Сайт города
СВАТОВО




Сватівщина в роки війни 1941-1945



Боротьба воїнів-сватівчан на фронтах ВеликоїВітчизняної війни

Участь воїнів-сватівчан у всіх родах військ і головних битвах Великої Вітчизняної війни.

Мужньо і відважно воювали на всіх фронтах і у складі всіх родів військ наші воїни-сватівчани. Безумовно, переважаюча більшість з них воювали в піхоті, основному роді військ, але значна частина наших земляків не менш хоробро боролися з ворогом і в інших родах військ.

У танкових військах

Командир танкової роти - старший лейтенант Гаренко О.М. Командири танкових взводів - Родюшкін І.Н., Бортніков Я.А., Гнатенко А.А., Жуков Ф.О., Лісняк Я.О. Командири танків - Клименко П.Т., Ладига І.Я., Афанасьєвський І.М., Кулачко В.І., Логунов В.Ф., Крикунов І.А. Механіки-водії і члени екіпажів - Безкишний Г.М., Вербецький В.М., Дуля В.В., Єрьоменко Є.Я., Луговий Г.М., Уманець М.П. та багато інших.

У артилерії

Командири артилерійських дивізіонів – підполковник Довбня О.В., капітан Василенко С.В. Командири артилерійських батарей - Горбачов І.І., Палагін М.П., Борзило І.Г., Романов П.П. Командири гармат - Антоненко М.І., Григоренко Л.О., Дем’яненко І.П., Демченко І.Т., Дмитренко П.Ф., Іванов І.І., Лисенко Ф.Ф., Грабо І.К., Зозуля І.С., Гончариш Г.А., Гольцев Я.А., Дібров І.А., Косинський А.С., Кушнарьов І.А., Кузьменко І.К., Крохмаль С.І. Гарматна обслуга - Пальчик М.І., Борзило В.Д., Журавльов П.М., Чумак В.К., Стешенко М.І., Бакаляр Ю.М., Коробка І.І., Ситніков М.Т., Заступенко Л.І. та інші.

У мінометних частинах

Командири мінометних взводів - старший лейтенант Коваленко П.В., лейтенант Почтарьов М.І., лейтенант Карпцов І.Д., лейтенант Гнізділов Г.Ф. Командири мінометних розрахунків - Галуненко Ю.С., лейтенант Куликов П.Г., старший сержант Радомський С.М. Члени мінометного розрахунку - Демидко І.П., Грипич Т.М., Жиров М.І., Іващенко І.М., Кривошия П.М. та багато інших.

У зенітних військах

Капітан Власов Б.Д., старші сержанти - Карнаух П.І., Пустовий І.Г., Бондар М.І., старший матрос Волокита С.І. Молодші сержанти - Гладких І.Г., Галенко М.А., Дзюба В.В. Рядові - Бувалець Л.П., Бадін Г.М., Вовк Ф.М., Гапич І.М., Демченко Д.Л., Дев’ятко М.І. та інші.

Кулеметники

Командир кулеметної роти капітан Диннік О.Т., заступник командира кулеметного взводу Гевела П.Є. Кулеметники - Агафонов В.А., Бабаков М.Д., Гузенко М.М., Жолудь І.М., Зоренко М.А., Зоренко І.А., Кукла І.Д. та багато інших.

У повітряних силах

Начальник штабу полку бомбардувальної авіації майор Гур’єв Ф.К., командири винищувальних ескадрилій - Білецький І.М. і Кударь П.С., штурман бомбардувального полку капітан Химченко М.І. Пілоти - Бондаренко Г.М., Баглай І.Г., Гуленко А.В., Колмик М.М., Пясецький О.П. та інші.

У військово-морських силах

Мічман Тихоокеанського флоту Горбоконь В.П., нагороджений за бойові заслуги Орденом Леніна. Старшина Північного флоту Боєв, старшина 1-ї статті підводного човна Барабанов А.М., старшина 1-ї статті і матрос крейсера «Калінін» Павленко О.М. і Груздо М.І., матрос-водолаз Гребенюк Г.О., старшина 1-ї статті старший сигнальник лінкора «Севастополь» Денисенко М.Ф., старший матрос-артилерист крейсера «Комінтерн» Кравченко О.Ю., старшина 2-ї статті Лисенко Ф.Ф., старшина 1-ї статті дивізіону «морських мисливців» Міщенко В.О.

Майор морської піхоти Московченко С.С., лейтенанти морської піхоти - Короленко М.М., Жаріков П.С., а також Кулик І.С., Ільченко І.Ю. та багато інших.

Зв’язківці

Астраханцев В.Л., Брижань М.Г., Бондар М.Г., Дубина Г.Д., Дворник І.Д., Євдокієнко О.М., Жолудь А.П., Куценко О.П., Кукленко І.П., Ктітарева Т.І., Кривошия П.А., Колосков І.С., Овчаренко М.М., Оленченко В.М., Почтарьов І.Я., Росавська М.М., Шевченко В.А. та інші

Сапери

Командири саперних взводів - Без′язичний М.Т., Васильєв П.І., Коваленко М.П., Олійник А.Д. (помічник командира взводу), Тітарев Г.С., Гнезділов Г.Ф. Сапери - Андрєєв О.Г., Бугаєць І.Я., Борзило І.А., Борзило О.І., Бондар П.Т., Богатир Ф.С., Гладких М.М., Друзь Ф.М., Дашко М.П., Зуєв М.Р., Кукочка П.П., Козаков В.А., Лузгин В.І., Тімановський П.Є. та багато інших.

Розвідники

Берко І.С., Бондар М.С., Беседа Ф.І., Волков І.І., Гачко С.П., Давиденко Д.С., Євсюков С.І., Журавльов П.С., Зоря А.Т., Ілляшов П.Ф., Івонін Л.І., Іваницький Є.П., Куниця І.І., Криштопа А.М., Кондратєв М.І., Тищенко В.Й., Цвіт І.А., Шовін Д.Г., Щербина Ф.І. та інші.

Кавалеристи

Андріянов К.І., Букрєєв В.А., Бондар Ф.В., Бондарєв М.М., Бобров О.І., Бєлаш М.П., Бахметов Ф.П., Власенко Я.Ф., Горобець В.П., Єрьоменко І.К., Житло П.І., Коротенко Я.Г., Лаптєв О.Ю., Мордюкаленко М.Н., Мансуров Б.О., Наугольний Г.Д., Прокопенко І.С., Чернявський О.К. та інші.

Медичні працівники

Лікарі - Андрєєва М.А., Бондарєв К.С., Бондаренко С.І., Поляков Т.А., Шепель О.І. Фельдшери - Куніченко А.О., Степаненко М.Є.

Фармацевти - Дрьомова К.П., Потоцька О.А.

Медсестри - Антонова М.П., Бобошко О.Я., Гурьєва К.Г., Іванова Н.В., Крижня В.Т., Козьменко Л.П., Рябокобилка Л.А., Тарануха В.І.

Санінструктори - Андрющенко Р.В., Василенко М.К., Гайдидей О.М., Гребенюк В.В., Коробейнікова А.М., Лісняк В.В.

Санітарки - Бондарєва М.Г., Бондарєва Г.Г., Бережна А.Г., Бутко К.Ф. та багато інших.

Політпрацівники

Бойко Л.К. - заступник командира роти по політчастині.

Бондарев М.А. - інструктор політвідділу. Іврі Б.М. –заступник командира батальйону. Куценко Г.Й. - політрук стрілецької роти. Крохмаль П.С. - заступник командира роти. Мохонько Б.І. - політрук стрілецької роти. Честних М.І. - заступник командира батальйону по політчастині, парторг полку, інструктор політвідділу дивізії, старший інструктор політвідділу корпусу.

Комсорги стрілецьких батальйонів - Бондарєв М.М., Горбов І.Ф., Кляхін Ф.М. та інші.

У грізні роки страшного лихоліття більше 19 тисяч жителів Сватівського району (у нинішніх кордонах) мужньо захищали свою Вітчизну на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. І важко назвати якусь важливу ділянку фронту, де не воювали б воїни-сватівчани.

Не посоромили честі рідного краю наші фронтовики під час захисту Ленінграду, Смоленська і Ржева, насмерть стояли вони біля стін Москви і Сталінграду. Героїчно билися на Курсько-Орловській дузі і на землі рідної України. Мужньо захищали і відважно звільняли від окупантів Київ, Харків, Одесу, Севастополь, Крим і Кавказ, а також інші міста і села нашої України.

Брали активну участь у звільненні Білорусі, Молдови, Прибалтики і багатьох країн Європи. Громили ворога на його території і штурмували Кенігсберг і Берлін. Відважно воювали з японськими військами у Північно-Східному Китаї (Маньчжурії) та Північній Кореї.

Оборона Москви

Серед героїчних захисників Москви можна назвати прізвища майора Бабича І.Н., капітана Василенка С.В., старшого лейтенанта Акименка І.А., лейтенантів - Батракова О.Т. і Воропая О.Я. та Борисенка М.Т., Борзила П.С., Березаня М.Ю., Безгубенка Я.І., Байдакова П.Д., Василевського Ф.П., Григоренка Л.О., Бобошка І.В., Крикуна Ф.А., Крикуна П.А., Крикуна І.А., Кулачка В.І. та інших.

Серед загиблих під час битви за Москву було багато і сватівчан, і серед них: Борисенко С.Ф., Великодний І.В., Гарькавенко І.І., Романов Я.М., Чернишов та інші.

Оборона Ленінграду

Аксаков П.Д., Брижань М.Г., Бондарєв М.А., Бондарєв К.С., Бойко Л.К., Бабенко С.Ф., Васильєв П.І., Дзюба В.Л., Жердєв В.Ф., Карнаух П.І., Росавська М.М., Романов П.П., Светашов М.Д., Сіренко П.Р., Троценко А.Р., Цапко М.О., Честних М.І. Загинули при обороні Ленінграду: Єфименко І.Н., Кравцов М.Ф., Калінін В.Н., Свердлов В.Н., Скачко І.К., Смалько Ф.С., Цвітенко Х.С., Цікало В.Л., Цікало М.А., Чабан С.Н., Чернуха Н.А. та інші.

Захист Радянського Заполяр′я

Анисимов С.С., Бувалець Л.П., Бувалець О.Я., Бондарева М.І., Бондарєва М.А., Боєв П.Ф., Баглик К.А., Волков І.І., Вінник Д.І., Набока Г.П. та інші.

Оборона Сталінграду

Андрєєв І.А., Бур’ян І.Д., Бібик Г.Є., Бервено І.П., Білоусов І.Н., Білозубенко І.С., Беденко В.Ф., Бахмет Н.Г., Бардецький В.О., Бабенко С.Ф., Воропай І.І., Веретельников І.А., Вербецький І.Г., Величко К.К., Горбачов І.І., Довбня О.В., Дрьомова К.П., Заварзін Г.С., Іванов І.І., Іванова Н.В., Козьменко Л.П., Кривошия В.І., Коверга В.П., Орельський М.А., Позняков І.Г., Родюшкін І.Н. та інші. Загинули під час Сталінградської битви: Баленко П.К., Волокита М.В., Грешной Н.З., Гарькавенко А.Н., Гордєєв І.Ф., Кущ В.Ф., Романов Ф.Є., Чепурко Є.М., Чепіжний В.Г., Шишов Ф.Н., Шульженко І.Є. та багато інших.

Участь у Курсько-Орловській битві

Бондарєв М.М., Бортніков Я.А., Гур’єв Ф.К., Ковбасюк К.Д., Тімченко А.Т., Шепель О.І., Шарафан М.І. та багато інших.

Загинули у битві: Бєлодедов І.А., Бєлоусов В.Г., Гур′єв С.Г., Дегтярь Г.С., Дульдій Д.Н., Котляр К.П., Кривошия О., Носовцев В.А., Сальников К.І. та інші.

Оборона і звільнення Одеси, Севастополя, Криму

Абапаленко С.Й., Анікєєв О.Я., Баглай І.Г., Балака М.Є., Бадін Г.М., Без′язичний І.І., Без′язичний Т.М., Бондаренко І.О., Головченко В.І., Кисловський М.Г., Пономаренко О.К., Рогальов П.Л., Стешенко В.А., Щербина П.І.

У боях загинули: Вертола Д.П., Григор Г.А., Зубченко В.М., Карпцов В.Ф., Кузьменко Р.І, Рибальченко В.Г., Сівець Ц.К., Семка Ф.Г. та інші.

Оборона Кавказу

Анікєєв О.Я., Бублик Д.М., Без′язичний П.М., Бервено М.П., Бондар І.К., Бувалець А.Г., Бушуєв С.М., Бакуменко Г.М., Волокита І.Т., Вертола І.В., Верещага М.Ф., Васютін І.І., Васюта І.І., Вакуленко В.І., Логінов А.П., Михайличенко О.Я., Мумрій М.С., Меденцев Ф.М., Тищенко В.Й. та багато інших.

Воїни-сватівчани - командири Радянської Армії

Сватівчани по праву пишаються своїми доблесними земляками -командирами й офіцерами доблесної Радянської Армії. За інформацією райвійськкомату (1965 р.) серед воїнів-фронтовиків району нараховувалося 1061 чоловік офіцерів.

Станом на 01.01.2010 р. районною редколегією «Книги пам’яті» зафіксовано:

Командир стрілецької дивізії-1-Ситник Омелян Мартинович

Командирів полків - 4

1. Полковник Капустін Степан Єлисейович - командир 24-го прикордонного полку;

2. Підполковник Мащенко Іван Павлович - командир стрілецького полку;

3. Підполковник Нідєлєвич Михайло Федорович - командир 37-го кавалерійського полку;

4. Полковник Рогальов Петро Леонтійович - командир 997-го стрілецького полку.

Замісники командирів полків - майор Фесенко Микола Павлович і капітан Євдокименко Семен Демидович.

Командири батальйонів

1. Майор Орельський Микола Андрійович;

2. Капітан Павленко Іван Петрович;

3. Підполковник Чумак Прокіп Миколайович;

4. Гвардії капітан Шепель Олексій Кузьмич.

Командири рот -15 чоловік.

Стрілецьких рот

  1. Старший лейтенант Акименко Іван Арсентійович;

  2. Лейтенант Батраков Олександр Тимофійович;

  3. Майор Бугайцов Іван Семенович;

  4. Старший лейтенант Доставалов Дмитро Павлович;

  5. Капітан Іванов Іван Іванович;

  6. Лейтенант Кузькін Василь Артемович;

  7. Старший лейтенант Купчин Григорій Трохимович;

  8. Старший лейтенант Посохов Іван Васильович;

  9. Гвардії лейтенант Потапов Іван Юхимович;

  10. Капітан Тімченко Андрій Тимофійович;

  11. Старший лейтенант Цікало Микола Степанович;

Танкових рот

12. Старший лейтенант Гаренко Олександр Микитович;

Мінометної роти

13. Капітан Ляхов Іван Кузьмич;

Інженерно-саперної роти

14. Капітан Коробейніков Микола Федорович;

Кулеметної роти

15. Капітан Динник Олександр Тимофійович.

Командири взводів

Стрілецьких

1. Лейтенант Бут Іван Дем’янович;

2. Лейтенант Жуков Федір Омелянович;

3. Старший лейтенант Ільченко Костянтин Пилипович;.

4. Лейтенант Остренко Микола Романович;

5. Капітан Ситник Петро Мартинович;

6. Старший лейтенант Стельмах Гліб Павлович;

7. Лейтенант Целуйко Антон Дмитрович;

Танкових

8. Лейтенант Бортніков Яків Адольфович;

9. Лейтенант Гнатенко Антон Андрійович;

10. Лейтенант Жуков Федір Омелянович;

11. Старший лейтенант Лісняк Олексій Ягорович;

12. Молодший лейтенант Родюшкін Іван Микитович;

Мінометних

13. Лейтенант Гнізділов Григорій Федорович;

14. Старший лейтенант Карпцов Іван Денисович;

15. Старший лейтенант Коваленко Павло Васильович;

16. Старший лейтенант Ладига Іван Якович;

Саперних

17. Старший лейтенант Васильєв Петро Іванович;

18. Лейтенант Коваленко Микола Панасович;

Зенітно-артилерійських

19. Старший лейтенант Кравченко Василь Іванович;

Артилерійських

0. Лейтенант Кисула Олександр Якович;

Топографічний взвод

21. Лейтенант Дубовик Михайло Павлович;

22. Лейтенант Галига Григорій Дмитрович.

Офіцери, котрі займали ті чи інші офіцерські посади у різних військових частинах:

1. Старший лейтенант Асаулов Григорій Терентійович;

2. Старший лейтенант Ананченко Петро Іванович;

3. Капітан Аксаков Павло Дмитрович;

4. Капітан Афанасівський Іван Михайлович;

5. Лейтенант Бардецький Всеволод Олександрович;

6. Майор Бараннік Олександр Олександрович;

7. Капітан Бублик Дмитро Микитович;

8. Підполковник Бервено Іван Антонович;

9. Капітан Без′язичний Порфирій Михайлович;

10. Лейтенант Воропай Олексій Якович;

11. Капітан Власов Борис Дмитрович;

12. Лейтенант Воловик Василь Сергійович;

13. Гвардії капітан Витязев Борис Олександрович;

14. Глущенко Олексій Іванович;

15. Майор Головченко Василь Іванович;

16. Майор Гончаров Петро Тимофійович;

17. Майор Гайдидей Михайло Михайлович;

18. Капітан Галуненко Юхим Сергійович;

19. Капітан Дмитрієв Микола Сергійович;

20. Підполковник Євтушенко Олександр Семенович;

21. Капітан Жуков Петро Пантелійович;

22. Лейтенант Жаріков Петро Семенович;

23. Гвардії капітан Козьменко Дмитро Іванович;

24. Полковник Каракуленко Петро Михайлович;

25. Капітан Квітко Михайло Миколайович;

26. Капітан Кашлев Степан Тимофійович;

27. Полковник Лацільник Іван Іванович;

28. Капітан Луценко Костянтин Терентійович;

29. Майор Московченко Сергій Семенович;

30. Лейтенант Михайлов Іван Григорович;

31. Гвардії майор Прядко Микола Миколайович;

32. Старший лейтенант Тищенко Володимир Йосипович;

33. Підполковник Чумак Прокіп Миколайович;

34. Старший лейтенант Шарафан Макар Іванович.

