Сайт города
СВАТОВО




"Новини СватІвщини" в интернете



Вже пережив себе на 38 років

Григорій Андрійович у компанії двох котів - двох вірних його друзів і товаришів - сидів коло свого двору, підставляючи теплому літньому сонечку зборознене глибокими зморшками обличчя. Не помітив він, як промайнули його молоді літа, як виросли діти, онуки, з'явилися на світ правнуки і весело затупотіли своїми дитячими ніжками по дідовому двору. Так швидко пролетіло життя, що й не помітив, як посивіло волосся. Півроку тому пішла з життя кохана дружина, з якою прожили, розділяючи і радість, і сум, аж 59 років. І ось тепер у Григорія Андрійовича лише одна втіха - коротати свій вік, радіючи успіхам онуків, правнуків. Радіти їхній молодості, енергійності, бадьорості... Бо свою молодість, на жаль, він вже не поверне...
Гриша Воропай побачив світ 23 січня 1924 року. Народився він у Містках. Був єдиною дитиною у родині, тому батьки віддавали йому максимум любові та уваги. Дорослі господарювали вдома, обробляючи чималенький город, вигодовуючи худобу. З малих літ і син Гриша допомагав батькам поратися по господарству. А коли хлопцю виповнилося 10 років, родина Воропаїв переїхала до Сватового, на малу батьківщину голови маленького сімейства - батька Андрія.
З навчанням у юного Гришка якось не склалося. А от до праці він був рвучким. Вже в 13 років трудився у колгоспі нарівні з дорослими. З 1937 року і мати, і батько, і їхній син працювали у колгоспі імені Будьонного. Аж до самісінької війни. Григорій в той час вже був трактористом, а не підсобним робочим (як на перших порах своєї трудової діяльності). Він користувався повагою серед колгоспників і цінувався як гарний спеціаліст своєї справи. А у лютому 43-го року молодик пішов на фронт, захищати Батьківщину від фашистів...
Григорій Воропай потрапив до 200-го запасного полку, в якому прослужив сім місяців. Під час служби навчився він саперській справі. А потім (пригадує вже сивочолий Григорій Андрійович), як стояли полком в одному з українських сіл (а в якому саме - вже й не пригадає, бо роки своє таки взяли), приїхали до них 10 військових вантажівок...
- Пам'ятаю, - розповідає Г.А. Воропай, - повилазили з машин офіцери і почали серед нас вибирати бійців. Не питали ні імен, ні прізвищ, ні звань чи чого іншого, а тільки тицькали пальцями: "Ти, ти, ти і ще ти - за нами, до машин!" Отож, відібрали близько двохсот бійців (серед них був і я), завантажили до машин та й повезли, не знано куди. А як приїхали на місце призначення, то нам одразу до рук кулемети дали - і в бій. Отож, з саперів я "перекваліфікувався" у кулеметники...
Чимало боїв довелося вистояти Григорію Андрійовичу. Та в одному бою його таки було поранено - в голову. То був початок 44-го року. Далі - шпиталь, місяць лікування. Та на війні на солдатах рани затягувалися, мов на собаці (хай не образяться ветерани за таке порівняння), бо знали бійці, що потрібно ставати до зброї, захищати Вітчизну, своїх батьків, жінок та дітей, які з нетерпінням чекали їхнього повернення з поля бою, які страждали від ворожого нападу навіть інколи більше, ніж люди військові (бо військові мали зброю, а беззахисні діти, жінки та старики не могли за себе постояти). Після шпиталю Г.А. Воропай повернувся на фронт. Потрапив він вже до 47-ї гвардійської дивізії. Поставили його мінометником. Саме тоді, після одужання, стався з Григорієм Андрійовичем цікавий випадок. Ось як про це розповідає сам чоловік:
