Сайт города
СВАТОВО




"Новини СватІвщини" в интернете



Хто ми, радянські солдати: визволителі чи окупанти?

Я був призваний до лав Радянської Армії після звільнення Сватового від німецько-фашистських загарбників. Перше бойове хрещення отримав біля селища Привольне, що на Дінці. Там був поранений. А після шпиталю продовжив службу на 137-у окремому зенітному бронепотягу...
Охорона залізничних вузлів, куди надходили ешелони з бойовою технікою, продовольством та живою силою, ведення масивного вогню, що збивав би з «заднього курсу» німецькі літаки, — ось що було нашим головним завданням. Та якось сталося так, що нам довелося відкрити вогонь по наземній ворожій цілі. Наше командування отримало тривожне повідомлення: вночі бандерівське угрупування здійснило захват та знищення бойової техніки на станції “Рокітно”, що на Рівненщині.
Негайно був даний наказ особовому складу озброїтися та залягти по обидва боки від составу, що зазнав нападу, ведучи вогонь по супротивнику. Вже після першого залпу радянської зброї в бандерівському “мурашнику” здійнялася паніка. Що цікаво, з зеніток стріляли радянські солдати-дівчата. Після тривалого бою нам вдалося врятувати життя собі і вберегти основну частину бойової техніки. Дякувати Богу, тієї страшної ночі, що здалася нам цілою вічністю, не було нападу ворожої авіації. Інакше б все могло скінчитися набагато трагічніше і, на жаль, не на нашу користь.
Нині ж, понад 60 років потому, слухаючи новини по радіо чи телевізору і читаючи газети, ми, ветерани Великої Вітчизняної війни, розгублені: ким же ми були для Батьківщини в ті далекі тепер вже часи — переможцями чи окупантами? Бо від того, що говорять про бандерівців сьогодні, інших питань не виникає. А всі ці перипетії в серцях ветеранів відбуваються не без участі нашого президента. Адже саме він, за прикладом свого кума-грузина, відкрив музей „Окупації радянськими військами України”. На моє переконання, слухаючи чужі поради, виконуючи заокеанські вказівки, президент нашої держави видає неконституційні укази, веде антинародні дії.
Все це може призвести до втрати державності. Україну можуть перетворити на чужоземний заслінок.

Григорій СІРЕНКО,
учасник бойових дій ВВВ

Обсудить статью в форуме



«УТЕКАЙ! В ПОДВОРОТНЕ ТЕБЯ ЖДЕТ МАНЬЯК…»

Ця страшна історія трапилася в одному з сіл Сватівського району. Відтоді минуло 15 років, але люди й досі з жахом згадують про ті давні події, тим паче що безпосередній їхній учасник — живе й «здравствує» в тому ж селі. Його обходять стороною, про нього говорять тільки пошепки і називають місцевим маніяком. У нього немає ні житла, ні друзів, та це його аж нітрохи не пригнічує...

І
Василь Цапко народився у звичайній середньостатистичній сільській родині. Окрім нього, в родині була ще одна дитина — донька Віра. Батьки з ранку до вечора трудилися у колгоспі, діти, коли підросли, ходили до школи, допомагали поратися по господарству. Василя не можна було назвати здібним учнем, не мав він і прагнення здобути знання. Ходив до школи, як мовиться, аби дома не сидіти. Навчився читати, писати та рахувати — і по всьому.
Після дев’яти класів пішов Вася працювати до колгоспу. Що гріха таїти, бракувало, як кажуть у таких випадках, парубку клепки, от і не допускали його до відповідальної роботи. А тому й був, так би мовити, на підхваті, виконував всю брудну підсобну роботу. При всіх недоліках розумового характеру, ледацюгою Василь не був. Міг працювати 24 години на добу, не покладаючи рук і не жаліючись на долю.
Вася був тихим та спокійним, ніколи не вступав у конфлікти ні в школі, ні вдома, ні на роботі. Слухнянішого та згідливішого за нього важко було й знайти. Знайшов собі Василь і дружину під стать — лагідну, привітну та працелюбну Ларису, яка мешкала в тому ж селі і працювала в тому ж колгоспі, що й її обранець. І все, начебто, в молодій родині Цапків ладилось, аж поки не сталося лихо...

