Сайт города
СВАТОВО




ПОЕЗІЯ ПРАВДИ



БЕСІДА З КІНОРЕЖИСЕРОМ МИКОЛОЮ ПАВЛОВИЧЕМ МАЩЕНКОМ

Миколо Павловичу, не можна не помітити, що в останні два десятиліття загострився інтерес до так званого авторського кінематографа, тобто до кінематографа, в якому особистість режисера, його ставлення до життя і до свого часу, його людський досвід знайшли особливо повне і яскраве відображення. Хоч Ви й раніше почали знімати фільми, та кращими своїми роботами належите до того кінематографічного покоління, яке на рубежі 60—70-х років заявило про себе, про свою творчу індивідуальність з незвичною доти силою і сміливістю. Відтоді минуло достатньо часу, щоб можна було підбити деякі «попередні підсумки». Тим більше, що, судячи з багатьох ознак, завершений цілий художній етап. Отже, який внесок, на Вашу думку, зробили українські режисери середнього покоління в сучасний кінопроцес?
Справді, в другій половині 60-х років в українське кіно прийшла група молодих режисерів, у кожного з яких була своя улюблена тема, свої ідеї, своя естетика і свій стиль. Але при всіх індивідуальних відмінностях розв'язували вони все-таки близькі художні завдання, а це дає підстави говорити не тільки про спільність шляху, а й судити про деякі важливі процеси, що відбувалися в суспільній свідомості і суспільній психології впродовж минулих двох десятиліть. Здійснені цими режисерами стилістичні й жанрові пошуки, сміливі експерименти із зображувальною мовою відбивали ту фазу нашого культурного розвитку, коли на часі знову гостро постало питання «як», питання про форму, про підвищення естетичних критеріїв у мистецтві. Слід віддати належне зусиллям, затраченим довженківцями на утвердження цих нових критеріїв. Але не будемо забувати, що пошук пластичної мови, який би заглиблювався корінням у національну традицію, в народну культуру і водночас був максимально наближений до мислення сучасної людини, захопив у ті роки не тільки український кінематограф: бук-вально на все наше мистецтво, на літературу і Інавіть на побут обрушилась хвиля повернення до правічних народних начал, що породило, як це завжди буває, не тільки серйозні культурні явища, а й досить скоро відповідну моду. Можливо, тому, навіть в пору безсумнівних, цілком заслужених успіхів цього стильового напрямку в українському кіно (яке називали то поетичним, то живописним, то монтажно-пластичним), з'явилася певна невдоволеність. Адже коли художника цікавить передусім естетична сторона явища, пластичні можливості, що містяться в тому чи тому матеріалі, зокрема в старовинному укладі життя,— це впливає не тільки на мову фільмів, а й мимоволі на конфлікти, проблеми і навіть спосіб їх розв'язання. Сама людина в подібних фільмах стає іноді фігурою теж умовною, ледве не декоративною.
Дорослішали колишні молоді режисери «нової хвилі», дорослішало все наше суспільство в цілому. В другій половині 70-х років в українському кіно позначився рішучий поворот до нових тем, нового життєвого матеріалу, до нового героя і насущної сучасної проблематики, що потребувало змін і в зображувальній мові. І тут почалися інші труднощі. Знімати красиво, як і раніше, упиваючись естетичними можливостями екрана, віртуозністю кінокамери, стало якось соромно. Та й перестало приносити, як бувало, художній результат — мабуть, тому, що, на відміну від минулого, поточний момент мало піддається поетизації і міфологізації, тим більше, коли намагатися подолати це не напругою думки й