Сайт города
СВАТОВО




СИН



Новела

І удень і вночі повз нашу хату гуркотіла техніка, тяглись військові колони у напрямку Дінця, де точилися тяжкі бої. Цілими днями маячили ми з братом біля дороги, вдивлялись у стомлені, запорошені обличчя бійців в надії надибати серед них нашого Сашка або Івана.
По білій вузькій дорозі, завислій над зловісною крейдяною прірвою, колони без упину піднімались на гору і там одразу провалювались у чорний сум обрію, звідки, наче застуджений велет, безперервно бухкав фронт.
Одного вечора колони раптом зупинилися на ніч у нашому селі. По десять-п'ятнадцять бійців розміщались у кожній хаті.
До нас, правда, поселився тільки один чубатий, красивий лейтенант. Мама приготувала йому найсмачнішу вечерю, постелила високу пухку постіль.
— Стільки клопоту завдаю вам...
— Та що ти, синку! Аби тільки ви швидше розбили того чорта рогатого, ми ладні на руках вас носити. Та й мої десь воюють. Може, і твоя мама приголубить їх отак, як рідних.
— З дитбудинку я... І півроку не було мені, коли загинула моя мама. У будьоннівській дивізії народився я, і кличуть мене все життя Володька-будьоннівець. Так що я й не знаю, яка вона була, моя мама...
— А я батька ніколи не бачив, — кажу зпід столу.
— От і поріднила вас доля, — зітхає мама, знімаючи зі стіни дві фотографії. — Оце мої вояки — Сашко, Іван. Придивись до них гарненько, синку, чи не зустрічав їх де на війні?
Лейтенант довго розглядав фотографії, притримуючи пальцями побите скло.
— Роздавила скло, як від німців закопувала у землю... Виходить, не зустрічав ти моїх орликів... Ну, а ким же ти оце служиш на війні?
— Командир взводу я.
— А мій Сашко командир пішої полкової розвідки. Тільки вчора листа отримала від самого полковника. Дякує сильно, що сміливого вояку викохала. Пише, що він і вуха його, і очі. Мабуть, сам бідолага і не чує, і не бачить зовсім. І нащо ото таких калішних на війну посилають? Відписала я сину, щоб він свого сліпенького командира беріг, як самого себе.
Лейтенант вибухнув сміхом і почав знімати скрипучі, новенькі ремені. Повісив їх на стілець, пірнув головою в білу пухку подушку, заплющив очі. І як на зло, одразу заклекотіли команди за вікнами, загуркотіла техніка. За кілька хвилин військо вже вирушало в бій. Мама забожкала, заойкала.
— Та казали ж завтра відправлятись вам! Що ж це таке — і очі склепити не дали?!
— Війна, мамо...
— Ти ж там, синку, по-дурному не підставляй голову під кулі. Бережи себе. А як тільки відвоюєшся, одразу приїжджай до нас. За сина рідного приймемо з радістю. Сім'я в нас велика, але зайвим ніколи не будеш. Приїжджай.
— Обов'язково приїду.
— І пиши, як воно там воюватиметься тобі.
— І писатиму... — Лейтенант посміхнувся, обійняв нас усіх, придивився до мами, припав щокою до її уст і побіг, зникаючи в осінній пітьмі...
Довго-предовго чекали ми від нього хоч одного листа, а отримали одразу цілих дев'ять, коли вже й чекати перестали.
Дев'ять трикутників і похоронку разом: доки дійшли від нього листи, наздогнав їх отой трагічний папірець.
До хати збіглись стривожені страшною звісткою люди.
— Хто, Кирилівно?
— Син.
— Сашко... Іван?..
— Ні, Володимир... Та мій же ти синочку, та мій же ти ріднесенький... — тужно плакала мама.
І всі розуміли: материнське горе війни стало більшим на одного загиблого сина...

Микола Мащенко