Сайт города
СВАТОВО




Традиции и обряды


Традиційний весільний обряд на Сватівщині



Останнім часом активізувалася увага науковців (етнографів, фольклористів, мовознавців тощо) до традиційної української культури — цього безмежного і глибинного за своєю суттю феномена, що відкриває спостережливому дослідникові свою архаїчну семантику, дозволяє зробити висновки про світосприймання наших предків і відтворити "дух нації".
Цікавими в цьому відношенні є українські народні обряди — сімейні й календарні, які донедавна досить добре зберігали свої давні, язичницькі риси і тим цікавили не тільки українських, а й закордонних учених. На жаль, в останні десятиліття автентичні обряди значно трансформувалися, уніфікувалися або й зовсім занепали. У результаті ми втрачаємо той безцінний скарб, який передали нам наші предки, і відсікаємо зв'язок зі своїм корінням.
Для сучасного етапу розвитку суспільства, коли, як це не прикро, стрімко руйнуються притаманні українському народові висока мораль і духовність, утрачаються питомі тра-диції, вироблені тисячоліттями, особливо актуальним стає фіксація тих елементів національної культури, які ще зберігаються в пам'яті представників старшого покоління, а також реконструкція її зниклих ланок. Скромним внеском у цю справу є проведені нами польові експедиції в села Луганської області з метою вивчення традиційного українського весілля, наслідком чого стало створення фонотеки з кількадесяти магнітофонних записів, які фіксують розповіді старожилів про хід весільної драми.
Наші матеріали засвідчують досить добре збереження цього сімейного обряду порівняно з іншими обрядами (родильним і поховальним), сучасні варіанти яких мають більш редукований і уніфікований характер відносно давніх. На підставі аналізу елементів східнослобожанського весільного дійства на широкому українському тлі ми робимо висновок про тісний зв'язок нашого регіону з іншими українськими етнокультурними територіями, адже воно має такі складові, як сватання, заручини, дівич-вечір, бгання короваю, вінчання, посад молодих, покривання молодої, благословення молодих бать-ками, обряд комори, пародійне весілля та ін., що властиві загальноукраїнському весіллю. Разом з тим наші записи переконують у тому, що майже кожне село має свою специфіку проведення обряду, що вирізняє його з-поміж інших, навіть і сусідніх, сіл.

У Сватівському районі, де переважає україномовне населення, ми обстежили 17 населених пунктів. Деякі зафіксовані на магнітофонну плівку записи зі Сватівщини заслуговують на увагу етнографів і діалектологів, оскільки дають уявлення про структуру традиційного східнослобожанського весілля, його учасників і атрибутику, а також достовірно відтворюють мовний образ цієї території. Як приклад подаємо один із таких записів. Його зроблено 1997 року в селі Рудівка Сватівського району від Рубчевської Марії Іванівни, 1930 року народження (стилістику розповіді зберігаємо). [Зауважмо, що пропонований опис є більш осучасненим варіантом весілля порівняно з давнішими, зафіксованими в селах Маньківка, Свистунівка, Кругле, Містки].
— У старости беруть примєрних людей, які раз женилися, які раз заміж ішли, яка хороша сім'я, понімаєш? Своїх мало брали, кумів і сусід основне, крьосного і крьосну. І ото п'ять-сім душ ішло сватати. Як і обично ж, хлопець же зна, де дівчина живе, туди ж і посила. Як не так-то й далеко, так ідуть же ж пішкура [пішки — І.М.], з гармоньою, з песнями, а як далеко, так в машинці, хоч кіньми поїдуть, тоді ж пара коней — та й усе. А тоді ж ідуть на оглядини відтіля ж, ну ото...

— А яку розмову вели старости на сватанні?
— Прийшли і кажуть: "Наша теличка десь заблудилася, ми чули, шо ви її прив'язали, ми чули, шо у вас є продажня теличка". А ті ж, свати, одвічають: "А відкіль ви є? Шо ви за люди? Чого ви до нас прийшли? У нас такого немає", — дають одпор сильний. А потом же ж "хі-хі-ха-ха"... А потом: "Ну, милости просим у хату!". Ну, оце й усе.

