Сайт города
СВАТОВО




Тьотя Мотя



Новела

— Увага, увага! — на горизонті тьотя Мотя!
— Рятуйтеся хто як може — насувається гроза холостяків і нежонатих хлопчиків!..

У гуртожитку регіт. Регіт і тривожне пожвавлення: той сміття з ліжка змітає, той недокурок з підлоги підбирає, той під подушку щось ховає.

До кімнати заходить прибиральниця. Це похмура худа жінка років сорока п'яти. Шкіра на її восково-жовтому обличчі — ніби відстала від тіла і зім'ялася, як тонка тканина, сумні очі занурені в орбіти так глибоко, що не розгледиш їх, вуста бліді, мережені дрібними зморшками.
- Ну, як ви тут, хлопчики? — запитує вона глухуватим грудним голосом.

І, як завше, сутулиться, як завше, з віником в одній руці та ганчіркою у другій, короткими нечутними кроками рухається поміж рядами ліжок.. Не просто рухається: там витре щось, там вимете... й не просто витирає та підмітає, а ще й зауважує:
— Палити цигарки — в сіни, хлопчики... Для бамажок он корзина є, хлопчики. Ноги краще витирайте, хлопчики..

Прибиральниця не каже нічого образливого, але хлопчики, тобто-теслярі, муляри, монтажники будівельного управління, сердяться. Зневажають вони цю жінку. За те, що вона заважає їм робити те, що хочуть... за те, що постійно стежить за ними, як за малюками Зневажають, тому і звуть її злюкою-звірюкою. І не промовляють цього образливого прізвиська при ній тільки тому, що вона набагато старша за них, надто згорьована. надто справедлива в своїх зауваженнях А може тому, що приязно зве їх хлопчиками.

Та от тьотя Мотя наближається до ліжка Стьопки Коржа. Ну, зараз буде — хто-хто, а Стеха відчебучить щось незвичайне. Ото якось ослін до дверей приставив — і він загримів перед прибиральницею так, що вона аж скрикнула, скочила назад... Іншим разом гасу налив у ту воду, якою жінка підлогу миє. А потім сам же погрожував кинути запаленого сірника...
— Тихше, тихше, тихше, корешки, — злодійкувато підморгнувши, шепоче Корж. І падає в ліжко.

Вся увага — до Стехи: що буде далі?

А далі сталося таке. Наблизившись до Коржевого ліжка, тьотя Мотя передовсім побачила на чистій ковдрі брудні чоботи, а потім вже й одягненого у робоче Стеху. Корж лежав, прикинувшись п'яним.
— Що це ти, хлопчику, як те поросятко? — тривожно мовила жінка, вражена тим, що побачила.
— Не торкайтеся до нього — він буйний, коли під градусами, — давлячись сміхом, попередив прибиральницю Коржів сусіда по ліжку Льонька Сіроштан.

Але жінка ласкаво поклала руку на плече Стехи, промовила:
— Вставай, хлопчику... роздягнися, роззуйся. Хіба ж так можна?
— Що? — раптом зревів Корж. І зірвався з ліжка, як той тигр, плигнув до прибиральниці. — Р-р-рознесу! На тріски переведу!
Та ще й молоснув по ліжку кулаком так, що воно аж болісне рипнуло.

Тьотя Мотя випустила з рук віник, поточилася-позадкувала .. Та так — вставившись зляканими очима на Коржа, який насувався з пудовими кулаками, — й у двері висунулася.

Гуртожиток здригнувся від реготу.
— Тихше, тихше, тихше, корешки, — незворушно промовив Корж і поважно пішов до свого ліжка.

Та добряче насміявшись, хлопці принишкли — схаменулись: що тепер буде? Усі висловлювали впевненість, що, хоча раніше прибиральниця ніколи і ні на кого не скаржилася начальству, цього разу напевне заявить. Отже, не сьогодні, так завтра Стежу викличе Іванушка (так вони нарікли начальника будівельного управління) І зніматиме з нього стружку. А може, й з роботи пожене, бо ж суворий дуже. Тож увесь вечір вимудровували для свого дружка найгеніальніші засоби, за допомогою яких він мав викручуватися з такого скрутного становища.

Та ні зразу, ні наступного дня прибиральниця нікуди скаржитися не пішла. Але Іван Гаврилович Демчак, керівник будівельно-монтажного управління, про все дізнався й терміново викликав прибиральницю до свого кабінету Вона прийшла і була цілком спокійною, навіть веселою.