За особливий талант, винахідливість і вміле виконання поставлених завдань командування значна частина командирів під час війни була нагороджена полководницькими орденами. Так, командир полку полковник Рогальов П.Л. був нагороджений орденом Суворова. Командир полку підполковник Нідєлєвич М.Ф. і командир артилерійського дивізіону підполковник Довбня О.В. - орденом Кутузова.

Капітан Без′язичний П.М., гвардії капітан Вітязєв Б.О., Глущенко О.І., капітан Горбачов І.І., підполковник Довбня О.В., капітан Жуков П.П., капітан Коваленко П.В., полковник Капустін С.Є., гвардії капітан Козьменко Д.І., капітан Павленко І.П., гвардії старший лейтенант Палагін М.П., гвардії майор Прядко М.М., і гвардії капітан Шепель О.К. були нагороджені орденом Олександра Невського.

У важких боях, коли вибували із строю командири взводів, командування взводами брали на себе сержанти. Вмілим і талановитим командиром взводу показав себе і наш земляк із с. Маньківка сержант Тищенко Микола Степанович, котрий, єдиний на Сватівщині, був нагороджений на війні офіцерським полководницьким орденом Богдана Хмельницького.

Командир дивізії - полковник Ситник Омелян Мартинович

Омелян Мартинович народився 21 серпня 1903 р. у слободі Нижня Дуванка. У Червоній Армії з 1921 р. і прослужив у ній 32 роки і 10 місяців. Закінчив військове училище і Військову академію ім. Фрунзе.

З перших днів війни воював на Карельському фронті. Спочатку командував стрілецьким полком, а потім був призначений командиром стрілецької дивізії. Після важкого поранення і лікування командував запасним полком в Ульяновській області РРФСР. З 1946 р. працював начальником кадрів Академії тилу Червоної Армії у м. Калінін (Твер) РРФСР.

Нагороджений багатьма урядовими нагородами, серед яких: Орден Леніна, два ордени Червоного Прапора, два ордени Вітчизняної війни і бойові медалі.

Командир полку Капустін Степан Єлисейович

Народився Степан Єлисейович у слободі Сватова Лучка в 1909 р. у багатодітній селянській родині. У кінці 20-х - на початку 30-х років працював у райкомі комсомолу, завідував відділом спорту і військово-патріотичного виховання. Комсомольська організація направила його на навчання у військове прикордонне училище, яке він успішно закінчив.

Війна застала Капустіна начальником прикордонної застави 95-го прикордонного загону на західному кордоні. У перший же день війни застава була оточена німецькими військами. 12 днів прикордонники під командуванням Капустіна в важких боях обороняли заставу. На 13-й день, коли лінія фронту була вже східніше застави на 150 км, бійці застави прорвалися з оточення і з’єдналися зі своїми військами.

У листопаді 1941 р., з частини уцілілих, після запеклих боїв, прикордонників 95-го прикордонного загону було сформовано 95-й прикордонний полк особливого призначення військ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), в який, у званні майора, С.Є. Капустін був призначений на посаду заступника командира полку зі стройової підготовки.

22 грудня 1941 р. бійці 95-го прикордонного полку розгромили 117-й німецький піхотний полк, захопили м. Дебальцеве і на протязі трьох діб утримували його. Тут, у Дебальцевому, полком було захоплено багато трофеїв, у тому числі: прапор і всю секретну документацію ворога.

Але сили були дуже нерівні, і після отримання наказу зі штабу дивізії, полк з боями прорвався з оточення і відійшов на попередні позиції.

За цю сміливу операцію командира полку було нагороджено орденом Червоного прапора, а Капустіна - орденом Червоної Зірки.

Згодом С.Є. Капустіна, у званні підполковника, було призначено командиром 24-го прикордонного полку, який під командуванням Капустіна прославився у багатьох боях від Північного Кавказу до Берліна. У журналі «Пограничник» №9 за травень 1944 р. писалося: «На Північнокавказькому фронті почав свої дії 24-й прикордонний полк», який потім прославився у боях на р. Манич на Дону, у звільненні України, Києва, Корсунь-Шевченківський битві. Воїни цього полку, у складі військ 2-го Українського фронту, під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С. Конєва, першими вийшли на державний кордон - річку Прут. У той час Радянське інформбюро повідомляло: «Розвиваючи посилений наступ і громлячи противника, війська 2-го Українського фронту 26 березня 1944р. вийшли на державний кордон. В числі перших з’єднань і частин Червоної Армії до кордону вийшов 24-й прикордонний полк під командуванням підполковника Капустіна С.Є., котрий зустрів, тут же, вранці 22 червня 1941 р. удар німецько-фашистських військ».

А потім 24-й прикордонний полк під командуванням Капустіна з важкими боями звільняв міста і села європейських держав, штурмував Берлін і Ставку Гітлера.

Про бойові подвиги 24-го прикордонного полку і його командира докладно розповідалося в декількох книгах і журналах. В тому числі: журналі «На охороні кордонів Радянського Союзу», книзі «Чекісти стояли насмерть», журналах «Радуга», а також «Пограничник» №9 за травень 1944 р.

За вміле командування полком, особисту відвагу і хоробрість Степан Єлисейович Капустін був нагороджений Орденом Леніна, орденом Олександра Невського, 4 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки, 3 орденами Вітчизняної війни і багатьма бойовими медалями.

Після виходу у відставку Степан Єлисейович працював у м. Києві у центральному апараті Комітету державної безпеки України і був лектором-міжнародником Українського товариства «Знання» і часто бував у Сватівському районі і виступав з лекціями у багатьох трудових колективах.

Помер Капустін С.Є. у 1978 р. Похований у м. Києві.

Командир полку підполковник Мащенко Іван Павлович

Мащенко Іван Павлович народився у 1912 р. у с. Мілуватка. Тут же він закінчив місцеву школу.

З перших днів війни він брав активну участь у бойових діях. За роки війни пройшов шлях до підполковника, командира стрілецького полку. Полк під командуванням Мащенка брав участь у багатьох боях на різних ділянках фронту. Особливо полк відзначився у боях за Крим і на «Малій землі».

За вміле командування полком, особисту відвагу і мужність Іван Павлович нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни, трьома орденами Червоної Зірки і багатьма бойовими медалями.

Після війни, з 1953 р., він деякий час працював військовим аташе у Китайській Народній Республіці.

Помер Іван Павлович у липні 1981 р. Похований у Києві на військовому кладовищі.

Командир 37-го гвардійського кавалерійського полку підполковник Нідєлєвич Михайло Федорович

Михайло Федорович Нідєлєвич народився 16 квітня 1905 р. у м. Тульчин Вінницької області. Там же він закінчив педагогічне училище і працював на комсомольській і партійній роботі. Дійсну військову службу проходив у кавалерійській частині.

З перших днів війни Нідєлєвича, як досвідченого комсомольського і партійного працівника і командира - кавалеріста, призначають військовим комісаром, а згодом командиром 37-го гвардійського кавалерійського полку 11-гвардійської кавалерійської дивізії 5-го гвардійського Донського кавалерійського корпусу.

Воїни-кавалерісти під командуванням М.Ф. Нідєлєвича хоробро воювали на початку війни західніше Львова, захищали Ростов і підступи до Кавказу, звільняли Волноваху і Каховку, брали активну участь у Корсунь-Шевченківській і Ясо-Кишинівській бойових операціях, визволяли від фашизму країни Європи. У січні 1944 р. за 20 днів 5-й корпус здійснив важкий рейд від Каховки до Корсунь-Шевченківського і сходу вступив у важкі бої з фашистами. За мужність і героїзм, проявлені козаками-кавалеристами у Корсунь-Шевченківській битві, дивізія була нагороджена орденом Богдана Хмельницького, а 37-й гвардійський кавалерійський полк -орденом Червоного Прапора.

Виконуючи визвольну місію козаки-кавалеристи у запеклих кровопролитних боях громили фашистські полчища на території країн Східної Європи. 20 жовтня 1944 р., у результаті обхідного маневру кінноти і фронтальної атаки з’єднань 5-го гвардійського кавалерійського корпусу, штурмом оволоділи м. Дебрецен (Угорщина) – важливим вузлом комунікацій і міцним пунктом оборони противника.

У числі військових частин, які особливо відзначилися у боях за це місто, Верховний Головнокомандувач Й.В. Сталін у своєму наказі відмітив і 5-й гвардійський Донський кавалерійський корпус. Таким чином, козаки-гвардійці заслужили п’яту подяку Батьківщини. А 37-й гвардійський кавалерійський полк і 184-й артилерійсько-мінометний полк одержали найменування «Дебреценські».

У січні 1945 р. радянськими військами було оточено велике німецьке угруповання в районі столиці Угорщини Будапешта. Намагаючись прорвати кільце радянських військ і звільнити оточених фашистське командування кинуло у наступ найбільш боєздатні бронетанкові і есесівські війська. Розгорілися жорстокі бої.

Стійко оборонялися і відбивали атаки фашистів кавалеристи 5-го гвардійського Донського кавалерійського корпусу. Особливо відзначився у цих боях 37-й гвардійський кавалерійський полк під командуванням майора М.Ф. Нідєлєвича, який відразу ж після важкого 28-денного рейду по тилам ворога зайняв оборону поблизу невеликого угорського містечка Гебельяроші і перший прийняв на себе удар танкового тарану гітлерівців. Першу сильну фашистську атаку на позиції полку було відбито. Гітлерівці відступили, залишивши на полі бою близько 100 вбитих. Але німецьке командування вирішило за будь-яку ціну прокласти собі шлях на Будапешт саме через Гебельяроші і через декілька годин німці почали другу атаку. Цього разу німецька піхота пішла в атаку під прикриттям 35 танків і 25 бронетранспортерів. І знову козаки-кавалерісти не тільки вистояли, а й відкинули ворога на висхідні позиції і завдали йому великих втрат.

У третій раз гітлерівці вирішили атакувати полк одночасно з усіх боків. З фронту пішли у наступ 17 танків. В окремі моменти бою проти козаків діяло до 70 танків. На третій день бою полк був оточений з усіх боків. Але гітлерівці не змогли зламати відчайдушний опір козаків. Дві доби наші воїни, в повному оточенні, вели нерівний бій з фашистами.

Командир полку майор Нідєлевич уміло організував оборону і взаємодію артилерії і ескадронів кінноти, ефективно використовував самохідні артилерійські установки для стрільби із укриття. Сам же він і його заступник по політчастині гвардії майор Ковальчук А.Я. завжди знаходилися там, де назрівала найбільша небезпека для воїнів. Мужність, безстрашність і особистий приклад командира та комісара полку, які увесь час знаходилися серед бійців на найнебезпечніших ділянках оборони, викликали масовий героїзм козаків полку. І саме тому, що командир вміло і грамотно організував оборону позицій, своєю мужністю, сміливістю і особистим прикладом надихав солдат на стійкість і героїзм, а солдати проявляли воістину масовий героїзм, полк і зміг вистояти та витримати такий шалений ворожий натиск.

Фашистське кільце оточення навколо позицій полку було настільки сильним і глибоким, що німецьке командування вважало, що у полку є тільки один вихід - здатися у полон. На третій день бою в оточенні, коли закінчувалися набої, пальне, продукти харчування, фураж для коней і інше постачання, командир полку, з дозволу командира дивізії, вирішив виводити полк з оточення. Провівши ретельну розвідку і визначивши найслабкіше місце в обороні ворога, Нідєлєвич 24 січня, з настанням темноти, з важкими боями прорвав кільце оточення і вивів своїх кавалеристів у розташування своїх військ. При виході з оточення було збережено все озброєння і майже все майно полку. В результаті напружених і надзвичайно важких шестиденних боїв воїнами полку було знищено більше 1 тис. ворожих солдатів і офіцерів, 13 ворожих танків і самохідок, а головне - полк на декілька днів затримав просування відбірних фашистських військ, що дало можливість радянському командуванню підтягнути резерви і разом із підрозділами 5-го гвардійського Донського кавалерійського корпусу відкинути ворога від Дунаю і озера Балатон.

За цю важливу операцію 37-й гвардійський кавалерійський полк був нагороджений орденом Богдана Хмельницького, а його командир Нідєлєвич М.Ф. - орденом Кутузова. Крім ордена Кутузова, Михайло Федорович за різні бойові операції був нагороджений ще двома орденами Червоного Прапора та багатьма бойовими медалями.

Подвиги 37-го гвардійського кавалерійського полку були настільки значущими і відомими, що про подвиги цього кавалерійського полку і його командира М.Ф. Нідєлєвича згадується більш ніж у 10 книгах і журналах 16 і навіть в історії Великої Вітчизняної війни 1962 року видання, де записано: «37-й гвардійський кавалерійський полк під командуванням майора Нідєлєвича М.Ф. особливо відзначився в боях в районі озеро Веленце в Угорщині. За ці операції, в результаті яких ворогу було нанесено великих втрат, 220 солдат і офіцерів полку удостоєні урядових нагород».17

Після демобілізації з армії у 1945 р. Михайло Федорович деякий час працював уповноваженим Міністерства заготівель, а потім довгий час працював директором Сватівського комбінату хлібопродуктів, зробивши це підприємство передовим в області. Разом з фронтовою медсестрою Валентиною Василівною Гребенюк створили сім’ю, виховали двох дітей. Син Ігор – полковник прикордонних військ - продовжив батькову справу військового: воював у Афганістані, відзначений багатьма урядовими нагородами. Донька Ольга стала юристом.18

Знаходячись на заслуженому відпочинку Михайло Федорович брав активну участь у суспільно-політичному житті міста і району, проводив значну військово-патріотичну роботу серед підростаючого покоління. Помер 7 березня 1985 р. Похований у м. Сватове на центральному кладовищі.

Командир 997-го стрілецького полку Герой Радянського союзу полковник Рогальов Петро Леонтійович

Петро Леонтійович Рогальов народився 13 серпня 1912 р. у с. Первомайськ Сватівського району. Після закінчення Первомайської неповної середньої школи працював у колгоспі, головою кооперативного товариства села.

У Радянській Армії з 1934 р. Як кадровий військовий, він з перших днів війни брав активну участь у бойових діях. 997-й стрілецький полк 263-ї стрілецької дивізії під командуванням П.Л. Рогальова гідно пройшов важкий шлях по дорогах війни, воював на різних ділянках і різних фронтах, але найбільше він відзначився у боях на території Криму. Воїни 997-го стрілецького полку під командуванням Рогальова брали активну участь у звільненні Джанкою, Сімферополя, Бахчисараю і 17 квітня 1944 р. вийшли до оборонних рубежів фашистів на ближніх підступах до Севастополя. Але шлях до Севастополя перегороджувала неприступна висота 256,2. На її крутих схилах гітлерівці обладнали траншеї в декілька ярусів із дотами і бліндажами. Підступи до висоти перегороджували мінні поля і дротяні загорожі. Було ясно, що атакувати висоту «в лоб», навіть при дуже потужній артилерійській підготовці, безглуздо.

Після детального вивчення ситуації командир полку Рогальов прийняв рішення атакувати висоту вночі, без артилерійської підготовки. Раптово обрушитися на ворога, захопити його зненацька.

В ніч з 7 на 8 травня 1944 р., після відповідної підготовки, тихо, без пострілів роти полку піднялися в атаку, досягли дротяних загород, накинули на них хворостяні мати, шинелі і плащ-накидки і перші траншеї ворога взяли майже без витрат. Тут же проскочили до траншей другої лінії, захопили їх і взяли в полон 82 фашиста. До 2-ї години ночі висота була повністю узята.

Узяття цієї висоти дозволило воїнам полку взяти участь у штурмі Сапун-гори, а 9 травня 1944 р. о 16-й годині 15 хвилин передовий загін полку увірвався до Севастополя, захопив залізничний вокзал і відрізав німцям шлях до південної околиці міста.

Дії 997-го стрілецького полку по звільненню Криму отримали високу оцінку командування. Дев’яти воїнам, у тому числі і підполковникові Рогальову П.Л., 24 березня 1945 р. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За бойові подвиги на фронтах війни Петро Леонтійович нагороджений також 2 Орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, орденом Суворова ІІІ ступеня, орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, орденом Корейської Народно-Демократичної Республіки і багатьма бойовими медалями.

Після війни Рогальов П.Л. ще 30 років служив у рядах Радянської Армії. Останні роки полковник Рогальов був військовим комісаром Башкирії. Проживав у м. Уфа. Вийшовши у відставку, він деякий час працював начальником планово-виробничого відділу обкому ДТСААФ.

Помер Петро Леонтійович Рогальов у 1982 р., похований у м. Уфа.19

Командир артилерійського дивізіону підполковник Довбня Олександр Васильович

Олександр Васильович Довбня народився у 1913 р. у м.Сватове. У Червоній Армії з 1935 р., у 1939 р. закінчив військове артилерійське училище.

На початок війни кадровий військовий, лейтенант. Довбня був командиром взводу і мав вже значний військовий досвід, бо за його плечими були бої в районі озера Хасан, на річці Халхін-Гол, Радянсько-фінська війна, звільнення Бессарабії і Північної Буковини.

Війна застала Олександра Васильовича у прикордонних військах в районі м. Перемишль і йому довелося на самому початку війни в числі перших зустрічати удари гітлерівських військ.

Офіцер-артилерист Довбня за роки війни разом зі своїми солдатами пройшов важкими шляхами відступу від західних кордонів до Сталінграду і не менш важкими шляхами від Сталінграду до Берліну, звільняючи рідну землю і народи Європи від фашистської нечисті. І майже кожен кілометр цих шляхів артилеристам під командуванням О.В. Довбні приходилося захищати чи звільняти у кровопролитних боях, проявляючи мужність і незламну волю до перемоги.

…1941 р. с. Балабанівка Вінницької області. Наступ 20 фашистських танків на позицію батареї. У жорстокому бою обслуга гармат була виведена із строю. Фашисти вважали, що обслуга батареї вже мертва, але несподівано одна з гармат «ожила» і запалав перший німецький танк. Фашистські танки посилили обстріл батареї, але одна за другою «оживають» всі чотири гармати і прямою наводкою розстрілюють фашистські танки. Коли було знищено дев’ять німецьких танків, ворог не витримав і відступив. Батарея утримала свій рубіж. За мужність і стійкість у цьому бою О.В. Довбня був нагороджений орденом Червоного Прапора. Це була його перша урядова нагорода.

… Після важких боїв під Сталінградом артилерійський дивізіон у взаємодії з піхотним полком брав участь у звільненні Смоленська. У розпал бою загинув командир піхотного полку і командиру артилерійського дивізіону Довбні довелося взяти під своє командування і піхотинців. Довбні вдалося сумісними зусиллями артилеристів і піхотинців відбити контратаку ворога і ліквідувати загрозу оточення. За цей подвиг О.В.Довбня був нагороджений полководницьким орденом - орденом Кутузова ІІІ ступеню.

