Сайт города
СВАТОВО




ОСІННЯ ДОРОГА ДО МАМИ



Новела

Із спадистих крил літаків повільно скочуються останні краплини теплого осіннього дощу. Прямо через калюжі, поміж літаками поспішаю до таксі.
— Куди? — стріляє таксист.
— До Меловатки! — одстрілююсь.
— Ого! Сімдесят кілометрів по бездоріжжі? Після таких дощів? Та ви що? Ні, дурних нема — не буде діла!
— Підвезіть, дуже прошу вас: запізнююсь безбожно. Літак затримався на чотири години, а тепер ще... Скільки треба заплачу — двадцять, тридцять, тільки...
— Сорок! — урвав мене таксист,
— Даю й сорок!
— Не кричи! — таксист озирається. Сідаю в машину.
— Поїхали швиденько.
— Гроші на бочку. А то траплявся вже мені один пасажирчик, щоб йому... Отак пообіцяв золоті гори, а я й повірив, дурень, потеліпався аж у Сватову. Довіз його до самісіньких воріт, а він, гад, зиркнув на лічильник і копійка в копійку розплатився. Під суд такого віддати, і того ще мало, ні слуху, ні голосу!
Останні слова його були схожі на лайку.
Віддаю гроші. Водій уважно порахував червоненькі десятки, подивився на мене великими циганськими очима.
— Миттю дотарабаню тебе до твоєї Меловатки, як не застрянемо десь у грязюці. Що ж там у тебе стряслося, що так поспішаєш?
— Мама дочку видає заміж, сестричку, значить.
— Ого-о-о! Одразу домовляємось; за кожну дірку від бублика в талоні платиш ти. Аякже, за таку швидку їзду можуть так засандалити — не відмолишся, не відхрестишся. Дивились «Калину червону»? От-от туди... Грошей у тебе багато, з-за кордону що привіз та спекульнув як слід, га?
— Ні.
— Як? Ти ще й досі не бував у чужих краях?
— Чому ж, був у Японії.
— Ого-о-о! Транзистор привіз, продай!
— Не можу продати: його подарували мені японські моряки в Хіросімі.
— Ясно, такі речі не для спекуляції. Високі матерії січу одразу. А жабенят там живеньких ковтав, у Японії? Кажуть, що капіталіст проклятий ще й досі жаб живих їсть. То ти пробував, питаю, жабенят живих?
— Ні, не довелось.
— Ну, щастя твоє! Висадив би з машини прямо на ходу. Та як це можна, щоб наша людина здавала свої позиції і ковтала живих жаб?!
Бачу на невеличкому шматочку фанери напис, точно такий, як у роки війни писали: «На МЕЛОВАТКУ!»
— Отут зараз почнеться їзданина, ні слуху, ні голосу! На Берлін легше було прорватись, аніж на твою Меловатку. От тобі й перше болото: виходь з машини, пробуй, чи є по коліна.
Ступаю в калюжу.
— По коліна немає!
— А може, то в тебе ноги такі довгі? Тікай з калюжі, буду прориватись!
Машина повільно в їхала в калюжу, посмикалась трохи та й забуксувала, сіла на «пузо».
— Так і є, що ноги в тебе ненормальні — коліна не на місці, обов'язково сходи до лікаря, як виберемось звідси, а поки що голосуй, Іване, доки тобі жаба й цицьки дасть у цій багнюці. Тобі-то що, на весілля, і все, а мені сьогодні ще треба в концерті співати!
— Ви ще й співаєте?
— А як же ви думаєте! Співаю, будь воно неладне! Начальник колони примушує. Вмієш не вмієш — у хор! Інакше вилетиш з машини в гараж і ніякі фабкоми не допоможуть! Ну, я хоч соліст, а інші ж тільки роти розкривають: ні слуху, ні голосу! Та співать можна, як після добрячої чарки, але у нас дисципліна залізна — під газом на сцену не прорвешся. Стоїть начальник перед самим виходом і клепа своє: «Дихни, дихни!» Одного разу я після страшного заливона як дихнув з досади — стрілочка та бідолашна лягла і вже більше не встала.
Таксист помітив грузовик на трасі, побіг:
— Ей, дружище, рятуй!
— Скільки-и-и?! — питає той. - Що-о-о?
— Даєш, кричу, скільки?
— Скільки скажеш, тільки швидше, дуже торопимось ми!
— Десятку!
Вибрались з калюжі. Ідемо далі.
— Бачив, десятку згріб і оком не моргнув. Ну, шоферня, ні слуху, ні голосу!
— Нічого, я поверну вам ту десятку, добре хоч...
— Е, ні, — запротестував шофер.— Я везу, я плачу. Вона йому боком вилізе, та десятка!
І раптом затягнув пісню: «Вдоль по Питерской, по Тверской — Ямской...» Голос у нього сильний, красивий.
— Тепер треба видряпатися нам на твою Крейдянку, а там уже ти на весіллі,— кинув репліку і продовжував співати, доки не застряли ми під білою горою.
— Отут уже нам буде повний гаплик: який ще дурень відважиться сюди їхати... — Став біля машини, як співаки стають біля рояля, і знову затягнув пісню на весь степ.
Хмара вороння знялася з чорної ріллі — небо потемніло від пташиного ляку. Проспівав пісню, поклонився степові, птахам у небо-гальорку та й засумував:
— Ой пташечки, ви моїх пташечки. Коли б ви тільки знали, як мені хочеться літати, — і знову загорланив пісню.
Чому я не сокіл, Чо му не літаю.
Чому мені Боже Ти крилець не дав...

