Сайт города
СВАТОВО




МАТИ



Новела

Коли ото розголосилася чутка про нещастя, яке трапилося в Чорнобилі, про небезпеку, що спіткала людей там. Марія Степанівна Соколко, звана на фермі просто Степанівною, сполошилася. З першою ж нагодою подалася до вельми шанованого на селі вчителя Петра Григоровича.
— Справа у мене до вас, Петре Григоровичу... дуже важлива справа

Вчитель запросив її сісти.
— Слухаю вас, Маріє Степанівно Кажіть, яка справа, буде-що вирішувати.
— Атака. Зміряйте, будьте добрі, відстань від отого Чорнобиля до Києва.
— Чом — до Києва? — звів свої сиві кашлаті брови Петро Григорович.
— Та як же! Там, у Києві, Михайлик. синок мій Інженер! Там такі будинки зводить, такі будинки... з землі верху не видко. Міряйте ж мерщій, Петре Григоровичу. Ось я й сантиметр свій принесла, яким усяке шитво міряю. Правильний сантиметр — що б не пошила - якраз.
— То навіщо ж міряти? — все ще не збагнув учитель
— Та як же! — аж обурилася Степанівна — Синок же, кажу. Михайлик мій там. Так чи не дійде той атом до нього Міряйте. Міряйте ж швидше, Петре Григоровичу.

І крупне, колись обпечене обличчя жінки напружилося в чеканні, великі гострі очі спалахнули внутрішнім вогнем.
— А-а. — зрозумів учитель Неквапно розклав на столі шкільну географічну карту, знайшов Київ. Чорнобиль, приклав «сантиметра»
— Т-так Сто кілометрів, не менше
— Сто9 То атом не дійде?
— Напевне не дійде.
— А що, як дійде9
— Як дійде — он він враз скаже, — кивнув Петро Григорович на телевізор. — Тоді і думать будемо. А зараз ідіть собі спокійненько додому й лягайте спати.

Степанівна пішла Лягла. Заспокоїлась. А на ранок — за тривожною звісткою ще тривожніша: навкруж Чорнобиля вивезено всіх людей; отож атом, який звуть радіацією, пішов навсебіч, з Києва виїжджають люди.. Ті звістки падали на душу жінки гарячими брилами.

«Напишу Михайликові... Зараз же й напишу!» — вирішила вона. І, відкинувши всі інші справи, сіла до столу «Здрастуй, мій любий, мій дорогий синочок Михайлик, — писала, витираючи сльози. — Страшні чутки прийшли до нас з вашого краю
— і серце моє переривається від страху. Та це ж — хвороба невилікована.. та це ж — смерть неминуча. А ти ж у мене один- однісенький, єдина надія. Та як же я буду без тебе? Як вік доживатиму? Кинь усе і їдь сюди, додому. Тікай зразу ж, синочок, з отого страшного Києва. — Зупинилась. Плакала, по тому закреслила
— залила сльозами два останні речення, написала: — Ти в мене вже вчений та розумний. То зроби по-розумному — кинь Київ і їдь Якщо не хочеш додому, то кудись в друге місце, де тобі краще буде Послухай мене, дурну, синку. Я ж тобі добра бажаю. Обіймаю і цілую тебе, котику мій ненаглядний, і з нетерпінням чекаю від тебе листа Твоя мати».

Того ж дня Степанівна вкинула свого листа в поштову скриньку І почала чекати відповіді. Син не забарився — озвався зразу ж. Він писав

«Дорога моя мамочко! Велике спасибі Вам за те, що порадили мені вчинити, за умов такої незвичної ситуації, по-розумному Я так і роблю: кидаю Київ і виїжджаю туди, де мені буде краще: в Чорнобиль Там працюватиму, там, певно, й жити залишуся. То шліть тепер листи на нову адресу, яка написана на моєму конверті Цілую Вас і бажаю доброго здоров я та багато років щасливого життя. Ваш Михайло»

«У Чорнобиль?!» Мати одразу й не повірила своїм очам «Як це у Чорнобиль? Прямо у пекло?»... І перечитала листа ще раз... і ще, ще А далі написала синові короткого, але страшного листа:

«Ти живцем кладеш мене у могилу, їдь зараз же додому, або я накладу на себе руки» І притьмом понесла свій гіркий відчайдушний викрик на залізничний вокзал, щоб вкинути його там прямо у поштовий вагон.

Та на привокзальній площі Степанівна раптом побачила велике скупчення людей Підійшла, дивилася. У центрі натовпу стояли, тулячись одне до одного, з вузликами та торбинками в руках, з півсотні хлопчиків і дівчаток І з ними — висока сива жінка.
— Хто це?
— З Чорнобиля Діточки тих, що залишилися там.
— І куди ж вони? Як же тепер вони? — забідкалася Степанівна

Та їй не відповіли, бо та сива жінка саме гаряче розповідала про найболючіше:
— З аварією там боряться тисячі людей, справжніх патріотів. Героїв. Бо як не закрити вогню, горе увійде в кожен дім

Схвильована, слізна розповідь жінки до глибини душі вразила Марію Степанівну То вона ніби завмерла на місці, не зводила очей з приголомшених горем дітлахів

А за кілька днів інженер Соколко одержав від своєї матері короткого, але мужнього листа. «Благословляю тебе, синок. Ти вчинив по-розумному»

Микола Щепенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22