Демчак — по-військовому підтягнугий, бритоголовий, зіркий — сидів коло столу, писав щось.
— Здрастуйте, здрастуйте, Мотроно Власівно, — голосно відповідав він на привітання жінки, не відриваючись від своєї роботи.
— Як почуваєтесь? Як ся маєте, Мотроно Власівно?
— Добре, спасибі за турботу.
— Як працюється?
— Усе гаразд
— Гаразд?! — з ноткою злої іронії промовив Демчак. І поклав на стіл ручку, відсунув папери, дивився на жінку примруживши очі, ніби приціляючись. — А що вчора в гуртожитку було? — Запитав суворо.
— В гуртожитку?! Нічого такого не було, — відповідала вона незворушно.
— Нічого?! Так таки й нічого такого не було? То, може, якесь не дуже таке було? — наполягав Демчак.
— І не дуже такого не було! - - жорстко промовила прибиральниця.

Демчак не по своїх роках легко та пружно підхопився, вийшов із-за столу.
— А хто з кулаками кидався? Хто погрожував? Від кого тікали? - вигукував він, викроковуючи туди-сюди.

Мотрона Власівна також підвелася.
— Значить, заслужила, — проказала вона болісно.
— Заслужила? — підхопив нальоту Іван Гаврилович — Знову захищаєте отих своїх хлопчиків По голівці гладите, нюнькаєтеся... А вони за це вам на шию сідають .
- Не сідають Не сядуть.

Демчак грізно зупинився біля неї.
— Терпите, маскуєте... А я не потерплю такого неподобства в управлінні Корж? — запитав злісно. — Знову він? Знов його вибрики? — вигукував, не дочекавшись відповіді. — Ну! Ну зачекай, хуліганюго! — погрозився кулаком.

Мотрона Власівна довго мовчала. Дивилася кудись мимо Демчака і — то радість якась спалахувала в її очах, то болюча скорбота захмарювала їх. Опустилася на стільця, проказала притишеним голосом:
— Ви, Іване Гавриловичу, були хлопцем?

Це несподіване запитання вразило Демчака — він знітився, пішов до столу, сів на своє місце.
— Був, Мотроно Власівно, був колись. — Одказав з недоречною усмішкою.
— А він не був, — задумано, дивлячись не на начальника, а на щось своє, промовила жінка.
— Хто — він? — не второпав Демчак
— Він, Стьопа.
— Який Стьопа?
— Стьопа Корж.

Іван Гаврилович розсміявся.
— То прямо з колиски — до нас на будівництво?

Мотрона Власівна не зреагувала на глумливий сміх Демчака, вела так же — ніби для когось іншого — рівним упевненим голосом:
— У кожного, мабуть, чогось не було в дитячі роки. У нього, в цього хлопця...

Та тут саме постукали в двері і зайшов він, Стеха Корж. Переступив поріг, стругнув гострим рішучим поглядом Мотрону Власівну, за тим Демчака.
— Викликали?
— Викликали, — суворо одказав начальник. — Сідай
— Насиджуся... як затараторите туди, — відповідав хлопець, не ворухнувшись

Демчак вийшов із-за столу.
— Ну, баламуте безсоромний, що ти іще встругнув?
— Та вам же он розказала... розказали, — різонув він злим поглядом Мотрону Власівну, що сиділа, сумно похиливши голову
— Розказали, — мовив Демчак. наблизившись до Стехи, який сміливо, навіть визивно дивився на нього. — І доки ж це буде? — запитав суворо
— Доти, доки не проженете... доки не заберете від нас оцю тьотю Мотю, — випалив Корж заздалегідь надумані слова

Мотрона Власівна підвела голову, густо почервоніла, але дивилась на хлопця співчутливо і чомусь соромливо.
— Виженемо, — рішуче сказав Демчак і пішов до столу. Але не сів.
— Тільки виженемо не тероризовану вами Мотрону Власівну, а тебе. Тебе І кожного, хто бешкетуватиме, порушуватиме дисципліну, порядок. Ясно?
— Ясно і пойнятно. Можна йти?
— Іди. І знай: цього разу тобі не минеться.
- Не забуду, — промовив Корж і круто обернувся.
- Стешу!.. Хлопчику! — ледве чутно промовила Мотрона Власівна. І підвелася...

Та Стеха прожогом вихопився геть. Якийся час у кабінеті панувала тиша. Першим заговорив Демчак:
— Ну, от і результат! Любуйтеся, милуйтеся, шановна Мотроно Власівно! — і чекав її збентеженості, розгубленості.

Та, на превеликий подив начальника, жінка заговорила про те, чого не дала висловити раптова поява хлопця. Заговорила тим же задумливим голосом, з тим же почуттям уболівання.
— У нього, в цього хлопчини, не було радощів у дитинстві.
— Ви так гадаєте?
— Не гадаю, знаю. Він до нас звідки прийшов?
— З профтехучилища, звісно.
— А туди — звідки?
— Туди? А туди, певно ж, з дому.
- Ні, не з дому, Іване Гавриловичу. Ні. Дім у нього відняло горе. Померла мати... Батько привів іншу... хлопець утік до немощної тітки. Жив у парі з обуренням, сумом, відчаєм. От і зганяє злість. Демчак намірився заперечити, але передумав Підвівся, пересів ближче до жінки.
- Ну! ну і?.