…Під час штурму Берліну на шляху артилерійського дивізіону з’явилося значне угруповання німецьких військ з найсучаснішими танками «Тигр», бронетранспортерами і механізованою піхотою, яке мало на меті за будь-яку ціну прорватися на захід до американців. У цьому жорстокому бою, під безпосереднім керівництвом гвардії підполковника Довбні, артилеристи вогнем 152-мм гаубиць, поставлених на пряму наводку, зуміли зупинити і знищити «Тигри», спалити бронетранспортери і розбити моторизовану піхоту ворога. Багато бійців артилерійського дивізіону за проявлену відвагу і стійкість, проявлені у цьому бою, були нагороджені орденами і медалями, а О.В.Довбня був удостоєний найвищої урядової нагороди - Ордена Леніна.20

А ось рядки бойової характеристики командира артилерійського дивізіону Довбні О.В. за час з 1 липня по 1 жовтня 1944 р., підписаної командиром артилерійської бригади Жигарєвим: «Товариш Довбня, приймаючи участь в боях з німецько-фашистськими загарбниками, з перших днів Вітчизняної війни показав себе виключно сміливим, рішучим, вольовим командиром, здібним виконувати завдання командування в любих бойових умовах.

З роботою командира дивізіону справляється добре. Вимогливий до себе і підлеглих. Користується заслуженим авторитетом серед особового складу бригади. Має добру артилерійську підготовку. Вміє організувати взаємодію з другими родами військ…».

За вміле і ефективне командування артилерійським дивізіоном, особисту сміливість і відвагу в роки війни О.В.Довбня був нагороджений 15 урядовими нагородами, в тому числі 7 орденами: Орденом Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденами - Кутузова, Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки. Також він був нагороджений бойовими медалями: «За відвагу», «За оборону Сталінграду», «За звільнення Варшави», «За здобуття Берліну», «За перемогу над Німеччиною» та іншими.

Командир артилерійського дивізіону гвардії капітан Василенко Сергій Васильович

Василенко С.В. народився у селище Новоселівське Сватівського району. Перша зустріч з ворогом у капітана Сергія Васильовича Василенка відбулася у 1941 р. у Білорусі в боях за Новий і Старий Борисов. Незважаючи на велику перевагу німецьких військ, артилеристи на чолі з Василенком сміливо вступили в бій з ворожими танками і піхотою та затримали їх просування.

Артилерійський дивізіон під командуванням гвардії капітана Василенка відважно воював на різних фронтах і знищив немало танків та піхоти, і подавив вогневих точок противника. У складі військ Центрального, Першого і Другого Білоруського фронтів у важких боях захищав Москву і звільняв від фашистів багато міст і сіл своєї країни і країн Європи.

У 1945 р. під час одного з боїв С.В. Василенка було важко поранено, його було визнано інвалідом І групи і він був демобілізований.

Після лікування капітан Василенко повернувся у своє селище Новоселівське і працював там у радгоспі «Комсомолець» на різних керівних посадах. І де б він не працював, він всюди показував зразки сумлінного і відповідального ставлення до виконання своїх службових обов’язків. І на грудях фронтовика Василенка, поряд з орденом Червоної Зірки і бойовими медалями, з’явилися ордена Трудового Червоного Прапора і орден «Знак Пошани».

Командир 3-го гвардійського батальйону 170-го гвардійського стрілецького полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії капітан Шепель Олексій Кузьмич

Олексій Кузьмич Шепель народився у 1920 р. у с. Мілуватка. Навчався у Мілуватській неповній школі і середній школі в м. Сватове. Після закінчення середньої школи працював на будівництві лісхімбуду (м. Сєверодонецьк). У 1939 р. був призваний до лав Червоної Армії. Як кращого червоноармійця командування направило Олексія Кузьмича у військове училище, яке він успішно закінчив.

З перших днів війни молодий офіцер на передньому краї, захищав Донбас, а потім брав учать у Сталінградській битві. Після закінчення Сталінградської битви капітан Шепель зі своїм батальйоном у важких боях брав участь у звільненні багатьох міст Східної України, в тому числі і у звільненні свого рідного краю.

Саме завдяки сміливості і вмілому керування батальйоном 31 січня 1943 р. була звільнена південна частина м. Сватове. За успішні дії батальйону по звільненню східних районів Ворошиловградської області, виявлену сміливість, наполегливість і винахідливість, гвардії капітан Шепель Олексій Кузьмич був нагороджений орденом Олександра Невського. Та не довелося нашому земляку дожити до Дня Перемоги. Він загинув у травні 1943 р. у жорстоких боях у районі м. Ізюм.

Командир батальйону 1006-го стрілецького полку 266-ї стрілецької дивізії капітан Павленко Іван Петрович

Капітан Іван Петрович Павленко народився у 1920 р. у с. Тернове Волгоградської області Російської Федерації. За бойові успіхи батальйону й особисту мужність і хоробрість в роки війни нагороджений: орденом Олександра Невського і орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня і багатьма бойовими медалями.

Про те, як воював І.П. Павленко добре написано у книзі – «266-я Артемовско-Берлинская». 22

Сторінка 73: «…Высадившиеся на плацдарме батальоны капитана Евсеева и старшего лейтенанта Мухина из 1008-го стрелкового полка, старших лейтенантов И.П. Павленко и Переверзева из 1006-го, старшего лейтенанта Ефремова и капитана Колосовского из 1010-го полков к утру 8 февраля очистили южную часть Никополя».

Сторінка 76: «…Во второй половине дня 1006-й полк подполковника И.И. Летина занял Никольское. При этом особо отличился батальон капитана И.П. Павленко…»

Сторінка 78: «…В ту тревожную ночь полковник Фомиченко находился на командном пункте командира 1006-го полка. Когда бой на левом фланге достиг предельного накала, командир дивизии отдал приказ начать форсировать Южный Буг на главном направлении. Батальон капитана И.П. Павленка из 1006-го полка, усиленный ротой автоматчиков, ротой ПТР (противотанковых ружей), взводами разведки и сапёров первым высадился на вражески берег и с ходу овладел Рюменским, а на рассвете нанес удар вдоль берега и завязал бой за Червонный Маяк, облегчив высадку батальона майора Д.Д. Евсеева».

Командир роти гвардії лейтенант Потапов Іван Юхимович

У книзі В.Г. Єгорова «Герои остаються с нами» 23 розповідається про нашого земляка командира роти 193-го гвардійського стрілецького полку 66-ї стрілецької дивізії І.Ю. Потапова. «… Первыми рассматривали заявления солдат и офицеров из нашего полка… Вот отвечает на вопросы комиссии гвардия лейтенант И.Е. Потапов. Ему еще нет и 19 лет, но он уже окончил военно-пехотное училище, приобрёл большой опыт командования взводом в бою. На Курской дуге был ранен, вылечился и возвратился в строй.

В боях под Харьковом заменил убывшего по ранению командира взвода разведки и был вторично ранен. После госпиталя принял командование восьмой ротой. В полку его прозвали «счастливчиком». Поводом для этого был такой случай: в бою вражеская пуля угодила в самую звездочку его головного убора и зрикошетила, не задев лейтенанта. Чем не счастье?

Мы слушали несложную биографию Потапова. Родился в двадцать четвертом, начал воевать в сорок втором, дважды ранен…Такие коммунисты, не задумываясь, не жалея своей жизни, пойдут за Родину в огонь».

Командир роти капітан Коробейніков Микола Федорович

Микола Федорович Коробейніков народився в 1912 р. у с. Нижня Дуванка. На війні з першого і до останнього дня. Командир взводу, а згодом командир 1-ї роти 5-ї інженерно-саперної бригади. Йому, із воїнами свого підрозділу, довелося захищати, а потім звільняти від ворога багато населених пунктів своєї рідної землі та звільняти від фашистів народи Європи.

Але найбільше його підрозділ проявив себе у жорстоких боях під Сталінградом, при форсуванні Дніпра і звільнення Угорщини. Саме за ці важкі бої капітан Коробейніков одержав бойові нагороди – ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступеня і бойові медалі: «За захист Сталінграду», «За взяття Будапешту» та інші.

25 вересня 1943 р., під час форсування Дніпра, на своїй ділянці, командир роти старший лейтенант Коробейніков на 10 човнах зумів переправити всю свою частину. Він першим разом із одним бійцем висадився на правий берег, вогнем з кулемета прикривав висадку десанту.

Командир роти майор Бугайцов Іван Семенович

Іван Семенович Бугайцов народився в 1916 р. у Воронезькій області (Російська Федерація). У лавах Радянської Армії служив з 1937 по 1960 рр.

Рота І.С. Бугайцова хоробро воювала на українській землі, звільняла Білорусію і країни Європи.

… Під час одного із наступів рота капітана Бугайцова, вночі, під прикриттям темряви, непомітно переправилась через річку Проня в Білорусії, а сусідні підрозділи, які разом повинні були форсувати річку, були помічені ворогом і не змогли здійснити переправу. Ранком фашисти виявили смільчаків і великими силами намагалися знищити їх або скинути їх у річку. У розпал бою були тяжко поранені і вбиті командири взводів і кулеметник. І тоді за станковий кулемет ліг сам командир роти Бугайцов і прицільним вогнем кулемета стримував натиск фашистів до підходу основних сил батальйону.

За цей подвиг Іван Семенович Бугайцов був нагороджений орденом Червоної Зірки. 24 Крім ордена Червоної Зірки майор Бугайцов у роки війни був нагороджений ще орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною».

Командир танкової роти старший лейтенант Гаренко Олександр Микитович

Будучи командиром танка, Олександр Гаренко з перших днів війни брав активну участь у жорстоких боях з ворогом, обороняв м. Ленінград. З боями пройшов Україну, Білорусь. Звільняв Польщу і Чехословаччину. Як здібний і відважний офіцер був призначений командиром танкового взводу, а невдовзі - командиром танкової роти.

Танкова рота під командуванням Гаренка особливо відзначилася під час Дуклінської операції у Чехословаччині, за що Олександр Микитович одержав «Дуклінську пам’ятну медаль Президента Чехословаччини». Крім того, Олександр Микитович був нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня і багатьма медалями.

Заступник начальника штабу по розвідці 26-ї танкової бригади капітан Палійов Йосип Якович

Капітан Йосип Якович Палійов народився 27 грудня 1915 р. в с. Киянове Гладківської сільської ради (Червоноармійської) Лозно-Олександрівського (Білокуракинського) району Ворошиловградської області. Проходив дійсну військову службу на Далекому Сході, де брав участь у боях з японськими військами в районі озера Хасан. У званні лейтенанта демобілізувався в запас. Працював у системі громадського харчування.

Вже у липні 1941 р. лейтенант Палійов у складі 182-ї танкової дивізії брав участь у боях під Новомосковськом. На фронті Йосипу Яковичу довелося пройти через всі випробування війни. Були і гіркі відступи та запеклі криваві бої з фашистами під Ростовом, Сталінградом і на Курській дузі, були тяжкі бої при звільнені міст і сіл на рідній українській землі. Гинули бойові друзів і підлеглі бійці. Але були і радісні дні перемог.

… У одному із запеклих боїв комбриг і два комбати вибули зі строю. Тоді, Й.Я. Палійов, як найстарший офіцер, прийняв на себе командування військовою частиною і здобув важливу перемогу. За цей подвиг та участь у запеклих боях під Сталінградом його було нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і присвоєно звання капітана.

«…У славнозвісній Прохоровці на Курській дузі, у пекельному бою, прославилися бійці 26-ї танкової бригади, в якій замісником командира бригади з розвідки служив капітан Й.Я. Палійов. На одній із ділянок бригада зайняла позиції вночі так швидко, що гітлерівці не відразу її помітили. Підрозділу розвідників на чолі з капітаном Палійовим було наказано виявити сили ворога на одній із ділянок і зафіксувати його вогневі точки та розташування військових підрозділів. Відважні розвідники підповзли майже до окопів противника. Капітану Палійову вдалося знайти у одній із балок декілька схованих німецьких батальйонів піхоти і танків, які накопичувалися для прориву. Про це начальник розвідки негайно повідомив командирові бригади. Через кілька годин, після удару гвардійських мінометів, ворожі війська були розгромлені і розсіяні. За цю операцію капітана Палійова було нагороджено орденом Червоної Зірки.

І знову важкі бої. У одному з боїв під Полтавою Йосипа Яковича було тяжко поранено і він більше 9 місяців пролежав у госпіталі, який покинув інвалідом війни. 25

Але офіцер-комуніст не скорився долі і не опустив рук. Він вирішив воювати і далі, але вже на трудовому фронті. Спочатку він пішов працювати начальником відділу робітничого постачання на Харківщині, але земля власно кликала до себе і колишній офіцер становиться хліборобом. Його призначають у 1946 р. керуючим відділенням радгоспу «Червоноармієць» (селище Червоноармійське Білокуракинського району). Для сільського господарства перші післявоєнні роки були дуже важкими: не вистачало техніки, досвідчених кадрів, посівного матеріалу, племінної худоби і тваринницьких приміщень. Та колишній офіцер вірив, що ці труднощі тимчасові і їх можна подолати. І не покладаючи рук, з раннього ранку і до пізнього вечора він невтомно працював, вчився і вчив колектив відділення господарювати і вирощувати хліб.

Старанна праця керуючого і колективу окупилася сторицею. І вже у 1947 р. хлібороби відділення під керівництвом Й.Я. Палійова зібрали врожай озимої пшениці по 31,9 ц/га, в цілому по відділенню. За високий врожай пшениці керуючому відділенням Йосипу Яковичу Палійову указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1948 р. було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. І до бойових нагород – орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня і медалі «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною», додалися Орден Леніна і Золота зірка Героя Соціалістичної праці.

Після роботи керуючим відділенням, Йосип Якович деякий час навчався, а потім працював директором радгоспу «Учбовий» Сватівського району, а з 1960 року – керуючим відділенням №1 радгоспу «Дружба» Сватівського району.

Кілька років підряд хлібороби відділення №1 під керівництвом Палійова одержували високі врожаї зернових культур, а тваринники - стійко утримували першість з виробництва молока. За ці вагомі успіхи керуючий відділення №1 радгоспу «Дружба» Палійов Й.Я. у 1964 р. був нагороджений орденом «Знак Пошани».

Останні роки своєї трудової діяльності у радгоспі він обіймав посаду замісника директора радгоспу. У 1973 р. Йосип Якович пішов на заслужений відпочинок. Помер 20 липня 1990 р.

Кадровий військовий офіцер полковник Бортников Яків Адольфович

Народився у 1925р.Після закінчення Сватівської середньої школи №7 Яків Адольфович у 1941 р. вступив до Харківського військового училища і вже у 1942 р. 17-річним лейтенантом потрапив на фронт.

Гідно пройшов свій бойовий шлях важкими дорогами війни командир танкового взводу Яків Бортников. Зі своїм взводом хоробро бився на Курській дузі, а також на інших ділянках фронту на українській землі. Під Корсунь-Шевченковим був поранений.

Після лікування знову фронт і важкі бої. Брав участь у звільнені багатьох населених пунктів. Дійшов до Болгарії і там зустрів День Перемоги.

За мужність і відвагу в роки війни старший лейтенант Бортников був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».

До 1947 р. служив у радянських військах, що дислокувалися у Болгарії, а потім у м. Ленкорань (Азербайджанська РСР). Як здібного і сумлінного офіцера, командування направило Бортникова на навчання в Москву у Військову Академію бронетанкових військ.

У 1954 р., закінчивши академію у званні майора, до 1963 року служив у Забайкальському військовому окрузі на посаді замісника начальника оперативного відділу військової частини.

У 1961 р. Якову Адольфовичу було присвоєно звання полковника і в 1963 р. він був переведений у м. Єреван (Армянська РСР), де і служив до свого виходу у відставку у 1970 р. Після виходу у відставку повернувся із сім’єю до свого рідного міста Сватове. У Сватові Я.А. Бортников брав активну участь у громадській роботі військкомату і міської ради ветеранів.

Яків Адольфович Бортников зі своєю дружиною Валентиною Олександрівною виховали двох синів, які гідно продовжили військову батькову професію і стали кадровими військовими офіцерами: Віктор – полковником танкових військ, а Сергій – полковником ракетних військ. 26

Помер Бортников Я.А. 15 лютого 2000 р. Похований на центральному кладовищі в м. Сватове.

Командир полку полковник Лацільник Іван Іванович

Кадровий військовий офіцер Іван Іванович Лацільник народився у 1921 р. у м. Сватове. Після закінчення Сватівської середньої школи №2, він у листопаді 1941 р. закінчив військово-технічне училище і відразу потрапив на фронт. Брав участь у жорстоких боях під Сталінградом. Після контузії, одержаної під Сталінградом, він деякий час служив заступником командира батареї у Південно-Уральському військовому окрузі, а з липня 1943 р. і до кінця війни Лацільник І.І. був командиром батареї. Воював з японськими військами у складі військ Забайкальського фронту у 1945 р. Після закінчення війни з Японією, він до 1949 р. продовжував службу на Далекому Сході, а з 1949 по 1951 рр. служив у Ленінградському військовому окрузі начальником штабу батальйону.

Після закінчення у грудні 1955 р. у Москві Військової академії ім. Фрунзе, він, у званні майора, був направлений у Прикарпатський військовий округ, де пройшов шлях від командира батальйону і начальника штабу полку до командира мотострілецького полку, полковника. Після чотирирічної служби на цій посаді у 1965 р. пішов у відставку за станом здоров’я.

За бойові заслуги у роки війни Лацільник І.І. нагороджений орденом Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни, орденом Монгольської Народної Республіки «Полярна Зірка». Медалями - «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією» та іншими медалями.

Після відставки Іван Іванович обіймав у нашому районі ряд відповідальних посад: заступника голови райвиконкому, голови міської ради, начальника райдорвідділу, голови районної ради Товариства мисливців і рибалок.

Мужність, відвага і героїзм фронтовиків-сватівчан на фронтах Великої Вітчизняної війни

Не шкодуючи свого життя відважно воювали фронтовики-сватівчани на фронтах Великої Вітчизняної війни. За проявлені у боях мужність, героїзм і відвагу 9 сватівчанам і жителям району, які певний час проживали на території Сватівщини, під час війни було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Це: Білоіваненко М.І., Коваленко П.В., Конопля В.Ф., Кударь П.С., Купчин Г.Т., Омелечко М.Ф., Перепелиця П.Л., Почтарьов М.І., Рогальов П.Л.