ІІ
Одного разу, на старий Новий рік, пішли Василь та Лариса у гості до родичів. Посиділи, погомоніли, випили по чарці оковитої. До хазяїв оселі завітали меланки, побажали щастя й миру, піснями та народними гуморесками розважили. Меланок господарі запросили до столу, частували, чим Бог послав. А як дівчата вже зібралися йти, то Василь пішов їх провести...
Що вже і як там трапилося — не беремося стверджувати. Але факт залишається фактом: одну з меланок, сімнадцятирічну дівчину-односельчанку, Василь, оглушивши ззаду дерев’яною палицею та затягши до сінника, жорстоко згґвалтував та побив. Жертва злочинця була непритомною. А потім, як ні в чому не бувало, повернувся до оселі своїх родичів і продовжив чаркування.
Про страшний злочин дізналися лише на ранок. Дівчину з тяжкими травмами та все ще непритомну доставили до районної лікарні. Було порушено кримінальну справу. Слідство встановило особу злочинця у короткі терміни — через тиждень після скоєного Василь представ перед судом. В. Цапко був засуджений до восьми років позбавлення волі.
Через сім років Василь потрапив під амністію і, вийшовши з в’язниці, повернувся до рідного села.

ІІІ
Лариса, доки її чоловік був у в’язниці, добилася з ним розлучення, вдруге вийшла заміж і народила двох доньок. З колишнім чоловіком-гвалтівником вона не захотіла мати нічого спільного.
Повернувшись на свою малу батьківщину, Василь пішов жити до батьківської оселі, де мешкали мати, сестра та її дванадцятирічна донька Настя. Батько ж Василя помер від серцевого нападу одразу після суду, що був вчинений над його сином.
Односельці шарахалися від В. Цапка, мов від чумного. З ним ніхто не розмовляв, ніхто не вітався. Навіть дивитися у його бік люди боялися: одводили очі і тільки перешіптувалися. Власне кажучи, й рідні Василя страждали від того, що він скоїв. З ними теж майже ніхто не спілкувався. Навіть провести в останню путь старого Цапка прийшли тільки куми та сусіди. А перед тим і лайном паркан Цапкам обмазували, і вікна вибивали, і на город дохлих тварин кидали, навіть намагалися хату підпалити “добрі” односельці. Згодом, звісно, вгамували свою ненависть селяни: просто робили вигляд, наче Цапків не існує.
Минав час. Роботи Василь не міг знайти, бо ніхто не хотів зв’язуватися з колишнім злочинцем. Мати ж та сестра працювали, забезпечували всім необхідним і себе, і сина-брата.
Вася допомагав поратися по господарству. Власне кажучи, вся домашня робота була на ньому. Оскільки дорослі жінки родини Цапків затримувалися на роботі до пізнього вечора, то Василь був за старшого вдома, коли зі школи поверталася його племінниця Настя. Він її годував, вчив з нею уроки (оскільки сам в шкільній грамоті мало що тямив, то просто сидів коло дівчинки, спостерігаючи за тим, аби вона не “відлинювала” від виконання домашнього завдання).
Та якось сталося таке, чого ніхто навіть уявити собі не міг. Настя повернулася зі школи. Дядько Василь накинувся на неї прямо біля хвіртки. Він схопив дівчинку, щосили вдарив по голові, затягнув до хати, ще вдарив кілька разів та зґгвалтував. Весь час, доки гвалтівник робив свою страшну справу, Настя пручалася, кричала та била дядька руками й ногами всюди, де діставала. Спочатку Василю подобався опір його жертви. Коли ж це набридло, він оглушив дівчинку стільцем. Непритомну, побиту та згґвалтовану племінницю В. Цапко відволік до сараю. Сам же напився, як кажуть, до чортиків.
Опритомнівши, перелякана такими жахливими подіями дівчинка боялася звернутися до когось по допомогу, тому, забившись у найвіддаленіший куточок сараю, ридаючи та здригаючись від найменшого шуму, чекала на повернення додому старших жінок.

