут мовляв, грип і лікарі радять мити руки після кожного «візиту» на вулицю, а води нема.
В селі, окрім водогону, практично води немає зовсім. Дехто обурювався і звинувачував у тому, що сталося, керівника СФГ «Сівачі» Віктора Ходова. Мовляв, це він спеціально відімкнув воду. Бо саме В. Ходов останні десять років опікується водогоном, котрий раніше належав колективному господарству. Газета «Сватівські відомості» не могла залишитися в стороні від людських проблем і тому, аби з'ясувати ситуацію, журналісти звернулися до В. Ходова. Ось що він розповів:


- Справді останні дні водогін не працює, проводяться ремонтні роботи на лінії. Бо водогін уже зношений до краю, давно потребує капітального ремонту.
Ситуація в Петрівці ще тим ускладнюється, що село географічно розташоване так, що води у самому селі практично немає. І водогін - єдине джерело доставки води. А подається Вона з території, що розташована за 7 кілометрів від села. Колись водогін належав колективному господарству. Коли проходило реформування, люди вирішили, що не будуть ділити господарство, а залишать його цілісним. Тому питання про обслуговування водогону вирішилося само собою. Я, як керівник фермерського господарства, взяв його під свою опіку.
Одначе з роками, жителі села почали віддавати свої паї іншим фермерам, і на то є у них таке право. Забирали і свої майнові паї, а тому частина земельної долі у СФГ «Сівачі» зараз невелика. Одначе я 10 років безкоштовно подаю воду до села, де мешкають всі жителі села: і пайщики «Сівачів», й інших агроформувань. Безумовно, я міг цього не робити. Та моя совість цього дозволити не могла. Тут я виріс, тут могили моїх батьків, тут всі знайомі, з якими я вчився, працював. Не буду казати неправду, спочатку утримувати водогін було не так обтяжливо, адже електроенергія коштувала 2 коп. за 1 кіловат. А зараз вона коштує 87 коп. Все ж, я продовжую утримувати водогін, хоча з кожним роком це робити складніше і складніше.
Раз по раз трапляються пориви, з ладу виходять електронасоси. А це - чималі витрати. Більш того, я виплачую зарплату людям, які обслуговують насосну станцію, наперед плачу за спожиту електроенергію. Одначе дехто з моїх земляків не хоче цього помічати і вперто ігнорують чисто символічну плату, яку ми встановили на воду. Всього 10 грн. на місяць. Це - 30 коп. за день. Я не прошу компенсувати ремонти, ціну обладнання. Я прошу сплати за спожиту електроенергію за лічильником і не більше. Думаючі люди прекрасно розуміють, що я не збагатію за ці гроші, вони не покривають і частини витрат. І я щиро вдячний своїм землякам, які добросовісно сплачують ці невеликі кошти (бо що сьогодні 10 грн. - два буханці хліба чи дві пачки цигарок). Проте, є люди, які настирно ігнорують оплату за воду. За газ сплачують, за телефон, за інші послуги, за товари в магазині. А от воду, яка є теж товаром, хочуть отримувати безкоштовно.
Зі 100 тис. грн., які я до сьогодні з початку року сплатив за електроенергію, четвертину заборгували жителі с. Петрівка. Є такі рекордсмени, борг яких перевалив за 500 грн. Ситуація ускладнюється ще й тим, що серед селян є агітатори, які мають на мене «зуб» (життя таке, що всім хорошим не будеш), от вони й розповсюджують усілякі несінітниці і переконують інших, що платити не треба, мовляв Хрдов нам «зобов'язаний». Та я нікому нічого не зобов'язаний. Я не проти, аби водогін взяла на свій баланс сільрада. Я навіть обіцяв надати для створеного кооперативу автомобіль, трактор, екскаватор. Одначе сільрада взяла на свій баланс поки що тільки сільський будинок культури, і хоча клуб уже не належить СФГ «Сівачі», як і раніше, сплачую за електроенергію я. Як, до речі, і за електроенергію в бібліотеці, що розташовується у адміністративному приміщенні СФГ.
Врешті я не відмовляюся і водогін утримувати, але прошу сплачувати за воду. Тоді і мені буде легше долати всілякі нестандартні ситуації. І якби я не хотів «качати» воду до Петрівки, то я б не купив четвертий насос про запас, бо ж зима попереду, я б не проводив зараз ремонтних робіт. Невже так складно зрозуміти, що сьогодні уже немає нічого дармового, до того ж, всі знають, що економічна криза не зробила життя легшим.
За майнові і земельні паї, як належить, щороку розплачуюся згідно з законом. Тому моя совість чиста перед земляками. Намагався завжди робити те, що обіцяв. У свій час пообіцяв петрівчанам, що ми проведемо газ, і ми це зробили гуртом і швидко, а, до речі, у селах поруч газу ще нема.
Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати за розуміння жителів села Комсомольського. Вони завжди вчасно сплачують за воду, а тому й проблем з водогоном у них буває менше. А жителі невеличкого села Промінь взагалі самі виявили ініціативу провести ремонт частини водогону, що проходить по селу. Вони самі закупили труби, і попрохали надати їм допомогу транспортом, прорити канаву. І ми зробили все гуртом. Так чому одні прекрасно розуміють ситуацію і намагаються допомагати, а інші вішають на тебе всіх дохлих собак? Отак і роби людям добро.
Безумовно, ми впораємося з ремонтом, воду селяни отримають. Одначе при такому не добросовісному ставленні своїх земляків важко передбачити якою Ситуація буде надалі. До речі, з питанням щодо водогону я був на прийомі у голови райдержадміністрації Володимира Мормуля. Керівник району розуміє складність ситуації, а тому обіцяв підтримку у питанні виділення грошей на ремонт водогону у бюджеті 2010 року. Дай-то Бог, щоб питання це вирішилося. Он Новоселівка нарешті буде з водою. І в цьому питанні чимала заслуга райдержадміністрації на чолі з В. Мормулем. Сказав голова, що зробимо воду, і доводить справу до кінця. Та наскільки я знаю, там і самі жителі села виявляли всіляку підтримку розпочатій справі. У моїй рідній Петрівці з розумінням ситуації значно складніше.
Сьогодні зустрівся з ветераном педагогічної праці Луїзою Іванівною Стрельник. Вона прийшла сплатити за воду. Дуже прикро, що такі пррядні люди страждають через те, що інші мають нахабність отримувати товар за рахунок інших.
Я не мудрю, не викручуюся, я кажу, так, як воно є. Впевнений, люди мене зрозуміють і підтримають.
Свій коментар щодо ситуації у селі Петрівка надав журналістам «СВ» і голова Петрівської сільської ради Микола Чередниченко.
- Ситуація і справді в селі дуже складна і тривожна. Води у Петрівці немає взагалі, вона подається лише водогоном. Дві криниці на території села за ці дні, що не постачається вода, просто висушили. Для худоби воду беруть зі ставків, але ж і пити треба, і митися, і їжу готувати. Ремонтні роботи на водогоні тривають. Ми щодня зустрічаємося з головою СФГ «Сівачі» В. Ходовим. Сподіваюся, що найближчим часом вода таки з'явиться. Дуже прикро, що земляки не хочуть розуміти того, що водогін дуже старий і потребує чималих витрат, які взяв на себе Ходов. Плата, яка встановлена за користування водою, чисто символічна за нинішніми цінами - 10 грн. І якщо її не сплачувати, то ми можемо лишитися зовсім без води. Дехто з земляків веде себе не зовсім правильно. Якісь особисті неприязні стосунки до Ходова намагаються повернути, як агітацію не платити за воду. Та ми ж не у дрімучому лісі живемо. Є якісь законні претензії - звертайтеся до суду, а за воду, що є товаром, треба платити. Впевнений, проблем було б значно менше з водою, коли б петрівчани розуміли, що турбуватися громада має сама про себе.

