Сайт города
СВАТОВО




Сватівщина – край козацький



Історико-краєзнавчий нарис, присвячений 500-річчю виникнення українських козацьких поселень на території Донецької і Луганської областей.

Слобідщина в XVIIІ в.[1]

Подвійним кільцем означені полкові міста; кільцем з крапкою сотенні, пунктиром старі татарські шляхи; лінія Ахтирка-Білгород-Острогожськ се стара Білгородська лінія укріплень; Орель-Донець се нова т. зв. Українська лінія, будована в XVIII в.

Передмова

Зважаючи на історичну роль козацтва в обороні українських земель, творенні державних традицій на сході України та на підтримку ініціативи громадськості Донецької і Луганської областей щодо відзначення у 2005 році 500-річчя виникнення українських козацьких поселень, які згодом утворили Кальміуську паланку Війська Запоріжського Низового, Президент України В.Ющенко 19 липня 2005 року видав розпорядження «Про відзначення 500-річчя виникнення українських козацьких поселень на території нинішніх Донецької і Луганської областей»

Історія українського козацтва є невід’ємною й органічною частиною історії України, а також всесвітньо-історичного процесу. Від найдавніших часів найбільш мужні, відважні й загартовані в боях з ворогами своєї землі представники українського народу організувалися в окрему історичну спільноту – козацтво. У добу пізнього середньовіччя українське козацтво остаточно сформувалося як суспільна військова верства. Традиції звичаєвого права стали основою для творення специфічних правил функціювання козацької громади. Українські козаки самоусвідомлювали себе лицарями, тобто особисто вільними людьми, спосіб життя яких визначало воєнне ремесло та належність до чітко окресленої військової організації.

Головними козацько-лицарськими чеснотами були: мужність, вдача, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, рицарська служба, оборона Вітчизни, захист рідної віри. Таким чином, козацтво у більшості своїй було уособленням національного духу, високоідейною і високоморальною елітою своєї нації.

Українське козацтво, як один із феноменів і витворів українського народу не тільки майже на століття відновило українську державність, а й активно впливало у XVI-XVII ст. на політичні процеси багатьох країн Європи і Азії. З документальних джерел видно, що українське козацтво вийшло з надр простого українського люду і було його найкращою, більш рішучою і хоробрішою частиною, яка не тільки захищала свій народ від постійних розбійницьких нападів татаро-турецьких орд, а й боронила його від важкого соціально-економічного гноблення польської шляхти і російського самодержавства.

Масовий рух українського населення по освоєнню території Дикого поля мав декілька напрямків, один з яких ішов у бік північно-західного Приазов’я.

Опираючись на документальні матеріали, можна стверджувати, що початком заселення українськими козаками територій Донеччини та південної частини Луганщини є початок XVI ст. – 1504-1505 рр., коли після завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. значна частина українського

люду – так звані «бродники», «добитчики», «уходники» чи просто «біглі люди» з покріпаченого селянства подалися шукати кращої долі у межиріччя Дніпра та Дону, й, осівши тут, почали «козакувати». З часом володіння козаків або «Вольностей Війська Запорізького Низового» поширилися на досить обширну територію – від Південного Бугу на заході і до Кальміусу на сході і від Орелі на півночі до Дніпровського лиману на півдні. З часом на цій території поряд з тимчасовими козацькими зимівниками виникають постійні козацькі хутори і села. Козаки починають займатися господарством, але це було можливим тільки під захистом козацької зброї постійних козацьких формувань, які боронили козацькі поселення.

Для захисту і управління цієї величезної території площею майже сто тисяч квадратних кілометрів (яка нині входить до складу Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Донецької та Луганської областей) її поділили на декілька територіально-адміністративних одиниць (рівних нинішнім областям), які назвали «паланками». «Паланка» в перекладі з турецької мови означає «велике укріплення, укриття». Запорожці цим словом позначили центральне управління певної автономної території на чолі із паланочною старшиною.

До 1768 року на Запоріжжі було п’ять паланок. Кальміуська паланка розпочала своє існування у 1734 році. На півдні її межі проходили між річкою Вовчою, Кальміусом і Азовським морем, а на півночі її межі сягали Лугані, Луганчика, Сіверського Донця та Орелі.

Столицею Кальміуської паланки було стародавнє козацьке городище-фортеця – Домаха, що була збудована у гирлі Кальміусу. «Домахами» запорожці називали шаблі з дамаської сталі, що дуже дорого цінувалися в той час. Проіснувала Кальміуська паланка до 1779 року, коли Катерина ІІ віддала цю козацьку фортецю з навколишніми землями грекам-колоністам з Феодосії (колишньої Кафи), які її вщент зруйнували і на її місці заснували своє місто Маріуполь.

Починаючи з другої половини 80-х років ХХ сторіччя, в Україні почав поширюватися громадський рух за відновлення українського козацтва. Цей рух передбачає відродження козацтва, як історичної спільноти, традиційного виразу способу життя, діяльності та поведінки українського народу. У 1984 році на Донеччині започатковане Донецьке козацьке земляцтво, яке у 1989 році було перетворено на Донецький курінь, який згодом переріс у Кальміуську паланку як обласну організацію Українського козацтва. Сьогодні Кальміуська паланка нараховує у своїх лавах 12000 козаків і є передовим загоном Українського козацтва з військово-патріотичного виховання підростаючого покоління, створення козацьких господарських структур і козацьких охоронних формувань.

Другим напрямком освоєння території Дикого поля був рух на схід у басейн Сіверського Донця та його лівих приток: Осколу, Красної, Жеребця, Борової, Айдару та Деркулу, де українськими козаками та російськими селянами-втікачами була заснована Слобідська Україна, яку героїчно боронили від нападу чужинців козаки п’яти Слобідських  козацьких полків.

Таким чином, в той час, коли землі південної частини Луганщини мужньо захищали козаки Кальміуської паланки Війська Запорізького Низового, північні території області самовіддано боронили від ворогів козаки Острогожського та Ізюмського Слобідських козацьких полків.

Як це відбувалося ви дізнаєтесь у наступних розділах цієї книги.

І. Історія Слобожанщини –наша історія.

1. Утворення Дикого поля.

В середині ХІ ст., перемігши печенігів і торків, у причорноморські степи вдерлися половці (кипчаки, кумани) і надовго стали їх повновладними господарями. Вони зайняли величезну територію від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю. Ця величезна територія одержала назву «Деш-і-Кипчак» – Половецька земля (Половецькі степи), Куманія.

Після навали монгольських орд половці, як самостійний народ, припинили своє існування, і з 1243 року половецькі степи ввійшли до складу Золотої Орди.

У результаті загострення міжусобної боротьби різних феодальних угрупувань в кінці ХV- на початку XVI ст. Золота Орда розпалася на окремі самостійні ханства: Казанське, Кримське, Велика Орда, Ногайська Орда та інші. І знову причорноморські степи стали ареною жорстокої боротьби за їх володіння між Великою Ордою, Кримським ханством та Ногайською Ордою. Постійні війни і сутички між окремими татарськими ордами та часті спустошливі їх набіги на степове населення Причорномор’я зробили в ХVІ столітті неможливим подальше проживання людей на цій території. Значна частина населення, яке тут мешкало, було знищено, а ті, кому вдалося вижити, відкочували або на північ під захист лісів, або на захід під захист гір. Те ж незначне населення, яке тут залишилось, змушене було ховати свої поселення по лісах і байраках, подалі від татарських очей і доріг.

І величезна, майже незаселена, територія від Волги до пониззя Дніпра і від верхів’я Сіверського Донця до Чорного та Азовського морів у Західноєвропейських джерелах одержала назву «Дике поле», а в російських – просто «Поле».

У другій половині XVI ст. південні кордони Московської держави розташовувалися приблизно по лінії Новгород – Сіверський – Путивль – Рильськ – Орел – Мценськ – Алатир. Всі землі на південь від цієї лінії аж до Перекопу та Азовського і Чорного морів були Диким полем.

Ослаблення і розпад колись могутньої Золотої Орди йшли паралельно з посиленням Московського князівства, Великого князівства Литовського та Кримського ханства, між якими розгорнулася гостра боротьба за володіння землями Дикого поля, які колись належали Київській Русі.

Спочатку ініціатива належала Великому князівству Литовському, куди входило більшість території України. В 1363 році в битві на Синіх Водах (тер. Кіровоградської обл.) литовські війська, майже за 20 років до Куликовської битви, вперше нанесли відчутну поразку татарам. Після цієї битви велика територія між Дніпром і Осколом відійшла до Литовського князівства.[2] Але з кінця XVI ст. Литва значно зменшує свою активність у Дикому полі. Після виділення в 1443 році із Золотої Орди Кримського ханства і підкорення його у 1475 році Туреччиною[3]  значно активізуються зусилля кримських татар і турків по оволодінню Диким полем.

2. Укріплення південних кордонів Московії.

Початок колонізації Дикого поля.

Після перемоги росіян у 1480 році на Угрі і остаточного звільнення від монголо-татарського іга молода Московська держава починає активні дії по зміцненню своїх південних кордонів і освоєнню Дикого поля.[4] В середині XVI ст. цар Іван ІV зробив першу велику спробу захистити південні кордони своєї держави. У Дике поле посилаються загони стрільців та дітей боярських, які вели розвідку в степу і зустрічали татарські загони за 300 – 400 км. від прикордонних фортець.

У 1571 році царський уряд створює постійну сторожову службу, яка складалася з варти (сторож ) і станиць.

Станиці – кінні загони в 60 – 100 чоловік, які висилалися далеко в степ, несли дозорну службу і оперативно повідомляли про пересування татарських військ.

Сторожі (варти ) – кінні загони в 4 – 10 чоловік, які висилалися в усі боки на невеличкій території  і несли дозорну службу 3 – 4 місяці, не злізаючи з коней. Сторожі – це і спостережні пункти (пікети, калавурні).

Регламент, розроблений для сторожі та станичників, встановлював суворі правила: «А стояти сторожем на сторожах с коней не сседая, переменяясь, и ездити по урочищам переменяясь же направо и налево по два человека по наказам каковы им наказы дадут воеводы. А станов им не делати, а огни класти не в одном месте, коли кашу сварить и тогды огня в одном месте не класти дважды; а в коем месте кто полдневал и в том месте не ночевати; … а которые сторожи, не дождався себе обмену, сторожи сойдут… и тем сторожем быти казненым смертью».[5] Для нагляду за сторожами та станицями організовувалися стоялі голови – загони в 100 – 150 вершників, які пильно стежили за діями варти і станишників. Така система сторожової служби була розроблена в 1571 році і називалася вона: «Росписи донецким сторожам». Система сторож по притоках Ворскли і Сіверського Донця до гирла Айдару, розміщувалася в глибині донецьких степів майже перед самими кочів’ями кримців. Найдальшими із 73 сторож були сторожі в гирлі Айдару і в гирлі Чорного Жеребця «Сторожа 6-я «Бахмутская» расположена усть Чорного Жеребца, от Святогорской сторожи в полуднище».[6]

Сторожі – це не тільки невеличкі загони прикордонної варти. Сторожі – це ще й місця зустрічі прикордонної варти (сторож ), якій доручалося проїжджати від однієї сторожі до сусідньої, фіксувати усі переправи татар через річки та сповіщати воєводам найближчих міст про чисельність загонів, що переправилися, та напрямок їхнього просування.

На головних татарських шляхах (сакмах): Муравському, Ізюмському, Кальміуському — були встановлені сторожові пункти для сигнальної служби за просуванням татар.[7]

Краща організація станично-сторожової служби сприяла частішим виходам окраїнного населення на промисли в Дике поле. Однак, для сталого заселення південних степів не досить було сил сторожі і станичників. І Московський уряд, з метою подальшого посилення свого контролю і впливу в південних степах, будує ряд військових міст: Лівни і Воронеж в 1586 р., Бєлгород, Єлець, Оскол, Валуйки в 1593 р., Кроми, Цареборисів в 1598-1600 р. І в новозбудованих містах були розміщені сильні залоги (гарнізони), які в тісній взаємодії зі сторожами і станицями пильно стежили за пересуванням татарських ватаг і в разі потреби перешкоджали їм нападати на окраїнні міста і села.