почуття, не пристрастю душі, а артистизмом стилю. Перехід від снів і фантазій до нового матеріалу — до реальної соціально-історичної дійсності — приніс, за деякими винятками, відчутні художні втрати. Ми стали попадати у якийсь дивний сшт, де все нібито й реальне, але водночас позбавлене життя. Про-блема ця, значно глибша, ніж може здатися на перший погляд, стосується не тільки форми, а й змісту і впирається зрештою в особистість художника. Бо часи, коли достатньо було самої тільки зухвалості, щоб уже зажити слави самобутнього таланту, минули безповоротно. В ціну увійшли інші риси особистості, яких набути не так-то й легко.
Спробую пояснити. Я знаю режисерів, котрі починали цікаво, свіжо, одним словом, були якраз тими «яскравими індивідуальностями», про яких любили писати в ті роки кінокритики. Досить скоро вони скотилися до відвертого ремісництва, і навіть вроджений художній смак став зраджувати їх. Що ж сталося? А не було у них первинне ніякої загальної ідеї, не ставили вони перед собою ніякого великого завдання, яке виходило б за межі власної індивідуальності. Замкнені були ці режисери на собі і собою хотіли вражати. Звичайно, внутрішній світ художника, його особистий досвід становить основу будь-якої творчості, навіть найоб'є-ктивнішої. Але й про себе розповідаючи, треба пристрасно хотіти відкрити людям їх самих, повідати їм щось важливе, як тобі здається, ти бачиш і розумієш більше від них. Тут потрібні розвинена самосвідомість, громадянська пристрасть і, суспільний темперамент, які були притаманні великим художникам в усі часи.
Доля режисерів, про яку я розповів, не випадкова, а скоріше типова. Беру на себе сміливість стверджувати, що немає тепер такого випускника ВДІКу чи нашого Київського театрального інституту, котрий не вважав би себе в глибині душі особистістю і не претендував би на творчу індивідуальність, що, зрештою, цілком нормально. Але минає кілька років перебування на кіностудіях — і ці «могутні особистості» починають знімати безликі, сірі або, навпаки, претензійне оригінальні фільми, які демонструють вправне володіння камерою, секретами монтажу і обізнаність з новітніми досягненнями живопису. Але... «Робіть погано ваші фільми,— так і хочеться вигукнути вслід за Вісконті,— та скажіть же ними що-небудь, робіть погано, але захищайте ними якусь позицію, вкладіть у них своє серце... Вони ж бо знімають фільми добре, але ті фільми мене не хвилюють...»
Все частіше залишається таке враження і після щорічного республіканського фестивалю «Молодість»: бракує розмаху, пристрасті, нема сміливих масштабних задумів. Як на мене, то краще б молоді помилялися, упадали б у максималізм, здійснювали б великі прорахунки, але щоб і шукали масштабно Причому не стільки свій стиль (це, як я вже казав, трапляється), скільки свою ідею, свого героя, свою гостру проблему, яка не дає спокою. Хто ж заперечує — це важко. І умови студійного виробництва не дуже й розраховані на експерименти молодих, і керівництво не кидається з розпростертими обіймами назустріч. Але ж кожному належить своє, свій, сказати б, життєвий жанр: керівництву — остерігатися, боронити виробничі інтереси, а молодим — будь-що долати цей опір, добиватися свого, наполягати на своєму.
Було б тільки на чому наполягати... До речі, за моїми спостереженнями, коли з'являється замисел, справді вартий уваги, як правило, навіть у не надто наполегливих вистачає енергії його «пробити», творчо реалізувати.

