Новости Сватово

Можна з усією впевненістю стверджувати, що чимало сватівчан, довідавшись, що Нині Вікторівні Курило - вчителю початкових класів ЗОШ №6 - присвоєно звання «Заслуженого вчителя України», не тільки щиро за неї пораділи, а ще й упевнилися в тому, що існує на світі вища справедливість. Справедливість, яка попри всі викрутаси і випробування долі, йде дорогою вказаною Богом, і приводить до тих, хто заслуговує найвищої оцінки. Ніна Вікторівна - одна з таких. Одначе довжина її життєвого шляху до визнання - 35 років. Саме у цей, 35 День вчителя, вона одна з 33 вчителів України, отримала нагороду з рук Президента. А в Луганську її було названо в числі 10 найкращих вчителів області і відзначено премією у сумі 10 тисяч грн.
Про враження від поїздки, про школу, про дітей і про те, що на душі - в щирій розмові кореспондента «СВ» з Н. В. Курило.

- Ніно Вікторівно, що відчули, коли довідалися, що ваш труд так високо оцінений?
- Буду відвертою: ясна річ, я здогадувалася, що мене збираються якось заохотити, бо готували дуже багато всіляких документів. Одначе й гадки не було, що буде присвоєно таке звання, та ще й матеріально відзначать. Напередодні ввечері мені зателефонувала керівник районного відділу освіти І.А.Мазурко, і повідомила, чому і за чим я маю їхати спочатку до Луганська, а потім до Києва. Ну що сказати? Безумовно, було хвилююче до щему в серці. Увесь вечір проплакала, згадуючи все своє життя. Дуже захотілося поділитися з колегами, з якими починала працювати. Зателефонувала Антоніні Іванівні Охрімчук, Володимиру Івановичу Радченку, добрими словами згадала Раісу Андріївну Радченко. Після першого такого пориву хвилювання за-спокоїлася, стала розмірковувати, чому саме я, адже у нас гідних багато.

- А Ніна Вікторівна Курило - одна, і знаю, що так само зараз могли б сказати багато ваших учнів. Адже невипадково сам Президент вручав нагороди найкращим.
- Дуже хвилювалася, що в Луганську, що в Києві. Ноги були, ніби ватними, коли виходила на сцену київського палацу «Україна», все, ніби не зі мною відбувалося. Мені здається, я й самої столиці не встигла побачити. Ми побували на прийомі у міністерстві освіти (сватівчан у складі делегації, крім мене, представляли керівник районного відділу освіти І. Мазурко та директор Нижньодуванської школи В.Коломієць. Саме підготовку Нижньодуванської школи до нового навчального року визнано найкращою в районі).

- Творче інтелігентське середовище має таку особливість: де багато яскравих і талановитих особистостей, завжди ведеться боротьба (не обов'язково показна) за лідерство. Чи всі колеги щиро раділи за Вас, чи, може, відчували тайну заздрість?
- Не знаю, може й була заздрість, та я її не побачила. Отримала чимало привітань і від колег, і від своїх учнів, їх батьків. Особливо вдячна керівництву та колективу своєї школи, бо саме серед цих людей проходить моє життя, і те, що я зуміла реалізувати себе, як педагог, вважаю чималу роль грає й оточення людей, в колі яких ти щоденно живеш, спілкуєшся, знаходиш підтримку.

- Але у Вашому житті не завжди все так гладенько складалося, знаю, що були періоди й непорозумінь, не-сприйняття вашої позиції.
- А в кого такого не буває? Треба бути наглухо байдужим, можливо, тоді всім будеш подобатися. Я завжди відстоювала свою позицію, не боялася сказати те, що думаю. Не завжди моя думка збігалася з чиєюсь, та втім, це - життя. Я не каюсь, ні про що не жалкую, все, що зі мною сталося в житті, то певний досвід, а досвід, не залежно від того, солодкий він чи гіркий, - цінять однаково.