Підполковник Білоіваненко Михайло Іванович

Народився в с. Мілуватка у 1923 р. Нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За бойові заслуги». Під час форсування Дніпра у районі с. Бородаївка Дніпропетровської області 26 серпня 1943 р. відділенню зв’язківців сержанта Білоіваненка було поставлено дуже складне і відповідальне завдання: під сильним вогнем противника прокласти через Дніпро телефонний дріт й встановити зв’язок штабу корпусу із загоном, який першим переправився на західний берег. Разом з десантниками, зв’язківці на плоту прокладали по дну річки кабель. Біля самого правого берега фашисти виявили десантників і відкрили по ним сильний артилерійський і мінометний вогонь. Вибухом снаряда розбило пліт зв’язківців. У живих залишилися Білоіваненко і ще двоє солдат, котрим вдалося добратися до берега і сховати у кущах телефонний апарат і кінець дроту. На березі зв’язківці були оточені фашистами і після закінчення набоїв їх захопили в полон та повели в село до німецького штабу. По дорозі до штабу зв’язківці знищили німецький конвой, повернулися назад до річки, відшукали телефонний апарат і кінець телефонного дроту, знайшли своїх десантників і встановили зв’язок. Отримавши підтримку вогнем реактивних мінометів «катюш», десантники до ранку звільнили с. Бородаївка. Протягом дня фашисти декілька разів робили спроби повернути село, але це їм не вдалося. І в цьому чималу роль відіграв чітко працюючий зв’язок, який встановили зв’язківці на чолі з М.І. Білоіваненком.

Капітан Коваленко Павло Васильович

Народився у 1917 р. у с. Явленка Ленінського району Північно-Казахстанської області (Республіка Казахстан). З 1939 р. проживав в м. Сватове. Нагороджений 12 урядовими нагородами, у т.ч.: орденом Олександра Невського, Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів.

25 червня 1944 р., під час звільнення білоруського м. Могильова, переслідуючи противника, мінометний взвод старшого лейтенанта Коваленка увірвався на околицю міста з невеликою групою мінометників і піхотинців. Німці, яких було разів в п’ять більше, кинулися в контратаку. Коваленко наказав вести щільний вогонь по наступаючим ворожим колонам і таким чином відрізати їм шлях до відступу. Але міни закінчувалися і вогонь мінометів почав слабішати. В цей критичний момент Коваленко, разом зі своїм зв’язковим, пробралися у тил ворога, перебили прислугу мінометної батареї ворога і повернули стволи двох мінометів у бік противника і почали вести інтенсивний вогонь по противнику. Контратака німців була відбита, що дало можливість нашим військам звільнити м. Могильов.

Гвардії старший сержант Конопля Василь Федорович

Помічник командира взводу 185-го гвардійського стрілецького полку 60-ї гвардійської стрілецької дивізії. Народився 15 лютого 1915 р. у с. Надія Райгородської сільської ради. Нагороджений медаллю «За відвагу».

Взвод станкових кулеметів 185-го гвардійського стрілецького полку, в якому служив помічником командира взводу гвардії старший сержант Конопля В.Ф. отримав наказ будь-якою ціною захопити острів Хортицю на Дніпрі або хоч би плацдарм на ньому.

Сміливим маневром десантники вночі здолали водну перешкоду і закріпилися на невеликому плацдармі на острові. У перший же день бою був вбитий командир взводу і командування взяв на себе Конопля В.Ф. Він швидко перегрупував сили і почав вміло керувати боєм. Коли замовкав якийсь кулемет, до нього кидався Конопля і, замінивши убитого, продовжував вести вогонь.

Коли наприкінці дня патрони і гранати почали закінчуватися, командир згадав про затонулий човен з набоями. Наші воїни знайшли вночі цей човен і поповнили свій бойовий запас.

На другий день противник, підтягнувши свіжі сили, ще запекліше атакував гвардійців. Атаки тривали одна за одною. Лише наприкінці дводобового бою Конопля підрахував, що було відбито 32 атаки ворога. Багато десантників було вбито або поранено, але опір не слабшав. І коли вичерпався запас набоїв і гранат, Конопля першим кинувся на ворога в рукопашну, піднімаючи за собою товаришів. І плацдарм було збережено. У кінці другого дня, коли в живих залишилося лише двоє - Конопля і Федоренко - вони отримали сигнал на відхід і тільки тоді залишили плацдарм.

27 листопада 1943 р. у важкому бою за висоту 75,4 поблизу хутіра Капустяний Запорізького району Запорізької області Конопля В.Ф. загинув. Там же він і похований.

Лейтенант Кударь Петро Сергійович

Командир ескадрильї 92-го винищувального авіаційного полку 44-ї авіаційно-винищувальної дивізії. Народився 5 жовтня 1913 р. у с. Новоолексіївка Приморського району Запорізької області. У 1934р., після закінчення Бердянського індустріального технікуму, працював на одному з підприємств м. Сватове. У 1935 р. Сватівським райвійськкоматом був призваний до лав Радянської Армії і направлений на навчання до Чугуївського авіаційного училища, яке успішно закінчив у 1938 р.

Ще у перші місяці війни, коли ворог рвався до Києва і намагався переправитися через Дніпро у декількох місцях, пілоти 92-ї окремої авіаційної ескадрильї, незважаючи на сильну німецьку охорону із зеніток і винищувачів, зуміли пробитися і знищити понтонну переправу через Дніпро. За цю бойову операцію і проявлені при цьому відвагу і героїзм, вісім льотчиків ескадрильї 20 листопада 1941 р. були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. І серед них лейтенант П.С. Кударь.

За два перших місяця війни 1-ша ескадрилья 92-го винищувального авіаційного полку під командуванням лейтенанта Кударя зробила 431 бойовий виліт і знищила 730 автомобілів, 4670 солдат і офіцерів противника, 603 вози, 17 танків, 24 гармати. За успішні бойові дії увесь особовий склад ескадрильї був представлений до нагород, а командира ескадрильї було нагороджено орденом Червоного Прапора.

До 1 листопада 1941р. лейтенант Кударь, особисто, здійснив 155 бойових вильотів і знищив 12 танків, 150 автомобілів з вантажем і солдатами, до 800 чоловік піхоти. Вивів із ладу до 5 артилерійських гармат і до 80 кінних возів.

29 жовтня 1941 р. під час бойового вильоту літак П.С. Кударя був підбитий зенітною артилерією ворога, а сам пілот одержав важке поранення, але зумів довести свій пошкоджений літак до аеродрому. Під час посадки сильно пошкодженого літака відважний пілот загинув. Він похований у м. Сватове у братській могилі, поряд з колишнім аеродромом, біля траси Сватове-Луганськ.

Гвардії лейтенант Купчин Григорій Трохимович

Командир стрілецької роти 102-го стрілецького полку, нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. Народився у 1915 р. у с. Містки.

…Вранці 1 серпня 1944 р. після потужної артилерійської підготовки частина 102-го гвардійського стрілецького полку почала форсування р. Вісла. Рота Купчина одна з перших переправилася на протилежний берег річки і зайняла невеликий плацдарм на березі. Гітлерівці, ввівши в бій резерви, намагалися скинути бійців в річку. Бій нерідко переходив у рукопашний. Командир роти Купчин, керуючи боєм, засікав вогневі позиції ворога і передавав інформацію у штаб полку. І артилеристи знищували ці цілі. Незважаючи на це, натиск ворога на наші підрозділи був такий сильний, що радянські наступаючі роти втратили більшість солдат…

…3-я звідна рота, сформована з уцілілих солдатів інших рот, яку очолив гвардії лейтенант Купчин, з правого флангу привернула на себе увагу противника, а в цей час основні сили полку пішли у наступ і удосвіта зайняли околицю населеного пункту Магнушево.

На шляху просування роти, за розбитим будинком, несподівано застрочив кулемет ворога, впритул розстрілюючи наших солдатів. Рота залягла. Командир роти Купчин, непомітно пробравшись до ворожого кулеметного гнізда, закидав його гранатами…Фашисти вперто чинили опір, але солдати 102-го стрілецького полку під кінець дня зайняли населений пункт Магнушево.

Під час штурму цього населеного пункту гвардійці лейтенанта Купчина знищили більше роти ворожих солдат, захопили дві зенітні гармати, автомобіль з боєприпасами, полонили 12 ворожих солдатів.

Під час форсування р. Одер 14 лютого 1945 р. старший лейтенант Купчин Г.Т. загинув. Похований у Польщі в Красно-Орджанську.

Гвардії капітан Омелечко Микола Федорович

Заступник командира роти. Народився в с. Новониканорівка 10 травня 1922 р. Нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ступеня, бойовими медалями.

Раннім травневим ранком 1943 р. бійці роти раптово пішли в атаку. Здолавши дротяні загороди і мінні поля, гвардійці увірвалися в траншеї першої лінії оборони ворога, вступили в рукопашний бій. Німці оборонялися запекло та перевага поступово переходила до гвардійців. Але після загибелі командира роти настало замішання. І тоді заступник командира роти Микола Омелечко встав на повний зріст і повів солдатів в атаку. Під час атаки він сміливо бився з ворогом. Винищив близько десятка німців, а коли кінчилися патрони, він підхопив трофейний ручний кулемет і дав кілька черг по ворогові. Німці не витримали, відступили і спробували закріпитися на другій лінії оборони, але гвардійці, захоплені героїчним поривом лейтенанта, с ходу вибили їх і звідти.

Після інтенсивної артилерійської підготовки німці, під прикриттям трьох танків, знову пішли в контратаку, але гвардійці не лише вистояли, а й підбили всі три танки, один з них був підбитий особисто лейтенантом Омелечко. Гітлерівці чотири рази кидалися в контратаку, але бійці вистояли і добре пошарпали противника. Того дня лейтенант Омелечко особисто знищив 28 фашистів, був тяжко поранений, але не покинув поле бою.

Старший сержант Перепелиця Полікарп Лазарович

Механік-водій танка командира танкового батальйону. Народився 6 квітня 1918 р. в с. Містки.

…36-а танкова бригада, у якій служив Перепелиця, ось вже декілька днів з боями рухалася у харківському напрямку. Фашисти вперто чинили опір, майже кожен населений пункт доводилося брати штурмом.

12 травня 1942 р. під час штурму сильно укріплених позицій гітлерівців біля села Непокрите Харківської області на вістрі атаки був 1-й танковий батальйон, а попереду всіх - машина комбата Шестакова. Механік-водій командирського танка Т-34 Полікарп Перепелиця майстерно маневрував танком. На своєму шляху гусеницями машини роздавив дзот, протитанкову гармату, 2 кулемети.

Бій йшов на західній околиці с. Непокрите. За наказом командира батальйону Перепелиця направив свій танк на батарею важких 150 мм гармат ворога. Гусеницями роздавив чотири гармати і близько 25 фашистів, але п’ята гармата встигла вистрілити. Машина здригнулася від удару і спалахнула. Капітан Шестаков вибрався з палаючого танка і спробував пересісти в іншу машину, щоб продовжити керувати боєм, але загинув від черги німецького автоматника. Тоді старший сержант Перепелиця направив свій палаючий танк на уцілілу п’яту гармату і гусеницями підім’яв її. Сам відважний герой згорів живцем у танку, повторивши безсмертний подвиг льотчика Миколи Гастелло.

Поховані герої у дворі сільської школи в с. Непокрите Вовчанського району Харківської області. На честь М.Д. Шестакова перейменовано с. Непокрите, а ім’ям П.Л. Перепелиці названа школа в с. Шестакове і одна з вулиць в с. Містки Сватівського району.

Почтарьов Микола Іванович

Командир мінометного взводу. Народився 29 листопада 1923 р. у м. Сватове.

…Під час форсування Дніпра мінометник Почтарьов був у числі перших тридцяти десантників на правому березі Дніпра.

У книзі М.К. Смольного «7000 километров в боях и походах» про це написано так: «Бій стрілецьких підрозділів у цей час підтримувала мінометна обслуга у складі старших сержантів Преснякова І.В. і Почтарьова М.І. Вони першими з мінометної роти батальйону, на саморобному плоту, переправилися через Дніпро. Їх міни точно лягали в ціль, знищуючи ворожих солдат і вогневі точки. За перші два дні бою на плацдармі Пресняков І.В. і Почтарьов М.І. винищили не один десяток фашистів, знищили 5 кулеметів і 3 гармати». Потім були третій і четвертий день самовідданої боротьби за клаптик радянської землі. Гітлерівці нарощували вогневий удар по жменьці сміливців, намагаючись скинути їх у Дніпро. Під сильним артилерійським вогнем десантники відбивали одну атаку за іншою. Поки десантники відбивали контратаки ворога, підійшли основні сили батальйону і 24 вересня 1943 р. відвоювали у фашистів пануючи висоти біля села Зарубинці.

Молодший лейтенант Блінов Костянтин Мінайович

Командир танка 119-го танкового батальйону 103-ї танкової бригади 3-го танкового корпусу. Народився у 1912 р. на хуторі Никулінчив Серафимовицького району Волгоградської області Російської Федерації. У січні 1943 р. К.М. Блінов здійснив героїчний подвиг на сватівській землі, за що йому було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Командир 103-ї танкової бригади наказав екіпажу молодшого лейтенанта Блінова в ніч на 26 січня 1943 р. висунутися потай до с. Покровське Троїцького району Ворошиловградської області, улаштувати засідку біля основної дороги і завдати удару по підкріпленню противника, яке, напевно, в ту ніч перекидатиметься до переднього краю.

У призначений час танк з десантом на броні пішов на завдання. Опівночі у напрямку переднього краю пішли ворожі війська. Пропустили мотоциклістів, бронемашини і автомобілі з піхотою. Під ранок на дорозі з’явилися штабні автобуси, машини зв’язку, підрозділи протитанкової артилерії і моторизованої дивізії. Блінов дав команду відкрити вогонь. Від перших пострілів спалахнули передні і задні автомобілі. І тоді, як смерч, вирвався на дорогу танк. Блінов наказав механіку-водію Шерстяникову давити ворогів гусеницями і корпусом бойової машини, радисту-кулеметнику Коробову вести вогонь із курсового кулемету, а сам продовжував знищувати техніку і живу силу ворога вогнем з гармати і спареного кулемета. Під вагою танка тріщали ворожі автобуси, машини зв’язку, артилерійські гармати, тягачі та інша техніка. Фашистська колона за лічені хвилини була розбита. Удар Т-34 у нічній темряві був настільки стрімким, що противник не встиг ужити яких-небудь контрзаходів. Гітлерівців, які намагалися врятуватися втечею, косили вогнем десантники-автоматники.

Вранці наступаючі частини нашої армії вийшли до Покровська. На дорозі між селами Покровське і Новониканорівка (на сватівській частині дороги) бійці побачили справжнє кладовище ворожої техніки. Це була робота Блінова. У тому бою фашисти втратили близько 60 автомобілів, 16 гармат, 8 тягачів, 17 мотоциклів і до роти солдат.

Блінов К.М. загинув 12 липня 1943 р. під час битви на Курській дузі. Похований у м. Курськ на Нікітському кладовищі.

За проявлену у боях хоробрість і мужність фронтовики нашого району Аксаков М.М., Лисенко О.Г. і Молодан А.Т. були нагороджені трьома орденами Слави.

Старшина Аксаков Микола Миколайович

Автоматник, снайпер, зв’язківець, командир відділення 244-го стрілецького полку 82-ї гвардійської стрілецької дивізії. Народився 14 травня 1925 р. у м. Сватове.

…Під час форсування р. Дністер він першим зі свого полку переправився на західний берег річки, зайняв невеликий плацдарм і утримував його до приходу основних сил, за що був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

…Зв’язківець Аксаков під час штурму Познанської фортеці в Польщі одним із перших увірвався на її територію і організував зв’язок зі своєю частиною, виявивши при цьому героїзм і відвагу, за що був нагороджений орденом Слави ІІ ступеня і польською медаллю.

…У гарячі дні штурму Берліна розвіднику Аксакову доводилося виконувати найскладніші бойові завдання. Він десятки разів відправлявся на відновлення зв’язку з батальйонами, перепливав декілька разів р. Шпреє. На вулицях Берліна налагодив зв’язок з нашим оточеним батальйоном і закидав гранатами кулеметне гніздо фашистів. Під час передислокації штабу полку на новий командний пункт невелика охорона штабу зіткнулася зі значним німецьким підрозділом. Розгорівся жорстокий бій, у ході якого М.М. Аксаков організував оборону штабу, рятування майна штабу і його прапора. За виявлені героїзм і хоробрість у захисті штаба полку і його прапора Микола Миколайович був нагороджений орденом Слави І ступеня.

Також він був нагороджений під час війни 6 бойовими медалями, в т.ч.: медаллю «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною».

Старшина Лисенко Олексій Гнатович

Навідник, командир гармати. Народився у 1913 р. в с. Рудівка. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною» та іншими. … За мужність і героїзм, проявлений під час форсування р. Вісла, Лисенко О.Г. був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. У напружений момент бою він успішно корегував вогонь батареї по скупченню живої сили противника, допомагав піхоті відбивати атаки, знищив склад боєприпасів і понад 20 німецьких солдат, тим самим сприяючи наступу наших військ.

…Орден Слави ІІ ступеня він отримав за проявлений героїзм і мужність під час форсування р. Одер. За вказаними Лисенком координатами були знищені вогневі точки противника, що сприяло успішному просуванню наших військ.

…Орденом Слави І ступеня Олексій Гнатович був нагороджений за героїзм і відвагу, проявлені у вуличних боях під час штурму Берліну.

Старшина Молодан Андрій Тихонович

Навідник, заряджаючий мінометної обслуги. Народився у 1907 р. в с. Новоолександрівка Райгородської сільської ради.

Нагороджений орденом Червоної Зірки і багатьма бойовими медалями.

…Рядовий стрілець 2-ї стрілецької роти 1-го батальйону 988-го стрілецького полку 230-ї стрілецької дивізії. Молодан А.Т. 23 квітня 1944 р., під вогнем противника, першим з авангарду переправився на правий берег р. Дністер і автоматним вогнем забезпечував форсування річки своїми підрозділами, знищив вогнем з автомата 6 німецьких солдатів, гранатою знищив станковий кулемет ворога з прислугою і тим самим допоміг батальйону утримати плацдарм. За цей подвиг він був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

…Навідник 1-ї мінометної роти 988-го стрілецького полку молодший сержант Молодан під час форсування р. Вісла 14 січня 1945 р. вогнем зі свого міномету знищив 1 міномет, 2 станкових кулемети і 11 солдатів противника, і тим самим допоміг підрозділам успішно здолати сильну оборону німців.

