Сайт города
СВАТОВО




СПОВІДЬ



Оповідання

Була десята година ранку і тому в чайній містечка В., куди мене закинули службові справи, більшість столиків пустувала. Чоловік з десять відвідувачів одержали все, що замовляли, і насолоджувалися їдою. Повна розкішна буфетниця Федорівна фарбувала собі губи і розмовляла про щось дуже цікаве з худенькою, сумною офіціанткою Зіною. З уривків фраз можна було зрозуміти, що мова йшла про розбитий посуд, про збитки, про міліцію.

Я сидів за столиком, проти великого вікна, за яким раз по раз проходили люди, їв чудовий український борщ (набагато кращий від того, який подають у столичних ресторанах) і мляво блукав поглядом по невеличкій, але досить охайній залі.

Двері відчинилися, і до чайної зайшов високий мужчина.
- Знову Надольку чорти принесли, - промовила з жахом офіціантка. І відразу ж почала збирати посуд із столиків.

Буфетниця зайняла своє місце і прийняла войовничу позу.

Мужчина кілька секунд стояв біля дверей, кроків за п'ять-шість від мене, і тому я міг досить добре його оглянути. Йому років тридцять сім. Худе бліде обличчя з молодими зморшками на лобі і в куточках рота. Під великими запаленими очима синюваті мішечки, які ще дужче старили. Руки довгі, інтелігентні. Костюм сірий з гарного матеріалу, але дуже заношений, брудний, постряпаний на рукавах. Брудна сорочка, засмальцьований зсунутий набік галстук, старі потріскані черевики жовтого кольору. Я знову перевів погляд і зустрівся з очима того, кого назвали Надолькою. Зустрівся і не міг відірватися. Я ніколи не бачив таких очей. Власне, не самих очей, а того вогню почуттів, який палав у них. Порив, зупинений нездоланною перепоною, радість, огорнута непроглядною темрявою, гнів, розбитий на дрібненькі іскорки, і глибокий бездонний сум, і густий, важкий відчай, і невідворотне приниження. Мене зацікавила ця людина. Мені захотілося поговорити з нею, заглянути в її душевні тайники, торкнутися чогось такого, до чого не доторкується ніхто.

Немов відчувши це, Надолька поглянув на мене і легкими широкими кроками ступив до столика.
- Добридень. Пробачте мені, товаришу.

Голос у нього хрипкуватий, але не приглушений, не подразливий, як це іноді буває, а відкритий, рівний і густий, приємний.
- Будь ласка, будь ласка. Слухаю вас,- сказав я, невідривне дивлячись йому в обличчя.
- Ви можете замовити мені сто грамів горілки? Лише сто грамів?-мовив він благально, однаково готовий і до вдоволення прохання, і до відмови.

Видно, не вперше йому звертатися до сторонньої людини в таких справах, але не можна було й не помітити, яке велике страждання приносить це йому.

Я запросив Надольку до столу, замовив йому горілку, закуску. Тимчасом мій компаньйон незручно сидів навпроти і дивився на мене з сумом і, як мені здалося, з жадібністю. Ми познайомились.
- Іван Степанович, - назвав себе співбесідник і простяг свою довгу, давно не миту руку.

Його тонкі пальці були холодними, сухими, як дерево. - Іван Степанович... Був Іваном Степановичем, а тепер став просто Надолькою. На дольку чорти принесли, - повторив він, сердито блискаючи очима в бік буфету. -Надолька- це значить шушваль, пройдисвіт, непотреб. І трохи згодом додав:
- Коли б ви знали, що таке приниження в очах усіх, хто живе навколо тебе! Коли б ви знали, що таке невір'я людей в тебе, в твою совість, в порядність, в майбутнє. Це смерть. Це більше смерті, дорогий товаришу.

Як тільки офіціантка поставила на стіл склянку з горілкою, рука мого нового знайомого прилипла до неї.
- А собі ж?
- Не можна. Утримаюсь.

Іван Степанович поглянув на мене здивовано, але не сказав нічого, поніс склянку до рота. Руки його дрібно тремтіли, погляд опустився в горілку. От зараз він ковтне рідину разом з посудиною.
- Ви знаєте, що таке безвольність? - раптом запитав він, зупинивши руку біля самого рота.
- Безвольності не буває. Є небажання користуватися своєю волею і зневажливе ставлення до її проявів.
- Тоді я виняток, виродок. У мене немає чим користуватися і немає чого зневажати.

Іван Степанович поставив склянку на стіл, але з руки не випускав її.
- У мене нема волі, - оголосив він урочисто. - Власне ні, у мене дві волі, які весь час борються між собою. Але перемагає завжди од на. Випий ще! Пий! Пий! Пий!
- Це тому, що ви не довіряєте іншій. Вона вам не до вподоби.
- Не до вподоби? Дорогий товаришу, ви ні чого не знаєте... Коли б ви знали...

