Сайт города
СВАТОВО




«СВЯТА» МАРІЯ



Новела

І за білими горами, і за синіми долинами — скрізь славлять люди Марію Петрячку, знамениту костоправку з нашого села. І звідусіль до неї їдуть, а то й летять по допомогу. І всім вона все лікує. Хворі душі — святим словом, нирки, печінку — настоями з цілющих трав, бешиху одшіптує таємничими молитвами, тільки їй одній відомими, ну, а вже там такі дрібниці, як руки, ноги, лаштує прямо на очах у всіх. І тут таки правди ніде діти: вміє вона ото, як руку виб'єш або ногу вивихнеш, поставити все на місце миттю — тільки і встигнеш що закричати на весь світ або лайку таку загнути від болю, що аж берест зів'яне. І навчилась вона тому ділу, кажуть, як носило її по фронтах ще у громадянську в якійсь козачій дивізії санітаркою. Там прославилась вона вмінням дуже швидко повертати козаків у сідла, особливо тих, що обламувались, падаючи з коней у скажених кавалерійських атаках. І в наших некозачих краях хутко росла слава її діянь. Пішла навіть чутка, що вона не проста баба Петрячка, а свята Марія — посланка Божа, що має витворити на землі велику місію добра. Хвороби, нещастя примушують вірити в найдивовижніші легенди. Тому і їхали, і летіли до неї люди, в надії на щастя повернутись назад здоровими. А за ту велику надію вони везли Петрячці багато грошей, курей, тисячі яєць. Свята Марія була невибаглива і не цуралась ніякої плати — хто чим міг, тим і платив. Це робило її в очах хворих ще святішою.
Росла слава про неї, зростало багацтво її. Вже побудувала вона найбільший у селі цегляний дім на сім кімнат, цегляну кухню, вдвічі більшу, ніж наша хата, в якій зросло семеро дітей, обнесла своє господарство високим цегляним парканом, поставила міцні залізні ворота з одним маленьким оком, що закривалося зсередини залізною полудою, і почала в тій цитаделі вигадувати нові таємниці божі, бо вже потроху вмирала віра в чорні, гіркі настої з трав, котрі не повертали людям здоров'я, хоч і робили Петрячку багатою. Першою з тої цитаделі прудким птахом вилетіла чутка, ніби баба Петрячка почала час од часу замирати, тобто переставлятись духом на той світ. Спочатку то була її особиста справа — переставляється, то хай собі переставляється, казали люди, але потім вона почала носити звідти привіти від померлих матерів, батьків, синів. А їх же зразу після війни було дуже й дуже багато. Отож, повертаючись з далекої божої дороги, починала вона викликати людей, чиїх рідних нібито бачила на тому світі. Хоч і не всі поспішали почути її балачки, та двір ніколи не порожнів. Дорого обходились людям привіти з того світу й розповіді Петрячки про те, як живеться по той бік земного буття. Кілька років носила вона пошту з того світу, загрібаючи тисячі до своєї цитаделі. Але й цього Петрячці видалось замало. І тоді ще одна чутка прямо-таки вибухає над селом: свята Марія вже не тільки переставляється на той світ, не тільки сама зустрічається з померлими, а й влаштовує розмови з ними всім, хто побажає та не поскупиться на гроші, бо то ж не прості розмови, а загробні. Чутка вразила людей і зависла над селом аж під хмарами: ніхто не наважувався першим дістати її звідти, помацати, та й сама Петрячка не поспішала, очікувала слушного випадку, щоб не розміняти свою страшну вигадку на мідні п'ятачки. І горе людське не заставило довго чекати: тяжко захворіла Ольга Гнилицька, а єдиний її син Іван працював уже більше року десь на краю світу — на Курилах. Побачити хоч на мить сина було її останнім бажанням. Та суворі непогоди затримали його на кілька днів на далеких аеродромах, І він назавжди спізнився на останнє побачення з матір'ю.
У тому великому горі й надибала його Петрячка. Одразу атакувала бідолаху розповіддю про свої вчорашні мандри на той світ, про зустрічі там з його матір'ю, про те, як вона жаліється на нього, плаче та побивається, що єдний син не приїхав провести її в останню путь. А ще, сповістила свята Марія, мати Іванова просила влаштувати їй розмову з ним, хоче почути його голос. Того ж таки дня в темному, як склеп, домі Петрячки відбулась перша загробна розмова сина з померлою матір'ю. Звістка про неї миттю облетіла довколишні села. І посунули люди до Петрячки на розмови з рідними, яких уже немає на цьому світі. Кожна розмова — то сльози, горе людське. З якого ж заліза треба було мати святій Марії серце, щоб воно все витримало і не розірвалось.
Іноді, для більшої переконливості, до черги, що зібралася, виходив Маріїн чоловік і жалібно сповіщав прихожан, що свята Марія Петрячка ще не повернулася з того світу, а тому призначені сеанси загробних розмов затримуються на невизначений час. Черги в саду Петрячки довшали, ціни підвищувались. І коли один сеанс загробної балачки обходився уже у сорок п'ять карбованців і два півники, не втрималась перед спокусою такого дива і моя мама.
