Сайт города
СВАТОВО




"Новини СватІвщини" в интернете



А в нем война осколками осталась

942 год… Сватовский район. Село Фомовка.
Палагея Борисовна еще с порога увидела солдата-фронтовика, идущего по улице села. Сердце подсказало, что к ней… с весточкой о сыне… и тут же больно сжалось в предчувствии беды. Солдат поздоровался. Молча прошли в дом. Фронтовик все избегал встречи со взглядом матери друга. А мать не могла спросить, перехватило дыхание, и все еще надеялась на тишину, как будто в этой тишине продлится жизнь родного сына…
Потом все было, как в тумане. Она почти не слышала слов солдата: «За мужество и героизм, проявленное в боях с немецко-фашистскими захватчиками, наградить старшего лейтенанта Клименко Петра Тихоновича Орденом Боевого Красного Знамени. (Посмертно).»
Наверное, правильно говорят: если тебя ошибочно посчитали погибшим, — значит жить будешь долго. Петр Тихонович — живое подтверждение этих слов. Ему восемьдесят шесть лет. И в тот момент, когда я к нему пришел, он со своей супругой … собирался сажать картошку. Собственно, их участие в этом процессе ограничено сортировкой и подносом в ведрах к огороду, на котором уже справляется молодежь. Картофелины напоминают маленькие снаряды, а огород — поле боя. Это, наверное, потому, что мы сегодня с ветераном говорим о войне.
— Да, было дело… попал я ошибочно в списки погибших. А на самом деле и в болоте не утонул, и в горящем танке не сгорел. Выжил. Что и сейчас продолжаю делать, — с этой грустной фразой Петр Тихонович посмотрел на свои натруженные руки. В правой руке и в правой ноге застряли и сосуществуют с ним несколько осколков. Вот такое постоянное присутствие войны.
— Врачи в свое время не решились удалять, — объясняет Петр Тихонович. — Прижились они у меня. Некоторые осколки видны. Я прикоснулся к ним, как будто к самой войне, которая предстала передо мной в рассказе участника боевых действий, ветерана Великой Отечественной войны Петра Тихоновича Клименко:
— Родился я в селе Хомовка в 1921 году. До службы в армии работал токарем в селе Нижняя Дуванка. В 1940 году призвали на службу в Красную армию. Учился в танковом училище в Казани, в Кремле Казанском. Потом — полковая школа танкистов и… фронт. Воевать начал на немецких танках М-3С и М4-2А. 6 человек экипажа. Две пушки (75 мм и 37мм), два противопехотных пулемета. Зенитный пулемет и миномет. Вот такое серьезное вооружение. Сам же танк — неуклюжий. Как начнешь на нем поворачивать влево или вправо — беда просто. Наш танк на месте мог развернуться. Броня у «американца» слабенькая, нашей «тридцать четверке» и в гости не гожий. Горит, как спичечная коробка. Вначале они работали на авиационном бензине. Потом уже — на дизельном топливе. Получали мы эти танки в Баку.
Первый бой… Матвеев-курган… под Мариуполем. Атакуем, прикрывая броней пехоту. Немцы бьют уже прямой наводкой. Взрыв… толчок… боль… дым. Очнулся. Нижний люк заклинило. Сначала помогаю механику-водителю выбраться. Он использует мои плечи, как лестницу. Выбирается из горящей коробки металла. Огонь дойдет до бензобака, до боеприпасов — и танк взорвется. Я, как командир, покидаю танк последним. И это, видимо, спасло мне жизнь. Моих товарищей «сняли» немецкие автоматчики. Ползу от танка подальше, преодолевая боль, контузию. Ничего не слышу. Все, как на экране: взрывы, убитые, приближающиеся фашисты… И здесь я начинаю осознавать, что ползу в сторону немцев, а не к своим…
Петр Тихонович замолчал. Видимо, чувства, воспоминания переполнили его. Ему нужна передышка, как в том бою, где надо было найти силы вновь вернуться к танку и ползти к своим. Я жду. Смотрю в окно старенького дома. Апрель… почки на ветках тоже взрываются, но самыми мирными и прекрасными взрывами — зелеными листочками. «Весна, лейтенант!» — вспомнились слова из фильма «Аты-баты, шли солдаты». Петр Тихонович продолжает рассказ:
— Припоминаю еще один эпизод боя, который случился до ранения, до того, как наш танк подбили. Бой на Матвеев-кургане происходил зимой. Этот эпизод говорит о том, как часто на войне менялась ситуация. Быстро менялась, драматически. Из-за чего гибли люди. Ребята, подростки хорошо помогли нашим саперам. Еще до боя они делали вид, что катаются на коньках по льду, а сами подложили взрывчатку под мост. Немцам очень нужен был этот мост для переброски своей техники ближе к линии фронта. Но вот мы неожиданно для своих прорываем фронт, наносим стремительный удар нашим танковым соединением. И теперь уже нам нужен мост для переброски техники. А приказ уже отдан — взорвать мост. Бикфордовы шнуры к взрывчатке уже горят… Бросились ребята-саперы спасать мост… да не успели. Вместе с мостом взорвались. Пришлось нам стелить на лед стеллажи и переправлять тяжелые американские танки М-3С по льду. Взрыв, треск льда — и пошел «американец» под лед вместе с экипажем. И ничем не можешь им уже помочь. Не успеваешь друзьям и «прощай» сказать.
А вот пословица «И в огне не горит, и в воде не тонет» — это, наверное, обо мне. И в болото я с «американцем» попадал, тонул… и два раза подбивали меня — горел. А вот, видишь ли, — живой остался. Хотя перед всем строем читали приказ о награждении меня орденом посмертно. Об этом мне мой боевой друг Сергей потом рассказывал. Он родом из Кременной. Земляк, вместе воевали. Война закончилась в 45-м не для всех. Мы потом еще в Уссурийском крае воевали. А до этого успели освободить всю Прибалтику, Польшу. А я успел в госпитале полгода полежать с осколочными ранениями. Да, видно, полюбили меня осколки, не захотели расставаться. Так на всю жизнь со мной и остались… Правая рука долго не работала, и честь встречным офицерам я отдавал левой рукой…
Я слушал войну. Я видел войну глазами ветерана Петра Тихоновича и думал о том, что настанет такое время, когда уже не у кого будет брать интервью о страшной той войне. Как же ценно сейчас каждое воспоминание, каждое слово воевавшего за наш мир человека. И прежде, чем встретился с Петром Тихоновичем, я посетил еще два адреса, по которым жили ветераны Великой Отечественной войны. Адреса мне дали в музее. В обоих случаях ответ был примерно одинаков — «Опоздали Вы… он умер совсем недавно… в начале весны».

