Сайт города
СВАТОВО




ЯМА



Новела

Петро Павлович копав ями На кладовищі. Для мертвих.. Закінчив університет, викладав історію в школі, марив про наукові дослідження, вчений ступінь., а тепер от копав ями Бо вчительської зарплати невистачало для того, щоб утримувати себе, дружину, двох діток. Бо хотілося вижити...

От і сього дня. Вибудувавши довічну домівку для чергового небіжчика, Петро Павлович, з лопатою на плечі та кирзовою торбиною в руці, стомлений, похмурий в'язко крокував вулицею селища, по якій носили і возили на кладовище тих, котрі вже віджили своє.

Ходити ставало все важче. З кожним днем відчутніше придавлювало донизу — ніби злягала на плечі уся та рихлина, яку він викопав з живого тла землі у численні могили... Придавлювало і вичавлювало з нього нажиті за ці сорок три роки силу м'язів, віру в нескінченність прагнення та діяння, світло радості, надії. Тож глибоко кашляв. Дихав натужно. Дивився коротко, часом собі в ноги. Та зустрічалися односельчани
—Добридень, Петре Павловичу!
— Здрастуйте, Петре Павловичу!
— Вітаємо вас, Петре Павловичу!

«Догоджаю людям. Потрібну справу роблю людям... Поважають люди» Надійка, дружина — з радістю.
— Вже й викопав?.. А від Андрійка лист Пише, що... грошей на джинси просить... Я.для Людочки шубку в комісійному набачила. Ношена вже. але — нічого. Сорок тисяч. .

Кивав головою, задоволене посміхався. Синові — грошей... раніше б і не заїкнувся — знав Сорок тисяч за шубку. . Де б їх узяв, коли б там, у школі?
— Надішли Купи.

Обняв господиню за гладенькі м'які плечі, дивився приязно в її моложаве округле обличчя з дівочими ямочками на щоках, в примружені усміхом великі сіро-голубі очі. «Вона от ожила, посвіжішала»

Вмився, затримався коло дзеркала. Щось дугже схуд за останній час — вилиці випнулись, очі запали глибше, сивина в волоссі. То було чорне, густе, а це засіріло, прив'яло.. «Треба якось відпочити відновитись.» Тож по обіді:
— Ляжу, примгну трохи. Надійко.
— Лягай-лягай, Петю. Ти ж сьогодні вдосвіта підхопився
— Треба було.

Приліг на диван у спальні, закашлявся.
— Простудився отам Я тобі зараз чайку зігрію, з малиновим варенням вип'єш.
— Потім... увечері.

Прокинувся від жіночого галасу.
— Та як же це, Пилипівно.. Щойно ж прийшов, виморився, — голос Надійки,
— То що ж мені робити? Хто ж мені... моєму Левкові яму викопає? . Третій же день лежить. А як завтра, не дай бог, дощ і післязавтра? — страждальний плач дружини слюсаря депо

Підопригори.
— Молодих проси, хлопців якихось.
— Та просила ж і молила... Так двісті ж тисяч правлять... та ще й могорич. А де ж я таких грошей візьму? На одного Петра Павловича надія.
— Хворий Петро Павлович... Розумієте, Ганно Пилипівно, — дуже хворий. Кашля зсередини. Ледве заснув. Ридання.

Вийшов із спальні вже одягнений у робоче. Привітався.
— Де будемо копати?

Схопилася, схвилювалася
— Та там же... поряд з батьком, Петре Павловичу Ви ж і копали.
— Гаразд.
— Та ти ж хворий. Петьо — кашляєш он як... Виморився ж, — застерігала дружина. — Чаю гаряченького хоч випий.
— Потім, потім, Надійко

І пішов до дверей,
— Я зараз... Зараз же І я побіжу, — захапалася, дрібочучи за ним жінка

Звичайно намітив держаком розмір ями, поплював у долоні, встромив лезо лопати в землю Третій шар вже доходив, коли з явилася — ніби з якоїсь могили випірнула — Пилипівна Поклала під кущик, до кирзової торбини щось загорнуте в біле, стала оддалік, схрестивши руки на впалих грудях, дивилася скорботно

Копав, поглядав на неї Низенька, миршава... обличчя жовте, аж брунатне, обплетене глибокими складками... Подумалось: «А кожна ж зморшка — то відбиток якогось особистого горя. Та й зараз — он у виразі маленьких вицвілих очей, що раз-по-раз якось винувато та прохально блимають, у блідині тонких нерухомих вуст — лише скорбота і безпорадність.