- Перед черговою атакою нашу бойову готовність перевіряли командуючі офіцери. Один з них, підійшовши до мене, присвиснув (а я в молодості був дебелим таким, видним): "Оце чолов'яга - так чолов'яга! Дай-но мені долоню..." Взяв мою долоню, щось там порозглядував і сказав, що жити мені на цьому світі недовго - всього до 45 років. І, повірите чи ні, після тих слів мене нічого не брало. В таких пекельних боях брав участь, що моторошно ставало: бійців нашої дивізії, що воювали зі мною пліч-о-пліч, буквально косили фашистські кулі, отак прямо падали поруч зі мною замертво - а я стояв, живий, непоранений. Як бачите, пророцтво не збулося - мені вже аж 83 роки, а помирати ще не скоро збираюся (сміється дідусь - прим. ред.). Пережив себе вже на 38 років.
Так, немало випробувань випало на долю солдатів 47-ї гвардійської дивізії. І ріки в брід зі зброєю у руках переходили при весняній повені. І якось цілу добу у суцільній багнюці пролежали, вичікуючи слушної нагоди для нападу на німців. І пішки, у повному бойовому облаштуванні, долали 50 км... Це вже не говорячи про численні сутички з фашистами!
А 9 травня 1944 року 47-а гвардійська дивізія разом з двома іншими дивізіями перетнула український кордон, опинившись в Бессарабії. Планувалася велика військова операція. На превеликий жаль, об'єднані дивізії у попередніх боях втратили багато зброї і бійців. 12 травня чекали на підкріплення. Але генерал, який командував дивізіями, прийняв рішення почати наступ 10 травня, не чекаючи підкріплення. Того страшного дня багато радянських солдатів полягло на полі бою. Тих же, хто лишився серед живих, німці забрали в полон. Полонили і Григорія Воропая.
- Чи варто розповідати про всі лиха, які випали на долю військовополонених? - ставить риторичне питання Григорій Андрійович. - Про це й до мене багато було сказано вже... У полоні ми так схудли, що в нас живих людей упізнати важко було. Нам давали на добу всього лише по 100 грамів черствого хліба та по 70 грамів баланди. А звільнили нас англійські солдати вже наприкінці війни. За англійцями прийшли радянські війська. Було вирішено не переправляти полонених на Батьківщину, доки не відгодуються. Боялися командири, що ми не перенесемо дороги, помремо, не побачивши рідної землі. За два місяці нас відгодували і у формі англійських військових переправили до Ленінграду. 200 чоловік з військовополонених по прибуттю у Ленінград взяли на роботу. Серед них був і я. Півтора роки ми працювали під Москвою, вирубуючи ліс. Щодня 50 вагонів лісу відправляли у столицю. Уявіть собі, тоді ще Москву дровами топили! Нас гарно годували, ми отримували пристойну зарплату. Коротше кажучи, на долю не жалілися...
А в 47-му році Григорій Андрійович повернувся додому, до Сватового. І одразу ж поновився на роботі у колгоспі імені Будьонного. Аж до 1984 року працював Г.А. Воропай на тракторі. За багаторічну працю був нагороджений численними грамотами та відзнаками. Має звання кращого механізатора радгоспу "Дружба" (у 64-му так став називатися колгосп імені Будьонного). Григорій Андрійович не лише ветеран війни, а й ветеран праці.
Через рік після повернення додому, тобто у 1948 році, Г.А. Воропай одружився. Того ж року у молодого подружжя Воропаїв з'явилася на світ перша донька. Наступного року їй вже виповниться 60. Пізніше народилося ще двоє дівчаток. Має нині Григорій Андрійович шістьох онуків. Скільки ж правнуків, дідусь вже й не порахує.
- Всі мої діти живуть поруч зі мною, на одній вулиці, - розповідає старенький. - Дехто й з онуків тут мешкає. Є й такі, що в інших містах оселилися. Та все одно на неувагу рідних не можу поскаржитися. Багато їх в мене - і слава Богу!

Підготувала Оксана РАКІТІНА.