— Синку, — сказала вона, — ти не сердься і зроби для мене добре діло. Давай сходимо до Петрячки, нехай вона влаштує й тобі розмову з батьком.
— Ви що, справді вірите в оті махінації, мамо?
— Та як тобі сказати: щоб вірить, так не вірю, але ж стільки людей за сотні кілометрів приїжджають за тими розмовами, а ми тут, поруч, — і ні разу ні з ким ще не поговорили. Уже й перед людьми незручно, кажуть, ми такі скупі, що й на розмову з батьком гроші жаліємо. Тож не відмовляйся, синку, я вже й заплатила, навіть трошки більше, бо попросила Петрячку влаштувати тобі розмову, коли вже нікого в неї не буде, щоб начальство не взнало та з роботи не вигнало тебе за оті загробні розмови...
Вела мене мама до святої Марії потай від усього села — навпростець через сади, через річку вбрід, через густі очерети лиману. Коли опинились ми нарешті у дворі Петрячки, нас зустрів її чоловік, неприємний тип, з волосатими, як у мавпи, руками. Він сидів на дровітні і так собі, ні для чого, цюкав сокирою.
— Почекай трохи, обірвався зв'язок з тим світом, то свята Марія щось там чаклує, — промимрив нісенітницю, і продовжуючи цюкати сокирою.
— От бачиш, — шепоче мені мама. — Таки щось тут є. Доки й не стемніло, чаклувала Марія. Нарешті волосаті руки загнали сокиру в дровітню.
— Слава Богу, пощастило-таки зв'язатись, — сказав і товстим пальцем з розчавленим нігтем вказав нам, куди йти.
Увійшли ми в двері першої веранди, пройшли в одну кімнату, другу й потрапили в прохолодну могильну темряву.
— Чекайте тут.
Заскрипіли двері, і запала тягуча, клейка тиша. Стоїмо, чекаємо. Десь на шибці міцно зашторених вікон дзижчить муха. Мама взяла мою руку. Я відчув її хвилювання.
— А вони нас тут не повбивають? — тихо спитала вона.
Тиша, очікування у цьому склепі ставало нестерпним. Нарешті з темної глибини, з того світу, знатця, долітає жіночий голос:
— Коля, зараз будеш говорити із своїм батьком, Павлом Андрійовичем. Почекай трохи, приготуйся, підійди ближче на кілька кроків.
Мама легеньким порухом руки благословляє мене на оті кілька кроків до батька. Щезають усі звуки. Чую тільки, як б'ється в жилах кров од люті. І раптом голос:
— Синку, Колю! Це ти? Не можу впізнати тебе, та й не дивно ж: тобі й двадцяти днів не було, як мене поїзд перерізав. Хоч, правда, мені казала свята Петрячка, що ти дуже схожий на мене. Я все знаю про вас. І що повиростали, слава богу, всі, і що вивчились, і що маму свою шануєте. Кланяйтесь їй та передавайте, що коли зможе, нехай і вона прийде поговорити зі мною. Як вона, бідолага, всіх вигодувала вас та в люди вивела. Бережіть її, вона ж для себе не прожила жодного дня.
Я слухав той голос і йшов на нього, бо нестерпно хотілося скоріше схопити за горло того, хто викаблучував із себе мого батька, хто отак знущався над святими почуттями.
— Тату, де ти, я йду до тебе! - кричу і поспішаю в темряву.
Коли я пробіг дві чи три кімнати і вискочив у двір, чоловік Петряччин уже стояв біля дровітні й цюкав сокирою.
— Поговорили? — питається, приховуючи хвилювання. Тільки я приготувався вихопити з його рук сокиру та прокричати йому найстрашніші слова, як з хати виходить мама. Я й закусив язика до крові.
— Спасибі вам і святій Марії, — сухо якось говорить мама, хапає мене за руку і веде з двору.
— Богу дякуйте, Тетяно... як вас по батькові, тільки Богу...
І все-таки не стерпілось мені — аж з-за воріт повернувся у двір, вихопив сокиру з дровітні й тихо, щоб мама не почула, кажу волосатому:
— Жорстокість свою страшну Богом прикриваєте! — і рубонув сокирою так, що дровітня розкололася надвоє. — Ще раз познущаєтесь отак над ким, тріснете, як дровітня, переставитесь на той світ назавжди!
— Що ти йому сказав? — спитала мама.
— Ще раз щиро подякував за добре діло.
— Ой, не добре тут діло! Ти не вір їм, бо вони й розум твій можуть затьмарити. Зрозуміла я: удвох вони отакі страшні штуки витворяють. Він, проклятий, його голос я одразу пізнала, нашого Павла Андрійовича представляв, а вона голос подавала з підвалу, а зовсім не з того світу, сатана рогата!
— Звідки ви про оте все дізнались, мамо?
— Кажу ж тобі, голос пізнала цього чорта, а потім, як ти побіг за ним у темряву, злякалась, подумала, що він може й прибити тебе чим-небудь, кинулась на вулицю, а він саме вискакує з дверей другої веранди. До дровітні підбіг і почав цюкати, а тут і ти якраз вибігаєш. Ну, ти бачиш, які чорти — за гроші і мертвих не бояться колошматити!
— Що ж воно виходить, мамо, і ви не вірите «святій» Марії, і я не вірю, а нащо ж ми їм п'ятдесят карбованців, два півники і сотню яєць відтарабанили? Давайте повернемось та витребуємо назад усе!
Та нехай вони краще подавляться і тими грішми, і півнями...— посміхнулась мама, і так їй стало легко на душі, наче позбулася якогось тягаря.

Микола Мащенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22