Зненацька урвався спів і радісно закричав:
— О-о! Поглянь, пре сюди МАЗ! Ну яке щастя, хлопче, що не всі дурні перевелись у твоєму краї! — Витягни на гору, колего!
— П'ятнадцять даєш?
— Ти що, зовсім здурів?!
— Як тобі не треба їхати — не мороч людям голови! МАЗ рушає з місця.
— Почекай! На тобі п'ятнадцять! Нема коли торгуватися.
— А я все одно не поступився б і копійкою. З мене тут учора двадцятку зідрали. Такса тут така, кажуть: гора дуже крута.
— Машина ж буде тягти, не ти!
— Чого ото стригти язиком: сьогодні я з тебе, завтра — ти з мене.
— Я з тебе шкуру здеру, як трапишся мені отак на дорозі!
Сказати кому — не повірять, щоб шофер грабував шофера! Дика дорога, і звичаї дикунські! Казка, та й годі, ні слуху, ні голосу!
— Осіння казка,— ховаючи гроші, сміється водій МАЗа.— Літня, кажуть, трохи дешевша.
Доки водії сперечались, яка дешевша казка, літня чи осіння, мені згадалася одна «зимова казка». Трапилась вона, ще коли я приїздив до мами на свої перші студентські канікули.
Пам'ятаю, була тоді зима люта-прелюта, чи не єдина така скажена на моєму віці. А може, то мені так здалося: коли я ступив з вагона й одразу пірнув по пояс у замет, шалена
заметіль наскрізь пройняла мене вздовж і впоперек, боляче обпекла колючим снігом обличчя, а морозяна темрява, немов залізна баба, зцупила мою худорбу в мертві обійми. — Не стій на місці, замерзнеш на мутиль! — крикнула провідниця, затуляючи обличчя од вітру ліхтарем. Маленький вогник того ліхтаря поколивався трохи і зник у темряві.
Розгублено вдивлявся у снігову куряву, відчуваючи, як від самісіньких п'ят підкрадалася зрадлива думка, що не здолаю чотирьох кілометрів у своїх подертих черевиках, уже повних снігу. На щастя, в холодному хуртовинні помічаю біля золотого шматочка світла мерехтливі постаті людей, коней. «Зимова казка, та й годі!» — подумав я і побіг туди прямо з насипу через замети. На мій рятунок, мабуть, виїхав на станцію голова колгоспу зустріти свого сина, теж студента.
— Іване Сергійовичу, візьміть і мене на свої сани, не дійду додому у своїй семисезонній одежі в таку холоднечу, та й по дорозі нам.
— Ти ж бачиш, які довкола замети, будь вони прокляті! — Погрів ліхтарем моє обличчя, пальто, черевики, — Сюди коні ледь-ледь дотьопали, та й людей уже на санях більш ніж треба.
З тими словами запнув свого Максима здоровенним кожухом, і сани поскрипіли в ніч, а я залишився стояти по пояс у снігу, в обіймах хуртовини. Сподівався, мабуть, що Іван Сергійович повернеться за мною. Ні, не повернувся! «Зимова казка» розтанула у білій заметілі. Заросилися очі сльозами чи від рвучкого вітру, чи від болючої образи — не пам'ятаю вже. Три години борсавсь я у заметах, доки дістався маминого дому. Довго розтирала мені мама приморожені руки, ноги: я їх не відчував зовсім. Коли ж трохи відійшов, розповів їй про все, що скоїлося на станції. Приголомшена, вона довго стояла мовчки, потім суворо, ніби у всього світу, спитала:
— Кажеш, свого сина посадив на сани, а тебе одного полишив?
— Полишив,— кажу.
У чому стояла, схопила вила в сінях і подалася до голови. Одним ударом висадила вилами вікно і закричала таку лайку, від якої місяць мало не впав з неба. З ляку голова нічого не відповів їй. Тоді вона почала виламувати двері. І виламала б, та Іван Сергійович не витримав, подав винуватий голос:
— Кирилівно, кажи скоріше, що там трапилось, чи не замерз твій син? Може, допомога яка потрібна, може, в лікарню, то я зараз миттю!
— Мій не замерзне! Сукин ти син! Як же ти міг: своє дитя забрати, а чуже хоч замерзни, хоч здохни! Ти ж сам батько, голова усім нам!
— Пробач, Кирилівно,— відчинив двері. — Заходь. Винен я, не знаю, як воно зі мною таке трапилось. Прости, коли зможеш.
— Я то що, я можу й простити: долі своїй і не таке прощала. А чи сам ти простиш собі? Чи зможеш — не знаю.
— Не знаю і я, Кирилівно. — Він довго мовчав. — Може, й не зможу...
І не зміг. Не простив собі своєї провини — виїхав кудись з нашого колгоспу і з району.
Тим часом МАЗ витягнув нашу «Волгу» на гору, і ми опинилися посеред срібного моря шовкової трави. З висоти Меловатка дуже красива. Осінні розмаїті сади, білі хати, височенна церква з червоної цегли — все разом шубовснулось униз головою в річку, що блищить поміж садків та очеретів, наче порозкидані кимось шматочки розбитого дзеркала.
— І все-таки я вам поверну гроші...
— Та ви що? Я ж теж живих жаб не куштував. Водій зупинив машину біля вузенької стежини: вона втікала від дороги поміж споришами під гору до маминої хати.
— Ну, хоч двадцятку яку візьміть на той випадок, як забуксуєте та доведеться платити знову.
— Забуксувати, може, й забуксую, але вже грабувати серед білого дня не дозволю! Ні собі, ні іншим! Дорога до твоєї матері дечому навчила мене. А я вже навчу інших, ні слуху, ні голосу!
Блиснув циганськими очима, поклав кулак-безмін на баранку, і машина рвонулася з місця, немов танк в останній бій...
А село три дні ще й по тому співало, плакало, танцювало. Мама видавала заміж останню дочку!

Микола Мащенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22