Сайт города
СВАТОВО




ПРОЩАЙ, РІКА



Новела

Гострий пекучий біль забиває подих, жахливе почуття втрати стискає мозок. Таке болюче диво бачу вперше: від цілої ріки не залишилось і мокрого сліду. Втекла, загинула, висохла до останньої краплини. Як часто заздрив її безсмертю, та от приїхав через п'ять років, а її вже немає і ніколи не буде. Тільки береги, колись могутні, красиві, тепер осиротіло журливі, безпорадні, немов підлітаюче у безвість життя, свідчили про її віковічність і раптову смерть. Не хочеться вірити, що вона вже ніколи не повернеться до нас і ми більше не побачимо її чистих, неначе сльози землі, вод, не потрапимо в цілющі обійми її лоскітливої прохолоди, не почуємо тихого плескоту ледь помітних хвиль, не поміряємось з нею силою, як бувало в дні весняних повеней, коли під її могутнім натиском береги слухняно пірнали під вируючі хвилі, підіймаючи догори тільки лапаті гілки старезних верб, що нагадували руки казкових велетів. Скоривши береги, вона шалено виривалась на волю, затоплювала сади, луки, десятки хат. Тільки найсміливіші вступали тоді в нерівний поєдинок з нею. На маленьких човнах вони мотались від хати до хати, подавали допомогу потерпілим. Та навіть і в такі трагічні хвилини, коли все село тонуло, пливло, захлиналося, люди не нарікали на свою долю, не скаржилися, що їм випало жити по сусідству з такою неспокійною річкою. А заспокоївшись, вона винувато поверталася в обійми своїх берегів і за літо сторицею обдаровувала всіх потерпілих у дні її весняних буйств. І так було споконвіку, з того самісінького дня, коли вона, прийнявши на свої береги перших поселенців, стала колискою невеличкого нашого села і протягом довгих віків була найголовнішою в його долі. Зараз не можу навіть уявити, як би складалось наше життя, не будь у нас ріки, з любов ю названої далекими пращурами Красною, значить, красивою.

Розіпнутий між берегами, висить старий дерев'яний міст, наспіх збудований ще в перші дні після війни. Посивілий, розсохлий на пекучому сонці, тоскно поскрипує він на вітрі, навіює невтомну журбу. Люди давно уторували дорогу поруч з ним прямо по дну загиблої річки, неодноразово збирались розібрати його на дрова, та все не насмілювались: боялись, раптом вибухне щось у природі і річка несподівано повернеться, як же тоді без мосту...

Не знаю, чому в пам'яті зринає моя перша зустріч з річкою. Може, тому, що вона взагалі моя перша пам'ять. Довго боліли в мене очі. Ні місцевий лікар, ні районний очник нічим не змогли допомогти мені. І тоді мама пішла по допомогу до баби Петрячки, славнозвісної знахарки. Вона й порадила понести мене вдосвіта до річки й промити очі річковою водою. Чого тільки не зробить мати для своєї дитини, яких порад не послухається. Сонце ще тільки збиралося прокинутись десь за горою, а мама вже несла мене садами, залитими білим цвітінням. Над нами стоголосо перекликалися птахи, відчайдушне заливалися піснями солов’ї. Довгождана річка з'явилася зненацька з-за величезних верб, квітуючих вишень та яблунь. Та й не річку побачив я в першу мить — школу, дерева, церкву. Перевернуті головами долу, вони відбивались у величезному дзеркалі ріки. Від подиву я затамував подих, дужче притиснувся до мами.
— Бачиш,— прошепотіла вона,— школа, дерева, церква кожного ранку вмиваються в річці, тому в них не болять очі. Зараз і твої оченята карі промиємо джерельною водою, і вони більше ніколи не будуть боліти.

Переборюючи невимовний жах, я обережно опустив руки в холодну сріблясту воду. Від берега повільно попливли легенькі кола, поблискуючи в першому промінні сонця. Церква, увінчана золотими хрестами, дивовижно переломилась на запрутинках хвиль, затремтіла, погойдуючись, і знову стала як була. З тієї першої зустрічі з рікою я полюбив її більш усього на світі. Ні ліси, ні гори, ні зорі— ніщо не вабило мене з такою незборимою силою, як вона. Кожного разу я підходив до неї з якимсь святим тремтінням у душі, подовгу стояв на березі, вслухаючись у тихий шепіт її вод, в шелестіння старих верб. Скільки перебачила вона всього за своє довге життя, які незвичайні історії могла б повідати людям. Мільйонам закоханих вона віддавала свої береги для перших зустрічей, скільки поцілунків віднесла в небуття на своїх ніжних хвилях. Були там і мої поцілунки першої любові, і мої перші радощі і муки. Все відлетіло кудись у безвість і все залишилось зі мною. Не стало тільки ріки — мого вірного друга дитинства, моєї першої любові. І так раптово спливла вона в небуття, навіть слів прощання не встиг промовити їй. А старий дерев'яний міст, забутий людьми, ще сумніше вискрипує тугу за своєю рікою, і ніяк не можу збагнути, навіщо його так розіп'яли поміж двох берегів.

Микола Мащенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22