Сайт города
СВАТОВО




СЛИВИ



Новела

З усіх дерев найбільше мама полюбляє сливи: все життя висаджує, викохує сливовий сад. І кожна слива в ньому комусь призначається. Є посеред саду й одна моя, розкішна, родюча. Але так складалося в мене, що жодного разу не міг я приїхати і наїстися слив досхочу, коли вони вже чорні, аж сиві — такі спілі.
І все ж минулого року пощастило вибратись до мами на пироги із спілими сливами. Мама схвильована, веде мене своїм садом, а я вже й упізнати його не можу — так він розрісся за три роки, розкучерявився. Під ногами говірке осіннє листя, на гілках жодної сливки.
Виходить, і цього року запізнився я на спілі сливи? Аж ось і моя суджена. Диво, та й годі. Стоїть вона кучерява, висока, зовсім без листя, а спілі чорні сливи Густо-густо рясніють на її синюватих вітах.
— Не думала вже, що вони дочекаються тебе: переспіли вкрай.
На сливах бачу краплини ранішньої роси. І в кожній краплині бринить сонце, скочується з слив, падає на землю, розбивається. З насолодою опускаюсь на жовте листя, як і тридцять років тому, І мама за давньою своєю звичкою підкладає мені під голову руку, торкається моєї чорної циганської гриви.
— А у Васі, — каже, — вся голова вже взялася густою сивиною...
Жодним словом не обмовилась вона про свою багаторічну вдовину самотність, затамовує свої болі й біди і тривожиться лише нелегкою Сашковою роботою директора школи, скаржиться, що Василь не береже себе в безконечних плаваннях по білому світу, що треба вже причалювати б йому до берега, а то й дочки ростуть без батьківської ласки, і жінка очі видивила на те море. Слухаю маму, милуюсь красою своєї сливиці. На фоні світлого неба вона здається вив'язаною з чорних шерстяних ниток, а сливи нагадують маленьких пташат, що перелетіли сюди з батькових рушників.
Мама злегенька труснула її, і сливи одразу гулькнули з віт. простелились на траві чорною скатертиною. Тільки дві великі довгасті сливини утримались на самісінькому вершечку — чорні сливові очі, схожі трохи на мамині.
— Ти глянь на них! Утримались двійко, мабуть, ще Сашко і Василь приїдуть на сливи... — та й засумувала. — Тепер рідко їздите, а як мене не стане, і зовсім...
Позасихають геть усі сливи, бур'яном поросте сад, перетвориться на колючий чагарник.
І мене охоплюють тривожні передчуття.
Мовчки йдемо додому, а дві сливини — чорні очі маминого саду — сумно дивляться мені вслід, бринять у променях, несамовито видзвонюють тривогу за свою красу...

Микола Мащенко