З 1586 р. на сторожову службу почали активно вступати черкаси – українські козаки. За службу вони також, як і інші служилі люди Московії, одержували помістя і жалування[8]. Одночасно, в середині XVI ст., посилюється активність українського народу щодо повернення своїх земель, втрачених під час монголо-татарської навали. Ростуть сили українського козацтва. Українські козаки стають значною силою в Дикому полі. У жовтні 1558 р. загін українських козаків під керівництвом Ю.Булгакова розбив кримських татар, у лютому 1559 р. другий загін українських козаків і російських військ на чолі з князем Вишневецьким – Байдою наніс нову поразку татарам. Загін козаків Михайла Черкашеніна розбив татар на С. Донці. В той же час землі Дикого поля між С.Донцем, Кальміусом та Доном почали активно освоюватися українськими козаками. Ще в 1546 р. путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву: «Нині, государ, козаків на Полі багато: і черкасців, і киян, і твоїх, государевих, вийшли, государ, на Поле із своїх україн».[9]

У той час реєстрові українські козаки служили польській короні, бо Україна входила тоді до складу Польської держави. А нереєстрові козаки формували полки низовиків – запорожців і оселялись за порогами Дніпра, створюючи товариства – курені, яких нараховувалося 38.Серед лівобережних куренів значився і Донський. Це один із доказів присутності українських козаків на Дону і С. Донцю. Право на лівобережні землі запорозьких козаків, які в XV- XVІІст., простяглися до самого Дону, підтверджується документально в Універсалі польського короля Стефана Баторія від 15 серпня 1576 р. «Про вольності війська запорожського», в якому вказується, що межі цих вольностей на півночі в другій половині XV ст. проходили «З вершини річки Орелі на вершину Кальміусу, а звідтіля на гирло річки Дону». Цю грамоту, видану С. Баторієм кошовому отаманові Павлюку для козаків за їх звитяги в службі, підтвердив гетьман України Богдан Хмельницький в Універсалі від 15 січня 1655 р. У ньому кордони вольностей запорозьких козаків визначено більш точніше: «від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана  козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали й те все, щоб непорушно навіки при козаках запорозьких  лишилося».[10]

У наказі царя Бориса Годунова 1600р., воєводам Б.Бельському і С. Альфер’єву про будівництво міста  Цареборисова говорилося: «Когда экспедиция прибудет на место, послать в окрестности  служилых людей и повелеть прибыть в город атаманам и лутчим казакам, живущих в своих угодьях по Донце, Осколу и их притонам , и сказать им ,что царь пожаловал теми реками Донцом и Осколом, и со всеми речками, которые впали в Донец и Оскол, велел отдать им донецким и оскольским атаманам и казакам, безданно и безоброшно, государю б донецкие и оскольские атаманы служили и  вестей проведывали».[11] Таким чином,  в XV – XVІ ст. в «Дикому полі» вже жили українські козаки. Царський уряд, намагаючись залучити на службу українських козаків, змушений був визнавати за ними права на володіння угіддями, якими вони володіли у вигляді заїмок.

«Заїмки» українських козаків складалися з полів, луків, лісових угідь і водоймищ. Заїмщики  займалися мисливством, рибальством, скотарством, бджільництвом, збиранням дикоростущих плодів і ягід. Крім осідлих поселень (заїмок і юрт), сюди, вглиб Дикого поля, приходили люди на тимчасові промисли і створювали напівкочові уходницькі господарства. Уходники займалися полюванням, рибальством, пасічництвом. Сюди ж у глибини степу з давніх часів стікалися загони добиччиків («добычников»), які складалися з покозаченого населення Лівобережної України (Лубенщини, Миргородщини, Полтавщини). Часто такі загони промишляли розбоєм («воровством») і попутно-мисливством і рибальством.

У XVІ на початку XVІІ ст. українське козацтво на території Дикого поля поділялося на дві частини: «послушних» козаків, які знаходилися на  службі Московської держави в Путивлі і донецьких степах та «воровських», які бродили в Дикому полі і грабували як донецькі сторожі, так і своїх же побратимів - уходників. У 1580 р., в донесенні про  сторожову службу говорилося: «Стояти сторожевым головам... на донецких сторожах не мочно. Громят их черкасы на урочных местах, а укрыться им такими людьми не мочно».[12]

Але наступ Московської держави на Дике поле тривав недовго. Між Московією і Польщею виникли серйозні суперечки за володіння Прибалтикою, і царський уряд припинив турбуватися про захист своїх південних кордонів. Цим скористалися татарські орди, які знову почали шарпати російські і українські землі. Довгі роки єдиною силою, яка в значній мірі стримувала напади татар, були українські і російські козаки. Лише страшний погром у 1571 р., коли стотисячна орда кримського хана Давлет - Гірея знищила 30 міст і спалила передмістя Москви, змусило царський уряд повернутися до проблем південних кордонів.[13] У цей час була реорганізована прикордонна служба, збільшено кількість служилих людей, визначено пункти розміщення сторож.

З 1636 р. починається спорудження «Белгородской засечной черты», по закінченні якої в 1678 р., вона складалася з 25 міст-кріпостей, з’єднаних між собою земляним валом і цілим рядом різноманітних укріплень. Ця укріплена лінія простягалася на 300 верст від  Ворскли до Дону. Центральним пунктом цієї лінії було місто Бєлгород, 5 міст знаходилося на захід від нього, 19- на схід.

Із міст Бєлгородської лінії вглиб Дикого поля постійно посилалися сторожі і станиці, які будували біля татарських шляхів і перелазів через ріки тимчасові приюти – пікети і острожки, багато з яких пізніше ставали постійними поселеннями.[14]

3. Масове заселення земель Дикого поля

Налагодження сторожової служби, будівництво захисних укріплених ліній значно підвищило безпечність донецьких степів, що сприяло більш активній їх колонізації. Але налагодити надійну оборону південних кордонів навіть при добре поставленій сторожовій службі без залюднення місцевості практично було неможливо. Царський уряд добре розумів, що селяни з центральних повітів держави для цієї мети не підходили, адже це суперечило інтересам поміщиків, бо саме в цей час йде посилення кріпосництва і збільшуються «урочні літа», відміняється «Юр’їв день». Тому уряд сприяє і всіляко заохочує заселення степових просторів Дикого поля українцями. Так в 1589 р. з дозволу уряду на С. Донець було переселено 700 українських козаків на чолі з отаманом Федоровим. У 1617 р. тут же було розселено ще близько 19 тисяч українців. Українцями в значній мірі заселяли також міста Воронеж, Бєлгород, Оскол, Валуйки, Цареборисів та інші міста.

Поряд з офіційною, державною колонізацією Дикого поля все більшого розмаху набуває самодіяльна українська колонізація. Україна в ті часи була покраяна на шматки сусідніми державами, старшинськими угрупуваннями і спливала кров’ю під, шаблями шляхти задихалася під копитами татарських та турецьких орд. Цей трагічний період в історії залишився в пам’яті народу як «Руїна». Андрусівське Перемир’я 1667 р., за яким царський уряд, за спиною українців, віддав Правобережну частину України Польщі ще більше ускладнило становище українського народу. Рятуючись від іноземного поневолля і феодальних утисків, багато українських селян і козаків переселялося на вільні землі Дикого поля.

Початок масового заселення Дикого поля поклали учасники козацько-селянського повстання проти польських загарбників 1637-1638рр. під проводом Павлюка і Острянина. Після поразки повстання великий загін повстанців у 865 шабель під проводом гетьмана Якова Острянина (Яцька Остриці) перейшов на територію  сучасної Харьківщини і в 1638 р. на Чугуєвім городищі заснував місто Чугуїв. У березні 1638 р. путивльський воєвода доповідав у Москву, що «ежедень на государево имя» прибувають українські  переселенці. Дороги , що вели з Правобережної і Лівобережної України в Дике поле були переповнені переселенцями. Піднімаючи хмари пилу, вдень і вночі поодинці і сім’ями йшли і їхали переселенці на нові землі. Частіше всього переселенці рухалися організованими ватагами кількістю від декількох десятків до декількох тисяч переселенців . Ці ватаги очолювались як правило осадчими чи отаманами . Окремі ватаги переселенців складалися із одних тільки селян або міщан чи козаків, але  були й змішані ватаги. Одні групи переселенців прибували з майном, худобою, кіньми, інші — «наго и пешо». Багато переселенців намагалися забрати з собою все своє майно.     Переселенці не тільки привозили з собою з Правобережжя і Лівобережжя свої сімейства, реманент, збіжжя та худобу, вони привозили з собою церкви, попів і церковний причт, приносили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше вони приносили з собою на нові місця свою національну мову, просвіту, які вони віками творили у себе на Україні, свою православну віру, свої народні і козацькі звичаї, традиції та обряди, свої чудові пісні й історичні думи, в яких поетично відображено всю історію українського народу. Переселенці добре знали , що на нових землях їх чекає небезпека, і тому кожна ватага переселенців була озброєна. Найбільш поширеною зброєю переселенців була шабля і пищаль, а окремі казацькі загони мали навіть гармати, але більшість переселенців були озброєні тільки однією рогатиною.

Переселення ніколи не проходило вільно. Польський уряд і шляхта на Правобережжі всіляко намагалися перешкодити переселенню, віднімали у переселенців майно, насильно затримували їх. І тому переселенцям доводилося або таємно покидати свої оселі, або пробиватися з боями. На Лівобережжі гетьмани і козацька старшина виступали теж проти стихійного недозволеного переселення і чинили всілякі перешкоди.

На вільні землі Дикого поля переселялися і російські служилі люди і селяни, які втікали від своїх поміщиків з центральних повітів держави.

З початком визвольної війни українського народу вплив українського козацтва в Дикому полі дещо слабшає, бо значна частина козацьких загонів влилася до війська Хмельницького і брала участь у подіях 1648 - 1654 рр. У зв’язку з цим спостерігається просування донських козаків на захід і їх розселення по С. Донцю і його притокам. Саме в цей час в гирлі р. Бахмутки засновується Сухарєв юрт, а в гирлі р. Красної – Сухарєв городок, що належали донським козакам.

Ще більш сильніший поштовх до масового переселення українців на схід дала поразка військ Богдана Хмельницького під Берестечком у 1651 р., коли польські пани почали тріумфально повертатися до своїх маєтків і жорстоко розправлятися з повсталими селянами і козаками. Дніпровські козаки і селяни Правобережжя, пригнічені і переслідувані шляхтою, як і козаки і селяни Лівобережжя, які зазнавали утисків від козацької старшини і царських чиновників, масово покидали свої рідні землі і поселялися на вільних землях Дикого поля.

4. Утворення Слобідської України.

Коли в Дике поле приходила велика добре організована і озброєна ватага переселенців, на нових землях засновувалися міста – кріпості, а  коли приходила менша ватага – засновували СЛОБОДИ (тобто свободні поселення). Слободами на Україні і  Росії називали поселення , які звільнялися від феодальних повинностей і податків. На Україні в ті часи вважалося, що іти на слободу значить іти на вільне поселення, без кріпацтва і податків з різними вольностями.

Поскільки переважаюча більшість території Дикого поля заселена українцями і заселена переважно слободами, то цю заново заселену територію, що з’явилася на південній окраїні Московської держави в середині XVІІ ст., на відміну від Польської України, назвали Слобідською Україною або Слобожанщиною.

Слобожанщина охоплювала територію нинішніх Харківської, східної частини Сумської, північної частини Луганської (до р. Айдар), північної частини Донецької (до р. Бахмутка) та частково Курської , Бєлгородської та Воронезької областей Росії.

Слобідську Україну з самого початку заселяли і українці, і росіяни, але приходили вони сюди по-різному. Українці переселялись сім’ями, великими ватагами, очолювані осадчими, отаманами, сотниками, полковниками, а то і гетьманом. А з Росії переселялися в основному безсімейні служилі люди і окремі біглі селяни з центральних частин Росії.

З самого початку українські переселенці, переселяючись на територію Дикого поля , вважали ці землі українськими, бо вони колись належали українцям Чернігівсько-Сіверського князівства, а пізніше входили у володіння Кальміуської паланки запорозьких козаків. За словами давніх актів, цей край був «Никем не занятой, начиная от крепости святого Дмитрия (м. Ростов–на-Дону) до самого города Бахмута пустопоробней землей»[15] Історик І. Срезневський писав,[16] що територія, на якій розташувалася Слобідська Україна, до середини XVІІ ст. лишалася незаселеною, була дикою і не мала постійних жителів, а тому вона нікому не належала, Є. Альбовський повністю підтримує Срезневського і пише, що ця земля була дика, ніким не зайнята і, власне, нікому не належала.[17] Такої ж думки дотримувалися й інші відомі історики, такі, як: Микола Гербель, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський та інші. Про це свідчить і українська пісня тих часів.[18]

Покинь батька, покинь матір, покинь всю худобу,

Іди з нами-козаками  на Україну, на слободу

На Україні всього много - і паші, і браги,

Не стоять там вражі ляхи, козацькі враги.

Більше того, переселяючись в Слобідську Україну, українські переселенці сподівалися, що на Слобожанщині здійсниться їх віковічна мрія про створення справедливого суспільства без експлуатації, утисків та здирства.

Російський уряд, звичайно, вважав всі ці землі своїми і всіляко заохочував переселення працелюбних і господарських українців в Дике поле, бо вони мали великий досвід боротьби з татарами і могли швидко обжити цей край і стати надійним захистом південних кордонів держави. В царській грамоті від 17 червня 1651р. воєводам прикордонних міст наказувалося приймати на вічне проживання українських переселенців і надавати їм всіляку допомогу.