Під час форсування р. Одер 1 лютого 1945 р. Молодан вогнем свого міномета знищив 4 станкові кулемети, подавив вогонь 2 мінометів противника, тим самим допоміг підрозділам форсувати Одер, відбити контратаки противника і розширити плацдарм, за що був нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

…Заряджаючий мінометної обслуги молодший сержант Молодан А.Т. 23 квітня 1945 р. перший, зі своїм мінометом, форсував р. Шпреє. Чітке і своєчасне виконання ним команд і його самовідданість забезпечили інтенсивне ведення вогню, внаслідок чого було знищено 3 кулеметні гнізда, 1 міномет і до взводу піхоти ворога, що сприяло успішному захопленню плацдарму на західному березі р. Шпреє. За цей подвиг він був нагороджений орденом Слави І ступеня.

Про мужність, стійкість і відвагу воїнів-сватівчан розповідається у багатьох книгах і спогадах бойових товаришів воїнів-сватівчан. Так, ветеран війни з м. Нікополь Дніпропетровської області І.Одарющенко у статті «Я голову схиляю перед вами», надрукованій у районній газеті «Ленінським шляхом», писав: «Під час війни я служив у винищувальному батальйоні, до складу якого входило багато сватівчан. Вже забулися імена декого з них, але мені ніколи не забути мужності те героїзму цих хлопців. Багато їх загинуло на моїх очах, і я пишу зараз лише для того, щоб земляки знали, що всі, кому не судилося дійти до Перемоги, загинули, як герої.

Бойове хрещення ми отримали біля села Лимове на Орловщині. Не вистачало патронів. В атаку йшли, покладаючи надію в основному на багнети. Розташування було невигідним - ворог прострілював кожен шматок землі. Взвод, в якому я служив, увірвався у село першим. Розпочався вуличний бій. Сватівчани Ремез, Золотарьов, Соколовський, Безкоровайний знищили 6 кулеметів, 1 міномет, декілька автоматників. Та сили були нерівні. Взвод відступив, коли в ньому нараховувалось лише 16 чоловік. Немало сватівчан залишилось на полі бою.

Весною 1942 р. нас ввели до складу 161-ї стрілецької дивізії. Жорстокий бій розгорнувся на плацдармі Підгорне-Підквітне. Шквал артилерійсько-мінометного вогню обрушився на радянських воїнів. Але ворог не пройшов. Тут загинули Ремез, Скрипник, Алтимперов, Стреблянський, Бережний.

Після форсування Дону нам довелося утримувати важливий об’єкт на правому березі. Своє завдання ми виконали, але важкою ціною. Серед тих, хто загинув, було ще двоє сватівчан - Лемешко і Меркело…

Розгромивши німецькі війська на Верхньому Дону, бійці Воронезького фронту розвивали наступ на Харківському напрямку. Попереду йшла 161-а стрілецька дивізія. В бою за с. Крутець ворожа куля обірвала життя Дмитра Золотарьова…

Зараз вже важко пригадати всіх, хто загинув. Назову тих, кого пам’ятаю живими. Це мої бойові товарищі Сизонов, П.Куликов, М.Почтарьов, І.Цвіташ, П.Кривошея, Соколовський, Комісаренко, Безкоровайний, Розов, Радомський.

Перед пам’яттю тих, хто ніколи більше не повернеться до нас, низько схиляю голову».

Мічман Чорноморського флоту Без’язичний Ілля Іванович

Мужньо і відважно воював у Криму і на Кавказі мічман Чорноморського флоту І.Бе’зязичний. Про це свідчать його нагороди: три ордена Червоної Зірки і бойові медалі – «За відвагу», «За оборону Кавказу», «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя», медаль Нахімова та інші. За виявлену мужність і героїзм при захисті Севастополя був нагороджений першим орденом – орденом Червоної Зірки. У складі 18 морських піхотинців 18-ї армії, на підводному човні, Ілля Іванович висадився на морському узбережжі знаменитої «Малої Землі» на Таманському півострові, біля м. Новоросійськ Краснодарського краю РРФСР.

Наші воїни провели успішну розвідку, захопивши важливого «язика» (полоненого), що дало можливість успішно висадити десант на «Малу Землю». У складі цього десанту він хоробро бився в оточенні ворогів декілька діб, а потім одержав завдання доставити пакет у штаб. І.Без’язичний зумів пробратися під вогнем противника, переніс обстріл реактивного шестиствольного міномета, був контужений і 6 годин пролежав непритомний, присипаний землею, але знайшов у собі сили і знову повз і біг та доставив пакет. За цей подвиг Ілля Іванович Без’язичний одержав другий орден Червоної Зірки.

За мужність і відвагу, виявлені у боях при звільнені Болгарії був нагороджений третім орденом Червоної Зірки.

Старший лейтенант Бєлєцький Іван Михайлович

Командир авіаційної ескадрильї 565-го штурмового авіаційного полку старший лейтенант Іван Михайлович Бєлєцький на війні, зі своєю ескадрильєю, здійснив 230 успішних бойових вильотів, під час яких було знищено до 50 автомобілів, 15 танків, більше 10 вогневих точок і понад 200 солдат противника.

За мужність і відвагу, проявлені в боях, він був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня і багатьма бойовими медалями. За активну участь в жорстоких боях за Прагу був нагороджений медаллю «За звільнення Праги» і медаллю Чехословацької Республіки «За хоробрість», а після війни, за наполегливу працю, був нагороджений орденом Жовтневої революції.

Сержант Бондарєв Павло Гаврилович

У країнах колишнього Радянського Союзу та й у нас на Україні, багатьом відомі фотографії страти фашистами 29 листопада 1941 р. під Москвою юної патріотки, бійця розвідувально-диверсійної групи, яка діяла в тилу німецьких військ, Зої Космодем′янської. Але, як з’явилися у нас ці фотознімки, мало хто знає. У військовій газеті 21-ї армії «Боевой натиск» від 09.01.1944 р. була надрукована стаття молодшого лейтенанта І.Горєліна «Слава бійцю Бондарєву», у якій повідомлялося, що в бою під с. Потапово Смоленської області у серпні 1943 р. сержант Бондарєв знищив одного з катів Зої Космодем′янської і у кишені цього офіцера й були знайдені ці знімки страти. Як з’ясувалося пізніше, сержант Бондарєв Павло Гаврилович був командиром відділення 6-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону 104-го стрілецького полку 62-ї армії. Далі в газеті повідомлялось: «Підрозділ капітана Лобзова штурмував висоту 240,0 біля с. Потапово. Поряд з капітаном у бою був Бондарєв. Він хоробро увірвався у траншею і на очах свого командира розстрілював гітлерівців з автомата. У цей час група фашистів на чолі з офіцером кинулась у контратаку, направляючись прямо на Бондарєва. Вони були вже на відстані декількох кроків від воїна-героя. Бондарєв дав останню чергу з автомата. Офіцер і декілька солдат упали… У кишені вбитого Бондарєвим гітлерівського офіцера і були знайдені знімки страти Зої Космодем′янської.

Ось хто виявився безпосереднім месником за смерть російської патріотки, яка стала символом безстрашшя і хоробрості нашої молоді…»

У цьому пам’ятному було Бондарєв одержав важке поранення і після одужання потрапив у 290-й окремий винищувальний протитанковий дивізіон 160-ї стрілецької дивізії. І в його складі приймав участь у прориві оборони гітлерівців, західніше Ковеля, у звільненні Бреста.

Після демобілізації у жовтні 1945 р. Павло Гаврилович Бондарєв повернувся додому у с. Свистунівка. Працював у колгоспі. Помер у 1998 р.

Старший сержант Бугайов Леонід Федорович

Важко навіть уявити, скільки кілометрів телефонних ліній проклав за чотири роки війни зв’язківець Леонід Бугайов. У перший бій він вступив рядовим солдатом, а закінчував війну у званні старшого сержанта, командира взводу зв’язку, нагородженого орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня та багатьма бойовими медалями.

У боях під Харковом у 1943 р. перервався зв'язок між командним пунктом батальйону і командиром однієї з рот. Телефонний дріт було перебито на перехресті доріг, яке прострілювалося німецькими військами. Один за одним йшли солдати із завданням відновити лінію зв’язку, але зв’язку не було і солдати не поверталися назад, бо фашисти тримали це перехрестя під прицільним вогнем. І тоді виконати це складне завдання визвався Леонід Бугайов. Смертельна загроза не зупинила відважного воїна, він по-пластунські підповз до перехрестя і під обстрілом противника зумів відновити зв'язок, за що був нагороджений першою своєю медаллю – медаллю «За відвагу».

Останню свою нагороду – орден Вітчизняної війни він заслужив у боях на підступах до Берліну. Але вчасно одержати її не зміг, бо був у бою тяжко поранений і відправлений на лікування на Кавказ. І тільки у 1966 р. заслужена нагорода знайшла Леоніда Федоровича.

Майор Гур’єв Федір Кірсанович

Федір Кірсанович вступив в бій у перші години війни. Будучи повітряним стрільцем-бомбардиром, здійснив 20 бойових вильотів на кордон Білорусії і України. За його участю було знищено значну кількість піхоти, танків і гармат противника. Ф.К. Гур’єв проявив при цьому особисту мужність і відвагу, за що вже у 1941 р. одержав високу нагороду - орден Червоного Прапора. За роки війни пройшов шлях від повітряного стрільця-бомбардира до начальника штабу авіаційного полку, майора.

Майор Жердєв Василь Федорович

Важкими дорогами війн гідно пройшов свій шлях офіцер-артилерист із Нижньої Дуванки Василь Федорович Жердєв. Вісімнадцять років він прослужив у Радянській Армії, пройшов шлях від рядового до майора, начальника розвідки артилерійського дивізіону. Не раз артилеристи під командуванням Жердєва влучним вогнем громили техніку і живу силу ворога.

За вміле ведення боїв, мужність і відвагу Василь Федорович нагороджений двома орденами Червоної Зірки та кількома бойовими медалями.

Про те, як воював у грізні роки війни офіцер Жердєв у 1943 р. під Сталінградом, розповідається в одному з номерів армійської газети. У статті «Напруження бою» говориться: «…артилеристи офіцера Жердєва, відбиваючи контратаки німців, знищили 1 танк, 2 самохідні гармати і 6 польових гармат.

… На рубежі, занятому вранці нашими бійцями, фашисти зосередили всю міць вогню. Раптовим нальотом вони розрахували зім’яти бойові порядки і вийти до залізниці. Опівдні рота німців при підтримці 3 самохідних гармат «Фердинанд» стала наближатися до наших позицій. Із лісу ворог викотив 4 гармати, з флангів по фронту застрочили кулемети.

Зосередженим вогнем з гвинтівок і автоматів зустріли наші воїни німців і поки батарея старшого лейтенанта Жердєва в притул розстрілювала «Фердинанди», то уцілілі німці, залишившись без підтримки, відступили назад».

Гвардії сержант Каламайко Олексій Федотович

Народився 15 вересня 1923 р. в м. Сватове. Брав участь у важких боях з 1942 по 1945 рр. у складі 79-ї гвардійської стрілецької дивізії прославленої 62-ї (а потім 8-ї гвардійської) армії В.І. Чуйкова. О.Ф. Каламайко пройшов бойовий шлях від стін Сталінграду до Берліна. За ратні подвиги хоробрий воїн був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави ІІ ступеня, Слави ІІІ ступеня і медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграду», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна» та іншими. ..За виявлення німецької колони у своєму тилу і взяття під час бою в полон німецького офіцера, в районі Нової Одеси (на р. Буг), одержав орден Червоної Зірки. Під Запоріжжям, у катакомбах, ризикуючи життям, разом з бойовими товаришами брав участь у захопленні важливого «язика» (полоненого).

… За форсування р. Вісла і утримання плацдарму на західному березі до підходу своїх частин був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

…За успішне форсування р. Одер і винесення з поля бою важкопораненого командира полку та ліквідацію пориву зв’язку одержав орден Слави ІІ ступеня. За штурм Берліна, за бої у районі берлінського зоопарку, був представлений до нагороди орденом Слави І ступеня. Але чи представлене подання не затвердили або те подання десь загубилося, та нагороди він не одержав.

Старший сержант Карнаух Петро Григорович

З перших днів війни заряджаючий зенітної гармати Петро Григорович Карнаух захищав Фінляндський міст у Ленінграді від німецької авіації, а коли фашистські війська почали замикати кільце навколо Ленінграду, батарея, у якій хоробро воював наш земляк з с. Куземівка Карнаух, була направлена на передову у район Пулковських висот і Синявських боліт, де вогонь доводилося вести не тільки по ворожих літаках, а й прямою наводкою відбивати запеклі атаки піхоти і подавляти вогневі точки противника.

На початку 1942 р. командир зенітної гармати Карнаух зі своєю батареєю воював на Волховському фронті, звідти, з важкими боями, пройшов через Прибалтику і брав участь у штурмі м. Кенігсберг у Східній Пруссії (у даний час м. Калінінград Російської Федерації).

За мужність і героїзм, проявлені в боях, П.Г. Карнаух нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня і Вітчизняної війни ІІ ступеня і бойовими медалями – «За відвагу», «За оборону Ленінграда», «За взяття Кенігсбергу», «За перемогу над Німеччиною» та іншими.

Старший матрос Конищий Ягор Семенович

Разом зі своїми товаришами мужньо бився з ворогами матрос берегової оборони Севастополя Ягор Семенович Конищий із с. Преображенне. Він свято виконував військову присягу, захищаючи кожну п’ядь Севастопольської землі. У одному із боїв він був поранений. Після одужання знов встав у стрій і ще з більшим завзяттям бив ворогів. За мужність і бойові подвиги гвардієць, старший матрос Я.С. Конищий був нагороджений орденом Червоної Зірки і медалями «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу» та іншими урядовими нагородами.

Після війни моряк повернувся до мирної праці і більше двох десятків років ударно працював трактористом на ланах рідного колгоспу у с. Преображенне.

Сержант Іван Дмитрович Литвин

Немало важких фронтових доріг здолав командир відділення гвардійських мінометів сержант Іван Дмитрович Литвин із с. Чепігівка. З запеклими боями він пройшов дорогами України, Білорусії, Польщі і дійшов до Берліна. За ратні подвиги, мужність і відвагу був нагороджений орденом Червоної Зірки і багатьма бойовими медалями.

Після війни відважний воїн багато років по-бойовому працював у колгоспі імені ХVІІ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, очолюючи тракторну бригаду. І своєю наполегливою працею завоював авторитет і повагу жителів села.

Набока Григорій Прокопович

Набока Г.П. народився в с. Містки. З жовтня 1941 р. служив радистом у 12-й бригаді морської піхоти Північного флоту, яка захищала від ворогів Радянське Заполяр′я. 29 березня 1943 р., його, як досвідченого і відважного радиста, відкликали з бригади і включили до складу розвідувальної групи 63-ї окремої стрілецької бригади. Розвідувальна група у складі 48 розвідників під командуванням досвідченого і відомого розвідника капітана О.Я. Юневича, озброєна автоматами, гранатами і ручними кулеметами, з двома раціями, 29 березня 1943 р., вночі, висадилися з катера у тил противника у важкодоступному місці, на відрогах скелястого хребта Муста-Тунтурі, що на півострові Рибачий, на узбережжі Баренцевого моря. Розвідувальній групі було поставлено дуже складне і відповідальне завдання: серед неприступних скель і глибоких гірських ущелин виявити місцезнаходження спеціально підготовлених для операцій у горах підрозділів гірського єгерського полку німців.

Після висадки розвідники майже відразу попали під обстріл єгерів, яких було у декілька разів більше, ніж розвідників. Щільним прицільним вогнем вони не давали можливості розвідникам просунутися вперед і відрізали їм шлях до відступу. Незважаючи на відчайдушний опір розвідників, фашистське кільце стискалося все більше - і все менше, і менше бійців залишалося в розвідувальній групі. Близько 15-ї години розвідники зрозуміли, що далі вони триматися не зможуть і викликали на себе вогонь своїх батарей …

Добре спрацювала наша артилерія, вогонь якої ефективно корегували розвідники. Зусиллями розвідувальної групи і артилеристів було знищено до 200 гітлерівців. На деякий час німці послабили натиск, а потім силою до роти повели сильний вогонь із мінометів і кулеметів. До самої глибокої ночі розвідувальна група, у повному оточенні, хоробро і мужньо відбивала багаторазові атаки противника. У бою загинув командир групи капітан Юневич і більше сорока розвідників.

Опівночі розвідники одержали наказ відходити до берега, щоб їх можна було вивезти катерами. Неймовірними зусиллями розвідникам вдалося пробитися до берега. О 4-й годині ранку десантники побачили, що до берега підійшли два наших катери. Спасіння було поряд, але фашисти теж помітили катери і відкрили по ним сильний вогонь з мінометів. Інтенсивному обстрілу з мінометів була піддана також вся берегова смуга. Катери змушені були відійти від берега, а з ними зникла і остання надія на спасіння. І десантники знову відбивають атаку. Коли закінчилися набої розвідники вдруге відкритим текстом посилають свою останню радіограму: «Вогонь на нас! Фашисти зовсім близько! Нас залишилося дуже мало! Живими не здамося! Помстіться за нас!».

Артилерійським вогнем наших батарей була знищена значна кількість фашистів. Осколком була розбита рація, а розвідники, під скелею, залишилися неушкодженими.

Повністю закінчилися набої, захищатись було нічім. Що тепер? Полон? Але кожен з них твердо був переконаний, що полон гірше смерті. О 6-й годині ранку ледь живі, поранені розвідники, допомагаючи один одному піднятися на повний зріст, взяли у руки автомати з порожніми дисками і пішли у свою останню атаку…

У цьому бою героїчно загинули всі розвідники, крім старшини Бакіна, який будучи пораненим, прийшов до свідомості і на протязі восьми діб переховувався серед скель у тилу у німців і зумів переправитися до своїх.

Ось так у Заполяр′ї мужньо і хоробро билася з ворогом і героїчно загинула прославлена розвідувальна група капітана Юневеча. У цій групі бився до останнього подиху наш земляк із с. Містки радист Набока Григорій Прокопович.