Владимир ПЕТРУШЕНКО.

Обсудить статью в форуме



“МАМО, МАМО, НІЖНА І КОХАНА...”

Материнство — то ласка Божа, говорять в народі. А ще кажуть: жінка створена для того, аби бути матір’ю.
Зараз часи такі настали, що на жінку, яка має більше трьох дітей, люди дивляться косо (мовляв, тут одне дитя не знаєш, як прогодувати, а вона все народжує та народжує). Статистика свідчить, що у восьми з десяти випадків багатодітні родини є неблагополучними. Але, на щастя, все ж таки не всі родини — погані. От, приміром, у Рудівці мешкають Толокольникови, Зінаїда Миколаївна та Анатолій Іванович. Все життя вони працювали, як-то кажуть, не покладаючи рук. Виховали одинадцятьох (!), абсолютно здорових як фізично, так і морально, діточок.
Звісна річ, заслуга батька, голови великого сімейства, у тому — чимала. Лише замисліться: зараз чоловіки і одну дитинку напризволяще, буває, кидають, боячись, скоріше за все, матеріальних зобов’язань, що мають до сина чи доньки, а от Анатолій Іванович від 11-х не відвернувся, кожному допоміг на ноги стати, кожному й нині допомагає, і допомагатиме, як сам говорить, доти, доки на цій грішній землі житиме. Більше того, коли двадцять років тому Анатолій Іванович брав за дружину Зінаїду Миколаївну, то на роль багатодітного батька погоджувався свідомо, бо у гарної сільської молодої жінки на той час вже було п’ятеро дітей від першого шлюбу. Та й сам мав сина, теж від першого шлюбу. Без чоловічої підтримки та допомоги, напевно, і не наважилася б Зінаїда Миколаївна народити стількох діточок. Багатодітна мама говорить: “З таким чоловіком, як мій Толя, можна й роту народити”. Честь і хвала Анатолію Івановичу!
Прикро, та не дають у нашій країні чоловікам нагороди за їхнє батьківство. А от Зінаїда Миколаївна 1 лютого 2007 року була удостоєна високого звання “Мати-героїня”. І, повірте, не даремно. Заслужила... Сотнями недоспаних ночей заслужила... Зітертими від прання пелюшок руками... Пролитими сльозами... Виснаженими трудовими буднями... Заслужила називатися матір’ю-героїнею...