- Кажете, що ні про що не жалкуєте, чи означає це, що і про обраний фах - теж?
- Ні разу вжитті не пошкодувала, що стала вчителем. І саме вчителем молодших класів. Хіба може бути щось почесніше і благородніше, як працювати з маленькою людиною? Повірте, не вкладаю у ці слова ані каплини високопарності. Малеча відкриває очі на світ, а ти береш і ведеш її.

- А ніколи не боялися помилитися у чомусь?
- Та як не боялася, я й зараз боюся. Я ж - звичайна людина, а людям властиво помилятися. Інша справа: вчасно розуміти і визнавати свої помилки. Мені здається, що це - важливіше.

- Ніно Вікторівно, знаю із власного досвіду, бо також є мамою однією з Ваших учениць, як Ви бережно ставитесь до особистості учня. Ви - суворий вчитель, але справедливий і робите все, аби максимально створити умови для дитини, щоб вона зуміла розкритися, усвідомити себе, як неповторну частинку великого всесвіту. Деякі з Ваших колег, і це не секрет, цим не дуже переймаються. Провели урок, розкрили тему, а душею дитини нехай обтяжують себе батьки, мовляв, час зараз капіталістичний.
- Мені особисто в житті було дуже нелегко. Виросла у великій родині, в десять років я лишилася круглою сиротою, з тайги (Хантимансійськ) мене відправили до бабусі на Луганщину, в Лутугінський район. Потім, можна сказати, я самотужки навчалася в педучилищі. Дуже рано довелося усвідомити, що в житті все дається нелегко, і що найдорожче для людини, коли сприймають її, як індивідуальну особистість, а не ходячий людський макет. Тому й намагаюся вчити дітей дивитися на цей світ власними очима, поважати себе, власну думку, усвідомлювати своє власне «я» не для того, щоб хизуватися собою, а щоб глибше зрозуміти свою сутність на землі. Мені здається, що в капіталістичну добу, це - не менш важливе, ніж в соціалістичну. А взагалі я про життя завжди міряла загальнолюдськими цінностями, а не ідеологічними уподобаннями. До речі, я дуже любила історію і спочатку навіть хотіла стати істориком, але мене завжди дратувало через міру заполітизоване тлумачення історичних подій. Я ж знала, що все не так однозначно, як нам викладали цей предмет у школі. Словом, дратувала брехня, і я не хотіла її нести дітям.

- Але ж Ви теж були членом компартії?
- Я вступила в неї тоді, коли багато хто втікав з її рядів, як щури з тонучої палуби. Це, швидше, був виклик тим, хто все життя брехав собі і людям. Та й побула я в партії недовго, бо досить швидко її розпустили.

- Як, на Вашу думку, за роки Вашої роботи в школі діти змінилися?
- Хто б що не говорив, я твердо стою на своєму: діти в усі часи лишаються однаковими. Безпосередніми, цікавими, з широко відкритими очима. І вони завжди вірять вчителю. Все інше залежить від нас, педагогів.

- А батьки змінилися?
- От батьки, мабуть, таки змінилися. На мою особисту думку, платна система навчання у вузах, дещо розслабила батьків. Дехто з них не дуже переймається наскільки глибоко дитина засвоює знання, а демократію плутають із вседозволеністю. Така позиція може обернутися трагедією для дитини у майбутньому. Та, на жаль, не всі до цього дослухаються.

- В педпрактиці Ви ніколи не боялися експериментів: однією з перших почали працювати з шестирічками, першою ввели для учнів молодших класів курс логіки, вели експериментальні класи та інше. Хіба Вам треба було більше за інших, адже вдома була родина: чоловік, двоє дітей, батьки чоловіка?
- Чоловік за освітою теж вчитель, ми й познайомилися у педучилищі, і в Сватове він мене привіз. Тому про школу і чим займаюся, йому пояснювати не треба було. Сім'ї є у більшості моїх колег, але це не заважає реалізовувати себе справжніми фахівцями свої справи. А чи більше мені було потрібно за інших, ніколи не замислювалася. Я працювала над тим, що подобалося, хотіла сама посягнути якомога більше і дітей навчити. І те, що я за все життя не спитала себе, чи я справді займаюся своєю справою чи ні, вважаю частиною від поняття «щастя».

