Сайт города
СВАТОВО




МАМИН КОЛОДЯЗЬ



Новела

Про воду з нашого колодязя ходять по селу дивні легенди. Одна з них навіть твердить, що вона цілюща і може лікувати від багатьох хвороб, от від яких тільки — ніхто не відає. Та й добре, що не відає, бо ринули б люди з усього світу і враз випили б воду до дна...
І без того в жаркі літні дні стільки людей збирається біля колодязя, що мама іноді питається в них:
— А що будемо робити, людоньки, коли вип'ємо всю водичку? Вона ж не вічна. Колодязю вже двісті років.
— Вип'ємо цей— новий викопаємо. Не хвилюйся, Кирилівно, на наш вік вистачить!
— Ой, не кажіть, копали вже отут поруч, та тільки вода була зовсім не така... Так і засипали, ще й клена оцього посадили на тому місці. Та й копачів де тепер узяти таких, щоб через суцільну крейду на двадцять п'ять метрів пробитись до тих ключів?..
І справді — глибочінь нашого колодязя можна збагнути, тільки опинившись на його дні. У цьому одного разу сам переконався.
Було це в перший рік війни. Єдине відро, котре берегли ми, як зіницю ока, упустив я в колодязь. До війни у нас було двоє відер, та коли наші відступали, мама подарувала одне з них кавалеристам — напувати коней. Тут же біля нашого колодязя напоїли вони стомлених коней з того відра, прив'язали його до підводи, і поторохтіло воно у важку путь відступу. А нам вони залишили своє — брезентове, посічене кулями. І можна було б ним користуватись, коли б не така глибочінь. Доки витягнеш той дірявий брезент — відро порожнє. Лише мама вміла дістати ним води, та й то на борщ, не більше.
Мучились, мучились з тим простреленим відром і вирішили мене, найлегшого, спустити в колодязь.
Довго-довго плив я на драбині у білу крейдяну глибочінь.
Нарешті дістався води, зачепив сталевою «кішкою» розплеснуте відро, глянув угору, щоб крикнути «тягніть», і враз охопив мене дивний жах: маленький світлий квадратик здався мені прорізаним десь височенно в небі.
Тільки збагнув, що мене піднімуть у ту височінь, голова запаморочилась, і я мало не впав з драбини у воду...
Відтоді промайнуло дуже багато років, перш ніж мама відважилася на довгу подорож до своїх синів. Побувала в Одесі, в Білорусії, в Києві. Три сини — три місяці. Додому не поверталась — летіла на крилах.
Золоті ключі її колодязя, затиснуті у міцні крейдяні обійми, осиротіло чекали свою господиню, а потім, ніби збагнувши за зиму свою непотрібність, взяли та й повтікали невідомо куди з колодязя. І залишився він без краплини води. Висох.
— Що за диво? — тривожилась мама. — Двісті років пили люди воду — не випили, а три місяці не побрали, і втекла вона кудись. Щезла — і квит. От горе...
— Отаке сталося і з нашою криницею перед війною, Кирилівно. Пропала вода, а невдовзі й війна почалася... — говорить мамі сусідка Клеянка.
— Не дай бог, Наталко...
Довго зітхала мама, а потім почала кликати синів рятувати колодязь. Я прилетів з Києва, Сашко — з Ростова.
Довго умовляли ми діда Мороза, сторожа колгоспного саду, почистити наш колодязь.
— Колодязь Кирилівни?! Та ви що, ні за які гроші! Та, одної глибини сто кілометрів, коли не більше... Як заглянеш — чуб дибки стає...
Дід оборонявся щосили, а ми наступали, бо він лишився єдиним у селі майстром цієї застарілої професії.
— Скільки ви берете за один колодязь, дідусю?
— У мене баба відає таксою.
— Ну, а в баби ж яка такса? — Дев'ять рублів і дві півлітри.
— Даємо п'ятдесят дев'ять і чотири півлітри.
— Ой боже ж мій милий! — злякався дід нашої такси. — Тільки бабі нічого не кажіть, а то все прибере до рук.
Вона має полупити свою таксу, не більше, решту сюди в курінь!.. Завтра ж і до роботи... Хіба ми можемо залиште без води нашу Кирилівну? Та що ж ми, совість утеряли?.. Та візьміть же хоч яблучко яке, багатії!
Дідусь трусонув кармазинку. Земля зачервоніла від яблук.
— От яблуня! Не було року, щоб не вродила. Та ще, рясно як - гілля ламається. От уже трудівниця — як ваша мати... Так п'ятдесят дев ять і чотири півлітри?.. — нагадав нам дідусь.