Обсудить статью в форуме



Суров закон, но он закон - сильнее "Нивы" "Лексион"

Считанные дни остаются до завершения уборки. "У природы нет плохой погоды" - это истина для легкого песенного жанра. Для суровой реальности уборки урожая в засушливые дни, под солнцем, по-африкански раскаленным, такая истина что-то не поется. Ну, а как в действительности обстоят дела с ранними зерновыми, мы решили узнать на примере ФХ "Пролісок", одного из лучших хозяйств района.
Возле конторы нас встретили исполняющий обязанности управляющего хозяйством Николай Петрович Гамалий и… "Миллион, миллион алых роз". Действительно, бросалась в глаза прекрасная эстетическая составляющая трудового процесса - ухоженные клумбы с многочисленными цветами.
- В этом году хвастаться особо нечем, с порога грустно заметил Николай Петрович. - Погода, сами видите, какая. Но вашему брату цифры, факты, фамилии подавай. Сейчас… подадим. Полностью завершена уборка озимой пшеницы с площади 647 га. Намолочено - 1689 тонн зерна. С каждого гектара на полях собрано в среднем по 26,1 центнера.
Как и в прошлом году, по-ударному работает экипаж комбайна "Лексион". Эта немецкая техника посильнее, конечно, комбайна отечественного производства СК-5 "Нивы", поэтому основную работу по уборке урожая выполняет она, а комбайны "Нива" используем на подборе. На "Лексионе" у нас трудятся Семянистый Алексей Викторович и помощник Кравченко Григорий Петрович.
- В прошлом году с Семянистым Алексеем в паре работал Бондарь Сергей. И работали очень успешно. За день они намолачивали, если я не ошибаюсь, до 94 тонн зерновых. Об их ударном труде на германском комбайне "Клаас Лексион" писали газеты.
- Сейчас Бондарь Сергей работает на КамАЗе.
- Чем вызвана рокировка на футбольный манер среди механизаторов - из команды в команду?
- Скажем так, производственной необходимостью. За окном во дворе был занят своей производственной необходимостью слесарь-сварщик Гнатив Михаил Богданович. Он ремонтировал прицеп ПТС. Рядом с ним ремонтом трактора занимались молодые специалисты хозяйства - Матвиевский Александр и Колмыченко Сергей…
Но не штабное это дело рассказывать о битве за урожай. Тем более, в жаркую, засушливую погоду слово "битва" уходит от аллегории и приобретает вполне реальное звучание. Полем этой самой битвы на этот раз явилось поле ячменя, где работали водитель Кравченко Роман Викторович и комбайнер Чельцов Алексей Михайлович. Мы поехали на это поле, чтобы запечатлеть для истории эпицентр борьбы за урожай, где в короткий обеденный перерыв можно по достоинству оценить пушкинское: "Как пахарь, битва отдыхает…"
Вдоль посадок по полю незримо бродила старуха-засуха, гордясь тем, что она и посильнее германского "Лексиона" будет, и не даст собрать высокий урожай. Вот только украинские парни - механизаторы из ФХ "Пролісок", - работая практически круглосуточно, доказали и на этот раз обратное: и техники иностранной, и засухи отечественной посильнее будет трудолюбивый сельский человек.

Владимир ПЕТРУШЕНКО.

Обсудить статью в форуме



"АХ, ЗАЧЕМ Я НА СВЕТ ПОЯВИЛСЯ, АХ, ЗАЧЕМ МЕНЯ МАТЬ РОДИЛА?"