Сержант Радомський Сергій Михайлович

Командир мінометного розрахунку 492-го мінометного полку 161-ї стрілецької дивізії.

…У кінці листопада 1941 р. у складі 179-го окремого десантного лижного батальйону С.М. Радомський брав участь у важких боях під час прориву лінії фронту. Але батальйон поніс великі втрати і тому був відведений з цієї ділянки фронту та направлений на переформування.

У складі 161-ї стрілецької дивізії захищав м. Воронеж. Як згадує сам ветеран, у перших числах квітня 1942 р., дивізія після 2-денного пішого переходу, с ходу вступила в бій біля с. Подклєтного. Воїни дивізії декілька днів героїчно стримували натиск фашистів, які використовували літаки, артилерію, танки і велику кількість піхоти. Сили були дуже нерівні і за наказом командування радянські воїни залишили с. Подклєтне і відступили до с. Подгорного (неподалік від Воронежа). Надзвичайно важкі бої точилися за це село. Воно тричі переходило з рук в руки. За неповний день бою у мінометній роті, де служив Сергій Михайлович, з 60 воїнів у живих залишилося лише 30. У цьому бою загинуло багато друзів-сватівчан, котрі служили у цій дивізії. А Радомському С.М. вдалося тоді вижити і пройти з важкими боями до Праги (Чехословацька Республіка), де він і закінчив свій бойовий шлях.

За мужність і відвагу був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів і багатьма бойовими медалями, у т.ч.: «За звільнення Києва», «За перемогу над Німеччиною».

Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня отримав за відмінне виконання бойового завдання під час боїв за звільнення м. Києва. А орденом Слави ІІІ ступеня був нагороджений за бої в Угорщині, де мінометний розрахунок Радомського першим прорвався через зайняту ворогом висоту, закріпився і не пропустив фашистській підрозділ на цій ділянці.

За особисту мужність і відвагу командування полку надало велику честь С.М. Радомському: представляти полк, разом з ще одним воїном цієї частини, на Параді Перемоги у м. Москва 24 червня 1945 р.

Старший сержант Троценко Андрій Романович

Мужньо і відважно воював на фронтах наш земляк із с. Чепігівка командир гармати танка 220-ї окремої танкової бригади. За бойові заслуги він був нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки і багатьма бойовими медалями, в тому числі: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграду». У бою з розширення плацдарму на лівому березі р. Одер він зі своєї гармати подавив 3 кулеметні точки, 2 протитанкові рушниці і знищив 1 бронетранспортер ворога з піхотою, але прямим попаданням снаряда він був смертельно поранений і згорів разом із танком. За цей подвиг Андрій Романович Троценко посмертно був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Сержант Путненко Петро Карпович

Добре воював на фронтах Великої Вітчизняної війни сватівчанин комуніст Петро Карпович Путненко.

Довгий і важкий шлях пройшов він по дорогах війни. Тричі був поранений, але кожного разу повертався в стрій.

Як артилеристу-розвіднику йому довелося захищати міста і села рідної України і брати активну участь у переможних боях по їх звільненню. А далі звільняти від фашистів Польщу, Болгарію та штурмувати фашистську столицю м. Берлін.

Свою першу урядову нагороду – орден Червоної Зірки, Петро Карпович одержав за мужність і відвагу, проявлені у військовій операції біля с. Савинці Борівського району Харківської області.

Потім були бої на річці Сіверський Донець у районі Слов′яногорська, визволення Павлограду, за що був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Під час форсування Вісли чотирьом артилеристам-розвідникам, серед яких був і Петро Путненко, було поставлено завдання: «… на світанку переправитися на західний берег Вісли, знайти зручне для спостереження місце і звідти корегувати артилерійський вогонь по противнику. Та ледве розвідники висадилися на берег, як їх обстріляли, а потім і атакували німці. І розвідники змушені були викликати вогонь на себе. Влучний вогонь нашої артилерії примусив ворогів відступити, а в цей час наші бійці переправилися через річку і допомогли розвідникам розширити плацдарм. За мужність і відвагу, проявлену під час боїв на Сандомирському плацдармі Путненко П.К. нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Старший сержант Скляр Микола Олексійович

Від Ленінграду до р. Ельба - такий бойовий шлях пройшов у складі 505-го гаубичного артилерійського полку помічник командира взводу топографічної розвідки старший сержант Микола Олексійович Скляр – вчитель Райгородської школи. Разом з воїнами свого полку брав участь у прориві блокади Ленінграду, у звільненні міст Тарту, Рига, Вільнюс, Білосток, Гданськ та багатьох інших міст і сіл, і з переможними боями дійшов до Берліну і Ельби. За мужність і хоробрість був нагороджений багатьма урядовими нагородами.

І кожного дня, незважаючи на різні військові обставини, він знаходив час, щоб занести до блокноту підсумки бойових дій полку. Після закінчення війни він підвів остаточні підсумки ратних справ 505-го гаубичного артилерійського полку. З’ясувалося, що за роки війни артилеристи полку зробили 70171 постріл. На голови фашистів було випущено 1152 тонн снарядів і було знищено 42 звичайних міномета, 70 реактивних шестиствольних мінометів, 14 танків і декілька тисяч ворожих солдатів. За бойові подвиги нагороджено 1260 солдат і офіцерів полку.0

Старший сержант Стешенко Василь Андрійович

Мінометник старший сержант із с. Маньківка Василь Стешенко пройшов дорогами війни важкий шлях від Куп’янська до Праги, захищав плацдарм на Сіверському Донці, в запеклих боях відважно громив ворогів на Курсько-Орловському напрямку, звільняв Харків, Красноград, форсував Дніпро, виніс з поля бою тяжкопораненого командира, із боями пройшов всю України і декілька країн Європи, штурмував Кенігсберг.

За мужність і хоробрість нагороджений багатьма урядовими нагородами. За участь у звільнені Харкова нагороджений орденом Червоної Зірки, за винесення з поля бою командира – орденом Слави ІІІ ступеня, за штурм Кенігсбергу - орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і за звільнення Праги – орденом Слави ІІ ступеня. 1

Сержант Цмак Іван Іванович

Гвардієць – артилерист, воїн прославленої Московської Пролетарської дивізії, сватівчанин Іван Іванович Цмак з важкими кровопролитними боями пройшов у лавах цієї дивізії шлях від р. Березени до Кенігсберга у Східній Пруссії. Був нагороджений орденом Червоної Зірки і багатьма бойовими медалями і в т.ч.: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За взяття Кенігсбергу», «За перемогу над Німеччиною» та іншими. Це яскраво засвідчило, що гвардієць – артилерист у боях проявив сміливість, стійкість і хоробрість при захисті своєї Вітчизни і звільнені від ворога її території. Але найбільш пам’ятним і найбільш кровопролитними боями для гвардійця були бої на підступах до Москви. … У один з днів героїчної оборони Москви, у районі Наро-Фоминськ-Алабіно, на позиції піхотинців, яких підтримувала батарея, де гарматним номером служив Цмак, пішли в атаку близько 1 батальйону фашистських танків. Розгорівся жорстокий бій. Німцям вдалося потіснити наших піхотинців, але на шляху танків встала артилерійська батарея, яка відкрила інтенсивний вогонь прямою наводкою. Мужньо билася з ворогом батарея під командуванням старшого лейтенанта Заїкина і з великими зусиллями вдалося вивести з ладу п’ять фашистських танків. За проявлений у цьому бою героїзм І.І. Цмак і його товариші були нагороджені першою урядовою нагородою - медаллю «За відвагу».

Після повернення з війни тракторист Цмак знову сів за кермо трактора і став по-ударному, по-гвардійськи вирощувати хліб, і невдовзі, став відомим у районі хліборобом. Він один з перших у районі і області створив та очолив механізовану ланку з вирощування кукурудзи з мінімальними затратами ручної праці і багато років підряд одержував високі врожаї цієї культури. Його звитяжна праця була оцінена урядом і він був нагороджений нагрудним знаком «Знатний кукурудзовод України». А 23 червня 1966 р. Іван Іванович був нагороджений орденом Леніна.

Старший лейтенант Шарафан Макар Іванович

Мужньо і відважно воював з фашистами сватівчанин старший лейтенант Шарафан М.І. Приймав активну участь у жорстоких боях під Сталінградом і на Курсько-Орловському напрямку, у звільненні Бєлгорода, Харкова, форсуванні Вісли і звільненні Польщі. Штурмував Берлін і брав участь у ліквідації оточеного німецького угруповання південніше Берліну. За бойові заслуги у роки війни нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медалями - «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграду», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною».

Сапер Шулік Михайло Григорович

З 1941 по липень 1944 р. служив у саперних підрозділах наш земляк з с. Містки сапер Шулік М.Г. На його особистому рахунку десятки успішних розмінувань. Але під час розмінування залізничного мосту під Таганрогом він був тяжко поранений. Після лікування знову встав у стрій і брав участь у складному розмінуванні на острові Хортиця, який був нашпигований мінами. У липні 1944 р. Михайло Григорович знову отримав серйозне поранення в голову під час знешкодження міни і залишився без правої ноги.

Але вижив солдат і повернувся додому. Незважаючи на свою інвалідність, він зумів знайти своє місце в житті.

За бойові подвиги Шулік М.Г. нагороджений орденом Вітчизняної війни і медаллю «За бойові заслуги».

Щербина Пилип Іванович

Хоробро бився з ворогами сватівчанин П.І. Щербина. У складі 79-ї бригади морської піхоти він мужньо захищав Севастополь, а у складі 83-ї бригади розвідник Щербина П.І. брав участь у десанті на «Малу землю». Звільняв Севастополь, Болгарію, Румунію, Угорщину. За ратні подвиги нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни І і ІІ ступеня, Червоної Зірки, двома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Севастополя». Після важкого поранення у січні 1945 р., під час боїв біля озера Балатон (Угорщина), більше року лікувався і зі шпиталю вийшов інвалідом 2-ї групи. Та не скорився солдат долі. Увівши в оману лікарів, Пилип Іванович пішов працювати у бригаду прохідників шахти у м. Привілля Ворошиловградської області. І на трудовому фронті відважний розвідник своєю ударною працею завоював авторитет і повагу та був нагороджений орденом Жовтневої революції, знаком «Почесний шахтар» і медаллю «За трудову доблесть».2

У роки війни надзвичайно важливу і відповідальну роль відіграли фронтові політпрацівники й політоргани. Вони не тільки систематично роз’яснювали бійцям бойові завдання командирів, але й своїм палким словом і особистим прикладом надихали солдат на героїчні вчинки і подвиги, проводили серед солдат значну політико-виховну і патріотичну роботу та разом із командирами піднімали бійців в атаки. А коли виникала потреба, то й замінювали на полі бою своїх загиблих чи поранених командирів.

Капітан Чернявський Петро Іванович

Відважний комісар в роки Великої Вітчизняної війни капітан Чернявський П.І. гідно прийняв естафету свого батька - комісара громадянської війни, котрий був комісаром полку 1-ї Кінної армії С.М. Будьонного.

У 1938-1941 рр. Петро Чернявський працював другим секретарем Сватівського райкому комсомолу. З початком війни, після закінчення військово-політичного училища, був направлений у 39-у армію, яка захищала Москву. Усю свою енергію молодий політпрацівник спрямовував на підвищення морального духу воїнів. У одному з боїв під м. Ржев Чернявського було поранено. Після лікування він знову у строю і разом зі своїми солдатами пройшов нелегкий шлях через Білорусію, Литву, Східну Пруссію. За ратні подвиги нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня та 9 бойовими медалями.3

Старший лейтенант Бондар Микола Михайлович

Наш земляк-сватівчанин, комсорг стрілецького батальйону, старший лейтенант Микола Бондар у неповні 18 років добровільно пішов на фронт і став бійцем 1-ї козачої кавалерійської дивізії. Спочатку Микола Михайлович брав участь у запеклих боях, як воїн-кавалерист, а потім став кавалеристом- розвідником. І не одного «язика» доставив він у штаб своєї військової частини. Відчайдушний розвідник Микола Бондар брав активну участь у багатьох бойових операціях і гідно пройшов жорстоке випробування на стійкість, витримку, сміливість і хоробрість. За оволодіння м. Бобруйском, прорив ворожих укріплень на р. Друть, за звільнення польського міста Плава і вихід до Данцигської бухти й штурм Кенігсбергу М.М. Бондар був нагороджений орденом Червоної зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ступеня та багатьма бойовими медалями.

…За наказом командування десантна група з 23 танків і 70 бійців-десантників, серед яких був Микола Бондар, здійснила сміливий наліт на ворожі позиції, перерізавши шосейну дорогу, що вела з с. Дроскова на м. Орел, і три доби утримувала її. Коли підійшло підкріплення, в десантній групі залишилося лише 2 діючих танки та 7 поранених воїнів. Миколу Бондаря, тяжко пораненого і непритомного, підібрали на полі бою і відправили в медсанбат. Однополчани ж вважали, що він загинув і батькам була відправлена похоронка. Та вижив солдат і знову повернувся у стрій.

… Одного разу Микола Михайлович з 30 кіннотниками на білоруській станції Мормаль захопили і пригнали у розташування наших військ німецький бронепотяг.4

На рівні з чоловіками на фронті мужньо і відважно воювали з жорстоким ворогом і наші славні воїни-жінки, які стійко переносили усі труднощі важкого фронтового життя. Це, в першу чергу, жінки-медики, котрі під обстрілом противника відважно надавали на полі бою першу медичну допомогу пораненим чи виносили їх з поля бою на своїх тендітних плечах, ті, котрі в госпіталях терпляче боролися за життя поранених. Це відважні санінструктори: Барух Н.Ф., Василенко М.К., Гребенюк В.В., Данько І.В., Єршова Л.П., Коробейнікова А.М., Кулікова М.Т., Комісаренко Г.П., Лісняк В.В., Осьмак М.М. та інші.

Це лікарі - Андрєєва М.А., Мурашкевич, Шепель О.І.; фармацевти -Дрьомова К.П., Потоцька О.А.; медсестри - Андрєєва О.П., Антонова М.П., Бобошко О.Я., Гурьєва К.Г., Золотарьова М.А., Іванова Н.В., Крижня В.Т., Козьменко Л.П., Лучникова З.О., Коженко Г.А., Пуша Л.А., Скрипник В.І., Тарануха В.І., Федорова Р.К., Шабалова В.П.

Це і відважні воїни-зв′язківці - Євдокименко О.М., Росавська М.М., Сівко Н.Ю., Ткаченко Т.В. та інші; воїни, які служили в батальйонах аеродромного обслуговування - Борзило Г.М., Бондарева М.Ф., Гололобова Л.Д.; воїни залізничних військ - Андрєєва К.П., Кондратьєва Т.С., Кваша О.Ф., Козьменко О.В., Назарова А.Г., Федорова Г.М. та інші; воїни 80-ї роти ВНОС (повітряне спостереження, оповіщення, зв’язок) - Бурим М.В., Воскобійник С.М., Жарко Є.О., Ілляшова К.В., Кубаткіна О.М., Мирна К.С., Новохатська Г.В., Петухова А.А., Саханцева М.Ф., Смирнова Я.П., Чеботарьова В.Я.

Це і воїни-зенитниці - Балаба Г.Н., Галушка М.Г., Покатілова Г.М., і сапери – Підопригора Г.М., Феленко Г.М., і водій - Гонтаренко П.Ф., і секретар військового трибуналу 6-ї армії старший лейтенант Дрюк Н.І. та багато інших.

Воїни Білоцерківська Г.П., Без′язична П.Г., Вєтрова Є.А., Гороховатська Є.Р., Єгорова Л.І., Житло К.Т., Заярна Т.Г., Кушнарьова М.А., Кривошия К.Д. та інші вдень і вночі, в мороз і дощ, зі зброєю за спиною і прапорцями в руках, стояли на перехрестях доріг і вправно направляли рух військового транспорту і наших військ.

А скільки жінок працювало у військових частинах перукарями, пекарями, пралями та на інших обслуговуючих посадах - важко навіть перелічити.

Поряд з цим не можна не згадати відважних воїнів-жінок, які загинули в жорстоких боях або померли в госпіталях від тяжких поранень. У «Книзі пам’яті» (т.11) серед загиблих зафіксовано близько 80 загиблих чи померлих від поранень воїнів-жінок.

Це сватівчанки - Бихунова К.М., Бондаренко М.В., Візірова Н.П., Винокурова О.Ф., Куровська Г.М., Кривошеєва М.В., Кущ Є.Н., Нагорна М.Р., Прохорова М.П.

Дуванчанки - Коваленко В.А., Лозова Є.Т., Сергієнко К.І., Соєнко М.П.

Містківчанки - Кравченко Н.Д., Михайлова М.Г., Мороз М.Р., Семейкіна К.П. та представниці інших населених пунктів.

Вічна пам’ять і слава загиблим воїнам-жінкам і хай їх імена не забуваються нашими земляками.

Луценко Меланія Іванівна

Велика Вітчизняна війна була довгою і жорстокою. І коли гинули у бою чоловіки на зміну їм приходили їх змужнілі сини. А коли у сім’ї не було синів, то за зброю часто бралися тендітні дівочі руки і ставали на захист своєї Вітчизни. Так, у 1941 р. сім’я Луценків з с. Лебедівка провела на фронт чоловіка і батька Івана Івановича. А у 1943 р., після звільнення Лебедівки, коли дуже довго від Івана Івановича не було ніяких вістей, за покликом серця його 18-річна донька теж пішла на фронт.

Санінструктор Меланія Луценко брала активну участь у Курсько-Орловській битві, у жорстоких боях за визволення багатьох населених пунктів на території України і країн Європи. Її тендітні руки винесли з поля бою чи надали першу медичну допомогу десяткам радянських воїнів. Чимало бойових епізодів навіки врізалися в її пам’ять. Вона часто згадувала тих 5 поранених бійців, яких вона знайшла на полі бою, надала їм першу медичну допомогу і сховала в бліндажі, біля самісінького ворожого переднього краю. А потім всю ніч бігала від криниці в бліндаж, щоб напоїти поранених. І знову бігла до бруствера окопу, бралася за автомата, готова померти, але не допустити ворогів до поранених.

У бою за с. Рудня Житомирської області Меланія винесла з-під ворожого вогню декілька поранених солдат, але й сама була тяжко поранена. Шість довгих місяців боролися лікарі за її життя і перемогли. Потім була школа військових радистів і знову фронт. Але їй пощастило і вона дійшла до Перемоги. За бойові заслуги М.І. Луценко нагороджена шістьма урядовими нагородами.5

Сивко Надія Юхимівна

Зв’язківець 845-го артилерійського полку 267-ї стрілецької дивізії. Народилася у с. Свистунівка.