На світанку дід Мороз з явився у повній готовності до спуску. На ньому була чудернацька брезентова бурка. Все життя в одній бурці чистив і копав людям колодязі. Немов залізна, дзвеніла вона багаторічною грязюкою.
Сусідка Малашка принесла товсту білу линву. Ладнаючи її до барабана, дід спитав:
— Кріпка? — Як грім.
— Добре, коли як грім...
До гілки клена дід прив'язав ще свій тоненький, вузлуватий мотуз. За нього він буде триматись, щоб під час спуску не крутило його в усі боки.
— Готово, поїхали!
— А може, трохи почекаємо, прийдуть люди, допоможуть?.. - Господи! Нащо вони вам, ті люди. Сорок дев'ять кіло — вся моя вага з одежею. Один може спустити, а вдвох! — кивнув він нам із Сашком і миттю загойдався на драбині над темною прірвою колодязя.—Доки люди зберуться горілку пити, а ми їм уже й водички на запивку. Крутіть, братики!
Однією рукою взявся він за драбину, другою за вузлувату свою вірьовку, і почали ми спускати його в колодязь. І двох метрів не відкрутили, як раптом... Стало легко-легко: над прірвою гойдався кінець линви, а дід полетів униз! Я глянув на брата — він був біліший за крейду.
Внизу щось тріснуло, стукнулось, зойкнуло — і тиша, немов страхітливий змій, поповзла з крейдяних глибин колодязя.
Оддалік мама накопує вже друге відро молодої картоплі, бо чистка колодязя — завжди свято. Збереться щонайменше півсела, треба всіх нагодувати, напоїти. Тож вона й копає картоплю, та ще тихенько виводить якоїсь пісні, не відаючи, яка тут біда...
А тиша з колодязя оглушує. Не витримую, кричу:
— Мамо, дід у колодязь упав!
— Дідько його не візьме! — відповідає спочатку мама, а потім картоплини висипаються з її рук. Збагнувши, що сталося, заголосила на все село і гайда по дворах.
— Людоньки добрі! Рятуйте, хлопці мої діда Мороза в колодязь укинули! Рятуйте!!!
— Ну от, уже і в тюрму нас посадила... Хоч би кричала «упав», а то «укинули»,— нервово каже брат, вглядаючись у пітьму зрубу.
А звідти раптом голос:
— Ну, Малашко, уб'ю!..
Я кинувся до колодязя, мало не полетів униз до діда.
— Дідусю, ви живі?
— Живий, та поганий, проклятий... Линву дала гнилу а сказала, як грім!
— Ми вам кинемо мотуззя, ви зможете прив'язатись?
— Кидай, спробую.
Збіглись люди рятувати діда. Понаносили канатів, линв, кодол, а тракторист Василь Кузьменко притягнув навіть довжелезного залізного ланцюга.
Спускаємо дідові вірьовку, другу.
— Прив'язуйтесь, дідусю!
— Прив'язуюсь!.. Ох, Малашко, Малашко, не дай бог, виберусь звідси — зничтожу! Я покажу тобі справжній грім!
— Лається — значить, житиме! — радіє мама і витирає сльози.
— Ей, там, нагорі, кидайте ще — я малий, та важкий, проклятий!
Кидаємо.
Він прив'язує те мотуззя і круг живота, і до ніг, і під пахви, бо страшно ж дуже ще раз зірватись з такої висоти.
Нарешті озвавсь колодязь дідовим голосом:
— Тягніть!
Тракторист Василь, мама, Сашко і я кожен своєю вірьовкою повільно, навіть урочисто підіймаємо діда. Раптом крик знизу:
— Та що ж ти, вражий сину, повертаєш мене вниз головою? Попусти вірьовку!
Якби ж знати, яку саме! Мама пробує свою попустити, а я свою різкіше тягну вгору. І знову крик:
— Задушиш, проклятий! Попусти, бо вб'ю!
— Тягніть уже як-небудь, аби витягти його скоріше! — благають люди.
Дід безбожно лаявся, доки з'явилися спочатку його чоботи, а потім уже і весь він, обплутаний мотуззям, немов муха павутинням.
Поставили його на ноги.
— Відійдіть, я сам усе розплутаю!
Довго він борсався в тій мотузяній плутанині, крутився, сердився, намагався розірвати мотузи, гриз зубами, але, так і не вирвавшись на волю, закричав:
— Де Малашка? Подай мені її сюди!