IV
Коли ж мати та сестра повернулися з роботи, то застали Василя п’яним. Це дуже збентежило жінок, бо у зловживанні спиртним його не можна було звинуватити. Почали термосити Василя, розпитуючи, де поділася Настя. Та той не міг і двох слів до купи зв’язати, ледве язиком ворушив...
Дівчинку знайшли в сараї. Вона дуже голосно плакала. Одяг на ній був розірваний, на ногах запеклася кров. Що саме сталося, дванадцятирічна Настя не могла сказати. Описала події тими словами, що знала. Та з того, що дорослі побачили і почули, вони легко зрозуміли, що сталося. Віра, мати дівчинки, не тямила себе від люті. Підхопивши до рук граблі, вона накинулася на п’яного брата і почала його лупцювати. Василь був не в тому стані, щоб чинити опір.
Може, і забила б сестра брата до смерті, якби її не зупинила мати. Віра кричала, що посадить за згґвалтування неповнолітньої Василя до в’язниці навічно. Мати ж поставила ультиматум: або ти, доню, про все забуваєш, або — йди геть з дому і не повертайся. Чомусь вже так склалося, що жінка стала на бік сина, а не доньки, дитину якої той син покалічив. Не беремося нікого судити, але таке потурання злочинцю — жахає. Жахає й те, що після всього цього родина продовжила жити так, як і жила до страшної події.
Та все село знало, що саме сталося на подвір’ї Цапків того дня. Якщо рідня і простила Василю страшний злочин, то односельці не могли спустити з рук йому те, що він скоїв. Однієї ночі кілька чоловіків-односельців прийшли до оселі Цапків, силоміць витягли сонного Василя на подвір’я і відлупцювали. Напівживого Василя врятували від вірної смерті міліціонери, яких викликала мати. Чоловіків, що вчинили самосуд над Василем, притягли до відповідальності. За скоєне вони отримали кожен свій термін ув’язнення. А Василь... Василь продовжив своє нікчемне життя серед рідних, знаходячись під їхнім піклуванням та захистом...

V
Через три роки після описаних вище подій Василь Цапко опинився на лаві підсудних знову. Його судили за згґвалтування ще однієї односельчанки. Василь отримав умовний термін, його визнали психічно хворим і призначили примусове лікування у психоневрологічній лікарні. Люди кажуть, що мати В. Цапка зробила все можливе для того, аби син отримав саме таке покарання, яке отримав.
Віра з донькою Настею виїхала з села кілька років тому. Де вони зараз, ніхто не знає. Мати померла в минулому році. З батьківської хати односельці вижили Василя. Він перебрався до сусіднього села. Живе і працює в одній приватній установі на правах “безкоштовної робочої сили”. Йому достатньо того, що він має, а саме даху над головою та шматка хліба. Знає ж бо, що більшого не отримає. Занадто вже велика людська ненависть до нього...

Олександра НІКІТІНА.

