Сайт города
СВАТОВО




ЗЕМЛЯ ПАХНЕ



Оповідання

Земля пахне! О, як пахне земля!

Пахне вона весною, коли від зимового сну прокидається, на всі груди дихає, життєдайними соками все живе наснажує; пахне влітку, коли буйним цвітом спалахує, незмірною силою земною кожну рослину наливає; пахне восени, коли всіма фарбами зрілості прикрашається, щедрими плодами своїми роботяще людство обдаровує; пахне взимку, коли у величному сні своєму відпочиває, животворної сили набирається, щоб з безмежною силою людською її потім з'єднати і знову задихати ще вільніше, розквітнути ще розкішніше, обдарувати світ плодами щедрішими.

Земля пахне! І це так добре відчуває Михайло Твердохліб. Це в його широких грудях, це в його твердому гострому погляді, це в м'язах, в мозолях рук, що лежать на кермі трактора...

...Рівний могутній гуркіт котиться степом. Позаду чорними масними хвилями тече глибока борозна, тече-вливається в неосяжне море ріллі.

А попереду простягається стерня. Довга, широка...

Звідкись, з густої темряви чи, може, від колючої стерні, а може, й з холодного металу трактора підкрадається утома. Спершу її ледве чути. Але ось вона доторкується до вій - і вії наливаються чимсь важким. Береться за руки - і руки, тремтять від напруги; налягає на ноги - і ноги коцюбнуть в нерухомості. Втома підіймається знизу п'янким ароматом, звисає з неба теплим покривалом, лине з боків заманливим маревом...

Упасти б на землю Михайлові Твердохлібу, розправити б заклякле тіло, забутися б, поринути б V солодку безодню сну до ранку... Але ні, ні! Михайло Твердохліб напружено дивиться вперед, єднає, свій погляд з променем світла електричної Фари, сягає очима, думкою, серцем далі, далі. Ось він уже бачить не тільки колючу стерню, чорну масну борозну і неосяжне море ріллі... Он одна за одною йдуть сівалки, он уже стелиться казково барвистий килим сходів, он дружно пішла вгору поросль... А он уже хвилюється, красується, шурхотить важким колосом нива... Пішли комбайни... Десятки, сотні, тисячі автомашин, навантажених зерном. І всі йдуть в одному напрямку, і всі висипають свій неоцінимий скарб в одному місці.

Тече зерно золотою річкою... Тисячі пудів, мільйони, мільярд... Тече й тече... Два мільярди, п'ять, вісім, десять... Ще, ще! І нарешті одинадцять мільярдів пудів. Одинадцять! Море, океан золотого зерна! І в той океан якимось струмочком, тоненьким, але ж помітним іде дорідна пшениця з цього лану, з-під оцих рук Михайла Твердохліба.

Він дивиться на промінь світла, а бачить отой самий струмочок, який тече в океан всенародного достатку, в велике семиріччя, в жадане майбуття. Бачить Михайло Твердохліб перед собою золотий струмочок зерна і обома руками стискує кермо трактора, твердіше впирається ногами у важелі управління, переключає машину на більшу швидкість і поривається вперед, уперед. Очі в нього горять невгасимою енергією, в усьому тілі з'являється сталева напруга, в м'язах буяє небувала сила.

З-за обрію виходить на землю червоне сонце, виходить і впевнено підіймається в зеніт. Земля зустрічає його напруженим, невпинним, всемогутнім співом машин.

Земля пахне! Земля пахне!

Микола Щепенко .