Мотрона Власівна поглянула на нього з гідністю, вела далі:
— У Льоні. . є такий хлопчина — Льоня Сіроштан. Так у нього не було справжнього друга... доброго друга-радника. У Вітальки Кожушка не виховано поваги до чистоти, до порядку... не прищепили йому цього. У Ігоря Мищенка не закладено шаноби до старших
- І ви справді такої думки, що у кожної людини чогось не було за молоду, щось втрачене? У вас от чого не було? Жінка відповіла не зразу
— У мене радості материнства не було, — мовила сумно. А потім — так як мимохіть: — Є. звичайно, люди, в яких і в дитинстві, і в юнацтві, і пізніше все було .. все, чого бажалося
— Я! У мене от усе було, — впевнено промовив Демчак

Мотрона Власівна поглянула на нього невесело.
— Ні, не все
— Не все?! А чого ж, чого в мене не було?
— Зла, горя не було. Через те й не вмієте робити людям добро.

Демчака це дуже обурило — підхопився, повернувся на своє місце.
— А яке добро ви маєте на увазі? — проказав, насупившись.
— Добре добро.
— Тож догани, які мені доводиться писати в наказах, — це зло?

А звільнення з роботи — тим паче?.. Виходить, що адміністратор не може бути добрим, бо ж він не може не карати безпорядки?
— Адміністратор — не для того, щоб карати, а для того, щоб не було потреби робити це — впевнено сказала жінка і підвелася, щоб іти.

Демчак не зразу знайшов, що сказати на це.
— Так, так... Ну. Так це за те, за оту добру доброту вас, Власівно, хлопчики тьотею Мотею величають?
— За те ж, за що вас, Іване Гавриловичу, Іванушкою звеличують.

Демчак підхопився як ужалений.
— Іванушкою? Іванушкою-дурачком? — вражено вигукнув він. І аж ухопився за лисіну, заметався по кабінету. — Іванушкою! Не можу повірити. — І скрутно крутив головою, гірко сміявся. А трохи заспокоївшись, сів до столу, набундючився.
— Не розуміє нас молодь., хлопчики оці.
— А може, ми хлопчиків? — завважила жінка вже з дверей.

Спроквола ідучи від контори, Мотрона Власівна роззиралася на всі боки — їй хотілося побачити Стеху і якось заспокоїти його, запевнити, що все зробить задля того, щоб його не звільнили з роботи Але Коржа вже ніде не було.

«Трапиться машина — туди, на будівлю поїду», — вирішила вона.

Та в радгосп, де бригада Коржа будувала школу, їхати не довелося — за кілька годин там трапилася подія, яка потрясла жінку до глибини душі.

Коли Корж був у Демчака, його друзі стояли в приймальній І чули всю розмову, яка точилася в кабінеті. Тож свого друга вони зустріли бурхливим схваленням
— Законно, Стехо, одрубав
— Тьотя Мотя нехай почухається. З'явиться — ще не так...
— Прожене Іванушка — ми теж підемо.

В дружньому захваті Л ьонька Сіроштан запропонував завернути до «забігалівки» і сприснути цю подію . Та раптом рішуче заперечив Стеха:
— На школу! Сьогодні ж виставити усі крокви.
— А крана ж то не замовляли, — зауважили друзі.
- Руками піднімемо, — настійно мовив Стеха і закрокував до машини, що чекала на них.

А ще й дощик накрапує, — ніби зовсім не до розмови промовив Ігор, випереджаючи Стеху.

Стягнути важкі крокви за допомогою вірьовок та інших підсобних засобів на двоповерхову височінь будівлі, та ще під час отакої мжички — справа важка, ризикована. Але ніхто всерйоз не заперечив проти цього, бо ж бажання Стехи саме так довести Іванушці свою гідність, саме так «відплатити» йому за жорстокість, здавалося всім цілком природним, закономірним.

Приїхали в радгосп, до школи — і Стеха одразу ж поліз нагору, подав команду прив'язувати крокви. Щоб допомагати йому, на перекриття піднялися ще троє.
- Давай!.. Давай!.. Давай!.. — вигукував Корж дуже завзято, навіть відчайдушне, працюючи з друзями. — Іванушці напам'ять! Нехай знає наших!

Крокви пара за парою ставали на своє місце і дах набирав потрібну форму.
— За три дні не виставили б...
— Дає Стеха...