Традиція віддавати заміж дівчат, котрі вже досягли чотирнадцяти-п'ятнадцятирічного віку, віджила своє ще наприкінці 19-го століття. А от дівчина, яка не вступила у шлюб до 20-ти років, вважалася старою дівою і на "ярмарку наречених" не користувалася "попитом". Якщо ж таки хтось пропонував двадцятирічній доньці руку й серце, то це для батьків було великим щастям, причому за "старою дівою" давали більший посаг, ніж за молодицею. Чоловік мав повністю забезпечувати родину, турбуватися про її благополуччя та достаток. На плечі ж жінки лягали хатні клопоти та клопоти, пов'язані з вихованням дітей. Отож, ранні шлюби і, відповідно, раннє материнство не були дивиною для того часу, про який ведеться мова...
Але це було дуже давно. Нині ж все зовсім по-іншому. П'ятнадцятирічна дівчина - це дитина, яка навчається в ШКОлі, перебуває на повному забезпеченні батьків, не "дозріла" ще ані для шлюбу, ані для народження дитини. Та, як відомо, з усяких правил бувають виключення. Отож, сьогодні ми вам розповімо про те, чим може обернутися раннє материнство. При цьому спиратимемося не на статистику чи якісь медичні показання, а на конкретні життєві приклади...

Тьху-тьху, аби не наврочити!
Зої Степаненко не так давно виповнилося 24 роки. Мешкає вона у невеличкому будинку разом з матір'ю, братом-інвалідом, бабусею та власними двома дітьми. Старшому сину Зої - 9 років, молодшому - 8. Сергійко народився, коли його юній мамці тільки-но виповнилося 15 років. А ще через рік на світ з'явився і його братик Коля. Народилися хлопці, як кажуть у таких випадках, від "невідомих солдатів". Розбиратися в тому, як таке могло трапитися і куди дивилися батьки Зої, гадаємо, не варто, бо знайти винних у цій ситуації надто складно. Та, все ж таки, схиляємося у думках до того, що не мала дівчина належного батьківського нагляду, була надана, так би мовити, сама собі, тож і творила, що хотіла.
Та це лише суб'єктивне судження. Справа навіть не в тім, що дівчина зарано мамою стала (що сталося, як кажуть, те сталося). От тільки яка з неї матір?.. Зої самій ще ненька потрібна. НА весні у суді розглядалася справа щодо позбавлення батьківства Зої Степаненко стосовно обох дітей та призначення опікуном над неповнолітніми їхньої бабусі, Клавдії Петрівни Степаненко. А підстав для того, аби позбавити молоду матір батьківства, було чимало. Зоя не раз притягувалася до адміністративної відповідальності за невиконання батьківських обов'язків та за насильницькі дії по відношенню до старшого сина. Вона систематично вживала алкогольні напої, проходила диспансерне лікування від алкогольної залежності, перебуває на обліку у лікаря-нарколога. Окрім того, Зоя схильна до бродяжництва, вона може не з'являтися вдома по кілька діб.
За відсутності матері неповнолітніми дітьми опікується бабуся. Сергій та Микола мають деякі психічні відхилення, тому вони навчаються у так званих класах вирівнювання, що функціонують при інтернаті для дітей з вадами слуху. Старшенький хлопчик відвідує заняття у другому допоміжному класі, меншенький - у першому. Мати хлопчиків не приділяє жодної уваги їхньому навчанню, про що свідчать доповідні записки вчителів. Та й, власне кажучи, сама Зоя у залі суду, не заперечувала, що матір з неї нікудишня. Саме тому, мабуть, за кілька місяців до слухання вона у суді дала письмову згоду на те, аби її позбавили батьківства. Але на судовому засіданні, про яке ми розповідаємо, Зоя засвідчила, що передумала, покаялася і не хоче, аби її позбавляли прав на дітей. Вона обіцяла, що знайде роботу, "зав'яже" з горілкою, займеться вихованням дітей, приділятиме їм належну увагу. Може, й повірили б судді молодій мамці, та, на превеликий жаль, свій кредит довіри Зоя вже давно вичерпала. Тому суд позбавив жінку батьківства стосовно обох дітей і призначив опікуном неповнолітніх їхню бабусю.
Матері детально було роз'яснено те, що такий захід як позбавлення батьківських прав має на меті не завдання шкоди родині шляхом відбирання дітей у мами. Позбавляючи горе-батьків їхніх прав на дітей, суд, в першу чергу, захищає самих дітей від мам та тат, які, власне кажучи, й не гідні того, аби носити почесне звання батьків. Позбавленим же батьківства дорослим зовсім не забороняється бачитися з дітьми, купувати для них одяг, якісь речі, годувати їх. Але батьки можуть бути позбавлені і цих привілеїв, якщо якимось чином зашкодять дитині. Та це вже справа інша...
Здавалося б, все зрозуміло, все за законом. Тільки є кілька "але"... По-перше, Зоя, як і раніше, проживає з мамою, бабцею, братом-інвалідом та дітьми, прав на яких вона позбавлена. Що ж фактично змінилося, окрім юридичного статусу головних дійових осіб нашої розповіді? Щоправда, маму можуть примусово виселити з будинку, якщо вона застосовуватиме по відношенню до дітей насильницькі дії.
По-друге, 43-річна Клавдія Петрівна ніде не працює - вона є опікуном свого сина-інваліда. Отож, фактично, іншого доходу, окрім державної допомоги, яку отримує на сина, не має. Ставши опікуном двох неповнолітніх онуків, бабуся гарантовано отримуватиме близько 500 гривень державної допомоги на кожну дитину. Саме за ці от кошти й харчуватиметься немаленька родина. З цих коштів сплачуватимуть за комунальні послуги. На ці кошти придбаватимуть одяг, якісь побутові речі... Та навіть не це лякає. Лякає те, як сама бабуся ставитиметься до онуків, бо там, у залі суду, цікавилася, чи зможе вона відлупцювати дітей, якщо ті не слухатимуться? "Вони ж - нестерпні. З ними по-іншому не можна. Донька хоч пальцем троне - то біда для неї. А мені, мені ж можна?" - так наївно запитувала жінка після оголошення вироку суду. Та й, чесно кажучи, надто вже схожа Клавдія Петрівна на жінку, для якої заглянути в чарку - справа звична.
Принаймні, таке складається враження від її зовнішнього вигляду.
Здається, не за горами інше судове засідання (тьху-тьху, аби не наврочити!)...