ДЛЯ ДОВІДКИ. Сватівчани, які мешкають в квартирах, сплачують за воду згідно показників своїх лічильників. Міська рада затвердила тариф - 6, 66 грн. за куб витраченої води. В середньому, сватівська родина витрачає 5-7 кубів на місяць, тобто доводиться сплачувати 35-45 гривень. До тих, хто за воду не платить водоканал застосовує «спрут». Іншими словами, від'єднує боржників від каналізації. Таким чином вони позбавляються можливості користуватися водою.

С.В.

Обсудить статью в форуме

Дорожное "мажорство" с мандатом

Журналисты «СВ» снова стали невольными свидетелями дерзкого нарушения правил дорожного движения должностными лицами. Из машины (госномер 274-00 АХ), ворвавшейся с улицы Веселой на огражденную территорию АС, вышли... Кто, вы бы подумали? ...Вышли В.Просин и А. Стешенко.
В. Просин - начальник сватовского автодора - был за рулем, а А. Стешенко - депутат Верховной Рады - на пассажирском сидении. Чей «Мерседес», сватовчане знают... Зачем нарушать правила дорожного движения? Решить срочные производственные вопросы? Отнюдь. Народный депутат и начальник автодора пошли по магазинам, «скупылысь», вернулись в авто и под слова из громкоговорителя с просьбой убрать авто с территории автостанции покинули место своей незаконной стоянки.
Это - на глазах у всех! И не думает Стешенко о том, что своими действиями подрывает авторитет своей политсилы, а тем более, не думает об этом Просин. Почему сидя в Парламенте, народный депутат придумывает правила, по которым должны жить мы, а сам эти правила игнорирует?
Думается, Премьер Ю. Тимошенко или председатель Верховной Рады В. Литвин смогут дать ответ, почему их подопечный ставит себя выше других, позволяя такое поведение на дороге.
Дата стоянки -11 ноября 2009 года. Время -10.55 (дляадмин-портокола).
А если не смогут дать ответ должностные лица, то люди сами поймут и оценят то, что видели собственными глазами.

Андрей Крюков.

Обсудить статью в форуме


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22