Спілкувалася Олена Рагра

Обсудить статью в форуме

«О пенсии не думай свысока»

Обсудить статью в форуме

Коли всміхається учитель...

Цей лист трохи запізнився, ідо номеру, який вийшов напередодні Дня вчителя, не встиг потрапити. Та, гадаємо, що і після свята він не «застарів». А тим більше - слово підтримки колегам - завжди буде сказаним вчасно.
У свій час, багато з нас - вчителів Сватівщини - навчалися у радянській школі, закінчували радянські вузи, конспектували класиків. І мені запам'яталися слова «вождя мирового пролетариата»: «Мы должны поставить учителей на такую высоту, на которой он никогда не стоял прежде... и, главное, главное, главное, - в материальном плане». Часто ці слова звучали з високих трибун, але чомусь тільки та частина вислову, щодо багатослів'я.
Престиж вчителя, його становище в нашому суспільстві, його авторитет і соціальний стан... Ці питання не втратили своєї актуальності і сьогодні, бо зависли у повітрі, як розірване навпіл речення.
Уже два роки, як помер мій вчитель Негрішний Іван Андрійович - ветеран Великої Вітчизняної війни, мав три поранення, бойові нагороди, після війни відслужив 7 років в Німеччині, закінчив інститут, до пенсії пропрацював у школі, нагороджений дипломом ВДНГ за успіхи виробничої учнівської бригади. Він знімав і створював кінофільми про нашу школу, був людиною неординарною, з великої літери.
Його дружина Галина Олексіївна, теж вчитель, померла у Івана Андрійовича на руках, бо не мав той коштів на лікування. Останні два роки наш вчитель прожив у злиднях - не вистачало на ліки, вугілля, ремонт будинку, навіть у кінці місяця - на їжу.
Уявімо собі молоду родину - дружина виховує малих дітей, тому не працює, а чоловік на ставці (18 год) у школі. Як за теперішніх цін купити 3-4 тонни вугілля (раніше сільські вчителі ним забезпечувалися),одяг, взуття, їжу і т. д. за менше, ніж 800 грн.? Як можна за норму виробітку навчати студента? Або пролікуватися, чи, не дай Бог, зробити операцію? Що змінилося у цьому плані за роки незалежності? Чи повернулося керівництво країни до вчительства обличчям? Багато запитань, але відповіді краще не озвучувати.
Якщо навіть не ходити далеко, не зазирати в глиб віків, а порівняти стан тієї ж Німеччини, Японії в 1945 році з СРСР, то, очевидно, що потенціал нашої країни був значно вищим. Та, як говорять, коли Бог хоче когось покарати, він позбавляє його розуму. Після війни, після атомних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі Японія 40% бюджету спрямовує на розвиток освіти, науки, передових технологій. І що ми бачимо сьогодні?
Радянський Союз в 50-60 ті роки в галузі електронної техніки, кібернетики, автоматичних систем управління значно випереджав найбільш розвинені країни, в тому числі і США... Але зараз ми маємо те, що маємо. Бо у свій час вчених, чиї досягнення мали фундаментальний характер і стали основою розробки вже американськими вченими перших комп'ютерів, зробили ворогами народу. Закрили їхні інститути, кафедри, дослідження. А насправді увесь світ мав би вивчати на комп'ютерах російську мову, і ми б не замислювалися, що це таке «Setup» та інше.
І багато можна наводити фактів і прикладів, які свідчать про байдужість керівництва країни до освітянських проблем, вважаючи їх другоплановими, мовляв, до них не дійшов хід.
Одначе попри все це, на Сватівщині, як і в інших районах, працюють школи, дитсадки, спортивні заклади. Наші діти мають змогу здобувати міцні знання, оволодівати комп'ютерною грамотністю, інформаційною культурою, спортом.
Я схиляюся перед освітянам Сватівщини, бо сьогодні праця вчителя - це і покликання, і невтомний труд, і героїзм. Вітаю районний відділ освіти на чолі з І. Мазурко, директорів шкіл, педагогів, ветеранів педпраці, вихователів, обслуговуючий персонал, всіх причетних до виховання та навчання підростаючого покоління з професійним святом.