— А молоду питають, чи хоче вона заміж іти?
— Ну це вже потом, уже они сядуть за стіл, вони ж уже знають і молодого як облупленого, уже ж і молоду знають. Ага, сідають же за стіл, а тоді ж питають. Она становиться коло коминя, ко-лупа коминь, колупа й колупа, колупа й колупа, поки вся глина поопада. Ну они ж таки питають согласія, чи согласна ти, чи не согласна, чи наравиться, чи не наравиться, поки ж таки виб'ють те слово, шо таки ж наравиться, я ж піду за його. Ну ото ж і все.

— А як не наравиться?
— Ну, за моє життя не було такого, дєтка, шоб ішли й не наравився, понімаєш?

— А Ви не знаєте, раніше, як дівчина не хоче за хлопця заміж іти, що вона давала старостам?
— Ну Бог його зна шо, такі слухи тоді так же були, шо одказували, катігоріческо одказували. Тоді ж казали: "Гарбуз учепила". Чи она їм чіпляла, чи ні, а приговорка така людська була, шо кажуть: "Та она їм гарбуз учепила", та й усе. А за мого життя, за моїх шистдесят сім годів, так уже було на моєму явленії, шо й поперев'язують сватів, і засватають, і одкажеться молода! Це ж крьосних моїх, Бугайових, та й Катерина ж наша, понімаєте? А тоді ж они вишлють те, шо поперев'язували сватів, назад, та й усе, те, шо поперев'язували. Одказала. Це вже на моєму віку, який я прожила, так у моїх крьосних так було. До другої дівчини підойшов — та й просватав. Старости приносили пляшку й хлібину, хлібину хорошу, зав'язана в платочку, новенькому платочку, і пляшку, і все. А тоді кажуть, шо пропили дівчину, пропили. Тепер она вже засватана, нівєста. Після сватання бабські язики кажуть на них "наречений і наречена".

— Чи гуляє у вас молодь після сватання?
— Ні, не гуляє, такого немає. Ідуть через тиждень, ідуть на оглядини її батьки, молодої. Тут приймають їх так же ж... Прийдуть оп'ять же з хлібом-сіллю там чи з пляшкою ще, ну отак. Ідуть крьосний і крьосна, вони тоже перекажуть, стіки ми прийдем душ, на стіки ці ж свати будуть готовиться, понімаєте? Чи п'ять, чи сім душ їх прийде, чи машиною приїдуть, а як недалечко, пішкура прийдуть.

— А вінок не плели для молодої?
— Ні, вінки в нас плетуть на Івана Купала, за колись я не знаю, чи робили вінки, а за мого життя — ні. Ше як у мої года йшли заміж, так робили... віночки робили з такої бомажки, з крашоної. Тепер же ж куплять... восковий називається, а тоді з бомаги з крашоної зробили, і всьо — красненьке, біленьке, жовтеньке, сами зв'язали баби скоренько та. і все. А підвесілок, дружбини — це не в нас. Це не в нас, це десь, може, є така традиція, це не в нас.

— Кого дівчина вибирала за старшу дружку?
— Ну якусь тлавнєйшу подругу, якусь таку таїмнєйшу подругу, яка з нею ділиться секретами, яка така не проязиче, яка така стоюща дівчина. Большинство не родичка, подруга й всьо. їх, дружок, багато, а одна она старша, одна тіки вхажує за молодою, одна. З її сторони були старухи, співали сильно вісільної пісні, сильно співали! Об'язково були й від молодої свашки, і світилка должна буть. Від молодої свашки поперев'язувані, з шишками, торби шишок, родичі, ну там або братова жінка, або дядькова жінка, да, заміжні. Була старша свашка від молодої, світилка була від молодого. Від молодого ж дружок, староста, дядько це був старший, це як їде за молодою, ста роста, і дружок — хлопець, і світилка така, десь годів сім-восім, із мічем. А в тім мічу кінь хороший, вирізаний з дерева, з доски, покрашений красним, дві свічечки, по той бік і по той бік коня дві свічечки, і каприз кругом. Ні, не каприз, ой Боже, забула його! Цвітки сухі, крокіс! Світилка була від молодого.

— А від молодого свашки були?
— Була і старша, була і меньча, дві свашки були. І боярин був. А дружко — це дядько, чужий же ж дядько, пожилий же ж дядько. Хто бере дядька, може, рідного, а хто сусіда, а хто ж так. Ну не родичів брали, не родичів. І боярина брали чужого хлопця, один був боярин. Молода ходила по селу, шишку носила, з дружками. Казала: "Милости просим на свайбу! Милости просим на свайбу!". Під'язана рушником, рушником парусовим, під рушник підклала руки, ото ж у намисті, в лентах, це ж як колись, так у віночку в самодільному.

