Сайт города
СВАТОВО




ОСТАННІЙ УРОК



Новела

Стікаючи кров'ю після жорстоких боїв, до кісток промерзаючи під холодними осінніми дощами, відступали останні солдати. Рваним ланцюжком тягнулись вони повз школу, через міст і за річкою Красною зникали в тривожному дощовому серпанку. Молодий лейтенант, який замикав ланцюжок, зупинився посеред мосту, вигукнув надтріснутим голосом: «Не судіть нас дуже суворо, ми ще повернемось!.. І відійдіть усі якнайдалі, зараз будемо висаджувати міст у повітря». - «Ой, бабоньки, мабуть, вони ніколи вже не повернуться!» — раптом розридалася Марія Любарка, котра встигла одержати від початку війни аж три похоронки, — Та мої ж ви синочки, та мої ж ви ріднесенькі, та звідки ж мені тепер вас виглядати?!» Обхопила столітню вербу руками, заголосила гірко на все село. Люди заспокоювали її, умовляли, а вона тужила в невгамовній материнській печалі, вимолювала в долі й Бога тільки одне — зберегти в живих останніх її двох синів, які зовсім недавно пішли на війну. Лейтенант настійливо просив усіх відійти далі, нервував, квапив саперів, що готувалися висаджувати міст. Нарешті всі відбігли до школи, яка тулилася майже до самого берега. Оглушливі вибухи рознесли міст на друзяки, підняли високо в небо.

Як тільки не стало мосту, здалося, обірвався зв'язок з усім, чим люди жили ще кілька хвилин тому. А коли солдати розтанули за білою стіною дощу, всіх охопило моторошне відчуття беззахисності перед неминучою бідою.

Далеко за північ у дім Марії Любарки тихо постукала вчителька російської мови. За рік до війни приїхала вона в наше село і мешкала в маленькій шкільній кімнаті. «Ви також не встигли евакуюватись, Настенько? Як же це... що ж тепер буде з вами, донечко? Господи, горе яке!» — побивалася Марія, знімаючи зі стіни фотографії синів. «Є горе куди більше, Маріє Кирилівно, — зітхнула Анастасія. — В школі повно тяжкопоранених червоноармійців...» — «Вивезуть їх ще. Хтось неодмінно прийде по них». — «Ні, тепер уже можуть прийти тільки німці. Тому треба якнайшвидше сховати поранених у надійних людей. А то буде пізно...» — «Я можу взяти до себе навіть п'ятьох... Та й інші не відмовляться». Вчителька обняла Марію. «Небезпечно це. Знайдуть поранених, розстріляють, насамперед тих, хто переховував їх...» — «Воно-то так, серденько, але й залишати їх, беззахисних, іродам на поталу також не можна...» Марія складає в білу хустку фотографії. «Це ось Петро, найстарший, загинув у перший день війни на кордоні... Іван, Василь теж загинули. Троє за три місяці». — «Кирилівно, не могли б ви заховати у себе фотографії і моїх братів? Одержала з фронту. І комсомольський квиток».— «Чом же не заховати?..» Марія загорнула фотографії і квиток у білу хустину й поклала за ікону: «Сюди не полізуть,— бога побояться, кляті».— «Коли щось зі мною станеться, квиток надішліть до Ленінграда, в Кіровський райком комсомолу...»