Засмучено відвернувся, похилив голову, копав, уже не озираючись. А жінка по-своєму зрозуміла його смуток, заговорила-затурбувапася
— Спасибі вам, Петре Павловичу. Спасибі. Спасибі. Не знала вже куди й податись. Бобліївські хлопці згоджувались викопати... за сто п'ятдесят тисяч та дві пляшки горілки. А де ж їх узяти? Це ж за яму А ще ж треба вбрати небіжчика А ще ж труна триста п'ятдесят тисяч А ще ж — за автобуси.. А ще ж — музики, батюшці, півчим.. А поминки1 А зараз же люди на поминки йдуть., густо. Усі йдуть... навіть ті, яких зроду-віку й в очі не бачили...

Примовкла — ніби вибирала в своїй зболеній душі найболючіше. - Це ж іще спасибі, що зараз, восени помер. А коли б узимку? Хто б тоді яму копав? Що б тоді робити? Хоч калавур кричи... Хоч — на шибеницю..

І наче захлинулася припущеним жахом, віддихувалась — А тут іще й таке Гроші на смерть збирали... років з десять відкладували потроху... поки ще не хворів Левко. Аж сім тисяч на книжку поклали Як ото раніше було — можна б ними і вправитись. Яму за півсотні копали, труна — сорок сім карбованців... надгробок залізний — вісімдесят Вистачило б і на музики, і на батюшку, і на поминки. А воно ж воно ж усе подорогшало в тисячі разів. А ті гроші, що відривали від рота — на книжку складували, — такими ж дрібними й залишились Чому це? Як же це? Не чули? Ніде не читали. Петре Павловичу?

Усе чув і читав учитель, сам жорстко обурювався з такого безглуздя — образи найображеніших. — але зараз своїх почуттів не висловив — пише міцніше натискував на лопату та кидав землю на узбіччя ями рвучко.

Жінка вгледіла це. подумала, що на неї розгнівався, ступнула ближче.
— А тільки ви не сумнівайтеся. Петре Павловичу. — я заплачу так же, як Максим Рябокінь, як Кожушко, Уляна Півкопиха Тіки зараз у мене таких грошей немає. Які були — поклала от коло вашої торбинки, а інші заплачу потім, після похорону — як принесуть пенсію та продам на базарі два відра картоплі. Ще й пляшку самогону принесу — Катря обіцяла з неділі вигнати. Так що — як люди, так і я.

Гірко і соромно було слухати уболівання жінки — так, ніби це саме він, Петро Павлович, був винен у тих негараздах які обступили, душили стару
— Ви б вже йшли додому, Ганно Пилипівно.

Ніби не почула — щось інше займало її.
— Боюсь я, добрий чоловіче. Ох, як боюсь А що, як помру отут ускорях — де ж діти грошей на мене візьмуть? . А як — узимку?. А як ні з чого буде зробити труну? . У великих містах, кажуть, вже ховають у мішках, в яких ото всяку хімію возять. До кладовища везуть у труні, а там — у мішок і в яму. Та ще й за труну... за те, що привезли в ній, десять тисяч треба заплатити. Боюсь я, боюся!

Й затулила обличчя руками, заплакала, затрусилась... І раптом... раптом — крізь сльози, згублено, відчайдушне:
— Викопайте й мені яму, Петре Павловичу Викопайте! Я вже скоро... А до того доглядатиму, сторожуватиму, щоб ніхто не зайняв.
— Що ви? Що ви, Ганно Пилипівно — вкрай обурився вчитель.
— Ідіть звідси! Ідіть геть!
- Я заплачу. От, їй-богу, заплачу. Кіз продам
— Замовкніть! Схаменіться! Ідіть звідси негайно1 Негайно! — зірвався Петро Павлович зі звичного стану самовладання.

Пішла. Хитко, ніби аж помацки. Згубилася в хрестах.

Повертався додому по темному. Ледве набрався сили, щоб переступити через поріг.
— Гроші.. Ось ці... Однеси їй, Ганні Пилипівні.

Здивувалася. Але
— Завтра віднесу.
— Сьогодні! Зразу!

Лежав на подушках Падав свідомістю у небуття Світ — ніби перевертався йому в голові. «Викопайте й мені! Викопайте, й мені, мені»

На ранок Надійка, обливаючись сльозами, металась по селищу
— шукала добродіїв, які б викопали яму для чоловіка Не знайшла

Микола Щепенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22