…У травні 1944 р. бійці 267-ї стрілецької дивізії у числі перших прорвалися на Сапун-гору. У розпал бою між передовим штурмовим загоном і командиром полку перервався зв’язок. Відновити зв’язок було наказано Надії Сивко. Накинувши на плечі ремені польового телефону і котушку з дротом, вона під сильним обстрілом противника знайшла місце пошкодження і відновила зв’язок. Але часті вибухи снарядів знов, і знов пошкоджували лінію. Черговим вибухом снаряду Надія була поранена і втратила свідомість, міцно затиснувши в руці з’єднаний дріт. Так вона і була зображена на діорамі «Штурм Сапун-гори» в м. Севастополь.

Після одужання Надія Сивко знову в строю. Воювала у Білорусії, Литві, Латвії.

Після війни закінчила вечірню школу, текстильний технікум і текстильний інститут, довгий час керувала великим цехом Полоцького заводу скловолокна. І до бойових нагород фронтовички додався, зароблений ударною працею, - Орден Леніна.6

Росавська (Гусєва) Марія Михайлівна

Одержавши спеціальність радіотелеграфіста у школі зв’язку в Кронштаті, Марія Гусєва була направлена в 260-у окрему бригаду морської піхоти і близько одного року захищала Ленінград. Після прориву блокади Ленінграду, у складі своєї військової частини, звільняла території Латвії, Литви і Естонії. Безпосередньо брала участь у боях під час висадки морського десанту у районі м. Кенігсберг в Східній Пруссії (Німеччина) за що була нагороджена орденом Червоної Зірки.

За ратні подвиги Марія Михайлівна Росавська, крім ордена Червоної Зірки, нагороджена бойовими медалями: «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграду», «За перемогу над Німеччиною».7

Гідно виконала свій священний обов’язок перед Батьківщиною молодь нашого району.

18-19-річні юнаки та дівчата, відразу зі шкільної лави, йшли на фронт захищати свою країну або у військові училища та на різні курси, які готували військових спеціалістів для фронту. А щоб скоріше потрапити на фронт багато юнаків і дівчат, добавивши у документах собі років, добровільно відправлялись на фронт.

Про рішучість молоді швидше стати у стрій захисників Вітчизни говорить такий факт. Зразу після здачі екзаменів на атестат зрілості всі 16 юнаків випускного класу Сватівської середньої школи №2 звернулися до військкомату з проханням відправити їх усіх на фронт. Прохання було задоволене. Усі 16 воїнів у важких боях довели свою громадянську зрілість, мужність і відвагу. 12 з них: Ф.Бєлік, В.Дубовий, В.Єрьоменко, В.Карпутін, М.Козьменко, Р.Косарєв, Олександр і Олексій Кривошия, В.Пасічник, В.Самутов, Іван і Микола Щербак – віддали своє життя за рідну країну.

На фронт намагалися потрапити не тільки юнаки, а й діти та підлітки. І декому з них це вдавалося. Упросивши командирів військових частин, які проходили через їхні населені пункти, вони добивалися зарахування їх у ці частини і ставали синами полків.

Син полку Василь Іванович Головченко

Коли у с. Комісарівка Ворошиловградської області зайшла остання відступаюча частина Радянської Армії, Василь зумів упросити комісара взяти його з собою. Так, 12-річний хлопчик Василь Головченко став сином полку і бійцем Червоної Армії, захисником своєї Вітчизни.

З перших днів служби в армії він став зв’язковим, а вже через півроку кмітливого хлопчика запросили до полкової розвідки. І він гідно виправдав довіру командування. Переодягнувшись у цивільний одяг, він йшов у села і міста до своїх ровесників, видивлявся, випитував про ворога усе, що треба, а потім стояв біля стереотруби на командному пункті і впевнено вказував на виявлені цілі.

Через усю війну пройшов син полку Василь Головченко. Він брав участь у боях за звільнення Дону, Донбасу, України і країн Європи. Був два рази поранений. За мужність і відвагу нагороджений багатьма урядовими нагородами.

Після війни Василь Іванович Головченко залишився служити у рядах Радянської Армії і прослужив більше 20 років, пройшов шлях від сина полку до майора. Після відставки майор Головченко працював у районі на ряді керівних посад: інструктором Сватівського райкому партії, заступником голови райвиконкому, директором комбінату комунальних підприємств.8

Син полку Леонід Золотарьов

Народився Леонід Золотарьов у м. Сватове у робітничій сім’ї, навчався у Сватівській середній школі №2, любив техніку, слюсарну справу. У квітні 1943 р. Леонід вирішив помститися фашистам за смерть свого батька і попрохав командира військової частини, яка проходила через м. Сватове, взяти його з собою. Так, 14-річний Леонід Золотарьов став сином полку і в складі 22-ї зенітно-артилерійської дивізії пройшов з важкими боями через територію України, Болгарії, Угорщини, Югославії, Австрії. Він був зв’язківцем, розвідником, шофером.

Як воював Л.Золотарьов згадує у своєму листі до Сватівського народного районного краєзнавчого музею його командир генерал-майор В.І. Горбань: «Незважаючи на те, що фактично за віком Льоня був ще дитиною, він мужньо і стійко переносив весь тягар військової служби. Ніколи не засмучувався і не втрачав присутності духу. Дуже любив свою маму, часто пригадував і розповідав про неї.

В бій завжди рвався, щоб помститися за батька. Для мене він був не просто солдатом, а близькою і рідною людиною і, по можливості, я, зважаючи на вік Льоні, намагався полегшити йому службу. А ось у м. Відень (Австрійська Республіка) не догледів. А він, охоплений ненавистю до ворога, буквально ліз у пекло вуличних боїв.

Саме там, у Відні, був тяжко поранений і 1 травня 1945 р. помер у польовому шпиталі Льоня Золотарьов, не доживши до світлого Дня Перемоги усього вісім днів.

Жаль юних патріотів, які загинули, не пізнавши радощів життя, радощів кохання і здійснення їхніх життєвих планів. Вічна їм пам'ять і слава!».9

Боротьба сватівчан у складі партизанських загонів.

Злодіяння окупантів визвали закономірний опір мирного населення, котре всебічно підтримувало партизанів і підпільників. Про значний вклад партизан у боротьбу радянських людей визначний український кінорежисер і письменник Олександр Довженко писав так: «Партизани - наша слава, наша гордість. Партизани – це ті сини України, перед якими скинуть шапки цілі століття, якими пишатимуться цілі покоління і складатимуть про них думи і пісні. Це - невмирущий символ безсмертя нашого доброго і чесного народу».46

Історія попередніх воєн ще не знала такого масового і організованого партизанського руху. Майже скрізь на окупованій території земля горіла під ногами окупантів. Тільки в Україні в партизанських загонах і з’єднаннях боролося з ворогом більше 420 тис. партизан і більше 94 тис. підпільників. У 1943 р. всенародний партизанський рух на Україні набув такого розмаху, що окупанти змушені були зняти з фронту і направити в зони активних дій партизанів більше 400 тис. солдат і офіцерів.

Безстрашно воювали в партизанських загонах і наші земляки-сватівчани.

У Ворошиловградському обласному партизанському загоні під командуванням Сиворонова Якова Івановича відважно воювали 12 наших земляків: Будильська Надія Іванівна, Гарькавенко Василь Іванович, Костенко Гнат Маркович, Кузнєцов Дмитро Павлович, Куровський Микола Володимирович, Матляк Андрій Іванович, Овчаренко Григорій Федорович, Розумний Микола Федорович, Розмазнін Леонтій Васильович, Синенько Лук’ян Васильович, Третяк Іван Семенович, Щербак Андрій Іванович. Усі вони, за стійкість і мужність, проявлені в боях у складі партизанського загону, були нагороджені кількома урядовими нагородами.

Партизанський загін Сиворонова був сформований 20 травня 1942р.у кількості 76 чоловік і базувався спочатку у м. Торськ Лиманського району Донецької області.

На початку червня 1942 р. загін перебазувався у м. Ворошиловград для переходу лінії фронту і рейду по тилам ворога. Але перейти лінію фронту не вдалося.

14 липня 1942 р. загін прибув на лівий берег Сіверського Донця у район станиці Кондрашевської, а 15 липня ця територія була вже зайнята німцями й загін опинився у тилу ворога.

Оскільки у місці базування загону були незначні лісові масиви, 20 серпня 1942 р. загін перебазувався у Кремінські ліси. На шляху зустріли «оточенців» у кількості 135 чоловік, з яких 56 чоловік, на чолі з командиром батальйону Хайрудіновим, приєдналися до партизанського загону.

Як згадував партизан-розвідник Абу Чілімбеков на зустрічі зі своїми бойовими побратимами у Сватовому в травні 1968р.: «Я не пам’ятаю жодного дня, коли б у нас не було бою чи збройної сутички з окупантами. Кожного дня нас підстерігала небезпека, кожного дня хтось з товаришів гинув чи був поранений.».

…23 серпня 1942 р. загін вів бій з німецькими окупантами та поліцейськими у кількості 300 чоловік. Було знищено 14 німецьких солдатів, 2 німецьких офіцера, 12 поліцейських.

…20 вересня 1942 р. партизани біля с. Суровцовка знищили 3 поліцейських, коменданта, зі своїм заступником, та перекладачку сільгоспкомендатури м. Рубіжне.

…23 вересня 1942 р. група партизан у кількості 18 чоловік на чолі з Сивороновим, переодягнувшись у німецьку форму, знищила в с. Лозова 2 зрадників і захопила до 5 тонн борошна і до 400 л олії, а в с. Мацегоровка знищили 9 поліцейських.

…23 листопада 1942 р. біля с. Гнила Балка загін вів бій з карателями, вбито 115 гітлерівців.

…24 листопада 1942 р. німці знову атакували партизан, але втратили 97 солдат і відступили.

Партизанський загін під командуванням Я.І. Сиворонова за період з 3 травня 1942 р. по 27 січня 1943 р. знищив 227 німецьких солдат і офіцерів, 25 поліцейських, 18 зрадників. Врятовано від угону до Німеччини 135 мирних жителів, виведено з оточення 125 червоноармійців. Відбито у ворога 700 голів великої рогатої худоби і 32 воза з награбованим окупантами майном.1

Про успішні дії партизанського загону Сиворонова повідомляється і в книзі «Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг.»: «…Особливою активністю відзначався у цей час партизанський загін Ворошиловградської області під командуванням Сиворонова Я.І., який розгорнув свою діяльність з червня 1942 р. Цей загін, який нараховував у своєму складі 76 чоловік, знаходився у безперервному русі. І завдяки цьому міг наносити часті удари у різних пунктах і залишатися невловимим. За півроку своєї діяльності він провів 37 боїв, під час яких гітлерівці понесли серйозні втрати.

Фашистське командування робило неодноразові спроби знищити партизанський рух на Донбасі. 1 серпня 1942 р. окупанти розпочали значний наступ на партизанські загони, які знаходилися у Кремінському лісі. У цьому наступі взяли участь усі місцеві гарнізони і біля 2 тис. солдат фронтових частин ворога. Але задум ворог провалився. Втративши 60 солдат і офіцерів фашисти не змогли прорватися у розташування партизанів. 6 вересня окупанти знову організували наступ і знову були змушені відступити, причому настільки поспішно, що навіть не встигли підібрати з поля бою своїх вбитих та зброю».

«…Допомагаючи наступаючим радянським військам партизани Донбасу, які діяли в районах Красного Лиману, Кремінної, Рубіжного нанесли в цей час низку відчутних ударів по ворогові. Вони перерізали шляхи відходу противника, сковували його резерви, сіяли паніку, знищували розрізнені підрозділи відступаючих військ. Німецько-фашистське командування, стурбоване нападами партизан, які почастішали, стягнуло у цей район біля 15 тис. солдат з артилерією і бронеавтомобілями. Карателі повинні були оточити і знищити в цьому районі народних месників.

Не чекаючи поки зімкнеться кільце оточення, дев’ять загонів - 5 краснолиманських, Ямський, Великоянисольський і загони, керовані Сивороновим, Ф.Г. Хайрутдиновим, - об’єднались в одне з’єднання (командир Я.І. Сиворонов, комісар З.В. Ізотов) і зранку 15 січня 1943р. вирушили в рейд на схід. Проходячи через Кремінський, Лисичанський, Новоастраханський, Новоайдарський та інші райони, партизани знищували розрізнені німецькі підрозділи, поліцейських, перехоплювали фашистські обози, руйнували дороги і зв’язок противника, дезорганізуючи цим управління військами ворога.

20 січня 1943 р. з’єднання донецьких партизан у 8-годинному бою розгромили німецький гарнізон у с. Пурдовці Новоастраханського району. Партизани знищили 50 німецьких солдат і взяли у полон більше 20 окупантів. Під час рейду в загони з’єднання влилися сотні нових бійців.

27 січня 1943 р. партизани з боєм прорвалися через лінію фронту і з’єдналися у Новоайдарі з частинами Червоної Армії, а потім у лютому, разом з частинами 4-го гвардійського стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії, брали участь у боях за звільнення станції Кремінна.3

Після звільнення Сватівського і Кремінського районів партизани Сиворонова були направлені у м. Сватове на відпочинок. Розквартирувалися вони у будинках по вул. Революції (Грушевського).

У березні 1943 р., після відпочинку, партизанське з’єднання під командуванням Я.І. Сиворонова було розформоване. І на його основі почалося формування нового партизанського загону під командуванням Сиворонова Я.І., який намічено було закинути у глибокий тил ворога на Правобережну Україну. До нового партизанського загону, зі складу колишнього загону, було зараховано тільки найбільш досвідчених бійців. Зі сватівчан до нового загону потрапили: Матляк Андрій Іванович, Розумний Микола Федорович, Розумний Валентин Іванович, Будильська Надія Іванівна, Подлесна Зоя Миколаївна.

З 20 червня новий партизанський загін Сиворонова декілька разів намагався перейти лінію фронту, але це йому не вдалося. Повертаючись назад до Сватового, партизани потрапили під бомбардування ворожої авіації, під час якого загинув комісар партизанського загону Макаров Юхим Пилипович (похований у м. Сватове, могила знаходиться на Меморіалі Слави, Пам’яті і Скорботи).

Після цієї невдалої спроби партизан перекинули через лінію фронту на територію Київської області літаками, де партизани і розгорнули свою бойову діяльність.

Загін Сиворонова відважно воював з ворогом і на території Київської області. Маючи великій досвід партизанської боротьби, загін Сиворонова невдовзі об’єднав цілу низку дрібних партизанських загонів і перетворився на велике партизанське з’єднання, яке завдавало багато клопоту окупантам. Про діяльність партизанського з’єднання Сиворонова та ж книга «Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг.» подає таку інформацію: «З’єднання партизанських загонів «Грізний» (так офіційно стало називатися це з’єднання - авт.) під командуванням Сиворонова Я.І. із району Ірдинських лісів південно-західніше Черкас, по завданню представництва Українського штабу партизанського руху при військовій раді Південно-західного фронту, перебазувалося 26 вересня - 1 жовтня у район Житомир-Козятин. Вже у дорозі до з’єднання приєдналося декілька нових партизанських загонів і загальний склад з’єднання виріс до 750 чоловік.

Завдяки допомозі партизанів з’єднання «Грозний» було сформовано 36 підпільних бойових груп, які нараховували близько 300 чоловік…

Під час рейду партизани з’єднання «Грозний» наносили удари по комунікаціям ворога. За другу половину жовтня 1943 р. диверсійні групи з’єднання пустили під укіс на залізничній ділянці Фастів-Козятин 6 ворожих ешелонів з військами і військовою технікою, а на дільниці Житомир-Фастів підірвали залізничний міст через р. Унава, затримавши рух ешелонів ворога на 10 діб. Фашистам вдалося оточити з’єднання у районі Івницького лісу. 31 жовтня, після 8-годинного бою, партизани прорвали кільце оточення, підбивши при цьому 2 танки і знищивши багато гітлерівців».4

Таким чином, невеликий партизанський загін під командуванням Я.І. Сиворонова, сформований у м. Сватове, переріс на Правобережній України у велике партизанське з’єднання, які автори книги «Украинская ССР в Великой Отечественной войне» ставить поруч з такими великими з’єднаннями, як з’єднання Ковпака, Мельника, Федорова та інших: «Видатною сторінкою увійде в історію військового мистецтва, народжена на Україні, тактика рейдів великих партизанських об’єднань під командуванням партизанських керівників С.А. Ковпака, Я.І. Мельника, М.І. Наумова, О.М. Сабурова, Я.І. Сиворонова, О.Ф. Федорова, І.Ф. Федорова та інших…5

Значна група сватівчан відважно воювали далеко за межами свого рідного краю.

Бандурко Олександр Михайлович, з с. Куземівка, з червня по грудень 1943 р. воював у партизанському загоні «За Родину» на території Кіровоградської області.

Кривонос Іван Георгійович, з м. Сватове, з жовтня 1941 по квітень 1944 р. за завданням партизанського загону «Буревісник» працював у підпільній партійній організації Кривоозерського району Миколайовської області.

Кривонос Іван Тимофійович, з селища Соснове Сватівської міської ради – з 25.10.1943 по 21.07.1944 р. воював у партизанському загоні ім. Ворошилова бригади ім. Щорса.

Коструба Іван Гнатович, з м. Сватове, з 26.10.1942 р. - командир взводу, з 03.03.1943 р. - командир загону, з 03.09.1943 р. - начальник штабу партизанського загону ім. Молотова партизанського з’єднання ім. Щорса під командуванням С.Ф. Маликова.

Кравченко Ганна Василівна, з м. Сватове, з 25.07.1942 р. по листопад 1944 р. служила радисткою оперативно-розвідувальної групи 3-го Українського фронту в Одеській і Вінницькій областях.

Ковальов Василь Ксенофонтович, з м. Сватове, з 13.02.1943 р. по 17.01.1944 р. - боєць партизанського загону №20 Калінінської бригади.

Кошин Герман Артемович, з с. Барикине, з липня 1942 р. по жовтень 1944 р. - боєць партизанського загону з’єднання партизанських загонів особливого призначення Головного розвідувального управління Червоної Армії.

Моржевський Микола Олексійович, з м. Сватове, 16.07.1943 р. за зв'язок з партизанами був заарештований поліцією у Чашникському районі Вітебської області і відправлений у Польщу до концтабору.