«Чтобы  въезжим  черкасам  ни от каких людей… налогов и убытков никаких не было и  лошадей и всяческие животные у черкас никто не отнимал и не крал, и самому воеводе к черкасам  держать ласку и привет доброй , чтобы  черкас жесточью в сомненье не привести»[19]

5. Створення Слобідських козачих полків.

У 1652 р. полковник Іван Зінковський (Дзинковський) з-під Острога на Волині привів на Слобожанщину тисячу козаків з родинами і майном , заснував на р.Тихій Сосні (у верхів’ях Дону) місто Острогозьк і створив на території Слобожанщини перший і найбільший Острогозький Слобідський козачий полк.

У цьому ж таки 1652 р., із містечка Ставищ Білоцерківського полку на Слобожанщину перейшов загін Герасима Кіндратовича (Кондратьєва), на основі якого було створено Сумський полк, а в 1658 р., засноване м. Суми.

У 1654 р., з Правобережжя і Лівобережжя на Муравському шляху оселилося  587 українських родин, а згодом осіло ще 670 родин, з яких було сформовано Харківський Слобідський полк.

У 1654 р. 1587 українських переселенців заснували місто Охтирку, яке стало центром Охтирського Слобідського полку.

Освоєння південної частини Слобожанщини привело до створення тут у 1663 р. Балаклійського полку козачим отаманом Яковом Черніговцем, який привів сюди 150 українських сімей із Задніпров’я. Окрім Балаклії, Черніговець збудував декілька міст і слобід по Донцеві: Андрієви Лози, Бишкинь, Савинці, Лиман та кріпость Ізюм. Цар зробив осадчика-отамана Бакалійським полковником.

У 1677 р., за указом воєводи Ромодановського за провину Я. Черніговця від полковництва усунуто, а Балаклійський полк було приєднано до Харківського. У 1685 р. Із Харківського полку було виділено Ізюмський полк, і першим полковником самостійного Ізюмського полку став Костянтин Донець-Захаржевський, який разом з батьком, харківським полковником Григорієм Донцем, не тільки збудували нове місто-кріпость Ізюм, а й заселили всю Ізюмську полкову округу переселенцями з інших Слобідських полків.

Заснування окремих козачих полків на території Слобідської України знаменувало якісно новий етап в освоєнні краю, адже прибували не розрізнені ватаги втікачів, а повноцінні одиниці, організовані за козацьким звичаєм на чолі з полковниками і козацькою старшиною.

6. Військово-адміністративне управління

Слобідської України. Полковий устрій.

Козацькі полки принесли з собою на нові землі не тільки свої козацькі звичаї і традиції, а й віськово-адміністрвтивну організацію, що виникла під час визвольної війни під  проводом Б.Хмельницького. Ця військово- адміністративна організація була визнана і царським урядом в тодішніх умовах як більш доцільною. Організація Слобідських полків, як адміністративно-військового управління краю, почалася з 50-х років і закінчилася в основному в 80-х роках XVІІ ст.  Ця система військово-адміністративного управління Слобідської України була побудована так само  як і на Лівобережній Україні того часу. Вся Слобожанщина поділялася на п’ять Слобідських козацьких полків (полкових округ): Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського, Ізюмського. Полки поділялися на сотні (сотенні округи), сотні на десятки. Таким чином, кожна полкова округа була не лише військовою, а й адміністративною одиницею. Територіально полкова округа приблизно була рівна нинішній області, а сотенна приблизно дорівнювала нинішнім районам.

На чолі полку і полкового уряду стояв виборний полковник і полкова старшина. Спочатку полковника і полкову старшину обирали загальним зібранням усіх козаків полку, потім і полковника, і полкову старшину вибирала сама полкова старшина. Пізніше полковників затверджував чи призначав Бєлгородський воєвода, а згодом-уряд чи сам цар. У 1700 р. Петро І фактично відмінив вибори полковників і видав грамоту, щоб полковники до смерті залишалися при своїх урядах.

Полковник в своїй  окрузі мав дуже велику владу .Він командував полком, полковим урядом, затверджував чи призначав полкову старшину і сотників, відав всіма військовими й адміністративними справами, затверджував судові вироки, роздавав полкові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним і сам міг займати такі землі для себе на свою власну потребу. На все те він видавав універсали за своїм підписом і печаткою.

Полковницькими клейнодами (знаками його влади) були пернач (шестопер-шестигранна булава, обложена золотом чи сріблом з дорогоцінними каменями), полковий прапор (знамено), полкова корогва (хоругва) із зображенням Божої Матері або якогось Святого охоронця полку, полкова печатка.

Полкову старшину складали шість чоловік: обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі.[20]

Обозний - перший після полковника, відав полковою артилерією та спорядженням, замінював полковника, коли той був відсутній, але не міг видавати полковницькі універсали.

Суддя - відав судовими цивільними справами у полковій ратуші.

Осавул - відав військовою підготовкою козаків, був посібником полковника у військових справах, приводив до виконання військові накази полковника.

Хорунжий – отаманував над хорунжевими козаками, відав полковою музикою й оберігав хоругву і знамено.

Полкові писарі - були секретарями у ратуші: один у військових справах, другий-у цивільних.

Уся полкова старшина (полковий уряд) збиралася для військових справ на Полкову раду, на чолі котрої стояв полковник. Усі мали по одному голосу, а полковник-два. Справи судові теж вирішувалися у ратуші тими ж членами ради, але порядкував тут суддя.

Сотні очолювалися сотенними урядами, котрі складалися із сотника, отамана, осавули, хорунжого і писаря. Сотня порядкувалася сотником. У сотенній ратуші отаман, суддя і писар порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий допомагали сотнику у військових справах. Хорунжий опікувався ще сотенним прапором, на якому був зображенний хрест і позначення полку і сотні. Сотника вибирала полкова старшина чи призначав полковник, але Універсал на сотенний уряд видавав полковник. Сотник сам призначав собі сотенну  старшину і міг її скинути з уряду.

За даними перепису 1732 р.[21] у Харківському полку було 18 сотень, в Ізюмському-17, Охтирському-15, Сумському-12. На перших порах в сотнях налічувалося по 100 козаків, які вважалися на військовій службі. Через деякий час особовий склад кожної сотні зріс до кількох сотень чоловік.

Ця військово-адміністративна система не була постійною. В міру соціально-економічного і політичного розвитку Росії ця система управління мінялась, аж поки не була замінена чиновницько-бюрократичним апаратом.

І.Срезневський писав[22], що немовбито вже у 1654 р. в Слобідській Україні налічувалося від 80 до 100 тисяч душ чоловічої статі. Але Д.Багалій стверджує, що це помилка або вигадка і приводить інші цифри.[23] На кінець XVІІ ст. тут налічувалося біля 30000 козаків. За переписом населення в 1732 р. в Охтирському полку було вже-41 186 чол., Харківському-37 756 чол., Ізюмському-31 183 чол., Сумському-42 931 чол. Усьго в чотирьох полках було-153 056 чол. чоловічої статі, а з жінками, включаючи дітей, більше-300 000. У 1772 р. і всіх п’яти провінціях було 666 561 чол.

7. Соціальний устрій. Суспільні стани Слобожанщини.

Д. Багалій пише[24], що на Слобожанщині було чотири стани українських козаків: 1) вартові; 2) станичні; 3) городові; 4) полкові.

Вартові козаки стояли на варті в містах, калавурнях, в приміських кріпостях. Станичні їздили станицями і сторожами в степу по перелазах та урочищах і пильнували за ворогами. Городові утримували кріпості, охороняли міста, будували і постійно підтримували мости та перевози. Полкові козаки несли постійну військову службу в кріпостях, ходили в походи.

За розпорядженням царського уряду від 29 лютого 1700 року відбувся новий поділ українського населення. Відповідно до нього населення слобідських полків стало поділятися на такі стани:1) козача старшина, 2) виборні козаки або компанейці, 3) підпомічники, 4) підсусідки, 5) міщани, ремісники і торговці, поспільство (посполиті) або державські піддані, 6) духовенство, 7) великороси і іноземці.

Головним суспільним станом Слобожанщини залишилися козаки. Вони поділялися на виборних козаків або компанейців, підпомічників і підсусідків.

Виборні козаки (компанейці) — заможна частина козацтва, яка мала всілякі козацькі привілеї, міцні господарства, яка була залишена на полковій службі і являла собою збройну силу полку.

Компанейці як реєстрові козаки за часів Польщі являли собою козацьку аристократію. І хоч всякий  підпомічник чи міщанин міг стати компанейцем, але для того, щоб служити у кінних компанейцях і виступати у походи, треба було мати певний достаток, щоб закупити коней, зброю та все спорядження для служби.

Підпомічники - незаможна, позбавлена козацьких привілеїв частина козацтва, яка утримувала своїм коштом виборних козаків, що несли регулярну службу. Підпомічники допомагали компанейцям провіантом та грошима на покупку коней, амуніції, одежі, рушниці і на всякі військові потреби, але тільки для дальньої служби і не кожний рік. Окрім того, підпомічники давали провіант і фураж армійським полкам, постачали хури  і брали участь у роботах для держави. Інші замість грошової підмоги й провіанту працювали на старшину: возили їх сіно та дрова і були у неї погоничами. Коли було потрібно, із більш багатших підпомічників вибирали компанейців. Підпомічники не тільки допомагали компанейцям, але нерідко й заміняли їх у походах. Посилали підпомічників і  у всілякі  командирації замість виборних козаків, але вони йшли туди іноді без зброї, бо краще володіли ралом, ніж шаблею. В кожному полку підпомічників було в п’ятеро-шестеро разів більше, ніж компанейців.

Підсусідки - найбільш збіднілі підпомічники, які не мали своїх господарств і повинні були працювати в чужих господарствах.

Колишніх козаків городової служби, які проживали в містах і займалися різними промислами, ремеслами, торгівлею та землеробством, було віднесено до стану міщан, серед яких виділялися цехові і «пашенные крестьяне». На чолі міщан стояв виборний війт, а на чолі цехових-цехмістр. До цього ж стану належало поспільство. Слово походить від «посполитий» — загальний, звичайний. Поспільство (посполиті або піддані чи «пашенные крестьяне») поділялися на окремі групи. Це і селяни вільних військових сіл і слобід, і рангові, монастирські чи приватновласницькі (панські, «владельческие крестьяне»).

За даними 1706 р.[25] в Ізюмському полку налічувалося 289 чоловік виборних (полкових) козаків і 2011 чоловік підпомічників. А за переписом 1732 р. число полкових козаків становило — 708 чоловік, підпомічників з їх дітьми — 13 347, підсусідків —7560 чоловік.

Д.Багалій за матеріалами перепису 1732 року наводить інші дані[26]. В Ізюмському полку в цей час налічувалося всіх мешканців-31183 чол., із них 115 чол. великоросів, 3550 чол. козаків, 11423 підпомічників і 9280 чол. підданих.

За переписом 1732р

Слобідські полки поділялися на такі стани:

1) козаки виборні і їх підпомічники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство або піддані, 5) цехові люди або ремісники, 6)духовенство, 7) великороси та іноземці.

В одних поселеннях козаки жили разом з поспільством, у інших-окремо. На початку XVІІІ ст. починається роздача царським урядом багатих земельних угідь Слобожанщини російським офіцерам і поміщикам. Одним із перших одержав велику ділянку землі по р.Білій (пр. р.Айдару) князь Б.І. Куракін. На його землях згодом виникло село Білокуракіне. В середині XVІІІ ст., коли загроза татарських нападів значно зменшилася, царський уряд починає масово роздавати землі Слобожанщини російським дворянам і офіцерам, які активно заселяли їх кріпосними з центральних губерній Росії. І тому поряд з козацькими слободами на Слобожанщині виникло багато панських сіл і хуторів. У цей час Слобідська Україна стає наполовину-козацькою, а наполовину поспільською. В послідуючі роки йде процес різкого збільшення панських поселень. У ті часи з козацької старшини, духовенства, деяких козаків та російських поміщиків склався той соціальний стан, з якого виникло потім слобідсько-українське дворянство (шляхта).

У 1714 р. для дітей козацької старшини встановили новий чин «підпрапорний» і тим самим започаткували появу шляхетного стану.

Переходити з одного стану у другий спочатку переселення було можливо. І кожен підпомічник, посполитий чи міщанин міг вільно перейти в козаки, але економічно не кожен мав спромогу відбувати козацькі одбутки.

8. Козацька автономія. Козацькі вільготи.

