Сайт города
СВАТОВО




УЧИТЕЛЬ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ



Новела

Високий, худорлявий гітлерівський солдат увійшов до нашого класу в супроводі начальника сільської поліції і директора школи. Ми підвелися, затамували подих. Солдат підніс до рота кінчик порожнього правого рукава шинелі, довго кашляв. Тріщали його застуджені груди.
— Хайль! — прохрипів він нарешті і знову забухикав у рукав.
— Хайль! — розсипалось по класу.
— Дружніше! Дружніше! — крикнув начальник поліції. —

Юні мої земляки, співвітчизники! Радий представити вам учителя німецької мови шановного Вернера Оттовича! Затямте назавжди: він не тільки прекрасний учитель, але й мужній солдат великого фюрера! А тому ви, майбутні солдати, маєте дотримуватись залізної дисципліни... інакше! — Він рубонув кулаком об стіл. — Кожного, хто виявить бодай найменшу неповагу до нової влади і до тих, хто її представляє, буде найсуворіше покарано! - Під час цієї промови він розвішував по стінах гасла з погрозами смертної кари за найменшу неслухняність.
«За ухилення від реєстрації — розстріл!»; «За неявку на біржу по відправці населення в Німеччину — петля!»; «За появу на вулицях у вечірні години — розстріл на місці!»
— Скоро ви всі станете свідками страти двох юних партизанів, звинувачених у причетності до вбивства німецького майора і двох наших поліцейських на водохрещенні, їх повісять! Сподіваємось, це стане для кожного з вас хорошим уроком! Тепер вийміть підручники, розкрийте їх на сторінках, де є портрети ваших колишніх вождів, і перами повиколюйте їм усім очі! Ось так! — Він схопив мою ручку і показав, як саме треба виколювати очі. — Тепер у вас будуть нові вожді. Хайль Гітлер! — з фальшивим пафосом закінчив він промову.

На першому ж уроці учитель німецької мови почав знайомитися з нами.
— Григоренко! — прочитав він у класному журналі і підвів голову.
— Я! — піднімається хлопчик з першої парти.
— У тебе є батько?
— Нема.
— Помер?

Хлопчик озирається на нас, ніби чекає поради, що відповідати.
— Загинув... На фронті, — злякано говорить він.
— А твій батько? — звертається він до мого сусіда по парті.
— Теж загинув на війні.
— Хто ще є у вас?
— Два брати.
— Де вони?
— Воюють.
— Живі?
— Не знаю.
— Хто у вас на фронті? — питає він дівчинку з першої парти. У неї коротко, наче після тифу, пострижена голова.
— У мене?.. — розгубилась вона. — Батько і два брати. Загину ли всі. А маму німці заарештували і кудись вивезли. Одна я тепер...
Вона не може стримати сліз.
— Сідай!

Нарешті дійшла черга і до мене. Я піднімаюсь.
— Твій батько теж воює проти німців? — Він дивиться прямо мені в очі. Я мовчу.
— Воює? Відповідай!
Мені не хотілося говорити, що мій батько загинув ще до війни, і тому я мовчав.
— Я питаю, твій батько воює проти Німеччини?
— Воює! — відповідаю. — І два брати теж воюють...
— Сідай!

З твоїх рідних хто воює проти нас? Батько, брати, сестри?.. — Це він питає Андрійка Калашника, хлопчика з обгорілими щоками.
— Батько воював... пропав безвісти. А сестер вивезли до Німеччини.
— І моїх...
— І моїх вивезли...

Вернер витер обличчя рукавом шинелі.
— Все німці, німці... А скажіть мені, чи відомі вам імена таких німців, як Гете, Шіллер, Бетховен, Моцарт, Бах?! Чому мовчите?

Ми мовчали і тому, що ніколи не чули про таких німців, і тому, що всі вони тоді для нас були фашистами.
— Ну, а про яких німців ви чули?
— Про Гітлера... Геббельса... Рібентропа... — доповнюючи одне одного, відповідаємо ми.

Кілька уроків Вернер Оттович розповідав нам про великих митців — музикантів, поетів, філософів. З особливим хвилюванням говорив він про Гете. І кожного разу, коли читав його вірші, очі наповнювались сльозами.