Кого б Ви відзначили з молодих, чиї перші фільми дають надію чекати в майбутньому цікавих, новаторських робіт?
Я не хочу називати конкретні прізвища, тому що, на жаль, не знаю жодного настільки яскравого дебюту, щоб виділити серед інших саме його. Сьогоднішнім молодим режисерам властивий скоріше нормальний, спокійний професіоналізм, аніж no-юначому незграбна різкість манери й голосу. Найбільш серйозні й значні роботи останнього часу пов'язані, як і раніше, з іменами режисерів середнього покоління — і не тільки в українському кіно. Які фільми останніх років мали найбільший громадський резонанс? Фільми Олексія Германа, Елема Климова, Микити Михалкова, Ролана Бикова, Ельдара Шенгелая. ІІІ.о ж до довженківців, то досить помітною подією для всього радянського кіно стала робота Романа Балаяна «Польоту уві сні і наяву». В цій картині він виніс на суд глядачів безжалісно точний портрет представника свого покоління— талановитого, внутрішньо вільного і на свій парадоксальний лад чесного, котрий все ж терпить моральну поразку, бо обов'язковій нібито суєті, якою живуть навколишні, він не без виклику протиставив суєту необов'язкову — оце й усе. Його гарячкове кипіння, його артистизм і майже дитяча безпосередність — всього-на-всього імітація життя, спроба ховати від самого себе примарність, неповноцінність власного існування. Герой фільму •— моральний банкрот, і на порозі зрілості цей 40-річний хлопчик із сирітською гіркотою усвідомлює своє справжнє становище в світі.
Хоча з подібним сучасним характером ми вже зустрічалися в драматургії О. Вампілова, фільм Балаяна був абсолютно новим явищем в українському кіно, яке страждало нестачею психологізму і певною інерцією у виборі тем і героїв.
Принципово важливим явищем для українського кіно став і «Вавілон-ХХ» — режисерський дебют відомого актора Івана Миколай-чука. У цій витіюваній, еклектичній за своїм жанром стрічці була зроблена спроба подивитися на власний художній досвід, на свого улюбленого умовно-поетичного героя з певної іронічної дистанції.
На наших очах цікавим, абсолютно самостійним художником став Михайло Бєліков. Його останні фільми «Ніч коротка» і «Які були ми молоді» надзвичайно теплі й чисті за почуттям. Вони ніби компенсують той дефіцит доброти, людяності, який гостро відчувається сьогодні. Незвичайні ці картини і за своєю художньою манерою, їхня строга, але чарівна простота, я думаю, може тільки збагатити наш схильний до живописних щедрот кінематограф.
Свого роду святковою подією став фільм Віктора Греся «Чорна курка», щедро премійований на міжнародних і .всесоюзних кінофестивалях. У цій стрічці для «дорослих дітей» вишуканість і бездоганність стилю чудово уживаються з психологічною ґрунтовністю характерів і вчинків, із серйозною, але не нав'язливою думкою.
Важкі, але, на мій погляд, плідні пошуки ведуть Юрій Іллєнко та Леонід Осика, шукаючи всередині своєї манери і за її межами можливість дальшого розвитку, руху. В останній картині «Поклонись до землі» Осика знову зробив спробу, яка блискуче вдалася йому колись у «Камінному хресті» і «Тривожному місяці вересні»,— створити повнокровний 'народний характер, спробу і цього разу багато в чому вдалу.
Відмінною роботою порадував Олег Фіалко. Це стрічка «Повернення Баттерфляй», де на матеріалі долі видатної української співачки Соломії Крушельницької гостро і тривожно поставлена проблема творчої особистості взагалі. У найближчих планах цього порівняно ще молодого режисера — фільм за повістю М. Сам-веляна «Щасливчик Пєнкін», в якому буде показано соціальний тип героя, що сьогодні намічається. Молодий мистецтвознавець Сергій Пєнкін, на думку близьких, підозріло легкий у своїй поведінці, і це їх дратує. А тим часом вихідна точка і кінцеві цільові установки його невтомної діяльності — не тільки серйозні, а й приховано романтичні, самого, сказати б, най-ідеальнішого гатунку, але він якось ухитряється реалізувати їх без зайвих конфліктів із самим собою, з людьми й суспільством, без натуги, майже весело.