Обсудить статью в форуме



Непредсказанные судьбы
или Как уберечь детей от нелепых смертей


Начало сентября. Жара в календарь смотреть не хочет. Ей до лампочки, что лето де-юре закончилось, она его де-факто продлевает, вновь и вновь собирая людей у водоемов. Вот и сейчас на реке Красной, недалеко от центра города, возле мостика, много купающейся детворы. Гонимый глобальным потеплением, я на время обеденного перерыва ищу спасение от него в речной воде. К крутому обрыву берега подошли трое ребят. Из их разговора стало понятно, что самый высокий из них — Андрей — приехал в гости из Николаева к своим родственникам, проживающим в Сватово. Местные ребята, Николай и Сергей (как я узнал позже — семиклассники, соответственно — второй и шестой школ) решили совершить сальто-мортальные прыжки с обрыва берега. Но из чувства гостеприимства, что ли, предоставили право первого прыжка своему гостю из Николаева.
— Давай, прыгай,— подбадривает гостя Сергей.— Мы здесь всегда прыгаем с разгона. Класс! Вот увидишь.
Андрей, чтобы почувствовать «класс», делает, соответственно, «классный» разбег. Пока он со спортивным азартом разгоняется, мне припомнились строки Высоцкого из песенки про прыгуна: «Разбег, толчок — и стыдно подниматься…». Но затем я вдруг вовремя вспомнил главное: уровень воды в реке упал за последнее время на три метра! Почти одновременно с Николаем мы крикнули в последний момент одну и ту же фразу: «Только не головой!»...
Пока гость из Николаева в полете, и его мозг делает отчаянную попытку изменить команду своему телу — перегруппироваться, мы перенесемся в историю существования любви к прыжку с высоты в воду, Но не вообще, а из личного жизненного опыта. Июль, 1979 год. Крым. Симеиз. Пляж, на котором мы загораем, находится рядом со скалами: Кошка, Монах, Дива. Мы — это три однокурсника, три студента Луганского пединститута: пишущий эти строки да Кривонос Сергей, да Ваховский Сергей. Когда идем купаться, то вначале прыгаем со скалы, с двух-трехметровой высоты. Я иногда позволяю себе большее — прыгаю вместе с местными ребятами с десятиметровой высоты. Объяснение простое: у нас на городском озере долгое время стояла десятиметровая вышка, трехъярусная: можно было прыгать с трех метров, с пяти и с десяти. Вот мы все детство и прыгали. И с положения «сидя», и «под себя», и «уголком», и «ласточкой»… Так что опыт был большой, и мы его все время совершенствовали, пока саму вышку не спилили. А убрали ее после аж шестого(!) несчастного случая: иногда на вышке прыгуны поскальзывались (из-за мокрых ног) и летели не в воду, а на деревянный понтон. В лучшем случае — ломали ноги.
Вот стою я с местными ребятами на горе Дива, на десятиметровой высоте, готовлюсь к прыжку. Тут подходит упитанный солидный мужчина (подвыпивший!) и просит подвинуться. Становится на край выступа скалы и кричит куда-то в сторону пляжа: «Лю-ся! Прыжок для тебя!»… По неуклюжему раскачиванию рук я сразу определяю, что прыгун — дилетант и просто не понимает, чем рискует. Так и получилось. Его тело во время полета было похоже на летящий тяжелый мешок. Он «передал» ногами и «зашел» в воду практически спиной. Через несколько минут мы его вытащили на берег, и горе-прыгуна (с отбитыми почками) забрала «скорая помощь»…
Но вот настал миг, которого мы ждали днями — на пляже появился местный парень Саша. Против него мы, конечно, все дилетанты как прыгуны. Он прыгает с высоты 26 метров, «под себя» с переворотом, из позиции спиной к воде. На нашем симеизском пляже плотность отдыхающих такая, что, идя к воде, обязательно наступишь на кого-нибудь. Доходило до смешного. Я мурлычу себе под нос песенку Высоцкого: «Девушка, милая, как Вас звать…» А у меня слева и справа одновременно женские голоса спрашивают: «А зачем Вам это…». Представьте, что при такой «китайской» плотности отдыхающего населения, во время прыжков Саши число «сопляжников» увеличивается, минимум, в два раза! Все стоят, и все напоминают собой подсолнухи, восхищенно поворачивающие головы вслед за идущим прыгуном, который начинает карабкаться вверх по скале, чтобы потом сигануть оттуда на глазах восхищенной публики. Однажды в разговоре с нами Александр рассказал, как он дублировал прыжок Цыганка во время съемок фильма «Неуловимые мстители». Прыгал он с горы Дива, со своей «точки». Ему тогда за прыжок дали 90 рублей. Примерно сто долларов по нашим временам.