— Коли випікали весільний хліб?
— А пекли в четвер, і в молодої, і в молодого. Кликали старух, ліпили й бо-рони, ліпили й шишки.

— А що таке "борони"?
— Борони? Ну така шишка, ото обрізана-обрізана, "борони" кажуть. Ну це саме старша, саме... Шишка ця, значить, борони ці давали бабусі, дідусеві давали, шоб гарно дарили, і батькам. Так і називались: "борона". А шишки — всім. І носила шишку по всім, ну кому там, у неї списочок, по всих тих, кого приглашали на свайбу, приглашонним. А ті ж, неприглашонні, подивляться та й підуть. А тоді ж хазаїн скаже, шо: "Приглашонні, прошу за стіл! Милости просим за стіл!". А ті ж одвертаються та йдуть, які неприглашонні. Як у мене шишки не було, я ж не піду за стіл. А як шишку дадуть... Тепер же квітку чіпляють, а шишку тоді дають, як дарять, тоді шишку дають. А тоді ж, уперед, шишку давали, і тоді давали шишку, як дарять, і як кликали, так давали шишку. Пекли і калач, і книш. Книш — тоже ж такий же, калач і книш. Оце ж у молодої цей калач, вона, молода, буде казати... Як приїде вона, пару тарілочок, пару ложечок (вилок не клали). Пару ложечок, зв'язані красненькою заполочою, она буде свекрусі оддавати:
"Мамо, нате хліб-сіль і калину і прийміть мене за рідну дитину!", — отак. А в його гилце, такий же самий калач уражений, такий же самий, гилце вря-жене, гілочка встромена з вишні, начепляно туди лєнтів, начепляно туди канхветів усяких возможних, потрушено всякою бомажечкою ото по тому ж калачеві.

— У чому раніше тісто вчиняли?
— Діжа, тіки дерев'яна діжа зроблена. І місили в діжі. Тепер луди місять у тому... тепер же чавун або каструла, а тоді тіки дерев'яна діжа, дерев'яна зроблена така з шапличком, невелика, така, ну, десь літрів на тридцять п'ять, отака діжечка, і ото в тій діжечці й ото так всігда. Вимітали тряпкою, на кочергу намотували тряпку, і вимітали цею тряпкою. Тоді ж топили гноєм дужче, сояшник та гній. Тепер же ж дров ізобіліє, а тоді ж розпалили гнойком чи тим, сояшником, гній і...

— Як називали жінок, які випікали калач?
— Ну, як би Вам сказать? Ну, вданіші жінки, таку, кого попадя, не покличуть, а яка вданіша. По селу ж то зумлєсно [відомо — І.М.], хто ж це вданіша. А їх не звали ніяк, а тіки так: "Ото кухарка, — кажуть, — ота вміє гарно кухарити". Міні оце шистдесят сім год, дочко, і я оце цей год три дні на свальбі була, і похорон мій, і свальба моя. І як похорон, не обійдуться біз мене.

— Як виготовляють весільний калач?
— Викачають хлібинку, невеличку, це середня частина, на ту частину кладуть поясок, поясок, да, називався поясок. А потом ліплять птичечку, ліплять шишечку, і кажду ту птичечку сірничком придавлювали в цю серединку хліба, понімаєте? І хліб же ж такий був, ну обикновенний хліб, може там підол-лють сметанки або сахарьку там підоллють. Він нездобний, ні-ні-ні, а такий, хороший хліб. І ото шоб не загорів, ото такий. І ото кажду птичечку придавлять сірничком.