Використовуючи українських переселенців для  охорони південних кордонів держави від грабіжницьких нападів кримських та ногайських татар, царський уряд не тільки активно заохочував до переселення в Слобідську Україну українських козаків і селян, а й надавав їм різноманітні вільготи і привілеї: постачав їм зброю і порох, продовольство, платив платню, зберігав за поселенцями їх козацьку автономію і той устрій, який вони перенесли сюди з Гетьманщини, який у московських грамотах і актах прозивався «Старочеркасской обычностью», котрий був устроєм стародавнього українського національного  й соціального життя, якого домагався і яким хотів жити український народ усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година. Всі ці привілеї і вільготи давалися московськими царями окремим Слобідським полкам у вигляді вільготних жалованних грамот. У цих грамотах українським переселенцям надавалося право вільної займанщини незаселених земель, право будувати міста, слободи, селитися там, орати землю і володіти всякими угіддями. В новозаселених місцях дозволялося безмитно держати шинки, торгувати всякими товарами. Служилим козакам замість щорічної грошової платні надавалося право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Всі ці вільготи у всіх відбутках надавались окремим групам населення в залежності від їх заможності і місця розташування царським урядом на термін від 10 до 15 років. Наприклад, жителям Харківського і Охтирського полку вільготи були надані на 10-11 років, Сумського і Острозького полків-на 13, а Ізюмського, який був розташований найдалі в Дикому полі, вільготи надані на 15 років.

У пізніших грамотах -1684, 1686, 1688, 1695 рр. - надається окремим територіям право вільної торгівлі, підтверджується право навіки без  чиншу (грошового податку) володіти землями, млинами, лавками, шинками, кузнями, риболовлею і всякими промислами. У 1700 р. усім 5 Слобідським полкам Петро І ствердив право без чиншу мати усякі промисли, володіти землями і всякими угіддями, млинами, риболовлею; вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, але тільки вести боротьбу з татарами.

З усіх вільгот найголовнішою було право слобожан вільної займанщини земель, бо на ньому ґрунтувалося все право земельної власності на Слобожанщині так зване «Старозаїмочне землеволодіння».

Всі ці привілеї були зібрані докупи тільки у грамоті цариці Єлизавети, а до того вони були розкидані по окремих грамотах різних полків. Всі ці жаловані грамоти мали великий вплив на успіх  заселення Слобідської України, бо в значній мірі матеріально забезпечували переселенців, давали їм можливість зміцнити своє господарство, утримували їх на місцях першої осідлості.

Незважаючи на великі привілеї і вільготи, Слобідська Україна все ж таки мала значно меншу автономію, ніж Гетьманщина. До того ж Слобожанщина не відразу здобула автономію як Гетьманщина, яка по Переяславській угоді водночас прилучилася до Московської держави на вільних умовах і повністю зберегла свою широку автономію.

Щоб заселити і захистити південні рубежі своєї країни, Московські царі змушені були визнати за Слобідською Україною її козацьку автономію, але вони намагалися всіляко обмежити цю автономію і поставити її в залежність від свого центрального уряду (Приказів) і від регіонального урядника-Бєлгородського воєводи та місцевих воєвод, які були призначені майже в усіх містах Слобожанщини. Офіційно місцеві воєводи призначалися для управління російським населенням, яке проживало на Слобожанщині, але насправді місцеві воєводи повинні були наглядати за органами місцевого самоврядування. Бєлгородський воєвода був  найстарший серед навколишніх воєвод і тому всі Слобідські полки спочатку були приписані до Бєлгородського полку і у військових справах були підпорядковані Бєлгородському воєводі.

Ті чи інші привілеї у козаків часто забирали, і їм в весь час доводилося вести боротьбу за їх відновлення. І царський уряд, і Бєлгородський та місцеві воєводи ніяк не хотіли і не могли погодитися на ці неприємні для них привілеї, яких не мали російські піддані. При цариці Анні Слобідська Україна водночас втратила майже всі свої привілеї, але Єлизавета повернула їх назад однією жалованою грамотою усім  Слобідським полкам.

9. Життя і військова служба

Слобідських козаків.

Незважаючи на різні привілеї, життя слобожан було дуже важким і безрадісним. Козаки Слобідських полків в разі потреби повинні були виступати в похід озброєними, мати двох добрих коней, амуніцію, одяг, провіант, і все це вони повинні були забезпечити за власний кошт і частково за кошти підпомічників. А походів у ті часи було дуже багато і проти татар, і проти турок. Не менше було і набігів кримських і ногайських татар, від яких треба було боронити свої села і слободи. Слобідські козаки брали активну участь у кримських походах князя Голіцина, в азовських походах Петра І, у походах князя Долгорукого на Перекоп. Два роки тисяча слобідських козаків на чолі з Харківським полковником Квіткою воювали в Персії. За царювання Анни слобідські козаки ходили у Литву підтримувати Саксонського курфюста, а у 1736 р.брали участь в поході Мініха на Крим. Для походу на татар у 1738 р. потрібно було поставити від кожного з п’яти полків по 1000 козаків із старшиною. І кожному козакові треба було мати амуніцію, зброю, два коня і провіанту на п’ять місяців з хурами і погоничами. У 1739 р. козаків погнали у Молдавський похід, у 1746 р. — в Австрію, а у 1757 р. вони билися проти Фрідріха Пруського, де від нестачі корму загубили майже всіх своїх коней.

Окрім військових походів, козаки знемагали і тратили свою силу і здоров’я у так званих «командираціях», коли козаків як простих робітників засилали на усякі земляні роботи. У 1697 р. вони їздили на поновлення Кизикирманської кріпості, а з 1719 р. їх почали регулярно посилати на «копальні роботи». На будівництво Ладозького каналу з кожних 7 дворів брали по одному чоловіку. У Петербурзі їм видали дуже злиденний провіант, за який вдома земляки повинні були платити з кожного із 6 дворів по 8,5 крб. Канальні роботи велися до 1723 р. і знищили слобожан не менше, ніж татарські напади. У 1731 р. розпочалося будівництво нової Української лінії. Щоб її побудувати, треба було в степу на кілька сот верст викопати широкий рів і насипати високий вал, побудувати кріпості, редути, колодязі, гатки, прокладати широкі дороги і мостити мости. Для цієї будови полчани повинні були дати з кожних 10 дворів по 1 робітнику, на кожних 10 робітників дати одну  хуру, а на ватагу в 50 чоловік і плуг з парою волів. Робітники повинні були взяти з собою провіант на 3 місяці, сокири, лопати, мішки і зброю, щоб оборонятися від татар. Це був чи не найтяжчий одбуток для слобідських козаків. У той час, коли козаки копали рови і насипали вали та виконували інші земляні роботи, їх власні ниви залишалися необробленими. «Посіяли, поорали, — каже пісня, — та нікому жати: пішли наші козаченьки лінію копати». «Їхав козак на лінію та й вельми надувся; іде козак із лінії- як лихо зігнувся», — говориться в другій пісні. Зимою було холодно, а влітку треба було готувати новий наряд людей та провіант на лінію. Лінію збудували, але «командирації» не закінчилися, бо треба її захищати і поновлювати.

Починаючи з Петра Великого, служба козаків зробилася занадто суворою. Улітку, коли починалися жнива та косовиця, козакам треба було відбувати “компаменти” — військові збори. Пізніше, в кожному полку виділили регулярні роти, потім і регулярний гусарський полк, котрі повинні були утримувати слобожани за свій кошт. У цих регулярних ротах і полку введена була справжня армійська муштра. Регулярному строю почали навчати і всіх козаків. Все це віддаляло козака-гоподаря і землероба від його господарства, з якого він жив і утримував свою родину. Відправляючись в похід, полчани мусили постачати провіант та хури не тільки для себе, а й для регулярних російських полків, які були дислоковані на Слобожанщині. Крім того, слобожани повинні були ще годувати російські полки, які були на зимових квартирах в Слобожанщині та давати гроші на їх утримання в літніх таборах. Козак не почував себе вільним навіть у своїй власній хаті, бо там проживав «консистент», квартирант-москаль, якогось регулярного армійського полку. Усі ці тягарі несли не тільки виборні козаки, а й підпомічники і підсусідки.

У1739 р. Харківському полку треба було забезпечити провіантом і фуражем 5 регулярних полків, наполовину без всякої плати в той час, коли із-за посухи населенню самим нічого було їсти. Мабуть, саме в той час невідомий гуморист склав такого вірша: “Москалики-соколики поїли наші волики, а як повернетесь здорові, поїсте й корови”.

Окрім перелічених одбутків, слобожани повинні були відбувати і поштовий одбуток, для чого робили грошову складщину, купували коней, наймали поштарів, давали їм провіант і фураж.

Козацькі підпомічники, підсусідки та посполиті повинні були давати грошові внески й хлібні одбутки, щоб утримувати місцеві полкові та сотенні канцелярії, військову музику, пушкарів, вартових, полкових попів, коновалів та інших обслуговуючих осіб.

Піддані (посполиті, і козачі, і панські), крім різноманітних відбутків, повинні були ще два дні на тиждень працювати в господарствах своїх господарів.

Часті військові сутички з татарськими ордами, тяжкі військові походи і виснажливі «командирації» на будівництво і ремонт укріплених ліній, фортець, доріг, мостів та інших споруд, непосильні грошові і різноманітні відбутки, утиски офіцерів регулярних полків і козацької старшини робили життя слобожан дуже важким і нестерпним. І багато з них не витримували такого життя, тисячі слобожан почали переселятися з Слобідської України на Дон або поверталися на Гетьманщину.

І саме цьому козаки Слобідських полків часто приєднувалися до тих чи інших антифеодальних козацьких і селянських повстань.

У жовтні 1670 р. повстанським рухом С. Разіна (1667 – 1671рр.) було охоплено більшість міст слобідської України.[27]

На початку ХVІІІ ст.. на Слобожанщині і Дону виникло повстання К. Булавіна (1707 - 1708) «Встревоженные полковники Изюмского  и Острогозського Слободских полков получали сообщения и сами доносили: «Булавин после убития княжего стал еще многолюднее …имеет де свое злое намерение конечно приходить под Тор, и под Краснянск, на Сухарев, на Кабанье, на Меловой Брод, на Сватовы Лучки, на Бахмут. И, идучи, будут казаков к себе приворачивать…А предались ему Булавину их козачьи городки по Донцу: Трехизбенской, да Старое и Новое Боровское, да Новый Айдар, Шульгин, Белянск.»[28] Вместе с этими городками донских казаков на территории донецкого края к восставшим присоединились и населенные пункты Изюмского полка (Сватова Лучка и другие.)»[29]Участь козаків і селян у цьому повстанні викликало такий гнів царя, що він наказав знищити всі поселення, населення яких брали участь у повстанні.

В 60-70-х роках ХVІІІ ст. на території Слобідських полків широкого розмаху набуло повстання гайдамаків. Загони гайдамак, які складалися із слобожан, запорожців і жителів Лівобережної України, нападали на панські садиби, забирали у них майно та худобу і роздавали бідним. «Вони активно діяли в Сватовій Лучці, Торі ї інших місцях.[30]

Глибокий  відгук у слобожанському краї викликала і селянська війна 1773 – 1775 рр. під проводом О. Пугачова. У 1772р. Пугачов утік із Дону і деякий час жив у слободі Кабаньє у селянина Йосипа Коровки. Влітку 1774 р. повстанські загони з’явилися на Слобожанщині, два з них діяли в районі Ізюму і спрямовували свої дії на північну частину донецького краю.[31]

10. Козацька зброя.

Вогнепальна зброя.

Важко собі уявити козака без коня, але відповідно до оборонної спрямованості воєнної доктрини українських козаків піхота була основним родом війська. Провідною зброєю піхоти була вогнепальна зброя: гармати, мушкети (рушниці) і пістолі. Пріоритет у виборі вогнепальної зброї для козацької піхоти був зумовлений потребою послабити, а у поєднанні з її рухомим табором з возів, і звести нанівець тактичну перевагу татарської кінноти. Висока динаміка бою, яка створювалася  кіннотою ворога, вимагала від козаків високої майстерності у застосуванні вогнепальної зброї і передусім скорострільності, влучності, безперервності та максимальної щільності мушкетно-артилерійського вогню.

Мушкети-рушниці. Щоб підготувати до стрільби мушкет XVІ ст. з гнотовим замком, треба було виконати 80 операцій, а мушкет середини XVІІ ст. з ударним кремінним замком-12. За дослідженням І. Свєшнікова, козацька піхота в середині XVІІ ст. вже була озброєна мушкетами з ударним замком, хоч було багато старих мушкетів з колісним замком. Свєшніков доводить, що українські козаки набагато підвищили скорострільність мушкетів шляхом завчасної підготовки набоїв у вигляді ладунків (прототипів сучасних патронів). Кожний ладунок-це порція пороху з кулею,упакована  в паперовий мішечок, який вкладався у чашечку ладівниці, яка в шкіряній торбинці закріплялася на поясі. Стрілець з мушкета з кремінним замком за час бою робив 24-36 пострілів. Знайдені козацькі ладівниці розраховані саме на цю кількість набоїв.