Александр в этот день прыгал дважды. На его прыжки, достойные книги Гиннеса, смотрели восхищенно сотни отдыхающих в поселке Симеиз… Но в этот день Саша пришел и вечером. Пришел со своей невестой Наташей. До их свадьбы оставалась неделя. Он решил посвятить вечерний прыжок своей девушке. Прыжок — на фоне оранжевого солнца, которое на самой линии горизонта качалось на темно-синих волнах, подобных (во время шторма) скакунам с белыми гривами, несущимся навстречу рифам и скалам.
Как всегда легко и привычно он взобрался на гору Диву, вышел на свой рубеж — небольшой скалистый выступ, который назывался «курком». Повернулся спиной к морю, лицом к любимой девушке и оттолкнулся ногами от «курка», как будто «выстрелил» себя в бесконечное пространство. Это был свободный красивый полет... прыжок навстречу смерти.
Специалисты, анализируя трагедию, сошлются на то, что было достаточно большое волнение моря, что прыгун попал под накат волны…
Спустя несколько месяцев неизвестный художник-альпинист совершил поступок, по смелости и дерзости сродни прыжкам Саши — он опустился на канате до середины плоской отвесной скалы Дива и со стороны открытого моря нарисовал на стене юношу ( Александра), держащего знак бесконечности в руках. Теперь каждый, кто едет по морю вдоль ялтинского побережья, может увидеть этот рисунок — знак признания смелости человека, своим полетом бросившего вызов крылатым белым чайкам.
Но это все романтическая сторона прыжка профессионала. А на бытовом уровне все происходит порою так же трагично, но до обидного глупо и бестолково.
Пригородный поселок Забиркино расположен между реками Донец и Боровая, возле озера Песчаное, Здесь водоемы образуют своеобразный купальный Бермудский треугольник. Проживает в поселке около тысячи человек. За 30 лет здесь произошло восемь однотипных трагедий — прыжок с разгона в воду. Пять «полетов» закончились смертью прыгунов, три прыжка закончились пожизненной прикованностью к постели...
Сергей взялся за «тарзанку» двумя руками, разбежался и качнулся в сторону реки. Он не первый раз прыгал и знал, что бросать ручку «качели» надо в мертвой (наивысшей) точке, а значит, — и наиболее удаленной от берега. В Донце берег обрывистый, резко меняется глубина: метр, два, три от берега — еще мелко, потом — резко глубоко. Сергей перевернулся в воздухе и зашел в воду вниз головой. Зашел немного раньше обычного. Но именно этого метра глубины и не хватило. Там, где он вошел в воду, было еще катастрофически мелко! Он выплыл на мгновение, как-то странно, болезненно улыбнулся и вновь скрылся под водой… 30 лет прошло с того нашего детского купания в реке, когда я однажды приехал в поселок, чтобы навестить друга детства. В постели лежал старик с детскими ручками и ножками. Седая голова, седая борода…Только в глазах угадывалось еще что-то отдаленно знакомое. 30 лет он лежал практически неподвижно. Он прыгнул не просто в реку и сломал шейный отдел позвонка. Он прыгнул из детства сразу в старость, в страшную, болезненную неподвижность инвалида.
Смысл опасности прыжка в воду лежит как бы на поверхности и представляет собой в основном три причины: неизведанное дно (очень мелко или есть коряги, другие предметы); техника исполнения самого прыжка; недолет до места прыжка (достаточно глубокого и безопасного).