Це що, якийсь новий варіант безконфліктного героя намічається? Та й скоріш усього він прагматик, а не ідеаліст, скоріше раціоналіст, ніж романтик, якщо в нього все виходить...
А може, просто це щось на зразок «романтика реалізму», появу якого пророкував у своєму останньому романі Тургенев?

Спроба подолати хронічну хворобу вітчизняного інтелігентного героя: поки він філософствує, бундючиться і витає над грішним світом, поруч, під боком, гине життя, а потім гине, розчавлений цим життям, і сам герой. Пам'ятаєте, класичний варіант подібної ситуації досліджував і Чехов у «Палаті № 6»? Проблема розбіжності слова і діла, проблема соціально-активних, дійових відносин зі світом набула сьогодні гостро злободенного і, я б сказав, гостро драматичного характеру. Адже велич чи слабкість людини залежать не тільки від сили потягу до ідеалу, а й від послідовності, з якою вона втілює його у власній практиці. Як часто ми свої взаємини зі світом вичерпуємо абстрактними наріканнями з приводу його недосконалості, як часто вдовольняє-мось дешевою іронією або критикою всього і вся, яка нам анічогісінько не коштує...

Атмосфера оновлення суспільного життя, яка панує нині всюди, очевидно, вплине й на становище художника, оскільки він, як справедливо стверджував Довженко, «приговорений часом, у якому живе, не на співучасть, а на повну участь у справі, яку вершить народ». Так-от, чого чекає, на Ваш погляд, чого вимагає від художника наше сьогоднішнє життя?
Передусім більш тверезого, глибокого, гранично чесного дослідження процесів, що відбуваються в нашому суспільстві, загостреного соціального чуття І — головне — підвищеного почуття відповідальності за життя. Прямої і безпосередньої відповідальності. В історії радянського кіно був художник, чий людський досвгд може тут служити майже ідеальною моделлю: Олександр Петрович Довженко. Не умоглядний, а якийсь любовний, «осердечений», як він говорив, «безмежно радісний зв'язок» з планетою людей незмінне приводив його до то-го, що особисту свою долю він сприймав тільки як частину народної долі, долі революції, долі наших ідей, нашого історично молодого суспільства.
Не самою тільки прозірливістю і точністю погляду «звичайного генія» вражає Довженко, а незмінною відвертістю, з якою він висловлював свої «передчасні» погляди перед будь-якою аудиторією, і послідовністю, з якою втілював їх не тільки в творчості, а й у конкретних практичних справах, у повсякденній своїй поведінці. Тут взірець рідкісної єдності особи, творчості -І ЖИТТЯ.

Які Ваші власні режисерські плани на найближче майбутнє?
Я сподіваюся зняти фільм про матір, задум якого виношувався і дозрівав багато років. Я до нього довго боявся впритул підступити. І зараз боюсь. Тема занадто свята, і з якою бережливістю й відповідальністю я не поставився б до неї, все, мені здається, вийде врешті-решт не те і не так. Чого варто тільки вибрати актрису для моєї героїні...

Наскільки я здогадуюсь, Ви збираєтесь покласти в основу майбутнього фільму вже опубліковані Ваші оповідання й повість? Дозвольте зізнатися, я добре пам'ятаю своє перше враження від цих оповідань. Оцінювати їхні літературні достоїнства якось не спало на думку — просто no-людському стало завидно. І викликала заздрощі, мабуть, ота безсумнівність, реальність існування юного героя у реальному світі. Ця жадібність, талановита чіпкість погляду. Поезія невигаданого життя, пронизлива в самій своїй бідності... Якщо я правильно зрозуміла настрій і атмосферу Ваших оповідань, Ви збираєтесь цього разу зняти строго реалістичний фільм?
Ні, я б сказав не так. Я хочу зняти пристрасний фільм — якщо, звичайно, вдасться,— фільм, який змусив би мого майбутнього глядача плакати і сміятися. Підозрюю, що за поблажливими звинуваченнями в «пристрастях і сентиментах» часто криється боязнь почуття як такого, особливо •— сильного почуття. Ми розучилися плакати в театрі, в кінозалі, над книгою, ми розучилися плакати в житті — не від образ, а від душевного захоплення чи потрясіння. Якась безслізна цивілізація настала. Чим пояснити цей парадокс, що у вік приголомшуючих наукових відкриттів, найнещадніших в історії війн і глибоких соціальних потрясінь увійшла в моду так звана стриманість почуттів? Та якби тільки стриманість! Уміння глушити в зародку свої емоції чи таїти їх входить чомусь в набір обов'язкових чеснот цивілізованої людини. Головна наша турбота, щоб, борони боже, не ви-хлюпнулось щось назовні... Безпристрасність, настирлива іронія, мляве, буквальне відображення такої ж млявої буденності стали мало не ознакою сучасності і в кіно. Але ж мистецтво споконвіку ставило своєю метою потрясати глядача, виводити його з душевної рівноваги. Відкриваючи світ великих пристрастей, людина вчилася бачити красу і велич життя...