Жив Вернер у Веймарі, неподалік од знаменитого дому Гете, куди в минулому столітті приїжджали великі люди з усього світу вклонитись генію поета. Тургенев, Жуковський і багато інших росіян також побували в домі Гете. Жуковському німецький поет вручив навіть своє улюблене перо для Пушкіна на знак визнання поетичного генія російського поета.
— Є поети, які уособлюють в собі весь свій народ, його мудрість, красу. Такий наш Гете, такий ваш Пушкін... Шевченко.
— Усміхаючись, він виголошує два рядки українською мовою: І буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.

Ми суворо дивилися в очі Вернеру, ненавиділи його за кожне слово. Але він продовжував вражати нашу свідомість.
— А ось вірш Гете «Лісовий цар» у перекладі Жуковського.
Послухайте, і ви зрозумієте, відчуєте, як душа великого німця перейшла в душу великого російського поета.

Учитель дуже гарно читає вірші про хлопчика, якого замучив смертельний страх — лісовий цар. На якийсь час ми забуваємо, що повинні ненавидіти його.
— А чому він помер? — питає Володя, що сидить у мене за спиною. — Так сильно злякався?

Учитель сміявся до сліз, витираючи очі рукавом шинелі. І Володя теж засміявся.
— Чого ти іржеш із ним? — шепочу йому, і він замовкає.
— На наступному уроці розповідатиму вам про Бетховена — найбільшого нашого музиканта, — каже Вернер.

Додому повертаюся повз шибеницю. Через білу заметіль вона вишкірилась па мене чорними петлями. Раптом чую короткі команди з-за кущів, запушених білим інеєм. Озираюсь і бачу двох німецьких солдатів, вони автоматами кличуть мене до себе. Якусь мить стою розгублений, а потім утікаю від них з усієї сили. Вони кидаються за мною в погоню. Уперше відчуваю так виразно смертельний страх. Щось не дає мені бігти, чіпляє за ноги. А німці все ближче, ближче. Нарешті один з них хапає мене за ноги і втискує у сніг.
— Пустіть! — кричу, вириваюся, плачу.
— Драстуй? І перестань горланити! — говорить чистою російською мовою. — Відповідай: чув що-небудь про партизанів, що застрелили гітлерівського майора і його свиту?

Починаю розуміти: це свої, в німецькій формі.
— їх повісять, — кажу, — шибеницю вже поставили.
— А де їх тримають, не знаєш?
— Біля мосту є три амбари. їх тримають у середньому.
— Вартують поліцаї?
— Німці. І поліцаї.
— Жодного слова про нашу зустріч. Навіть дома.
— А ви хто?
— Лісові царі. — Солдати посміхнулись. — Ауфвідерзеєн!

На наступний урок Вернер приніс у клас патефон і кілька платівок.
— Ну, ось, як і обіцяв, — Людвіг ван Бетховен. Чули таке ім'я?
— Ні, — дружно відповідаємо.

А коли б і чули, все одно відповіли б «ні».
— Пісню «їхав козак за Дунай» знаєте?
— Знаєм, — тихо відповідаємо, бо впевнені — це якась провокація.
— Так ось, Бетховен зробив талановиту обробку вашої пісні. Він знав багато українських пісень... — Учитель ставить платівку.
— Патефон цей належав директорові вашої школи. В нього я знайшов ці платівки. Виходить, він знав Бетховена, любив? А хто з вас знає, за що розстріляли йото?
— Його не розстріляли! — відповідаємо після невеликої паузи. — Його прив'язали до шафи налигачами вниз головою. Тут ось у коридорі висів він кілька днів, прикутий до шафи... Вернер натиснув на важіль, і в клас увірвались шалені акорди.
— П'ята симфонія! Доки звучала музика, він розповідав нам про Бетховена, навіть намалював крейдою на всю дошку його портрет. Великі очі, розкуйовджене волосся, суворий, бентежний погляд. Коли музика стихла, Вернер тихо сказав:
— Увесь світ слухав його музику, захоплювався нею, не чув її тільки сам автор: дуже рано втратив слух... І ще... В концтаборі на Холодній горі у Харкові мені розповідав один полонений росіянин, піаніст, що він перед боями, коли була така можливість, грав своїм солдатам музику Бетховена. Вона допомагала їм в атаках. Я спитав його: «Як же це так: ви воюєте проти німців і граєте Бетховена?» Він відповів: «Ми воюємо проти фашизму, а не проти Бетховена...»

Учитель перевернув дошку на другий бік, щоб написати щось, і зупинився, вражений суворим, як вирок, написом: «Всі ви фашисти!»