Іван Степанович різко відвів руку од склянки, блискав очима, кусав губи. Заговорив жорстоко, докірливо:
- Я теж був людиною... Учителем... Дітей учив. Іван Степанович! Іван Степанович! Інакше ніхто й не знав. Доповіді читав людям, на конференціях виступав, партійний квиток носив у кишені. І обома руками підпер голову, глибоко дихав.
- Усе, як сон. Наче й не було.
І замовк.
- А потім що сталося? - запитав я обережно.
- Що? Це так само важко визначити, як те, коли кінчається день і коли починається ніч. Раз з получки випив, вдруге. А потім частіше, частіше... Знайшлися друзі, знайшлися причини для зустрічі з ними, знайшлися гроші. Я приходив п'яним додому все частіше...
- Почалися сварки з дружиною?
- Власне, спершу вона тільки сміялася: "Що це з тобою, Ваньо?.." Хороша в мене дружина, ох хороша. Любочкою звуть... Любов Михайлів на. Худенька така, струнка, як дівчина. Посадить, було, на стільця: "Давай я тебе роззую..." Іван Степанович примружив очі, страждальне дивився кудись у далечінь.
- Але яка жінка витримає таке,- говорив він далі. - Прийшов якось п'яний, брудний. А Любочка й каже: "Ну, це вже занадто. На людину не схожий..." Тут мені б перетерпіти, повинитись. А я злютував: "Так я не - людина? Ах ти ж..." І вилаявся так, що Любочка аж зіщулилась. При двох малих дітях вилаявся. А потім ще й вдарив дружину. Вперше в житті вдарив, негідник. Вона потім кілька днів зі мною не роз мовляла, а я сердився. Тут би підійти до Любочки, на коліна стати, просити. А я шукав причини, щоб звинуватити її. А на себе: "Ну й випив. Ну й що ж тут такого... Усі випивають..."
- Кінчилося тим, що знову напився до нестями і з'явився додому наче звір роздратований. Як і чекав, Любочка зустріла мене гнівом. "Ні, ні, далі, каже, я не можу. Завтра ж їду до мами". Розлютував я на Любочку, втратив усяку рівновагу. Побив. Взяв сокиру і заходився трощити все, що було під рукою: посуд, дзеркало, стільці. Шафу розбив, костюм порубав, вікна... Я б'ю, а вона пригорнула до себе діток... Михайлика і Олечку... і дивиться на мене, дивиться. А очі як скло побите - іскрами засипані, гострі. Як згадаю, так і зараз страшно.

Іван Степанович зупинився, стис губи. А я дивився на нього і думав про те, яким поламаним і трагічним буває людське життя.
- Потім мене забрали в міліцію... Прийшла Любочка... Запекти б мене туди, де Макар і телят не пас. А вона: "Відпустіть його. Він тут ні при чому. То я винна в усьому". Півдня билася: "Відпустіть!" В усього районного начальства побувала. Благала, плакала, а таки домоглася, щоб пустили...
- Разом додому йшли. Мовчали. Зайшли в хату. "А тепер допоможи мені зібрати речі",- сказала - ножем різонула Любочка. Я просив, клявся, обіцяв. Але вона поїхала. Кинула. На прощання ще й замовила: "Такий не приходь".

Я засуджував тоді її вчинок. Спершу засуджував. А потім подумав: правильно!.. До краю ж дійшов. За день п'ять карбованців бувало проп'ю. А дитині троячки на черевики не знайдеться. Жінка клопочеться, що на сіль десять копійок нема, а я карбованці в чайну несу. Босі всі, голодні.

Іван Степанович зупинив очі на мені. Дивився суворо, образливо, вимогливо.
- Без дружини лишився... Дітей нема. З роботи звільнили. З партії виключили... В лахмітті зостався... Зневага... Презирство... В грудях уже пече... В голову кров стука... А через що?- майже вигукнув він, перекосивши обличчя. Скреготнув зубами: - Усе через неї, проклятущу, через горілочку оцю.
- Так киньте її.
- Кидав. Скільки разів вирішував: "Ну, все - більше і в рот не візьму". День тримаюсь, другий, а потім... Заборонити б, знищити б в усьому світі оцю отруту, оце горе людське, оцю погань, яка з'їдає гідність, совість, розум - усе те дороге, що ми набуваємо протягом десятків років, протягом усього життя... Гадина! - вигукнув Іван Степанович на всю чайну. Схопив склянку, стиснув її так, що мені почувся тріск, і з усієї сили кинув під ноги. Підхопився, оскаженіло топтав скло на підлозі. І сміявся, і сльози заливали йому обличчя.
- Зіно! Міліцію! - вигукнула злякано буфетниця Федорівна.
- Не треба міліцію. Тепер не треба.

Микола Щепенко .


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22