Сайт города
СВАТОВО




КОСОВИЦЯ



Новела

То була перша повоєнна косовиця. Трава вигналась така соковита, густа та висока, що косити її було б важко навіть знаменитим косарям. Та де їх набрати, отих косарів, коли з війни не повернулись на косовицю сотні чоловіків? І вирішила мама замінити хоча б одного. Може, згадався їй Григорій, легендарний меловатський косар?

Готувалась мама до косовиці серйозно. Ще звечора поклепала косу, добре нагострила її, до схід сонця збудила мене.
— Ходімо, синку, на луки: голова обіцяв сьогодні нагодувати косарськими галушками.

Протер я очі, і пішли на луки. Мама була єдина жінка серед косарів, і тому відразу ж взяли її на кпини:
— Кирилівно, на першу «ручку» станеш чи там, у хвості?
— Та ви що, подуріли? Що ж ми кутильгатимемо за бабою?
— Де скажете, там і стану, — відповідає мама, а я вже схопив камінь, готовий жбурнути його якомусь жартівникові в лоб. Така вдача в мене була: тільки кину, обов'язково влучу або в лоб, або в око.

За око мама боляче била мокрим налигачем. Намочить у кориті й б'є.
— За що ти йому засвітив в око крейдиною? Ану, кажи!
— Безбатченком дражнився.
— Тепер, синочку, безбатченків багато. Як будуть усі очі вибивати, не вистачить очей...

У світанкову тишу ввірвався косарський передзвін.
— Почали! — гукнув бригадир, і зашуміла під косами росяна трава.

Мама всетаки не стала у хвості, і на неї відразу ж почали насідати ті, що плелись позаду. За кілька хвилин один наблизився до мами настільки, що його коса шугала в траві прямо біля маминих ніг.
— Зійди, Тетяно, з «ручки», бо п'яти підріжу!

Мама озирнулась, діватись нікуди — поступилася місцем. А за якусь мить уже інший кричить їй:
— Бережи п'яти, Кирилівно, підріжу, не подивлюсь, що красиві! Вибухнув сміх. Камінець випав з руки, я підбіг до мами.
— Ходімо додому. Не хочу косарських галушок!
— Почекай ще, синку.
— Тікай, Тетяно, бо таки підріжу!
— Спробуй підрізати, дурило,—різко озирнулася мама і так зло замахнулась на нього косою, що той тільки рота роззявив.

І наче хто підмінив її. Шумить трава під косою, іскриться роса на руках, на щоках. Мокре ситцеве плаття туго облягло її худеньку постать, і мама здалася мені від того ще меншою серед косарів. Та вона вже сама кричить:
— Микито — розбите корито, поспішай! А то п'ятки під ріжу, не подивлюсь, що некрасиві...
— Язика бережи, щоб я тобі його не підрізав, — огриз нувся Микита, та мамина коса уже вжикае біля його чобіт. Він розуміє, йому не втекти вперед, а поступитися місцем жінці не наважується: засміють!
— Зійди з «ручки», бо підкорочу твої довгі ноги,— напосідає мама і тупою спинкою коси тицяє Микиту по чоботах.

Той відскакує убік, як підстрелений:
— Ти що, здуріла?!

Регочуть косарі. Я стрибаю по траві:
— Підріжте, підріжте ще одного, мамо!

А вона й справді наздоганяє вже іншого. Косар виявився смирним: як відчув холодок коси біля босих ніг, мовчки одступив, зате який галас здійняли інші!
— Що ж це діється, братове! Баба отакої виробляє з нами!

А тим часом від маминої коси зійшов з «ручки» четвертий... шостий... дев'ятий. І ось нарешті попереду залишився один — той, що перший питав, де мамі стати — в голові чи в хвості.
— Надірвешся, Кирилівно!—кричить він.—Опам'ятайся, побережи живота! Куди ти пнешся, господи?!

Та марно! Осміяний з усіх боків, і він поступається мамі місцем. А мамі тільки й вистачило — махнути кілька разів косою і встромити її в землю.
— Оце втнула наша Кирилівна!..
— Та ти, мабуть, надірвалася зовсім? Боляче? Кажи!
— І боляче, і, мабуть, надірвалася. Та що було робити, коли треба і за себе постояти, та й вас, бовдурів, навчити поважати жінку!

Мама ледь трималася на ногах, важко дихала, зсудомлена болем. Та все одно була красива й горда в ту мить. Такою і запам'ятав її серед трав — назавжди...

Микола Мащенко