Згідно з козацькою традицією, кожний козак, вирушаючи у похід, повинен був мати при собі 5 фунтів (2 кг) пороху і 5 кіп (300шт) куль. Цей боєприпас розраховувався на 2,5 години безперервного вогню.

Оскільки для зарядження мушкета витрачалося досить багато часу, то для забезпечення безперервності вогню мушкетери вели його почергово у складі шеренг. Кількість шеренг перебувала у прямій залежності від досконалості мушкета та виучки стрільців і визначалася проміжком часу, за який шеренга, що зробила постріл, встигала приготуватись до наступного пострілу, коли інші вели вогонь. Так при використанні мушкета з гнотовим замком стрій мушкетерів мав 8-10 шеренг, а мушкета з кремінним ударним замком — 4-5 шеренг.

Застосування ладунків у поєднанні з високою виучкою дозволило козацькій піхоті зменшити цей стрій до 3-х шеренг. Така побудова піхоти дозволяла, при забезпеченості безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим створити широку фронтальну смугу щільного вогню і в той же час зводила до мінімуму людських втрат.

Тришеренговий стрій дозволяв робити до 6 пострілів за хвилину. Перша шеренга після пострілу робила два кроки назад, (а дві інші-крок уперед), всипала до стволу мушкета набій, взятий з ладівниці, притискувала його шомполом, робила крок, зводила курки замків, готувала натруски. Робила ще крок уперед, насипала з натруски запалювальний порох на полицю замка і, прицілившись, стріляла. Виконання всіх цих операцій здійснювалося за відповідної команди. Розрахунки свідчать, що шеренга, яка зробила постріл, була готова до наступного через 30 секунд.

Козацька кіннота використовувала не мушкет, а карабін-полегшений різновид мушкета та бандолет-вкорочений варіант. У бою нарівні з мушкетом, карабіном та бандолетом використовувалася мисливська рушниця-аркебуза, яка була значно легша від мушкета і мала художнє оформлення приклада.

Калібр ручної вогнепальної зброї коливався у межах — 10-20 мм, а довжина ствола — 1-1,6 м. Мушкети мали гладкостволі і нарізні стволи. Гладкоствольний мушкет мав дальність прицільної стрільби – 300 кроків, з нарізним стволом — 800-900 кроків, але скорострільність нарізного була утричі меншою, оскільки для його зарядження витрачалося утричі більше часу. У гладкий ствол куля входила вільно, а для зарядження нарізного ствола таку ж круглу кулю обгортали  просаленою ганчіркою-пластирем і заштовхували потужними ударами шомпола, на що витрачалося багато часу. Під час бойових дій по обороні укріпленого табору піхотинці використовували важку фортечну рушницю-гаківницю калібром від 25 до 31 мм і довжиною ствола від 1 до 2,5 м. Залежно від довжини вона поділялася на «півгак», «гак» (повний гак) та «подвійний гак». З розвитком полкової артилерії та вдосконалення мушкета ця  зброя була витіснена і використовувалась переважно гарнізонами міст при їх обороні.

Залежно від наявності зброї кожен козак мав відповідне спорядження. Крім ладівниці, на поясі піхотинця під час бою були: порохівниця із запасом пороху, натруска (мала порохівниця) з дрібним запалювальним порохом, торбинка з кулелійкою та кулями, шомпол, крейцер для зскрібання нагару. З лівого боку на поясі закріплювалася шабля. У складі обозу козак мав декілька мушкетів, пістолів, запас пороху, свинцю та необхідний інструментарій для технічного обслуговування та ремонту зброї.

Пістолі. Пістолі з колісним та кремінними ударними замками використовувалися в основному козацькою кіннотою. Кожен кіннотник мав два пістолі в кобурах при сідлі і два за поясом.

Польова артилерія. Зі створенням полкової артилерії у кожному козацькому полку було введено по 6-7 гармат малого калібру- фальконет.

Фальконети — 3-х фунтові (7см) польові гармати, що транспортувалися на однокінних чи двокінних лафетах. Легка польова (полкова) гармата у бою перебувала у бойових рядах піхоти впроміжках між тришеренговими групами мушкетного вогню і пересувалася разом з ними, а в окремих випадках використовувалась самостійно. Крім польової артилерії, у кожному полку на фортечному валу полкових і сотенних містечок було встановлено гармати різного калібру.

Холодна зброя

Шабля.  Холодна зброя у козаків застосовувалася разом  із вогнепальною, а також у випадках, коли можливості вогнепальної були вичерпані або недоцільні. Основним видом  холодної зброї козаків була шабля. При безпосередньому зближенні з ворогом стрій піхоти  припиняв вогонь із мушкетів, перебудовувався у лаві і ставав до рукопашного бою на шаблях. Проти атак ворожої кінноти на  піхотинний стрій слобідські козаки як і запорожці з  високою майстерністю застосовували спосіб рубки шаблею знизу – догори як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

У козака як правило було дві шаблі: бойова (чорна) і парадна. Чорна шабля – проста бойова шабля з коротким кривим клинком без повздовжних різців і з перснем для великого пальця на перехресті, що  забезпечувало надійне утримання її в руці при ударах по ній суперника. Парадна шабля – гарно оздоблена шабля , яку козаки носили при собі  у святкові дні та у вільний від праці час. Шабля серед козаків вважалася не тільки зброєю, а й невід’ємним елементом національного одягу і користувалася особливою шаною, як символ свободи та лицарства.

Бердиш. Бердиш – бойова сокира з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у смугу – косицю, що кріпилася до держака, підсилюючи кріплення обуха. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою кіннотою. Під час бою бердиш був закріплений за спиною за пояс мушкетера – піхотинця.

Чекан — невелика сокира на короткому держаку з напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у сполученні з іншою холодною та  вогнепальною зброєю.

Ножі. Різноманітні ножі носили козаки на поясі за халявою та в сумці з дерев’яними та костяними руків’ями або суцільні металеві.

Келеп. Келеп – бойовий молоток, який мав довгий загострений клівець та багатогранний обух. Закріплювався на довгому дерев’яному держаку і використовувався для удару по ворожому вершнику. Велика сила  удару сприяла пробиванню броньованого захисту противника.

Спис – мав металевий наконечник довжиною 27,5-63,5 см. та дерев’яний держак – 3,5 –4 м. і використовувався переважно козацькою кіннотою у сполученні з вогнепальною зброєю.

Лук –використовувся тоді, коли застосування  вогнепальної зброї ускладнювалося через відсутність боєзаряду або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Відстань стрільби з лука коливалася в межах 200-300 кроків, а  в окремих випадках сягала 500 кроків. При стрільбі з коня відстань польоту  стріли збільшувалася на  30-40 %. Лучник міг випускати за хвилину від 8 до 12 стріл і на відстані 130 кроків всі вони влучали в ціль.

Стріли для лука зберігалися у сагайдаку, який закріплювався на поясі  лучника з правого боку.

Іноді козаки використовували кушу (арбалет) – лук-самостріл.

11. Скасування козацької автономії і привілеїв на Слобожанщині.

Під час частих набігів кримських і ногайських орд Московський уряд вимушений був терпіти ту козацьку автономію, яка склалася на Слобожанщині і ті різноманітні привілеї, які були раніше надані, а коли загроза нападу з боку татар і турок на півдні значно зменшилася, уряд починає систематично обмежувати козацький автономний устрій і ліквідовувати колишні привілеї.

У 1700 р. Петро І видав грамоту, в якій фактично відміняв виборче право слобідських козаків. З цього часу полковники Слобідських козацьких полків почали призначатися царським урядом, і вони повинні були залишатися при своїх урядах до самої смерті . Довічно почала призначатися і вся  козацька старшина . Цією ж грамотою було обмежено кількість слобідських козаків до 3500 чоловік.

З 1706 р. рядом  заходів уряд ламає стару і зміцнює нову систему управління на  Слобожанщині. Царським  указом від 1706р. було скасовано воєводське управління в Слобідських полках і єдиноначальну владу  зосереджено в руках полковників, яким було надане військове звання прем’єр – майорів російської армії. Водночас була утворена Українська дивізія, до складу якої разом з козацькими полками Лівобережжя увійшли також полки Слобідської України. Таким чином, у військовому відношенні  Слобідські полки комплектувалися й утримувалися по - старому, проте організаційно вони вже становили невід’ємну частину єдиної російської армії. На чолі всіх п’яти полків був поставлений бригадир, який у військових справах підлягав генералу – командиру Української дивізії. У зв’язку з поділом Росії на губернії, в 1708р. Слобіська Україна в адміністративному відношенні була  включена до складу Азовської губернії, а з 1718р.- до складу Київської губернії.

Проте в судово-кримінальних справах Слобожанщина залишилася у віданні Бєлгородської і Воронезької провінціальних канцелярій.

Царським указом від 4 вересня 1722 р. Слобідські полки були виключені зі складу Київської губернії. Козакам Слобожанщини надавалося право скаржитися на всякі утиски старшин та невірні рішення полкових ратуш Бєлгородському столу, а  на зловживання самого воєводи – в Курський надвірний суд.

 Коли назрівала неминуча війна Росії з Туреччиною за вихід до Чорного моря, уряд Катерини І визнав за доцільне зміцнити управління центральної влади  на Слобожанщині, і в 1726 р. рішенням Верховної таємної ради Слобідські полки були переведені у відання Військової Колегії, хоч вони все ще підлягали безпосередньо командиру Української дивізії.

У 1729 р. починається  руйнування козацької системи комплектування Слобідських полків. В Ізюмському полку була утворена регулярна рота в 100 чоловік під командуванням полкового ротмістра, призначеного командуючим Української дивізії. Наступного року така ж рота утворена в Охтирському полку, а ще через рік – в Сумському і Харківському полках. Роти ці набиралися з місцевих селян, які зараховувалися на постійну службу. Утримання їх покладалося на місцеве населення – так  званих свойствеників та підпомічників. З цих регулярних рот  був створений Слобідський драгунський полк.

За цариці Анни у 1732 – 1737 рр. була проведена реформа Слобідських полків, в ході якої була цілком зламана місцева автономія, а всі козацькі права і привілеї були одібрані. Розпочалась реформа з перепису Слобідських полків, котрий був зроблений лейб – гвардії майором Хрущовим у 1732 р. Знедолені постійною армійською муштрою, різними козацькими одбутками і повинностями слобідські козаки при перепесу  покидали свої полки і землі і переходили до стану підпомічників і посполитих. І тому цариця доручає князю Шаховському виїхати на Слобожанщину в м.Суми і створити там “Канцелярию комиссии учереждения Слободских полков”, яка повинна була розробити і провести такі реформи в Слобідській Україні, які б зберігали інтереси уряду і слобожан.

Відповідно до цих реформ всі Слобідські полки виводилися із підпорядкування Військової колегії і підпорядковувалися створеній  “Канцелярии комиссии учреждения Слободских полков”. Визначався особовий склад полків: в Охтирському полку мало бути 1000 чол., в усіх інших – по 800 чоловік, а всього 4200 козаків. Із їх дітей та свояків комплектувалися реєстрові козаки, яких налічувалося – 22000 чол. Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. 86000 козацьких підпомічників і підсусідків було поділено на двори по 50 чол. у  кожному, і платити кожен двір повинен був по 1 порції і по 2 порції, а як грішми, то по 18 коп. з душі. З усіх записаних у перепису Хрущова велено було зібрати по 21 коп. у казну.[32]

Полкові ратуші були перейменовані в полкові канцелярії і прирівнені до канцелярій провінцій російських губерній. До складу полкової канцелярії входили полковник, обозний, суддя, ротмістр, осавул і писарі.

Реформою було скасоване старовинне право займанщини земель і відтепер полкам було заборонено займати так звані вільні землі. Всі судові справи в полках розглядалися тепер на підставі «Уложения законов Российской державы» та за указами уряду. Таким чином, реформа 1732 – 1737 рр., зберігаючи формальне існування Слобідських полків, насправді перетворювала їх в частини російської армії, а полкові канцелярії– в звичайні державні органи провінцій.

Від тяжких одбутків слобожани тисячами розходились зі своїх місць, утікали на Дон, в Гетьманщину чи Росію. Боячись, що Слобожанщина зовсім обезлюдніє, уряд видає укази про пошуки в губерніях і провінціях біглих із Слобідських полків козаків і посполитих людей з жінками й дітьми та повернення їх на  колишні оселі на підводах і на коштах тих, хто їх прийняв.