Всю ніч вони носили поранених до людей, яким довіряли, мов собі. Померлих поховали в маленькому шкільному сквері. На світанку до зруйнованого мосту під'їхали німецькі мотоциклісти, нескінченний потік вантажних машин, заповнених солдатами, сотні повозок, схожих на циганські кибитки. Річка, зачепившись за береги першою прозорою кригою, на короткий час зупинила ворога. Кілька солдатів метнулися до школи, прикладами автоматів затарабанили в двері й невдовзі підвели до офіцера, який кутався в чорний плащ, вчительку російської мови. Сидячи в колясці, він зміряв її суворим поглядом, посміхнувся: «Розмовляєш по-німецькому, красуне?» — «Так». — «Тоді скажи, чи глибока ваша річка?» — «Дуже глибока», — відповіла вона, хоч добре знала, що річка зовсім мілка й не може бути перешкодою ні машинам, ні піхоті. «Яка ж її глибина? — офіцер доторкнувся стеком до високих грудей дівчини. — Отака чи ще глибша?» Солдати й офіцери вищирили зуби. «Ну, чого мовчиш?» — стек торкнувся її підборіддя. Анастасія посміхнулась, легко відсторонила його рукою: «Вам буде з головою». Офіцер розсміявся: «Це правда?» — «Не вірите, спробуйте перейти річку вбрід». Довкола засміялися солдати. Посмішка збігла з офіцерового обличчя. Він спокійно підвівся, скочив з коляски, постукав стеком по кризі й, не обертаючись до вчительки, наказав їй роздягнутись і перейти річку. Вона відмовилась виконати його наказ. Він з розмаху хльоснув її стеком по обличчю. На блідих щоках проступила кров. Подолавши перший страх і перший біль, вона сміливіше подивилась в очі фашистові. Той повторив свій наказ, але вона не зрушила з місця, тільки роззирнулася навколо. Звідусіль збіглись діти, жінки. Офіцер довго вдивлявся в її обличчя. Вона не здригнулась під пронизливим поглядом його скляних очей. Він знову стьобнув її стеком. Кров бризнула з розсіченої губи. «Ти виконаєш наказ?!» — «Ні! Не буду я провідником ваших солдатів». Офіцер у нестямі схопив її за коси, потяг до річки. «Роздягайся і переходь річку, бо пристрелю на місці».

Чи думала вона ще кілька днів тому, що їй доведеться не тільки на уроках розповідати про сміливих, мужніх героїв, а й самій виявити власну мужність. Вона розуміла, що її поведінка перед лицем ворога буде найголовнішим, хай і останнім уроком для тих, хто дивився на неї. Але й фашист чітко уявляв, яку мав можливість показати всім, що не потерпить найменшої непокори. Тому вирішив будь-що зломити волю юної вчительки. Намотав на руку її чорні коси, втяг у воду: «Будеш виконувати наказ? Переведеш війська фюрера через річку, переведеш?!.»

Вона нічого не відповіла, тільки губу прикусила до крові. «Переведеш? Пере...» — подавився своєю злобою, викрутив їй руку за спину, втопив голову у воду, чимдуж натиснув дулом револьвера на хребет, голосно відрахував двадцять секунд і тільки після цього витяг її з води, зазирнув в очі, налиті кров'ю. «Ти будеш виконувати мою волю? Будеш?..»

До місця трагедії збіглося все село. В оціпенінні люди спостерігали, як тендітна, худенька вчителька більше години утримувала своєю мужністю тисячне військо. Офіцер ударом в обличчя збив її з ніг, чоботом наступив на голову, протримав кілька секунд, витяг з води, знов загорлав: «Ти переведеш нас через річку, переведеш?» Вона ледве трималася на ногах, задихалася, кашляла. Не дочекавшись відповіді, він ударив її рукояткою по голові, занурив у воду, тримав там, доки вона не захлинулася зовсім. Бездиханну, солдати витягли її з води й кинули в багно. Навколо гомоніли, плакали люди. Знесилений власною жорстокістю, офіцер, хитаючись, вийшов з води, захриплим голосом наказав висадити в повітря школу, стайню і розпочати будівництво переправи. Солдати винесли зі школи величезний глобус, патефон. Над річкою сумовито попливла пісня «Любимый город может спать спокойно». Офіцер розчавив чоботом платівку, відфутболив глобус у річку. Глобус поплив у каламутній воді, солдати з диким реготом застрочили в нього з автоматів. Маленька земна куля повільно тонула, прострелена десятки разів. Прогриміли оглушливі вибухи, і, коли дим розсіявся, сотні солдатів, немов сарана, накинулися на руїни, потягли колоди у воду і тепер тільки побачили, що річка зовсім мілка й не являє для них перепони. Покидали колоди, перейшли на протилежний берег, навіть не замочивши колін.

Офіцер осатанів. Бігав між машинами, несамовито горлав, розмахував револьвером, погрожував підлеглим. Потім підійшов до вчительки, у безсилій люті вистрелив у неї кілька разів і наказав військам рушати через річку. Люди поховали її на березі під високою старезною вербою. Через багато років один з учнів став скульптором і в пам'ять про свою першу вчительку вирізьбив з верби її прекрасну постать. Горда і нескорена стоїть вона, а біля ніг її завжди лежать червоні гвоздики, немов навіки застиглі краплі крові.

Микола Мащенко


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22