— Я, взагалі-то, ще змолоду була морально підготовлена до того, що колись, можливо, буду багатодітною мамою, — розповідає Зінаїда Миколаївна. — Моя матуся виховувалася у родині, де було 10 дітей, татусь був одним з шести дітлахів у своїй родині. От, правда, мама наша народила тільки двох. Так склалося. Мені ж Бог послав одинадцятьох. І я про це зовсім не шкодую. Діточки мої — молодці, помічники справжні. Вони — наша з батьком опора і підтримка. Тільки з ними пов’язані всі найкращі спогади, надії та сподівання. Тільки ж і таких спогадів, про які й згадувати не хочеться, теж багацько. Як не крути, а матеріально дуже важко нам було. Зараз вже легше, бо лише двоє дітей навчаються в школі, а всі інші — працюють. Дуже допомагають. Дуже...
З.М. Толокольникова народилася й виросла у Рудівці. Вчилася у місцевій школі, після закінчення якої освоювала професію продавця у Стаханові, а пізніше вчилася у Луганському кооперативному технікумі. Як закінчила навчання, повернулася до рідної Рудівки. Вийшла заміж. Один за одним, народила п’ятьох дітей. Та життя з чоловіком не склалося (пиячив той сильно, важко з ним було жити), тому згодом розлучилися.
Добре, що хоч батьки від доньки не відвернулися, допомагали і їй самій, і своїм онукам всім, чим могли. Зінаїда Миколаївна працювала у сільраді. Там, на роботі, вона й зустріла свого другого чоловіка, свою справжню половинку, свою долю.
— Толя приїхав до нашого села зі Стаханова працювати на збиранні врожаю, — згадує жінка. — Він був відмінним механізатором. На той час Толя був розлучений (щось у його родині, як і у моїй, так би мовити, не зрослось). Трохи більше двох місяців він у Рудівці працював. А потім залишився тут назавжди... Він став мені чоловіком, а моїм дітям — справжнім батьком.
Анатолій Іванович зовсім не вагався: брати за дружину жінку, яка має п’ятьох дітей, чи ні. Його рішення було миттєвим, проте твердим та виваженим. Він знав, на що йшов, бо сам з багатодітної родини. Ох, запалахкотіло полум’я любові у грудях розведеного чоловіка, певно, не на жарт!.. І минуло вже двадцять років, а все з тією ж ніжністю говорять чоловік та дружина одне про одного, як і тоді, у молодості.
— Хтозна, як воно так сталося, що після одруження з Толею ще шістьох діточок народила, — мовить Зінаїда Миколаївна. — Бог подарував мені таке велике щастя, від якого я не могла відмовитися, як би скрутно не було. А скрутно було завжди. У матеріальному плані. Виручало підсобне господарство, у нас завжди були й корівки, й кролики, й свинки, й гусочки, каченята та курчатка. Город великий у півгектара мали (й нині маємо). Товклися, мов у ступі, в роботі з раннього ранку до пізнього вечора. Діти до праці змалечку привчені. Допомагали нам завжди і у всьому. І батьки мої допомагали. Мами, на превеликий жаль, вже немає серед живих. А от тато й зараз ладен останню копійку віддати, аби лише онукам добре було. Балує моїх дітей дуже. У трьох синів та у мене з чоловіком є паї. Орендує їх фермерське господарство “Злагода”. Дякувати Богу, розрахунок по паях завжди вчасно проводиться, а це — важливо... З.М. Толокольникова прагнула тільки одного — дати своїм дітям освіту. Хай і не вищу, та все ж таки освіту. А ще вона намагалася робити все для того, аби її діти нічим не відрізнялися від інших, щоб і одягнуті були, і взуті, і нагодовані, і доглянуті так само. До речі, про одяг. Зінаїда Миколаївна — швачка-самоучка. Одяг, здебільшого, для всієї родини сама шила. Й доньки перейняли любов матері до швацтва, теж, як мовиться, водять велику дружбу з голкою та ниткою.