— А ще які фігурки були?
— Ну хто шо, хто птичечку, а хто ж такечки зробе то, таке як просвірочка, отаке ото, ото такечки, і всьо. Так хлібинка, а тоді на ту хлібинку кладуть... ото ж розплещуть так його гарно, отак поясок, ото в долоню поясок із кіста, обв'яжуть його, і потом ото кругом-кругом-кругом-кругом-кругом, і аж ото посередині ставляють шишку гарну, і тоже ж сірничком. На другий день приглашоннним усим давали по кусочку. Такечки ж робили, дєтка моя, вдані кухарки, пекарки, шоб тіки було хорошо, ну воно совпада такечки, шо бува, нічого не зробиш. Я оце, дочко, пропекла до сьогоднішнього дня хліб, до сьогоднішнього дня печу хліб, я ніде не ходю купувати, і до сьогоднішнього дня, ше й у колхоз навіть соглашаемся пекти, то на одчотний, то на День врожаю. А як дочку оддавала, своїми руками робила, своєю головою робила, і не вдавалися шишки, понімаєш? Бува, так же ж і живе всю дорогу, так же ж і живе негоже. І то було ж, накликала жінок, шишки гарні начебто — розпався поясок із шишками!

— У вас кажуть "ріжуть коровай" чи "крають"?
— Кажуть: "ріжуть". Може, тепер уже, як оце ми дужче на український язик, можуть сказати "крають", а у нас "ріжуть".

— Пригадайте, як раніше мати виряджала сина за молодою.
— Січас гуляють у суботу й неділю, а колись гуляли в неділю й понеділок. Приїжджали гарними саньми чи гарною бричкою. Коні вряжені, побочні хороші, красні, повиписувані. З одниєї сторони його хвамілія-ім'я-отчіство, з другої сторони її хвамілія-ім'я-отчіство. Звонок пописаний, квітки начіпляні, хорошо! Сідають, співають.

— А мати обсипає поїзд?
— Обсипає, именно обсипає, виводе коней за ворота, три рази її дружко обверне, обведе її кругом того ж поїзда, і обсипають канхветами, хміль, канхвети, насіння гарбузяче й гроші.

— Хто вів коней?
— Кучер, спеціально кучер. Сідає ж молодий і боярин, і оця ж світилочка, і свашка. Як є де, так сідають дві свашки, а як ніде, так одна сіда свашка, потому шо відтіля ж буде сідать молода, і з молодою ше й дружка. А ця ж, мати молодого, именно щита людей, именно щита, шоб не було до пари, шоб він їхав, ну двадцять п ять душ, двадцять шість душ... той, двадцять три душі, шоб пара була відтіля його. А потом стіки він відтіля забере, це діло не наше, а пара шоб була відтіля.

— хала ж не одна пара коней?
— Понятно, так. А може, тіки й одна, це ж як далеко їхати, це ж як... яка по-года. Воно ж колись... Це ж січас виїхав з ворот та й поцокотів, а колись же скіки було грязюки!

— Я як їдуть молоді, їм дорогу перегороджують?
— Перегорожують, ставляють стіл, на стіл хлібину, вони чаркою, шишкою одкупляються і їдуть. Це в нас було так, ну він уже вмер той дядько, в нас це именно було. Хоч з молодим, хоч з молодою їде, так він винесе стіл на дорогу, хоч молодий за молодою їде, таки виносе стіл. Ну мужик, не баба. Мужику, тіки мужикові треба. І в давнину так було. А як під'їхав молодий, стелять полотенце через уси ворота, через ті полотенця в'їжджають. А потом же становилися коло порогу, тоді ж батько-мати запрошували їх у хату. І дружко ото веде боярина, боярин молодого, і молодий свою нівесту, і дружка, і пішли всі за стіл. Посідали, а остальних пригласять. Вийде хазяїн і скаже: "Приглашонні, заходьте за стіл!".