Та раптом... раптом — дикий скрик і Стеха полетів униз.

Моторошний жахла мить охопив усіх наверху і внизу. А затим хлопці кинулися до свого дружка. Стеха упав на каміння і лежав непритомний Кров клекотала в нього через рот і змішувалася з піском, вапном, тирсою Приїхала «Швидка допомога», Стеху повезли до лікарні.

Дізнавшись про те, що для порятунку Коржа потрібна донорська кров, усі його друзі побігли до лікарні Але в жодного з них не виявилося тієї групи крові, яка була потрібна Стеху відправили літаком до обласного центру

Сумно стало на будові Гірко працювалося, гірко відпочивалося.

Як там з другом, який тепер став для друзів найдорогшим? Що з Стехою?
— А ви з'їздіть до свого побратима. — якось порадив Демчак, розмовляючи з хлопцями.

Друзі перезирнулися здивовано — не чекали такого від Іванушки
— А машину дасте?
— Можна й машиною.
— їдьмо! їдьмо!

І от вони, семеро корешків. йшли до обласної лікарні. І хвилювалися дуже — яким тепер став їхній дружок? Стеха вийшов до друзів на милицях Він багато змінився за цей місяць хвороби. То обличчя було округле, рожеве, а це стало блідим, з западинами на щоках; то очі здавалися опуклими, гарячими, а це заямилися, дивилися якось допитливо, суворо; ніс потоншав загострився, вуста зблідли, на чолі і з обох сторін рота з явилися зморшки...

У всьому змінився Стеха, а от звички своєї не кинув. І — тихше, тихше, корешки, - вітав він друзів з люб'язною посмішкою.

Посідали на лаву, запалили цигарки завели неквапну балаку. Теревенили про те — про се, а потім Льонька Сіроштан візьми та й бовкни:
— А знаєш, Стехо... у нас в гуртожитку тепер атмосфера — закачаєшся. Озон!
— Причина? — поцікавився Корж.
— Тьотя Мотя ж з того історичного дня своєї фігури й не показувала.
— Зникла з горизонту, як — підпрігся було й Ігор. Та не доказав того, що хотів.
— Тихше! — раптом гнівно одрубав Стеха І навіть замахнувся милицею. — Тихше, ви! На стружку!.

Друзі здивованими поглядами прикипіли до його обличчя. Несподівано побачили, що в нього якось по-новому зажевріли очі, затремтіли від глибокої образи вуста Неспроможні збагнути його душевний стан, пригнічено мовчали.

Стеха відклав милицю, соромливо зронив очі, заговорив неголосно, скорботно:
— МотронаВласівна — Даремно ми нанеї Несправедливо
— Так виказала ж, скаржилася ж

Корж заперечив гостро:
— Не було цього! Не було! Іван Гаврилович приїздив...
— Іванушка? — здивовано вигукнув Льонька.
— Іванушка! — з гіркою усмішкою та докором повторив Корж. І переконано, захоплено: — Ніякий він не Іванушка, як ми перехрестили, а полковник у запасі, командир дивізії, заслужена людина.. І правильно, що ганяв нас. в люди виводив — І, трохи помовчавши:
- Він сам сказав, що Мотрона Власівна не скаржилася, а ще й захищала нас Чесне слово дав

Хлопці принишкли, чекали, що говоритиме Стеха ще. А він обвів поглядом друзів, вів далі схвильовано, зворушено:
— Мотрона Власівна супроводжувала мене сюди... Матір'ю моєю назвалася, щоб залишитись тут... Санітаркою працює... Кров мені.. свою дала — в неї така, яків мене.. Від ліжка не відходить.
— І, дивлячись кудись убік: — У Мотрони Власівни багато горя Батько на війні загинув, матір фашисти вбили... чоловіка в Афганістані., син., зразу ж після народження... — І змовк. І на всю глибочінь душевну затягнувся димом цигарки, віддихався, додав:
— Вона тут за вами... про вас тільки й балачки...

З дверей лікарні вийшла жінка в білому
— Стьопа! — неголосно гукнула вона, прямуючи до нього — Тобі довго не можна. Зараз же — в ліжко — А побачивши, хто з ним, аж засміялася. — Здрастуйте, хлопчики!
— Добридень Мотроно Власівно! — відгукнулися дружно. І повставали, звільнили їй на лаві місце
— Сідайте, — шанобливо запросив їі Стеха.

Мотрона Власівна по-молодому легко сіла поряд, чепурила на собі халата, люб'язним поглядом обгортала своїх хлопчиків. А вони невідривне дивилися на неї Дивилися І кожному хотілося сказати їй своє найдобріше слово Та. тільки червоніли соромливо.

Микола Щепенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22