Овчаренко Іван Миколайович, з смт Нижня Дуванка, – з 04.10.1943 р. по 10.07.1944 р. боєць партизанського загону «Победа» бригади ім. газети «Правда» Мінської області.

Одаренко Іван Ягорович, з с. Містки, з вересня 1943 р. по вересень 1944 р. - боєць партизанського загону «За Родину» (командир Соколовський), Чернігівської області.

Павленко Петро Андрійович, з м. Сватове, з 01.04.1942 по 07.10.1942 р. - боєць партизанського загону ім. К.Є. Ворошилова.

Роменський Микола Семенович, з с. Ковалівка, з 12.07.1942 р. по 15.10.1944 р. - боєць партизанського загону «Більшовик Заполяр′я» Карельського штабу партизанського руху.

Словінський Олександр Ксенофонтович, з м. Сватове, з серпня 1943 р. по січень 1944 р. - боєць партизанського загону ім. Й.В. Сталіна 1-го Молдавського партизанського з’єднання під командуванням В.А. Андрєєва.

Соловйов Борис Олександрович, з м. Сватове, 26.06.1943 р. по 01.07.1944 р. - боєць партизанського загону в Круглянському районі Могильовської області.

Скорик Лук’ян Андрійович, з с. Новониканорівка, з січня 1942 р. по червень 1942 р. член Свідовської підпільної організації Черкаського району Черкаської області. З 21.11.1942 р. по 18.03.1943 р. - комісар партизанського загону при Військовій раді 1-го Українського фронту.

Сінько Федір Микитович, з селища Новоселівське, – з 29.04.1943 р. по 10.10.1943 р. - боєць партизанського загону ім. В.І. Чапаєва Глухівського району Сумської області.

Фурсо Євген Устинович, з смт Нижня Дуванка – з серпня 1942 р. по липень 1944 р. - спочатку замісник політрука, а потім замісник командира партизанської бригади ім. В.І. Леніна з розвідки.

Чупін Олександр Якович, з м. Сватове, – з 28.09.1943 р. по 03.12.1943 р. - командир роти партизанського загону ім. Кутузова Гомельської області.

Шахалов Іван Федорович, з с. Містки, у 1943 р. на протязі трьох місяців воював комісаром партизанської розвідувальної групи, яка була десантована з літака на територію Верхньо-Теплівського (Станично-Луганського) району Луганської області.

Шепелевич (Василевська) Катерина Іванівна, з м. Сватове, з лютого по липень 1944 р. - боєць партизанського загону під командуванням Комарова А.Г. у Мінської області в Білорусії.

Юрчишин Федір Миколайович, з с. Містки, начальник штабу партизанського загону. Загинув у бою 8 вересня 1943 р. в Коростенському районі Житомирської області.

Також два наших земляки воювали з фашистами за межами своєї Батьківщини. Заїка Іван Миколайович з м. Сватове воював у партизанському загоні у м. Пауло в Королівстві Італія, а Литвинов Павло Никифорович з с. Райгородка – у партизанському загоні в Королівстві Бельгія.

Литвинов Павло Никифорович

Був призваний до лав Червоної Армії у 1940 р. Служив у Криму і тому з початку війни захищав кримську землю. Під Перекопом у їхній частині із 110 бійців у живих залишилося - 13. Потрапили в оточення, але зуміли пробитися. Друге оточення і німецький полон. У таборі для військовополонених викрав німецьку шинель, переодягнувся в неї і втік з табору, але по дорозі наткнувся на поліцейського і знову опинився у таборі. Вистроїли увесь табір і зачитали наказ про його розстріл, але не розстріляли. Після катувань його направили спочатку в один концтабір, а потім в інший аж у Саксонії (Німеччина). Звідси його вже перевезли до Бельгії і направили на каторжні роботи у шахту. Знову спроба втечі з полону - і знову арешт, на цей раз бельгійськими жандармами. Литвинова повернули на шахту. За спробу втечі німці жорстоко катували Павла Никифоровича. Били поки втрачав свідомість, відливали водою і знову били. І знову каторжна робота в шахті, працював поряд з бельгійськими антифашистом і за його допомогою Литвинову вдалося втекти і потрапити до бельгійського партизанського загону, який нараховував 260 бійців.

Не шкодуючи свого життя, з квітня 1943 р. по вересень 1944 р. воював з фашистами П.Н. Литвинов на бельгійській землі. Чимало клопоту німцям завдав цей партизанський загін. На початку вересня 1944 р., перед приходом американських військ, цей партизанський загін звільнив від окупантів своє місто і захопив у полон велику групу німецьких солдат, яких потім передали американським військам.

Урядові нагороди воїнів-сватівчан

За мужність відвагу і героїзм, проявлені в боях, декілька тисяч воїнів-сватівчан нагороджені бойовими орденами. В тому числі: Орденом Леніна – 27 чоловік ( в тому числі полковник Рогальов П.Л. (2 ордена), полковник Ситник, полковник Капустін, підполковник Довбня О.В., мічман Горбоконь В.П.); орденом Суворова – 1 (Рогальов П.Л.); орденом Кутузова – 2 (Довбня О.В., Нідєлєвич М.Ф.); орденом Богдана Хмельницького– 1 (сержант Тищенко М.С.), орденом Слави І ступеня – 3 (Аксаков М.М., Лисенко О.Г., Молодан А.Т.), орденом Слави ІІ ступеня - 9 (Бондар О.П., Бут Ю.К., Гапочка М.Т., Каламайко О.Ф., Клименко В.О., Носко А.Д., Оленченко В.М., Волох М.Ф.), орденом Слави ІІІ ступеня – 108, орденом Червоного Прапора – 105 ( в тому числі Капустін С.Є. (4 ордена), Рогальов П.Л. (4 ордена), Бєлєцький І.М. (3 ордена), Нідєлєвич М.Ф. (2 ордена), Довбня О.В. (2 ордена), орденом Червоної Зірки – 476 ( в тому числі – Євтушенко О.С. (3 ордена), Ладига І.Я., Остренко М.Р., Тимановський П.Є., Шевченко В.А., Плужник Б.А., Цікало М.С., Кривошия П.А. – по 2 ордена), орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня - 1080 чоловік, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня - 2 172 чоловік.

Ще більше нагороджено наших земляків бойовими медалями. Тільки у повоєнні роки в районі вручено медалей «За бойові заслуги» - 536, «За відвагу» - 536. 6 Старший сержант Біляченко М.І., старшина Гребінюк В.В., сержант Дмитренко П.Ф., рядовий Кубрак А.С. і сержант Супрун П.Д. нагороджені трьома медалями «За відвагу».

Відзначився хоробрістю на полі бою й старшина артилерійської батареї Чистенко Іван Сергійович з с. Преображенне, котрий був нагороджений чотирма медалями «За відвагу».

Червоноармієць Чистенко, під час раптового німецького наступу, організував оборону майна комендантського взводу, проявив при цьому особисту хоробрість і відвагу, знищив 15 ворожих солдат, за що одержав свою першу медаль. Будучи командиром мінометної обслуги, знищив у бою 8 гітлерівців, чим забезпечив успіх наступальної операції (нагороджений 2-ю медаллю). За знищення, зі своєї особистої зброї, 8 гітлерівців нагороджений 3-ю медаллю, а за те, що під сильним артилерійсько-мінометним вогнем ворога виніс з поля бою 6 тяжкопоранених воїнів був нагороджений 4-ю медаллю «За відвагу».

За роки існування незалежної України багато ветеранів війни у Сватівському районі також отримали нагороди: орден Богдана Хмельницького – 103, орден «За мужність» - 238, медаль Жукова – 861 чоловік, медаль «60 років визволення України від німецько-фашистських загарбників» - 400 чоловік. 6

Більше ніж 14 воїнів, які активно допомагали іноземним державам у звільненні їхньої території, були нагороджені урядовими нагородами цих країн.

Нагороди Польської Народної Республіки

Полковник Каракуленко Петро Михайлович – воював у складі польської армії і нагороджений 4-ма урядовими нагородами Польщі.

Майор Гайдидей Михайло Михайлович був представником радянського командування у польській армії, нагороджений польським орденом «Хрест за заслуги на полі бою».

Майор Калашников Леонід Іванович – служив начальником артилерійського забезпечення 1-ї моторизованої бригади польської армії, нагороджений польською медаллю.

Капітан Луценко Костянтин Терентійович, відзначений польською медаллю «Одзнака Грунвальда».

Сержант Аксаков Микола Миколайович за штурм Познанської фортеці нагороджений урядом Польщі медаллю.

Сержант Розумний Василь Петрович з 1943 по 1945 рр. служив у польській армії, нагороджений польською медаллю «За форсирование Одера, Ниссы, Балтик 03.45-05.45».

Нагороди Чехословацької Республіки

Бєлєцький Іван Михайлович за участь у звільненні Праги нагороджений медаллю «За хоробрість».

Гаренко Олександр Микитович за участь у Дуклінській військовій операції і звільненні Праги нагороджений «Дуклінською пам’ятною медаллю Президента Чехословаччини».

Чехословацькими медалями також відзначені – Радченко Василь Георгійович, Тормантовський Олексій Вікторович.

Нагороди Монгольської Народної Республіки

Лацільник Іван Іванович, командир полку, нагороджений орденом Монгольської Народної Республіки «Полярна Зірка».

Нагороди Китайської Народної Республіки

Ольховий Федір Андрійович, гвардії молодший технік-лейтенант, авіаційний механік нагороджений медаллю «За перемогу над Японією» і китайським орденом «Радянсько-Китайської дружби» і ювілейною медаллю Народно-визвольної армії Китаю.

Нагороди Корейської Народно-Демократичної Республіки

Орденом Кореї нагороджений Рогальов Петро Леонтійович, медаллю- мічман Горбоконь Василь Пантелійович.

Участь воїнів-сватівчан у Параді Перемоги 1945 р. у Москві

За бойові успіхи, доблесть і відвагу, проявлену в боях з німецько-фашистськими загарбниками у роки війни восьми нашим землякам: Брайловському Івану Панасовичу, Гур’єву Федору Кирсановичу, Люльченку Миколі Семеновичу, Радомському Сергію Михайловичу, Семенову Миколі Олександровичу, Северину Олексію Івановичу, Таранусі Андрію Івановичу, Химченку Олексію Івановичу була виявлена велика честь представляти свої військові частини і свою Сватівщину на Параді Перемоги у Москві 24 червня 1945 р.

Говорять учасники Параду Перемоги:

Брайлівський Іван Опанасович:

«Ще до війни я навчався в аероклубі, який з перших днів Великої Вітчизняної війни, був перетворений на авіаційне училище. А вже у 1942 р. на одному з підмосковних аеродромів, який відносився до Калінінського фронту, я був інструктором по підготовці літаків до вильотів для нанесення ударів по ненависному ворогу.

Після поранення і лікування мене направили в 356-й повітряний десантний полк 7-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Довелося брати участь у боях на Ясо-Кишинівському напрямку, звільняти Будапешт, Відень, а закінчив війну в 1945 р. у Чехословаччині в м. Прага. Це була небачена радість за нашу Перемогу над озвірілими німецько-фашистськими загарбниками.

Десь 14 травня мене разом з іншими викликали до штабу дивізії. Тут я одержав другий орден Червоної Зірки. Радянський уряд нагородив мене й орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За відвагу», іншими нагородами. У штабі ми дізналися, що будемо брати участь у Параді Перемоги в столиці нашої Батьківщини - Москві. Нашим радощам не було меж.

Більше місяця ми готувалися до цього великого всенародного свята. Не шкодували сил, часу, щоб вийти на Парад Перемоги справжніми воїнами, показати всьому світові непереможність нашої Радянської Армії, всього радянського народу. І цей день настав.

Важко переказати словами, яке це було свято. Уся Москва одяглася в святкове вбрання, у кожного на обличчі радість, біль за тих, хто не дожив до цього переможного дня, хто віддав своє життя за мир і щастя на всій Землі.

Ніколи не зітреться у моїй пам’яті цей Парад Перемоги.

І я радий, що мені випало велике щастя бути його учасником.7

Люльченко Микола Степанович:

«Дедалі меншає й меншає нашого брата - фронтовиків. Після війни нас повернулося з Верхньодуванської сільради 64 чоловіки. Часто згадую свою пройдену життєву дорогу. Голодне, холодне дитинство та юність. А потім жахи війни, на якій мене тричі поранило. У 18 років я був зарахований до поповнення. Але відступати довелося не одну тисячу кілометрів. Був в оточенні, в полоні….А у 1944 р. в одному з боїв розчавив ворожий танк нашу гармату. Четверо з наших загинуло, а нам, трьом, вдалося схоронитися в окопі. І хоча до цього ми встигли підбити два ворожі танки, високий начальник у штабі вирішив, що ми негідно повелися, бо не ринули з голими руками на танки, а опинилися в окопі. Отож, і наказав лейтенанту вивести нас у поле й розстріляти. Той наказав нам бігти. Ну, думаю, оце і все тобі, Микола з Лебедівки. Та, одначе, пострілу так і не сталося, і ми врятувалися, добігши до лісу. Дорогою зустріли румунів, які добровільно йшли здаватися у полон. З ними ми й заночували, й уранці приєдналися до такої ж батареї, що й наша, тільки іншого полку. Взяли нас там на облік, після чого я, як навідник, до кінця війни підбив ще кілька танків, знищив кілька дзотів, перебив чимало «фріців». Якось у Східній Пруссії, де я зустрів Перемогу, покликав мене командир батареї і повідомив, що у Москві готується парад переможців і що мене рекомендовано в число обраних. Бо, мовляв, туди відбирають найгідніших, а у мене було три бойові нагороди. Крім того, й статурою видався немалою, а саме таких відбирали, бо ми уособлювали силу нашого народу.

Ось так я - простий боєць, хлопець з Лебедівки, став учасником Параду Перемоги у Москві. Крім того, брав участь у парадах на Красній площі 7 листопада1945 р., 1 травня і 7 листопада 1946 р. Отож, пройшов дорогами війни аж до Красної площі.8

Радомський Сергій Михайлович:

«Парад Перемоги, який відбувся 24 червня 1945 р. на Червоній площі нашої столиці - Москви, я не забуду ніколи. Це була подія велична, сповнена глибокого змісту, подія дійсно історична, бо вона вінчала нашу перемогу над фашизмом, засвідчувала жаданий мир на Землі.

Через кілька днів після закінчення війни мене, сержанта - артилериста, кавалера двох орденів і багатьох медалей, було відряджено до Братислави, як одного з представників фронту для участі в Параді Перемоги. То була радість велика, безмежне щастя.

24 травня звідний полк нашого фронту прибув до Москви, щоб розпочати підготовку до параду.

Нелегкою була підготовка та на серці було легко, світло, радісно. Москва вшанувала нас, фронтовиків, такою увагою, якої я не міг і уявити. Як рідна мати синам своїм, вона відкрила обійми, обдарувала кожного з нас ласкою. Нас, без будь-якої плати, возили по Москві, показували все найкраще, запрошували в театри, цирки - всюди.9

…На час закінчення війни у нас було 8 фронтів: Карельський, Ленінградський, два Білоруських і чотири Українських. У кожному фронті, в середньому, нараховувався 1 мільйон чоловік особового складу. Було вирішено сформувати з представників кожного фронту звідний полк чисельністю 1 тис. чоловік. Крім того, було сформовано ще два звідних полка: полк Військово-Морських і полк Військово-Повітряних сил. А також був сформований спеціальний батальйон чисельністю 200 чоловік зі всіх десяти полків. Воїни цього батальйону перед початком параду повинні були нести приспущені фашистські знамена, а потім кидати їх на землю біля підніжжя Мавзолею В.І. Леніна. Представництво воїнів від фронтів було дуже обмеженим, від полку - по 2-3 чоловіка. Від нашого 492-го мінометного полку було два чоловіка – я і Герой Радянського Союзу капітан Шишкін.

Оскільки Москва була не в змозі прийняти більш ніж, як десять звідних полків, вирішено було залучити для масовості параду деякі військові академії, училища Москви, а також деякі військові частини Московського військового округу, у т.ч. і 10-й мотострілецький полк НКВС.

І ось настав день 24 червня. 8-а година ранку. З усіх кінців Москви потягнулися звідні полки на головну площу столиці. Красна площа була оточена воїнами московського військового округу «на всякий випадок», так як були тисячі глядачів-москвичів і кожен з них намагався пробратися поближче до місця події.

Куранти Кремлівської башти пробили десять ударів. На трибуну Мавзолею піднялися Сталін, Молотов, Калінін, Ворошилов, Будьонний та інші члени уряду. На нижньому ярусі Мавзолею розташувалися вищі командири Червоної Армії. У підніжжя мавзолею гості - командуючий експедиційними силами союзників у Європі американський генерал Дуайт Ейзенхауер, командуючі англійськими і французькими військами, король Румунії Михай, керівники багатьох держав, посли, дипломати.

Із воріт Спаської башти Кремля, верхи на світло-сірому коні, виїхав приймаючий парад маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков. Назустріч йому, від Історичного музею, їхав маршал Радянського Союзу Костянтин Костянтинович Рокоссовський. Вони зустрілися у центрі площі. Рокоссовський доповів Жукову про готовність військ до параду. Потім маршали об’їхали і поздоровили усі звідні полки, попрямували до Мавзолею та піднялися на трибуну. Жуков проголосив 15-хвилинну промову. Після чого, під дріб барабанів, від Історичного музею розпочала рух колона фронтовиків, які несли нахилені до самої бруківки фашистські штандарти (знамена). Не доходячи метрів п’ятдесят до Мавзолею, колона зупинилася, усі воїни повернулися праворуч і почали кидати на бруківку фашистські знамена. І тут же прозвучала команда Рокоссовського: «Парад розпочати!». Під звуки оркестру, у складі 1400 музикантів, розпочали рух звідні полки повз Мавзолей, вітаючи уряд СРСР, його видатних полководців. Усього 43 хвилини йшли звідні полки фронтів, але до цих 43-х хвилин ми йшли 1418 днів і ночей. За звідними полками йшли курсанти військових академій, училищ і деякі частини Московського військового округу. Потім сотні фізкультурників продемонстрували красиве видовище, за ними розпочали рух колони трудящих Москви.

Так закінчилася ця історична подія, яка відбулася 24 червня 1945 р.

Л.М. Королько
Сватівщина в роки війни 1941-1945 років

>>> Наступний розділ >>>