У бакалаври - зарано, а в матері - саме час
Хтось може зауважити, що попередня історія могла статися лише з категорією так званих неблагополучних людей. Себто, "нормальні" б в таку ситуацію не потрапили. Але з цим можна посперечатися...
Кого ми зараховуємо до категорії "нормальних" людей? Тих, хто не зловживає спиртним чи, не дай Господь, наркотиками. Має доглянутий, акуратний вигляд. Тих, хто користується певним авторитетом серед знайомих та колег по роботі (до речі, наявність роботи теж входить до переліку якостей людини "нормальної"). Врешті-решт тих, кого не можна звинуватити у веденні аморального способу життя. Такі люди мають охайні, доглянуті домівки, в яких немає місця ні п'яним компаніям, ні навіть тарганам.
От саме до категорії "нормальних" (у загальноприйнятому розумінні цього слова) і належала Світлана Іванова. Змалку дівчинка отримувала вдосталь всього: і матеріального, і духовного. На неуважне ставлення з боку батьків вона ніколи не жалілася. Її батько - шанована та авторитетна людина, його вважають одним з найкращих механіків. Мати ж - вчитель, як-то кажуть, від Бога. Свєта завжди одягалася лише в найкраще. В школі навчалася завжди добре, намагалася ні в чому не розчаровувати своїх батьків. Проте у 13 років дівчина оступилася. Якось пішла з подругами на дискотеку, а по дорозі випила кілька пляшок пива (пила не тому, що хотілося, а так, просто, за компанію). На дискотеці до неї почав чіплятися з недвозначними домаганнями знайомий хлопець. Дівчина, перебуваючи під впливом алкоголю, не "встояла" перед залицяльником. Того вечора Свєта втратила цноту, а через кілька місяців зрозуміла, що вагітна.
Оскільки сама не могла знайти виходу з такої, прямо кажучи, непростої ситуації (батько майбутньої дитини, якому, до речі, самому ледь 14 виповнилося, відмовився брати на себе відповідальність за те, що сталося), довелося звернутися по допомогу до батьків. Батьки ж, люди дорослі та досвідчені, ідею щодо аборту відкинули відразу: по-перше, підеш до місцевої лікарні - пліток та пересудів не оберешся; по-друге, не ризикнули зіпсувати здоров'я дівчині. Свєту вирішили відправити жити (тимчасово, поки не народить) до родичів у Харків. Тож дівчина поїхала до колишньої столиці України. До школи не ходила, брала уроки у приватних вчителів. Відсутність доньки у рідному місті знайомим батьки пояснили тим, що ніби-то вона вступила до приватного коледжу, де отримуватиме бакалаврську освіту.
Коли ж настав час народжувати, батьки були поруч з донькою. За медичними показниками Свєті не бажано було народжувати (існувала загроза ускладнень під час пологів), тому лікарі наполягали на кесаревім розтині. Проте батьки були категорично проти: кесарів розтин - значить шрам, значить нові вигадки для знайомих. Отож, вирішили ризикнути і дати Світлані народити самій. Дівчина народжувала протягом 23 годин. Врешті, змучена, виснажена, Свєта подарувала світові дівчинку, котру відразу від юної мамці і забрали. Лікувалася після пологів Світлана дуже довго.
Дитя їй не показували. Коли ж вона запитала у матусі, чому поруч з нею немає дитини, мама відповіла суворо та категорично: "Забудь про цю помилку. Ми її виправили". Виявилося, що новонароджену віддали до дитячого будинку. Свєту таке батьківське рішення влаштовувало: попереду на неї чекали неосяжні горизонти, безліч всіляких можливостей... Дитина б тільки заважала.
Місяць потому Свєта повернулася до рідного міста. Для сторонніх вигадали нове пояснення її поверненню: не сподобалося навчання, зарано ще їй у бакалаври мітити...
Цікаво виходить: у бакалаври - зарано, а от в матері - саме час?...