А вот причины, из-за которых ребенок может утонуть уже во время плавания, достаточно разнообразны: и игра в «жука», и хвастовство, а в результате — неумение рассчитать свои силы, и судорога, из-за того, что в жаркое время получаются прослойки воды с резким перепадом температур и т. д. Чтобы остановиться только на этих причинах, нужно несколько отдельных глав. Я же хочу рассказать об обратном — о способе не утонуть. Он не универсален и применим только в не очень глубоких местах (максимум —до трех-четырех метров), но, уверен, кому-то все-таки сможет помочь. Хотя бы потому, что однажды помог и мне, и моему другу, который, собственно, и рассказал мне об этом способе, а в свое время благодаря этому приему интуитивно спасся и сам.
Вернемся снова на Черное море. Ялта. Поселок Ай-Даниль. Никто не купается, все только загорают. Во-первых, море штормит. Во-вторых, пошли холодные подводные течения, температура воды 15 градусов. Но молодому парню свойственно этакое романтическое геройство ( в быту граничащее с элементарной бестолковостью). Вот в таком геройско-бестолковом состоянии я и решил проявить себя. Залез на скалу и прыгнул с семиметровой высоты «уголком», предварительно собрав в охапку, как букет цветов, внимание своих друзей на берегу. Думаю, прыгну — и «кролем» сразу к берегу. Не успею замерзнуть. Не тут то было. Море не любит хвастунов — попал в какой-то бурлящий котлован между скал. Я вперед, а волна меня в охапку и назад… Минуты идут, я изо всех сил машу руками, а, оказывается,— на месте. Холод начал сковывать мышцы, силы стали покидать меня. Вот тут-то я впервые в жизни начал молиться и обещать небесам начать совершенно новую праведную жизнь, если выплыву. Из-за скалы меня не видно на берегу, и никто не знает о моем отчаянии. И тогда я вспомнил рассказ своего друга, как он в детстве тонул, когда не смог переплыть озеро, и как он случайно нашел простой способ спастись. Я перестал сопротивляться могучей волне, набрал побольше воздуха и нырнул. Достав ногами до дна, я оттолкнулся от него под углом 30- 45 градусов в сторону берега. Вынырнул, набрал снова полные легкие воздуха. Снова нырнул, снова оттолкнулся от дна. В шторм надо находиться боком к волне, чтобы видеть ее и успеть под нее поднырнуть. Снова дно, и снова толчок в сторону берега… Работают легкие и ноги, и сила воли…
Я вышел на берег смертельно уставший, как будто сам только что разгрузил вагон угля. Но счастливый. Это особая сверхрадость — выжить!
Выходить на сам берег тоже надо рывком в промежутках между волнами…
Пригодится этот способ кому-то или нет, но его обязательно надо знать и не паниковать в подобных случаях, когда сил уже нет, а глубина позволяет таким образом двигаться к берегу. Этим способом может спастись и человек, который совершенно не умеет плавать. Надо только побольше набирать воздуха, нырять и посильнее отталкиваться ногами от дна в сторону берега…
И, наконец, возвращаемся к нашему гостю из Николаева, который все это время виртуально был в воздухе во время прыжка с обрыва в речку Красную, в то место, где глубина составляла на то время не больше 40 сантиметров.
Андрей не успел до конца перегруппироваться в воздухе и зашел в воду и животом, и ногами. Главное — не головой. Он вышел из воды тяжело хромая на правую ногу и держась обеими руками за колено. Никто, конечно, особо не заметил, что его здоровье и его жизнь успели побывать на грани… Эту грань никто не замечает, если все обходится. Но когда случается трагедия, все разводят отчаянно руками: ну, как же так, стоило только проверить глубину, стоило только кому-то во время крикнуть… Эта мелочь, эта грань решает все. И не надо после того сокрушаться, что такова у него судьба, надо до того сделать все, чтобы предотвратить трагедию.

Владимир ПЕТРУШЕНКО.

Обсудить статью в форуме


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22