— Біля нас з батьком залишилося зараз тільки двоє діточок, — розповідає мати. — Вони ще до школи ходять. А от старшенькі вже повилітали з гнізда родинного, почали звивати власні гніздечка. Більшість діточок у Сєвєродонецьку мешкає (туди свого часу переїхала найстарша донька, а менші, як-то кажуть, за нею потяглися). Ми з чоловіком маємо трьох зятів, одну невістку і двох онуків. Всіма пишаємося неймовірно!
Тридцятирічна донька Толокольникових Наталія — найстарша. Вона працює медсестрою у школі №15 м. Сєвєродонецьк. Має сина Сашу. Сашко — дуже здібний хлопчик. Він займається тенісом, плаванням та танцями. Навчається у другому класі школи, в якій працює мама.
Лілії виповнилося 28 років. Має синочка Владика, якому зовсім скоро виповниться три рочки. Працює Ліля у кафе “Вояж” у Містках. Там і мешкає.
Двадцятисемирічна Світлана теж мешкає у Сєвєродонецьку і працює у п’ятнадцятій школі, де й старша Наташа, кухарем. Сину Олексію вже 26 років. Він мешкає у Сєвєродонецьку. А працює водієм-вантажником у магазині “Каштан”. Його ж 24-річний брат Олександр — все в тому ж Сєвєродонецьку, тільки водієм маршрутного таксі працює. І 22-річний Віталій працює в цьому місті на ТЕЦ слюсарем.
Дмитро, якому виповнилося 19 років, навчається на механіка у Старобільському аграрному технікумі, а його 18-річна сестра Юлія освоює професію технолога у Рубіжанському ХМТ. Навчається і 16-річний Сергій Толокольников — він оволодіває професією газоелектрозварника у Сєвєродонецькому коледжі.
12-річна Діана та 15-річний Женя — школярі. Вони “гризуть граніт науки” у Рудівській школі.
— Я задоволена своїм життям, — говорить Зінаїда Миколаївна. — Здається, все встигла зробити. Не дивлячись на те, що 11 дітей виховувала, маю 32 роки трудового стажу (З.М. Толокольникова пропрацювала 15 років у сільраді, 2 — у бібліотеці і вже 15-й рік працює завгоспом у Рудівській ЗОШ — прим. ред.). На щастя, старші дітки непогано заробляють. Вже більш-менш влаштували своє життя. Наташа і Олексій мають власне житло. Інші діти, поки що, з квартири на квартиру перебираються, але, впевнена, всього ще досягнуть. Вони в мене працелюбні, рвучкі до роботи і не звикли пасувати перед труднощами...
2007-й для Толокольникових — ювілейний рік. У березні відсвяткували всією родиною 30-річчя старшої Наталії. А зовсім недавно, сьомого травня, 60 років виповнилося голові сімейства — багатодітному батьку Анатолію Івановичу. 17-го ж червня 50-річний ювілей відсвяткує мати-героїня Зінаїда Миколаївна. Дай-то Бог, аби все у житті Толокольникових ладилося. Хай вже, нарешті, заспокоїться хоч трішки у своєму метушливому русі зморена мати... Дітки ж бо подорослішали.