А що Ви скажете, коли Вам заперечить такий шанований Вами Олександр Петрович Довженко?
Один із останніх записів у його щоденнику: «Нести почуття на сцені і на екрані — неважко. Важко нести думку. Ось ця відсутність власного, абсолютно індивідуального і неповторного мислення і створює, власне, печальну картину неінтелігентності наших фільмів».

Ну, якщо ви взялися переконувати мене класикою, я теж візьму в союзники ще одного мислителя, якого я гаряче люблю,— Віссаріона Бєлінського: «Художник-романтик відображає не життя, а думку, не життя, а пристрасть — найвищу потребу часу». Чуєте — пристрасть! Найвища потреба часу — в ній.
Якщо вам мало авторитету Бєлінського, додам із Герцена: «Не розум, не логіка веде народи, а віра, любов і ненависть».

Чи вважаєте Ви, що мова кіно розвивається сьогодні у принципово іншому напрямку, ніж це було на рубежі 60—70-х років, і в якому саме?
Думаю, що мова кіно, як і завжди, розвивається в незчисленних і найнесподіваніших напрямках. Кожен художник повинен залишатися самим собою і не ганятися за черговою естетичною модою. А от якщо говорити про те, чого хотілося б... Хотілося б правди, обпікаючої соціальної і психологічної правди, яка б змушувала нас переглядати себе і своє життя, допомагала б суспільству самоусвідомити себе в своїй реальності. Хотілося б частіше бачити на наших екранах не ходячі тіні, а живих людей, з тим кращим і гіршим, що е у них, повноцінні характери, а не пласкі, неживі стереотипи; хотілося б побільше повітря, внутрішньої свободи, розкутості й природності — дуже вже затиснуті наші герої, напружені, немов затиснена й скована і сама кінокамера. Позбутися б нам удаваної значимості.:. Заговорити б із справжньою довірою до людини, без будь-яких скидок і при повному реалізмі.
Всі ці мрійливі «хотілося б» відношу передусім до власної творчості, всі докори, висловлені щойно, приймаю і на свій рахунок. Ніхто з нас, режисерів, не існує сам по собі. Наша справа колективна, і якість кожної окремої картини, зрештою, залежить від тієї атмосфери, середовища, від того звичного стилю роботи, які її породжували. Спочатку ми створюємо атмосферу, потім атмосфера створює нас.

Але ж комусь час від часу вдається ламати звичний стан справ?..
Я твердо вірю, що в українському кінематографі є сили для чергового творчого оновлення. Але пов'язую це оновлення все-таки не стільки зі своїм поколінням — воно своє слово в основному вже сказало,— скільки з поколінням, котре, за нормальними законами життя, вже наступає нам на п'яти. Хоча, на жаль, наступає не дуже рішуче, ніби чогось обережно вичікуючи. Ми були, зізнатися, напористішими і самовпевненішими, творчо активнішими...
Якщо вже оглядатися назад, то згадаємо: кожен вийшов тоді до глядача з однією-двома якщо не чудовими, то просто хорошими картинами. Леонід Осика зняв «Камінний хрест» і «Захара Беркута», Юрій Іллєнко — «Вечір напередодні Івана Купала» і «Білого птаха з чорною відзнакою», Петро Тодоровський — «Вірність», Олександр і Кіра Муратови — «Наш чесний хліб», Володимир Денисенко — «Сон», Артур Войтецький — «Задля скуки», Володимир. Савельев — «На-та-лП», Анатолій Буковський — «Бур'ян», Віктор Гресь — «Сліпий дощ», Володимир Довгань — «Три доби після безсмертя». Трохи пізніше Леонід Биков створив «В бій ідуть тільки «старики», Роман Балаян — «Каш-танку», Михайло Бєліков — «Червоного півня плімутрока»... Хоч і різні за рівнем ці картини, але не випадково в багатьох творчих біографіях вони так і зостануться кращими. Можна тільки побажати, щоб атмосфера суспільного піднесення, яку ми знову гостро відчуваємо сьогодні, породила такої ж сили нову припливну хвилю в нашому кіно.

Бесіду вела Людмила ЛЕМЕШЕВА


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22