Він по черзі втуплював свої голубі очі в кожного з нас. Тиша в класі була така напружена, що хтось не витримав:
— То не я! Не я! Не я!..
— Тоді хто ж? — спокійно питає учитель і щільніше причиняє класні двері. Довга чавунна пауза зависла в класі.—Хто?

Відповідайте! Все одно вас примусять зізнатись, коли про цей напис стане відомо за стінами класу. Відповідайте, інакше будете покарані всі! Всі без винятку!

Після хвилини вагання один з нас підвівся і рішуче сказав:
— Я!

Ми знали, що той напис зробив не він, і тому всі стіною підвелися, повторюючи:
— Я!
— Я!
— Я!

Учитель уважно вдивлявся в сувору дитячу єдність.
— Ще раз питаю, хто це зробив? — Він постукав кісточками пальців по дошці.

Ми мовчали, міцніше притискаючись одне до одного.
— А якщо вас будуть сікти шомполами, виривати кліщами вам нігті, розпеченим залізом випікатимуть на ваших спинах зірки, зізнаєтесь?

Переборюючи страх, ми відповідаємо хором:
— Ні!

Учитель ледь помітно всміхнувся, широким жестом закреслив злополучний напис і акуратно вивів на дошці, вперше за всі уроки, німецьке слово: «Nein».
— Німецьке «nein» означає ваше «ні». Запишіть це і запам'ятайте! Nein! — тихо повторив він, думаючи про щось своє.

Ми суворою стіною мовчки стояли перед ним.
— Може так статися, що цей наш урок виявиться останнім.
— Ви їдете до Веймара?
— Дуже хочу у Веймар, але не можу: там одразу схоплять і...
— різонув долонею по шиї. Довго дивився на нас.— Ви не вірите мені?
— Nein! — відповідаємо.
— У вас справді є страшні причини не вірити жодному з нас.
І все ж я хочу, щоб ви хоч коли-небудь повірили мені...

Двері відчинились. Пролунав голос:
— Всім на площу!
— Ну, ось, — сумно закінчив учитель, — і настало...

Пригнічений Вернер веде нас на площу до церкви, де вже кілька днів маячила шибениця, збудована для страти двох юних героїв-партизанів. За допомогою поліцаїв гітлерівці спішно зігнали на місце страти все село. Чую чийсь шепіт:
— Чому вони так поспішають? Казали ж, усе буде в суботу...
— Вночі двоє наших, переодягнених у німецьку форму, намагалися звільнити партизанів. Але й самі бідолаги загинули, і хлопців не врятували. Може, тому так і поспішають...

Через натовп Вернер веде нас ближче до шибениці.

Коли з-поза церкви з'явилися партизани у супроводі гітлерівців, площа зойкнула, захиталася. Юні герої йшли роздягнуті, посічені шомполами, пошматовані собаками. Босі, приморожені ноги кровоточили. Сніг червонів їм услід. Площа захлинулася в сльозах. Ми з жахом спостерігали, як їх підвели до шибениці, як один з гітлерівців прочитав вирок, як їм на шиї накинули петлі, як юні герої кидали в обличчя фашистам найстрашніші прокляття.

Офіцер повільно підійшов до них:
— Востаннє даю вам можливість врятувати своє життя: відповідайте, хто з вами ще брав участь у замаху на майора? Хто посилав вас на цей злочин?!

Юні герої мовчать.
— Невже вам хочеться повиснути на цьому огидному мотуззі?

Відповідайте, хто вас послав на злочин?! Мовчите. Ну що ж, тоді поговоримо з вами інакше! — Він заклав між пальці їхніх закляклих зв'язаних рук папірці і підпалив. Зойкнула площа. Затріщало в тиші полум'я, запахло горілим м'ясом. Руки юнаків стискались, корчились від неймовірного болю, губи від напруги тріскались, вкрилися краплинами крові, але не вимовили жодного слова зради.

Офіцер віддає наказ до страти.

За мить до того, як партизани мали загойдатись на шибениці, пролунав голос учителя німецької мови:
— Перед вами не німці! Фашисти, звірі! Повірте, Німеччина має й інших своїх синів... Гете, Бетховена, Тельмана...

Офіцер несамовито б'є учителя по обличчю, а він дивиться нам прямо в очі, ніби повторює: «Я хочу, щоб ви хоч коли-небудь повірили мені...»

Його повісили третім...

Микола Мащенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22