"А напоследок я скажу..."
Звісна річ, наведені вище приклади - лише приклади, не більше того. Можливо, якась юна матір, що прочитає цю статтю, обурюватиметься, справедливо чи ні, але зауваживши, що не всі однакові, що є в світі й випадки, котрі мають щасливе продовження. З цим важко не погодитися. Дійсно, є такі випадки. І ми можемо навести один з них.
От, приміром, сватівчанка Галина Стус свого первістка народила у 15 років. Коли ж їй виповнилося 25, вона вже мала п'ятьох дітей. Та нині самій Галині - 52, а старшій її онучці - 17. Галина самотужки виховала всіх своїх дітей. Вона ними дуже пишається. І ніхто, ніколи не назвав її саму чи синів та доньок неблагополучними. Впоралася, витримала, змогла. Але Галина - представниця так званого старшого покоління. Чи знайдеться схожа на неї серед юних представниць нинішнього покоління?..
А якщо є сумніви, то, може, й варто попрохати молодих дівчат, аби вони були обачнішими у своєму стрімкому прагненні подорослішати, невід'ємним атрибутом якого вони, чомусь, вважають сексуальний досвід. Бо часто той досвід закінчується невдало, себто вагітністю та пологами. Ще частіше буває трагічний кінець не для матерів, а для дітей, яких вони народили. Прикро!.. А як би не хотілося, аби оті покинуті діти, ставши дорослими, шукали відповідь на питання "Ах, зачем я на свет появился, ах зачем меня мать родила?" Для когось ці питання - лише цитата з пісні. Для когось - душевні тортури.

Олександра НІКІТІНА.

Обсудить статью в форуме


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22