Невдовзі всі реформи цариці Анни були скасовані її наступницею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни. В кінці 1743 р. Слобідським козакам були надані жаловані грамоти, в яких всі реформи Анни скасувалися, і козаки діставали назад свої старовинні права і привілеї у промислах та торгівлі. Були відібрані від офіцерів та старшин драгунського полку підпомічники і повернуті до Слобідських полків. Драгунів скасували й повернули знову у козацтво. Але слобожани все – таки повинні були  утримувати в себе чотири армійських полки. Число виборних козаків визначено у 5000 чол. Незабаром число козаків було збільшено до 7500 чол.

30 жовтня 1743 р. “Канцелярия комиссии учреждения Слободских полков” була скасована і Слобідські полки знову були підрядковані Військовій колегії. У всіх полкових містах губернатор мав своїх комісарів. У військовому відношенні полки надалі очолювалися бригадиром, підначальним командирові Української дивізії.

Ідучи на деякі поступки, уряд Єлизавети водночас не ослаблював самодержавно – кріпосницької влади на Слобожанщині. Козаків усіх п’яти Слобідських полків було одягнуто в мундири. У 1746 р. був сформований регулярний Слобідський гусарський полк, подібний до драгунського. Багалій пише: “Люди утікали од сієї гусарії; простий народ іноді бив тих гусарів, а старшина не зупиняла його у сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них.”[33]

Указами від 28 липня 1748 р. і від 24 лютого 1749 р. козакам та їх підпомічникам заборонялося переходити не тільки в Гетьманщину і Росію, а навіть з одного полку до іншого. Таким чином, козаки і підпомічники прикріплювалися до своїх полків навічно.

Постійні напади татарських та турецьких загарбників дуже перешкоджали господарсько – культурному розвиткові України і півдня Росії і порушували торгівельні та політичні з’вязки Росії з південно – східними країнами. Російський уряд готувався до вирішальної боротьби з Кримським ханством та його зверхником – турецьким султанством. Слобожанщина мала стати важливим плацдармом боротьби за освоєння північних берегів Чорного моря. В нових умовах боротьби царський уряд вже не міг покластися на вкрай ослаблені різноманітними одбутками і  різноманітними поборами Слобідські полки з їх застарілим озброєнням та елементами віджитого самоврядування. Потрібні були добре озброєні і вимуштрувані регулярні військові частини.

І 28 липня 1765 р. Катерина ІІ своїм Маніфестом про Слобідські полки, козацьку службу на Слобожанщині визнала непотрібною і всі п’ять Слобідських полків ліквідувала. Замість Слобідських козацьких полків були створені Харківський уланський, Сумський, Острогозький та Ізюмський гусарські полки. Гусарські полки почали формуватися з бажаючих виборних козаків, старшинських дітей, козачих підсусідків, підпомічників та панських підданих. Слобожани дивилися на нових гусар, котрих треба було поставляти в полки, як на чужих, з ненавистю. Нових гусар кривдили не тільки місцеві урядники, але навіть власні їх батьки і брати, які не дозволяли їхнім жінкам мати участь у володінні загальними землями. Всіх, хто записувався в  нові гусарські полки, зараховували на 25 – річну регулярну військову службу. Багато тих, котрих повибирали в гусари, стали тікати зі служби, їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. Коли втікачів не знаходили, брали замість них на службу їх родичів. А як не було родичів, брали сімейних та заможних сусідів і тримали на службі, доки не поверталися втікачі.

Козацькі старшини могли або піти у відставку, або вступити у гусарські полки й поміняти свої чини на армійські:  полковники одержували чин підполковника, обозні – прем’єр-майора, судді – секунд – майора, осавули, ротмістри, хорунжі і сотники – поручика, а коли вони у баталіях не бували, то всі чином нижче. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1 або навіть 2 чини в  порівнянні з армійськими.

Козацька старшина була зневажена цією реформою, бо була цілком скасована їх старшинська служба, котра давала їм незмірно більші права, тому більшість із них вийшли у відставку, одержали дворянство й стали займатися своїм поміщицьким господарством.

Козацьке населення теж з великою неприязню відносилося до реформи, бо в нього відібрали колишні вольності і привілеї.

Відповідно до Маніфесту 1765 р. всіх козаків і під помічників, яких не взято в нові гусарські полки, було перетворено в військові обивателі і обкладено подушним податком.

Ліквідація Слобідських полків в 1765 р. урядом Катерини ІІ була заключним етапом ліквідації автономії України  та її державності, але пам’ять про козацьке минуле не щезла в пам’яті нащадків слобідських козаків.

12. Боротьба з татарами.

Заселення Слобідської України, в тому числі й  нашої місцевості, йшло в ході жорстокої боротьби переселенців з кримськими та ногайськими татарами.

Заволодівши Причорноморським Кипчацьким степом, татари поширили свій контроль і на Крим, заселений сумішшю грецького, італійського, вірменського, слов’янського та інших народів. Осідаючи у степовій частині Кримського півострова, орди татар поступово усамостійнювалося від столиці Золотої Орди Сараю і ставали  все незалежнішими. Врешті одному з татарських ханів – Хаджи Гірею вдалося у 1428 – 1430 роках об’єднати під своєю владою татарські орди, що кочували чи осіли в Криму і прилеглих територіях і відокремитися від золотої Орди, покласти початок  власній Кримській державі.

Засноване на кочовому  скотарстві господарство кримських татар було дуже нестійким і малопродуктивним. Від частих посух  і недородів та всіляких пошестей в окремі роки тисячами вимирали з голоду  і хвороб татарські сім’ї та їх худоба. Вихід з цього положення шукали в нападах на сусідні народи, загарбанні чужих багатств. Саме цим в першу чергу зумовлена постійна військова активність і велика агресивність по відношенню до сусідніх народів. На грабіжницький характер татарських набігів вказували і сучасники. Французький мандрівник Блез-де-Віжінер писав: «Татари не визнають іншого заняття, крім війни, тобто несподіваних наскоків, які супроводяться вбивствами та грабунками». А польський посланник Броневський, який побував у Криму в 1578 р. повідомляв: «Народ цей хижацький та голодний, не дорожить ні своїми клятвами, ні союзами, ні дружбою, а дбає про вигоди і живе грабуванням та постійною зрадницькою війною». Самі кримські хани цинічно заявляли московському царю « Наша країна живе війною, у деяких на всяку голову по 5-6 голів твоїх полону, а на долю знатного – 15-20 чоловік»[34]

Але постійні напади кримських і підвласних їм ногайських татар на українські та російські землі були зумовлені не тільки внутрішніми економічними причинами, а й деякими традиційними намаганнями кримських ханів на спадковічне панування на Русі. Кримські хани вважали себе прямими нащадками Золотої Орди і не визнавали самодержавства російських царів і уперто домагалися від Росії виплати данини і відстоювали своє право робити набіги на сусідні землі по хліб, різне добро і невільників. Головною функцією створеної Гіреями міцної Кримської держави було не тільки грабунок сусідів, а й захоплення полонених (ясиру), котрих продавали на відомих невільничих торгах у Кафі, Карасау-Базарі, Акермані і Стамбулі.Ханська армія, що складалася з загального ополчення вільних громадян (всі чоловіки віком від 14-15 років) була досконало підготовлена для блискавичних набігів. Ідучи в похід, вояк брав з собою троє-четверо коней, пересідав з одного на другого на бігу. Це дозволяло долати за день до 100 км, що становило рекорд, недосяжний для жодної з європейських армій. Окрім того, кожний воїн брав із собою 3-4 місячний запас сушених харчів, тому військо ніколи не було обтяжене обозом, а оскільки не використовувало артилерії і вогнепальної зброї, то це давало йому ще більшу маневреність і швидкість. Що стосується походів за ясиром, то їх тактика була відпрацьована до автоматизму і спиралася на блискавичність нападу, продумане розсіяння малих загонів і способів відступу врозсип, що неймовірно затруднювало переслідування.

Чисельність захоплених бранців залежала від типу походу. Так жертвами загального походу орди, очоленої самим ханом чи його близькими,  давало до 5 тисяч невільників; середні кількатисячні набіги, що звалися чапул, приносили людоловам близько 3 тис. бранців. Грабіжницькі набіги дрібних загонів «беж-баш» (п’ять голів), які найчастіше практикували ногаї без згоди влади, виводили в неволю до 250 невільників. Захоплених невільників, з арканами на шиях чи пов’язаних мотузкою гнали у Крим або Азов кінні татари. Перед продажем невільникам розпеченим залізом випікали тавро як у скотини. І залишалися  ці нещасні невільники у тяжкій праці та гіркій вічній неволі, коли тільки хто-небудь їх не викупить, або сам невільник не втече з полону. Дужих чоловіків часто продавали на турецькі галери, а жінок і дівчат в гареми чи сім’ї заможних громадян багатьох мусульманських країн.

За підрахунками вчених, кримські татари із середини ХV до середини ХVІІ ст. знищили або взяли в полон від двох до двох з половиною мільйонів українців при загальній їх кількості на ті часи в межах чотирьох мільйонів.[35]

Внаслідок постійної загрози нападів татар і частої потреби захищатися від них, умови життя і праці на Слобожанщині були дуже тяжкими і небезпечними.

Над слобожанами щодня тяжіла небезпека смерті від рук татар або полону, і тому їм доводилося і поле орати, і сіяти, і жати, і в лісі дрова рубати із зброєю в руках. І тому все доросле населення мусило постійно носити з собою зброю.. І завжди треба було мати людей для охорони тих, що були зайняті якоюсь роботою. Татари іноді нападали так часто, що жителі окремих поселень не могли виходити зі своїх укріплень і займатися сільськогосподарськими роботами. Мешканці Дворічної прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти хліб, казали вони, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм завжди доводиться стояти на варті. Трудно було жити і в Балаклеї. Дожидаючи татарського нападу, балаклійці з слободи на лани свої не ходили, хліба не жали й хотіли йти світ за очі. Балаклійський протопіп писав, що на тій Україні жити ніяк неможливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти через татар неможливо. Тому і в містах, і  в слободах та хуторах, і на всіх найголовніших шляхах вдень і вночі стояли вартові.

Козаки Слобожанщини створили оригінальну систему спостереження за появою загону татар – сигнальні маяки, фігури, піраміди, які являли собою самобутній світовий телеграф. На кожному такому маяку цілодобово вартувало по декілька козаків які мали осідланих коней. Помітивши ворога, вартові швидко запалювали на маяку солому чи смолоскипи. Побачивши вогонь чи дим на першому маяку, запалювали вогонь на інших. І сигнал тривоги швидко досягав до великих міст, кріпостей і укріплень, що давало можливість завчасно підготуватися до зустрічі ворога.

За царським указом 1732 р. наказано було будувати на кожному форпості по три маяки або піраміди у три сажені заввишки (6м 54см). Їх треба було будувати так, щоб дим чи вогонь з одного маяка було видно на другому.

Для нападу на українські і російські землі татари проклали в Дикому полі протоптані шляхи – сакми. Один з головних — Муравський шлях простував по межиріччю Дніпровського і Донського водозборів від Кримського Перекопу до Тули поміж верховин багатьох річок, але не перетинав жодної з них. Від Муравського шляху відділялися Ізюмський й Кальміуський. Ізюмський розпочинався біля самої верховини Орелі і йшов по межиріччю між С. Донцем і Осколом по території Харківщини й знову з’єднувався з Муравським на Курщині.

Кальміуський шлях відходив від Муравського ще далі на схід і йшов від верховини Молочних вод вздовж Кальміуса, проходячи по Харківщині, Воронежчині й Курщині. Татари добре знали дороги через Дике поле до Московщини і тому вибирали такі шляхи, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялися їм на дорозі річки, то на них вони добре знали броди (перелази). «Книга Більшому чертежу» дає перелік одинадцяти таких бродів, але їх було значно більше.

Татарські сакми, глибоко вибиті в землі тисячами низькорослих коней, зловіще чорніли і на фоні засніженого поля, і серед літньої зелені трав. Сакми були для кримських татар дорогами життя. Ними вони гнали з України і південних губерній Росії в полон тисячі босоногих бранців і переганяли тисячні гурти забраної худоби та везли вози з награбованим добром. Разом з тим, прокладені по найвищих вигнутих вододілах, омиті сльозами тисяч невільників, гнаних в рабство, сакми, немов кривавий ятаган, віроломно впивалися в незахищену південну брюшину слов’янського світу. Коли ординці розпочинали черговий набіг, біля перелазів скопичувалася велетенська військова сила, що наводила жах на  мешканців мирних «україн». За словами очевидця «то було неймовірне видовище для того, хто бачив його вперше. Поскільки вісім тисяч вершників мали понад 200 тисяч коней, і ті покривали степ густіше, ніж дерева в лісі. Здалеку здається, ніби якась страшна грозова хмара здіймається на обрії, росте в міру наближення, наводячи жах на найхоробріших.[36]

Від нападів татар страждали всі населені пункти Слобожанщини як і всієї України, але Ізюмський Слобідський полк був прикордонним і тому потерпав від нападів більше від інших, а Сватівська козацька сотня, яка була розміщена біля Кальміуської сакми потерпала чи не найбільше від інших поселень полку. За 76 років з 1480 до 1556 р. кримські орди нападали на Україну 86 разів, а в першій половині XVI ст. на кожний мирний рік припадало по два роки війни.[37]

Татари рушали в похід або цілою ордою, або великими чи мілкими загонами. Великі ханські напади були порівняно рідко, але це був немов страшний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що трапилося йому на шляху. Такі великі татарські напади були здійснені в 1680, 1691 роках. Дуже сплюндрували татари поселення Ізюмського полку і в 1736 р. Довго про ці часи згадували ізюмські козаки, оповідаючи, як багато шкоди зробила тоді орда. «Щоб їй поганій за це борщу у вічі не видати», — додає від себе з гіркою іронією оповідач.[38]

Коли великих татарських набігів було не так багато, то середніх і особливо малих загонів було без ліку, і їх мусили терпіти майже всі поселення Слобожанщини.