— Було таке, щоб ховали молоду?
— Було, було. Тут же в нас же така система й січас, ховають. Ну, тепер уже усалвлюються луди так... Воно знаєте, воно ж за це чепурство, шо в хатах же ж чисто теперечки, в хатах поприбирали, а це ж молодьожі... це ж, знаєте? Понатоптують, понакидають, вони такого не люблять. Так тепер решають большинство, шо не надо ховать. А раніше ховали ж у своєї тьотки, або у своєї приятельки, або ше, або у своєї дружки, або ше, таке. Як знайдуть, тоді забере ж її молодий, тоді ж посаде її у свою машину чи у свій фаєтон, і повезе ж її. У молодої остаються ці луди, які приглашонні до молодої, а молода їде до молодого, її родичі остаються в неї в хаті, біз молодої вже дарять. Так було колись. А на другий день увесь одчот. Приймає дари свашка, свашка й крьосний її, чи крьосна її і крьосний. Тепер же їх як начіпляють, а тоді тіки двоє було. Ну оце ж і колись же ж так було. А тіки дарять тоді, як на другий день. На другий день і покривали, в кого пасіка є. Так було так, ага. У молодого пасіка... ні, в молодої пасіка, там і покриють, де пасіка є. На другий день, да. А як нема вже пасіки, так там же ж покривали, в молодого, співали. Покривали його свашка і її свашка, старші свашки становилися, у їх платочок, у їх шапка молодого і платочок той, молоду запнуть, та те надіва, три рази, та те, та те. Співали ж:
"Покриванка плаче, 
Покриваться хоче, 
Не так покриваться, 
Як поцілуваться".
І уп'єть же міняються платком і шапкою, і тоді до шапки квітку пришивають... причепляють, і надівають на його ж голову, і її запинають полушалічкою. А тоді й кажуть:
Шо ви желали, то ми здєлали,
За цю вість чарок шість,
А з шести хоч одну піднести!
. Ото так балакали. Це ж зразу, як співали, обкутують же, ну...
"Шо ми желали, то ми й здєлали, 
Із книша паляницю, 
З дівчини молодицю".
Тепер вона молодичка. Ну я їх, пісень, і знаю, ну тіки я... у мене сльози задавлюються, і все, як я співаю жалібні пісні. А знаю я їх усі, а не можу співати.

— А коли їздили вінчатися?
— Вінчалися на другий день. Тоді ж они з батюшкою балакали. Це як колись, а як тепер же ж, так тепер у неділю вінчаються. Цей год і вінчались, ну не бачила. Там же ж шось над головою держать... вінчик, їздили вже це при міні стіки вінчатися, а я не бачила. Од молодого їдуть вінчатися, на другий день од молодого і їдуть. Вона ж їде в усьому молодьож [убрання молодої — І.М.], і він у цьому костюмі, молодьожному, а тоді як приїдуть, тоді вже ж її покриють, і тоді ж знімають з неї мо- лодьуж, це так було. Його мати зустрічала сина з хлібиною, з піріжками, батько з хлібиною, мати з піріжками. Тарілочка піріжків, батько з хлібинкою: "Милости просим у хату, до столу!". А тоді частують їх, по чарочці наллють. Він же виллє геть назад ту чароч-ку, і вона ж. А дружкам там налили, хто випив, а хто ж тоже... одна чарка пішла скрізь. Молода з дому привозить калач, підносить свекрусі само главно. Ну шо ж она каже... шо: "Мамо, даю я Вам хліб-сіль і калину"... не: "Хліб-сіль, калач і калину, прийміть мене за рідну дитину!". Ну там же хто ж плаче, січас знаєте які ж у нас сльози? І свекруха начне плакать, і молода. Ну тепер молоді ж не плачуть так, як тоді, то тоді очима не бачили нічого, плакали не дай Бог! Як заспівають пісню, так аж волосся вгору дереться!

— А коли мати благословить дочку?
— Мати її благословить, як випровожає, як її тіки забере. Іконка, ставляють на кожух, а тепер на шубу, іконою, і благословить іконкою, три рази. Каже: "Бог благословить, і я благословлю!". І молодого мати ж такечки.

— Хто молодих заводить за стіл?
— За стіл заводить дружко, не боярин, дружко, пожилий дядько, такий уже, жонатий, діти в його, такий пожилий дядько. Ну, например же, не відтіля заводять, а відціля, до святого вугла, на покуті. А біля них відціля ж сідає того ж, молодого боярин, а відтіля сідають дружки, скіки там у неї дружок, діло невідоме, п'ять-шість, чи чо-тирі. І гуляють. Крадуть тухоль, і викупляють. Як зіва ж боярин, та любий, з молодої тухоль знімуть, і пішло! Біля молодої стоїть було хлопець з мічом, такий ото, ріп'яхів отакий комок, а тоді на реп'яхи палка так надінеться, і ото они стоять і наміряються на молодого, за молодим, наміряються. Наміряються, щоб дав же хороший викуп. Та ні, це не міч, це ж міч у світилки, а в хлопців кійок. Вони якісь із родичів. Воно ж як оце ж за наше врем'я йшли заміж, так воно ж тоді сідали... сундук, тоді сідали на сундуку. Там же ж перина та, там ото подушки, там ті ліжники, там ті одіяла, оце все. А тепер же такого немає!