Віктор Крижній,
вчитель математики, с. Містки

Обсудить статью в форуме

Может, неразбериха кому-то на руку?

В1998 г. согласно 121 ст. «Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам" Земельного Кодексу України руководителями организаций и предприятий п. Нижняя Дуванка были составлены списки рабочих и пенсионеров на выделение земельных участков для ведения личного подсобного хозяйства до 2 га. на площади 366,4 га. Было принято решение сессии выделить участки до 1 га с учетом площади приусадебного участка, закрепили поля, на которых находились земельные участки за фермерами и арендаторами. Были составлены списки в налоговую инспекцию для начисления сельхозналога, и рабочие, и пенсионеры стали своевременно платить налог в кассу поссовета.
Бывший председатель Носов В.М., без ведома и согласия пенсионеров, поля с земельными участками сдал в аренду арендаторам. Люди получали мизер - по 30 кг просяных отходов или по 50-70 кг ячменя. Никто не учитывал стоимость 1 га пашни и 1 кг зерна, ведь по всем законам люди должны были получать 683 кг зерна. На обращения жителей никто не реагировал.
В августе 2005 года решили провести жеребьевку по распределению места расположения земельных участков, выделенных для ведения личного подсобного хозяйства. Для жеребьевки была создана комиссия, я была членом этой комиссии. Тогда я обращала внимание односельчан на то, что в списке среди 387 чел. было много выбывших, умерших. Но правильные списки, наверное, было невыгодно составлять, поэтому на замечание не спешили реагировать. Лишь при вмешательстве тогдашних прокурора Должикова и главы администрации Рыбалко (спасибо им) были составлены настоящие списки.
В жеребьевке участвовали все 13 полей, несмотря на то, что некоторые из них заросли бурьяном и не обрабатывались. Естественно, те, кому эти поля достались, стали жаловаться. Я лично обращалась к прокурору, чтобы этим людям перенесли участки на другие поля за счет уменьшения общей площади, что и было сделано.
После распределения земельных участков в 2005 году землеустроитель поссовета Синицина И. В. не стала вносить в списки на получение зерна владельцев земельных участков, размещенных на полях №7-8 чел,,№8 - 18 чел. ,№№ 12-13 -104 чел., мотивируя тем, что эти поля не обрабатываются фермерами и арендаторами. А еще землеустроитель затребовала от владельцев по 180 грн, на госакты. Кто деньги не сдавал, она требовала заявления об отказе от земли. Хотя сельхозналог людьми был добросовестно оплачен в кассу. На вопрос, зачем эти поля включали в жеребьевку, никто так и не ответил.
В 2008 г. некоторых жителей таки внесли в списки, а некоторые до сих пор добиваются внесения. Руководство поссовета почему-то таких ходоков направляет ко мне. Мол, чтобы я решила их вопросы. Так зачем у нас поселковая власть? Вместо того, чтобы собрать на сессию депутатов, взять в руки списки, все уточнить, и дать земельные участки людям, их посылают ко мне. А .может, и не нужно поссоветовцам разбираться, может, неразбериха им - на руку. Если наша местная власть не может разобраться в вопросе с землей, то зачем она занимает должности. Уступите место тем, кто будет думать о людях и решать их проблемы. А нижнедуванцам ничего не остается, как надеяться на помощь главы администрации В. Мормуля, к которому и обратились со своей бедой. По всей видимости, это единственный человек из власти в районе, который помнит о простых людях.

Надежда Балаба. п. Нижняя Дуванка

Обсудить статью в форуме

При использовании материалов сайта ссылка обязательна: Сайт города Сватово http://svatovo.org.ua