Після 1475 р. перед Україною вперше зблизька постала й інша загроза — турків-османів, які в 1453 р. завоювали Константинополь і утвердилися на Балканах. Турецький султан Мехмед II Фатих (завойовник) підкорив Кримське ханство і примусив у 1478 р. кримського Хана Менглі Гірея підписати зобов’язання про васальну залежність Криму від Туреччини. За цим зобов’язанням під повний контроль турків перейшла вся північна Причорноморська смуга від Балаклави до Керчі з центром у Кафі, де розмістилася резиденція намісника султана в Криму.

Щоб не допустити проникнення Росії в Північне Причорномор’я, турки весь час підбурювали кримських татар до нападів на Слобожанщину і південні губернії Росії, а то й самі посилали туди грабіжницькі турецькі загони.

Петро I, щоб більше зосередитися на Північній війні, в 1700 р. уклав мирну угоду з Турцією. Після цієї угоди татарсько-турецькі наскоки на Слобожанщину і південні окраїни Росії на деякий час припинилися, але в 1710-1712 р.р. багатотисячні ватаги татар кілька разів нападали і грабували окремі райони Слобожанщини.

Боротьба проти татарських нападів на Слобожанщину і південні окраїни Росії тривала до другої половини XVIII ст., коли Росія переможно закінчила дві російсько-турецькі війни (1768-1774 та 1787-1791 р.р.), назавжди приборкала татар і приєднала до своїх земель Причорноморське узбережжя від Анапи до Дністра разом з Кримом, який був приєднаний до Росії в 1783 р.

Після виходу Росії до берегів Чорного і Азовського морів Слобідські полки втратили своє оборонне значення і указом Катерини II в 1765 році вони були розформовані.   

II. Заселення нашого краю

1. Заселення земель нашого краю

Як уже говорилося, в XVI ст. утворилося Дике поле, де життя людей через постійні війни стало зовсім неможливе. І колись густо заселені степові простори обезлюдніли на декілька століть. Але територія нашого краю, як і інші степові простори України, починаючи від доби найстарішого кам’яного віку і до наших часів, ніколи не залишалася пусткою. «Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде, і ніколи», — так характеризував історичний процес на території України один з видатних істориків-археологів України Петро Курінний.

Вже в середині XVI ст. великі ватаги українських козаків і селян та російські промисловики і служилі люди, незважаючи на постійну татарську загрозу, освоюють окремі території Дикого поля і заводять там значні промислові угіддя — юрти і заїмки.

Важливим форпостом у боротьбі з татарами і освоєнні донецьких степів Дикого поля стало місто-фортеця Цареборисів (нині село Червоний Оскол Харківської обл.), яке було побудоване на Сіверському Донці біля впадіння в нього р. Оскол в 1600 р. знатним царським сановником князем Богданом Яковичем Бєльським. У 1600 р. ним же далі на схід в середній течії Айдару було збудовано містечко-фортецю — Бєльськ (нині місто Старобєльськ), але невдовзі після опали князя, це містечко поступово занепадає.[39]

З давніх часів в Дике поле часто приходило покозачене українське населення — уходники, бродники, добитчики і створювало там напівкочові сезонні господарства — уходи, де займалися рибальством, пасічництвом, полюванням та збиранням диких плодів і ягід. Поряд з українськими бродниками, уходниками і добичниками займалися промислами і донські козаки.

У 1642 р. стало відоме велике угодницьке становище в гирлі р. Жеребець «литовських черкас» на чолі з отаманами Грицьком Торським і Василем Рябухою[40]. Жителі Цареборисова мали уходи в багатьох місцях, в тому числі і на ріках Красній та Боровій. Старі традиційні уходи були й на ріках Айдар, Йовсуг, Деркул.[41]

Будівництво «Белгородской засечной черты» в 1635-1658р.р. викликало великий приплив сюди українського і російського населення. Із міст Бєлгородської засічної лінії вглиб Дикого поля висилалися сторожі і станиці, які створювали собі в нових, ще не заселених місцях, тимчасові приюти — острожки, огороджені частоколом, багато з яких пізніше перетворювалися в центри постійних поселень. Так, в 1637 році на правому березі р. Айдар було побудовано невеличку фортецю — «Осиновий острог».[42]

Після будівництва Бєлгородської лінії починається заселення території нашого краю. Перші поселення українців на території краю виникли на річці Айдар. На початку XVII ст. в долині Айдару біля впадіння ріки Білої українськими переселенцями було засновано постійне поселення Білолуцьк («Біла Лука» — коліно Білої річки). Навколишні густі ліси та болота, здавалось, надійно ховали його мешканців від татарських розбійників, але в 1643 р. татари зненацька захопили Білолуцьк і спалили його. Більшість жителів було забрано в полон. Ті ж, хто зумів врятуватися від татарського аркану, переселилися на правий, більш високий, берег Айдару, укріпивши своє нове селище земляним валом і ровом з водою.

Приблизно в той же час, на місці спаленого Осинового острогу на Айдарі, українськими переселенцями побудовано слободу Осинову (с. Осинове Новопсковського району).

Тоді ж на лівому березі Айдару в місці впадіння в нього річки Кам’янки було засноване поселення Закам’янка (нині Новопсков), а біля озера Закотного в заплаві Айдару — поселення Закотне. В той же час в долині Айдару виникло і поселення Іванова Лука (нині село Булавінка Новопсковського району).

У 1732 році на Айдар були переселені переселенці з Острогозького полку на чолі з сотниками: в Стару Білу — Іваном Синельниковим, в Закотне — Дмитром Голодолинським, в Осинову — Якимом Ємаковим, в Білолуцьк — Яковом Головинським. У зайнятих місцях вони заснували нові сотні Острогозського полку, а заселені слободи перетворили в сотенні містечка.[43]

У кінці XVII на початку XVIII ст. Білолуцьк, Осинова, Закотне, Іванова Лука ввійшли до складу земель Війська Донського. Невдовзі там розігралися трагічні події Булавинського повстання 1707-1708 р.р.

У 1686 р. виходцями з Полтавщини й Чернігівщини та козаками Острогозького полку відновлюється слобода Стара Біла (м. Старобільськ).

На початку 60-х років XVII ст. українськими козаками й селянами та російськими селянами-втікачами починають заселятися землі по річці Красній. Тут виникають слободи Сватова Лучка (1660 р.), Кремінна (1680 р.), Меловатка (біля 1700 р.), Гончарівка (1706 р.), Тарасівка (1706 р.), Верхня Даванка (1730 р.), Нижня Даванка (1732 р.).

В кінці XVII ст. на початку XVIII ст. заселяються землі на річках Жеребець, Боровій, Деркулі. У 1686 р. засновано Біловодськ, в 1703 р. — Марківку і в перші роки XVIII ст. — Білокуракіне.[44]

Під час визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти багато козацьких загонів Слобожанщини влилися у військо Богдана Хмельницького і тим самим послабили наступ на Дике поле і заселення Слобожанщини. Цим скористалися донські козаки і стали більш активно заселяти басейн С. Донця та його приток. У нашому краї в XVII ст. ними були засновані Боровський городок, Трьохізб’янськ, Городище — на С. Донці; Сухарєв, Кабаньє, Краснянський городки на Красній, Шульгінка, Старий Айдар — на Айдарі. У 1701 р. на землях, приписаних до Сватової Лучки, донські козаки і російські селяни із - під Воронежа заснували с. Кабаньє.[45]

2. Заснування слободи Сватової Лучки

Першу письмову згадку про територію, де пізніше було засновано слободу Сватову Лучку, було знайдено в книзі «Книга Большому чертежу», яка була складена за вказівкою царя Михайла Федоровича Розрядним приказом у 1620 р. за кресленням» (картами), складеними у XVI ст. Видана ця книжка була в 1627 р. У ній зроблено опис території Дикого поля за трьома основними татарськими шляхами; Муравському, Ізюмському, Кальміуському.

Один з цих зловісних шляхів — Кальміуський- проходив по території нашого краю. В цій книжці про це говориться: так: «Дорога же от Ливен на Оскол, да на Валуйку, да в Царев город Кольмиуская… А речка Красная и Боровая по правой стороне Кольмиуской дороги и пали обе в Донец: Красная ниже Царева города верст с пол.-60, а Боровая ниже Красние верст з 10».

Ця сакма мала три великих перелази через Донець. Основний — Борівський (біля гирла р. Борової), Татарський (південніше р.Лугані) і Мишкин (в гирлі р. Деркул). Отже, Кальміуська сакма від Борівського перелазу через Донець йшла вздовж річки Борової повз с. Містки, потім вздовж лівого берега Красної до смт. Нижньої Дуванки і далі вздовж р. Дуванки до с. Верхня Дуванка і Валуйок. Філарет у нарисі «Верхняя Дуванка» зазначає [46] «Татаре,которые производя грабежи по разным местам, обыкновенно по условным знакам, состоящим большею частью в поднятии на высоком месте фонаря, — на кургане, доселе называемом караульным, сходились к реке Дуванке для дележа своих промыслов, отчего произошло и татарское название реки («дуванить» — делить добыч)».

Отже, ріки Красна і Борова, як і степові простори, що лежать у їх басейнах, були відомі ще в XVI ст. Очевидно, що назви цих рік, як і Жеребця, Кобилки, Гнилої, Харини, що протікають по території району, мають явно слов’янське походження. Але які слов’янські племена і коли проживали на цій території і дали слов’янські назви цим річкам? Відповіді на ці питання не знайдено. Історик-археолог краю К.Красільников категорично заявляє: «Слов’яни до XV ст. південніше Валуйок, Осколу не опускалися. Хто говорить інакше, не знає археології. Розкопки дають дійсні незаперечні документи історії».[47]

Можливо все - таки припустити, що в басейнах названих рік проживало якесь слов’янське плем’я коли не в XV-XVI ст., то значно раніше, ще до навали монголо-татарських орд. А може імена нашим рікам дали прадавні слов’яни ще невідомої культури лугарів-ванів, творців сучасної цивілізації, які жили в пониззі Дону серед земель кочовиків у ІV ст. н.е. У скандинавській сазі «Едда» земля в пониззі Дону названа «Землею великих Святих». Відомий російський вчений академік Б. Рибаков підтверджує наявність у цій частині Європи найдавнішої південно-східної мовної зони — батьківщини індоєвропейських і ряду семітських мов.

Про давніх лугарів було добре відомо і грекам. Останні згадки греків про лугарів на р. Лугані відносяться до IV ст. н.е.[48] Назва слов’янського племені «лугарі» походить від божества Луга. Його ім’я означає «Сяючий, випромінюючий світло». В одній із легенд про Луга розповідається, що він на «вогняному драконі» полетів з Землі до зорі Регул у сузір’ї Лева. З поверненням Луга на Землю повинен повернутися «Золотий вік».

Колись у Європі кожний рік у серпні, в день входження Сонця в сузір’я Лева, відмічали свято Лугнозад. Люди вірили, що саме Луг посилає до землі зорепад, щоб збувалися найпотаємніші побажання людей. Вірили і в те, що раз в 33 роки, в рік сильного зорепаду, сам Луг навіщає Землю. Астрономи підтверджують, що дійсно в серпні через кожні 33 роки спостерігаються сильні зорепади, але не тому, що по небу прокочується колісниця Луга, а тому, що наша планета кожні 33 роки в серпні перетинає хвіст комети Темпелл-Тутхе, і на Землю з хвоста комети сиплеться значний потік пилинок і камінців, які викликають в атмосфері Землі сильний зорепад.