— Візьміть її самі,— кажу,— он вона на гору втекла від вас,
— Оклигаю, я тебе й на небо зажену! — Посварився кулаком. Випив чарку.
— Василю! Чіпляй мене до цього ланцюга і знову в колодязь. А то що ж виходить, руки линвою обпалив, пику добив, а води не добувся! Не порветься ланцюг?
— Не знаю,— відповідає Василь.— Трактор не порвав.
— Я такий! — Ще випив чарку.. — Я можу й порвати! В'яжи, була не була!
Я запротестував.
— Нізащо! З Києва мамі воду возитиму, а в колодязь нікого більше спускати не будемо...
— Хто її питиме, оту твою воду з хлоркою! На ланцюгу ще раз спустили діда в колодязь.
Двічі чи тричі копнув він там лопатою і закричав, немов різаний:
— Тягніть! Тону! Скоріше тягніть!
— Накидайте ж хоч десять відер того мулу, що ключі позабивав! За що ми вам стільки грошей платимо?..
— Я вам тисячу дам, тільки врятуйте мене! Тону!!! Діватись нікуди. Витягаємо діда з колодязя, а він і справді мокрий як хлющ.
— Я там такого натворив під землею! — хвалиться дід. — Як копонув з усієї сили, воно щось як прорветься, вода як вдарить струменем! Ох, боюсь, Кирилівно, всю
Меловатку затопимо водою з твого колодязя. Рятуйтесь хто як може, наливайте повнії чари, поки не пізно! Наливайте, а то і випити не встигнемо, затонемо всі до одного.
Віддаємо йому гроші, він ховає їх глибше, випиває добру чарку, лягає під кленом і засинає мертвим сном. Ми його й водою обливаємо, і трясемо, і по щоках плескаємо, а він мертвий — і годі. Вже хтось питається у мами:
— То кого ж привозити — лікаря чи попа, Кирилівно?
— Вези і лікаря, і попа,— каже мама і виливає на діда відро холодної води, а він навіть не ворухнувся.
На подвір'я вбігає баба Морозиха і відразу, як кажуть, з порога:
— Гроші вже віддали?
— Гроші-то віддали...
Морозиха кидається до діда в кишені, і мертвий тої ж миті подає голос:
— Не шастай, не шастай по кишенях, бо цього разу не помилую...
Баба забрала гроші — дід підхопився.
Горілку, горілку не забудь! Віддаємо бабі пакунок з пляшками.
— І хто ж тобі пику ото так побив?
— Ти нічого не знаєш?! Та я ж у колодязь падав!
— У ваш, Кирилівно?! — злякано питає Морозиха і заглядає туди, куди падав її дід. — Боже! — зойкнула, пакунок випадає з рук і летить у колодязь. Брязнулись пляшки об воду, розбились, і з колодязя потягло горілчаним духом.
— Що ти наробила, Пашко, тепер вода буде п'яна така, що уп’ється все село... Отак, як пляшки, і я падав сто кілометрів, отак і я, Пашко, розбивався, дай хоч двадцятку за муки.
— Як же ти вижив, мій любесенький та мій же ти ріднесенький?! — заплакала баба від глибокого жалю. А грошей не дала.
— Напився там води з золотих ключів та й вижив. Дай хоч десятку за муки!
Вона знову заголосила, а грошей дідові не дала.
— Значить, правду-таки люди кажуть, що вода у твоєму колодязі, Кирилівно, дуже цілюща.
І з тими словами подалася Морозиха з двору, понесла у світ ще одну легенду про цілющу воду з золотих ключів маминого колодязя.
— Дай же хоч трояка дірявого, сатана! — кричить дід і кидається слідом за бабою. Та біля воріт натикається на підводу, якою під їхали лікар у білому халаті і батюшка в чорній рясі, з красивим, наче виліпленим з воску, обличчям.
Мама й зовсім розгубилася.
— Слава богу вже не потрібен ні лікар, ні батюшка. — Наливає по чарці горілки, підносить гостям. — Пийте на здоров’я і вибачайте, що так вийшло. Думала, сконав навіки, а він узяв та й оклигав. Так що вибачайте, добрі люди, пийте...
— Ну, хіба що під святу водичку з вашого колодязя, Кирилівно! — говорить батюшка, випиває горілку, запиває водою.
— А таки й справді свята вода в золотих ключах вашого колодязя. Налийте ще. Ні, ні, водочки налийте! Бо такою водою, як ваша, тільки запивати годиться...
Випили всі ще по добрій чарці, й зовсім сп'янілий дід Мороз закричав на все село:
— Люди! Кому ще колодязя почистити?!

Микола Мащенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22