— Коли везли придане молодої?
— Як колись, так на другий день, а як тепер, так хто його зна? їхали за ним свати, молодий, дружко, боярин, викупляють за могорич, там вимагають.

— Чи перевіряли, чесна молода була чи ні?
— Ну Бог його знає, такого ж не чула я, не знаю за таке. А як оце ж такечки, хто його знає, дома ж они ночували, тіки йому все приказували, шоб міжду нею і ним ніхто не пройшов. Ото ж він її як узяв під руку, значить, шоб міжду ними ніхто не пройшов, бо плохо буде. Ото все такечки. А такечки я цього не знаю. А як колись, мама було міні розказували, як она другий раз ішла заміж або третій раз, або... так було кажуть: ото відро почеплять у колодязь, а біз дна, і воду тягають і тягають, а води ж то не можна було набрать! Я ось Ніні розказувала, моя мама як мазала у свекрухи, так свекруха помаже стіни, і попідводе ж кізяком, тоді ж долівки були. "А ти, Гальку, шоб не побрискала долівку!". Ну воно ж у наші года... шо ж ми, як отака біднота була, Боже мой! Не можна й сказать!

— Що робили наступного дня?
— У понеділок ішов дружко й молодий, ішов і приглашав сватів, усих, хто тутечки в молодої ґуля. Усі прийдуть до молодого, усі-всі. Це як недалечко. Усі ж они гуляли там, а тоді... погуляють у молодої трохи, а тоді йдуть усі до молодого й до вечора гуляють.

— А у вас кажуть "рубили свадьбу"?
— Ну, свальбу рублять не тоді, свальбу рублять як она одна, як послідню од-дали, тоді забивають кол коло порога, більше вже свальбів не буде. Варять сюрпу, біз нічого, сама куриця, вода й куриця. Варять оцю сюрпу, забивають кол. На другий день же цигани ж ходили, і до того йшли, хто ґуля на свальбі. До того не підуть, хто не ґуля. Як крьосний багатий живе, так закличе: "Заходьте, люди, до мене в гості!".

— Скільки днів усього гуляли?
— Гуляли два дні — неділя й понеділок, а тепер субота й неділя. На другий день наряжалися: кажде шило собі юпку, хто придатний у цигани, шиє собі юпку там, кохту. Як цигани наряжаються, так хтось там за молоду существує. На другий день возять свекруху, і купають, і ноги миють, і все чисто, і на возик сажають, і пошол! Молоді хлопці, і пошол по дорозі! А молода ж бере рушничок, бере там подарок свекрусі, чи шо там, і пляшку, і чарку, піріжки, і слідом же за свекрухою, за свальбою. А тепер не катають. Співають, кричать, і всьо.

— А молодий дарував щось тещі?
— Ну хтойзна, ну не скажу я, не знаю я, ну не чула я, в нас нема такого, шоб молодий дарував подарки тещі. Нє-нє, це я чула за це, ну це не в нас. Я й пісню знаю, ну це не в нас. У нас не співають. А я знаю, давно: "На річку йшли чоботи скрипучи, А з річки йшли чоботи плачучи. Ой чоботи-чоботи ви мої, Чом діла не робите ви міні? Ой чоботи-чоботи, ви з бичка, Чом діла не робите, як дочка?".

— А що таке "зводини"?
— Зводини — це ж якби в мене чоловіка нема, а діти є, і в того, у другого чоловіка жінки нема, а діти є, от і зводини. Звели дітей докучі, самі живуть, а діти докучі, те і те. От они й називаються: батько рідний, мати — ні, мати рідна, батько — ні. Це я знаю, у мене ж так мама прожила, я знаю.

— А як просять молодих поцілуватися?
— Горько. Тепер же, бачите, молоді сидять, а раніше як встануть — і не ся-дуть, поки всі не обдарять. А тепер же такого нема.

— Посуд не били на свадьбі?
— Тарілку об'язково б'ють. Ну, чи шоб гарно жилося, чи пару тарілок оце ж упустять спеціально свашка, чи шоб гарно жилося, чи Бог його знає, як оно? Оно ж... тепер ті ж тарілки і на входинах б'ють, і... Ну, отаке.

Ірина Магрицька Луганськ
Бахмутський шлях №1-2 2003



Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22