Оксана РАКІТІНА.

Обсудить статью в форуме



Нам проамериканська політика не потрібна

Прочитавши статтю Сергія Радомського під заголовком «Ла-Манш в июне 1944-го Или Кто кому больше помог», я поринула в спогади.
Дружня багатонаціональна країна Радянський Союз мала мирні стосунки з іншими країнами. Так, з Німеччиною було укладено договори про ненапад та торгівельні стосунки. Але радянські, а особливо українські, землі вабили німецьких промисловців, які фінансували Гітлера і почали готувати війну.
І.В. Сталіну повідомляли про можливість війни. Але Сталін не вірив. Тому ретельної підготовки до війни не велося. Війна почалася без попередження.
Гітлер родом з Австрії. Прийшовши до влади, він почав винищувати єврейський народ. Всі слухняно виконували його накази. Вся Західна Європа була втягнута у війну. В захоплених країнах збирали молодь, навіть малолітніх дітей, і відвозили працювати до
Німеччини, де всі фабрики та заводи було переобладнано на виробництво зброї та бойової техніки. Працювали по 12 годин у дві зміни. Пережили у неволі і холод, і голод. Жили тільки спогадами про Батьківщину та надією на те, що війна закінчиться на нашу користь. В цеху було двоє німецьких комуністів, яким виповнилося вже років по шістдесят. Вони були по-справжньому людяними. Щоб ми їм довірились, вони принесли армійські картузи з зірками і ремінь з серпом і молотом. Один з німецьких комуністів, Герман, порадив своєму синові, щоб той при зустрічі з радянськими військами здався в полон. Герман повідомляв нам через перекладача всі подробиці про обстановку на фронті, а ми — повідомляли на інші об’єкти. Щодня всі остарбайтери жили надією на кінець війни.
Союзники очікували, затягували час, щоб переконатись, на якому боці буде перевага у війні. Після того, як гітлерівська Німеччина капітулювала, остарбайтери повернулися до рідних домівок. Але не всім судилося повернутися на Батьківщину. Були не поодинокі випадки, коли американці крали наших людей і вивозили їх до себе в рабство. Запропоновували відвезти літаками до Союзу чи інших держав. Потрапила в таку халепу, приміром, Горбоконь Марія Федорівна, яка родом зі Свистунівки Сватівського району. Довгий час не дозволяли писати. Познайомилась там з таким же викраденим поляком. Побралися. Виростили сина. Через 20 років зустрілася Марія з односельчанами. Зустрічали її всім селом.
Повернулася Марія і порівняла. В США медицина платна, освіта — також, навіть щоб по дорозі проїхати, теж треба було платити. Біржа безробіття... В Союзі на той час було все навпаки. А тепер і в нас так — американська політика. За радянських часів американці приїздили за досвідом до нас з багатьох питань. А тепер що ми маємо? Зайшли, як то кажуть, в глухий кут.
В країні проведено референдум щодо вступу України в НАТО. Один з головнокомандуючих американськими військами упевнено промовив, що їхні (тобто американські) воєнні бази будуть розташовані по всьому світові. Можна розуміти, вони вже готові керувати світом.
Людоньки, подумайте, невже, крім злиднів, на нас чекає ще й рабство. Нікому ми не потрібні, окрім самих себе. Проамериканську політику не слід допускати до наших домівок.

Марія УСІК. с. Пребраженне.

Обсудить статью в форуме


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22