Отже «лугами», «лугарями» називали себе нащадки і шанувальники бога Луга. Обриси ще невідомої культури лугарів-ванів, як мозаїка, нині відтворюється з окремих уламків. Про неї нагадують твори фольклору про «тридесяте царство у Лукомор’я» море Луга (Азовське море). Про царство Ванів (Ваней), які жили в пониззі Дону, розповідає скандинавська «Едда». Ім’я слов’ян-ванів носили і гори Карпатські (Венедські), Донецькі (Венедерські). До сьогоднішніх часів німці звуть слов’ян «вендами», а фіни — «веньо» (іванами). Відень (Вена), Венеція і сотні інших місць нагадують про невідоме царство Іванів. На думку французького дослідника Р. Шарру, тисячі місць від Уралу до Геркулесівських стовпів носять ім’я Луга із Лукомор’я, який став прототипом грецького бога Аполлона, Єгипетського Птаха та інших богів багатьох давніх країн.

Члени міжнародного клубу «Лугарі» (м. Луганськ) стверджують[49], що не була земля нашого краю «дикою», а називалася «Лебедія» і що в VII-IX ст. її вплив був великим, що Дон називали Ванаквислем (слов’янською рікою), що хозари розмовляли слов’янською мовою і що письмо хозар було теж запозичено у слов’ян. Простягалась Лебедія від Ванаквисля до Борисфена (Дніпра). В Х ст. арабські письменники згадують в цих краях третій слов’янський центр — Артанію (Арданію, Арсанію). А в XII ст. на карті Едриси недалеко від впадіння в С.Донець р. Лугані, позначено місто Росія. А ще члени цього клубу стверджують, що назва «хохли», яким росіяни дещо презирливо називають українців, на татарській мові означає «сини неба».

Можливо, що невідома культура лугарів-ванів належить до маловивченої археологічної культури «полів поховання», творці якої у I-V ст. н.е. проживали на території лісостепового лівобережжя України як і на території, яка згодом стала зватися Слобідською Україною. Численні археологічні пам’ятки, знайдені на місцях стародавніх селищ та по берегах рік зазначеної території свідчать, що люди, після яких залишилися «поля поховання», стояли на досить високому рівні культури і суспільного розвитку. Це було осіле населення, яке займалося землеробством і знало багато видів ремесел і насамперед гончарне виробництво.[50]

Керамічні вироби і знайдені римські монети свідчать про широкі торгівельні зв’язки людей культури «полів поховання» насамперед з Причорномор’ям, а також з Середземномор’ям і західноєвропейськими народами.[51]

Після заснування давньоруської держави — Київської Русі території «полів поховання» ввійшли до її складу. Тут збереглися залишки десятків городищ і селищ X-XIII ст., де знайдено багато пам’яток з історії цього краю.[52]

Друга письмова згадка про територію басейнів Красної, Борової, Жеребця відноситься до 1646 р. 17 жовтня 1646 р. 385 українських козаків Корчанського повіту звернулися до царя Олексія Михайловича з чолобитною, щоб він видав їм жалування і звільнив від будівництва земляного валу, бо вони дуже збідніли і були побиті татарами. В цій чолобитній говориться:

«…Да по твоей же государевой грамоте послал нас, холопей твоих, на степь для языков на Кальмиускую сакму воевода. И как мы, холопи твои, будем за речкою за Черным Жеребьем на гребни идем к реке Красной, и тут, государь, к нам, холопем твоим, приехали воинские татаровья человек с 300 и большим: и мы, государь, холопи твои, с теми воинскими татары билися, шли отводом до реки Красной, и татар многих побили и переранили. И как, государь, пришли мы, холопи твои, к реке Красной и те, государь, воинские татаровье собралося человек с 1000 и больше и нас, холопей твоих, в горе осадили»[53]. Ця чолобитна Корчанських черкас нічого не повідомляє, чи були на берегах Красної і Жеребця якісь поселення, але підтверджує попереднє джерело, що свої назви ріки району одержали задовго до виникнення перших постійних поселень, розташованих на їх берегах.

2.1 Історичні назви рік району

Річка Красна — ліва притока С. Донця. Довжина — 124 км (130) ширина — 15-20 м., глибини — 0,5-2, швидкість течії середня. Бере початок біля с. Тиманове Троїцького району, протікає по території Троїцького, Сватівського і Кремінського районів, впадає в С.Донець біля м. Кремінне. Річка мала 16 приток, загальною довжиною 300 км.

Назва річки завжди викликає великий інтерес. Рідко коли назви рікам давалися випадково. Частіше всього в назві річки відбивається якась її характерна особливість. Наприклад, Біла, Чорна, Жовта — вказують на колір їх вод і т.п.

За аналогією можна припустити, що наша річка Красна названа так за «червонуватий» колір води. Могло бути, що круті крейдяні схили правого берега річки, покриті червонуватими глинами, під час великих дощів і швидкого танення снігу інтенсивно розмивалися і надавали воді річки червонуватого кольору. Це одна з восьми гіпотез походження назви річки Красної.[54] За іншими гіпотезами річка могла одержати назву від Червоного Яру, де брала початок (с. Тиманове), від Красного броду (с. Мілуватка), від заростів калини на її берегах, від великої кількості червонуватих плавників красноперки та інших видів риб, що йшли щільним потоком у верхів’я на нерест.

Можливо, й історичні фактори відіграли вирішальну роль у назві річки. Вздовж Жеребця, Красної і Борової проходила одна з головних татарських доріг, і води Красної не раз фарбувалися кров’ю при жорстоких битвах чужинців з захисниками рідної землі. А, може, легенда про турецького пашу чи татарського хана, який, тікаючи з жорстокого побоїща загубив на річці свою красну чалму і обіцяв за нею повернутися, стала вирішальною в назві річки. Всі припущення і легенди могли стати причиною назви річки, але більш всього вірогідно, що річка одержала свою назву за красиві краєвиди своїх берегів, адже в давні часи під «красним» розуміли не тільки червоний колір, а й усе красиве. Звідси «красне слівце», «красна дівиця» і т.п. На Україні, крім нашої Красної, є ще дві річки з такою ж назвою. Це ліва притока Прута (48 км) і права притока Дніпра (17 км).

Дуже часто від назв річок беруть свої назви населені пункти, які розміщені на їх берегах.

Так річка Красна дала назву населеним пунктам: Красногригорівка, Новочервоне, Красноріченське, Стара Краснянка, Новокраснянка, Червонопопівка.

Річка Жеребець (Чорний Жеребець) — Ліва притока С.Донця. Довжина — 58 км., ширина — 5-10 м., глибина — 1,2 м., течія — тиха.

Бере початок північніше с. Стельмахівки Сватівського району. Протікає по території Стельмахівської, Коломийчанської, Райгородської та Ковалівської сільрад Сватівського району, Краснолиманського району Донецької області і впадає в С. Донець у Кремінському районі.

За легендою, на одній з переправ цієї річки потонув Чорний Жеребець князя чи татарського хана і річку назвали Чорний Жеребець, а потім — Жеребець.

Річка Борова — ліва притока С. Донця. Довжина — 86 км., ширина — 10-20 м., глибина — 1-3 м., течія — тиха.

Бере початок біля с. Коноплянівки Білокуракінського району. Протікає через території Круглівської, Рудівської і Містківської сільрад Сватівського району та Кремінщини і впадає в С. Донець північніше м. Лисичанська.

Більшість рік, які протікають через ліс (бір) або біля нього, називаються Боровими. Не стала виключенням і наша річка Борова.

Річка Даванка (Дуванна) — права притока р. Красної. Довжина — 24 км.

Бере початок біля с. Арапівки Троїцького району, протікає по території В-Дуванської сільради та Нижньодуванської селищної ради. Впадає в р. Красну в Нижній Дуванці.

За першою версією назва походить від татарського слова «дуванити» — ділити здобич. Саме в долині цієї річки татарські орди, повертаючись з набігів на руські князівства, ділили свою здобич.

За другою версією, ця назва походить від тюркського слова «дуван» — відкрите високе місце.

Річка Гнила — права притока р. Красної, довжина — 20 км. Бере початок біля с. Покровського з заболоченої території з гнилою водою, і тому цю річку назвали Гнилою. Впадає в р. Красну в смт. Нижня Дуванка.

Річка Кобилка — права притока р. Красної. Довжина — 16 км.

Бере початок біля с. Новотарасівка Куп’янського району. Протікає по території Оборотнівської та Преображенської сільрад. Впадає в р. Красну на південній окраїні с. Преображенного.

Річка названа, мабуть, за аналогією. Коли є ріка Жеребець, поряд повинна бути — Кобилка.

Річка Харина — ліва притока р. Красної. Довжина — 24 км.

Бере початок біля с. Н-Павлове Сватівського району і протікає по території Маньківської, Свистунівської та Первомайської сільрад. Впадає в р. Красну в північній частині м. Сватового. Скоріше всього річка названа так за іменем козака Харька (Харитона), який перший мав тут угодницьке господарство чи заснував перше постійне поселення.

2.2 Заснування слободи Сватової Лучки

Як уже повідомлялося, в другій половині XVI на початку XVII ст. на значній території Лівобережної України до Чорного й Азовського морів простяглися майже незаселені безкраї степи Дикого поля, які мали родючі землі, високі трави, численну звірину, рибу і сіль. Мабуть, саме про ці землі згадував у книжці «Опис Польського королівства», виданій у Парижі у 1573 р., французький мандрівник Блез де Віженер коли писав: «Україна — омріяна земля, що її бог обіцяв єврейському народові. Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягає кожного, мов магнітом залізо. Українське небо сміється і вабить людину до себе. Всюди ростуть фруктові дерева і виноград. У старих дубах і буках — рої бджіл і джмелів. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На річках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом і рибою. Земля родить двічі, варто лише один раз впорати її й засіяти зерном.»

Тому у це багате, хоч і дуже небезпечне Дике поле, тягнулися ватаги сміливців і всі ті, хто не міг змиритися з гнітом і рабством. Як уже говорилося, сюди, вглиб Дикого поля, кожної весни з Гетьманщини і Польської України вирушали «на уходи» ватаги сміливців — українських козаків і селян, які поверталися назад пізно восени з кіньми, рогатою худобою та запасами риби, меду, шкір.

Через те, що і на Правобережжі польська шляхта, і на Лівобережжі козацька старшина відбирала в уходників значну частину їх здобичі, найбільш відчайдушні уходники в своїх степових уходах почали, крім літніх куренів, будувати зимові землянки і в них залишатися на зиму.

Ось із таких угодницьких господарств в долині річки Красної в середині XVII ст. і виникло постійне поселення Сватова Пристань. Історик А. Г. Слюсарський про це пише так:[55] «В 60 –е годы XVII в. крестьянами и казаками Левобережной и Правобережной Украины, а также русскими служивыми людьми начали заселяться земли по р. Красной. Тогда была основана слобода Сватова Лучка или Сватова Пристань».

Задовго до отписик воєводи Я. Долгорукого 1700 р., який підтвердив права ізюмців на володіння землями по Красній і Жеребцю. Ізюмські козаки подали чолобитну царю Петру I з жалобою на домагання донських козаків на землі по ріках Красній та Жеребцю. В цій чолобитній ізюмці доводили, що[56] «От того села (Красного) вверх против речки Красной Изюмского полка казаков разных городов в Сватовой Пристани пасека Сеньковских жителей Игната Константиненка и Ивана Степаненка; по сказке их, они тою пасекою владеют лет 30 и больше. Пасека Сеньковского жителя сотника Семена Осипова; по сказке его, тою пасекою владеет лет 20 и больше; пасека Радьковского жителя Павла Дябченка, а по сказке его, тою пасекою владеет лет 40 и больше».

14 жовтня 1704 р. за цією чолобитною Петром I була видана царська грамота, в якій наводяться докази ізюмців на право володіння землями по Красній і підтверджуються права ізюмців на ці землі.

З цієї чолобитної, відписки воєводи і царської грамоти можна дізнатися точну дату заснування нашого міста. Отже, коли від 1700 р., коли була зроблена відписка воєводи Я. Довгорукого 40 і більше років, протягом яких радьківський житель Павло Дябченко володів пасікою в Сватовій-Пристані, ми одержим 1660 рік — рік заснування міста Сватове.

Цей час заснування слободи підтверджує і визначний дослідник Слобідської України академік Д.І. Багалій. У своїй книзі «Історія Слобідської України» він пише[57] «Хутори іноді з’являлися дуже рано і були першими оселями країни. По Красній та Жеребцю на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах. Декотрі з них були засновані на займанщинах іще у початку другої половини XVII ст. Тоді або трошечки пізніше там появилися майдани — цебто соловарні (колодязі). І одні, і другі належали до поселенців Тора, Цареборисова, Маяків, Салтова та Чугуєва, цебто не тільки ближніх, але й далеких міст. На річки Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та інших міст на весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі курені (на літо) і землянки (на зиму). Мешканці Тора приїздили туди цілими таборищами для виварювання солі і стояли там куренями».

Ставлячись з пошаною до авторитету одного з найкращих знавців історії Слобожанщини, все ж таки дивним здається твердження автора, що жителі Тора (Слов’янська) і Бахмута (Артемівська), де значно раніше було налагоджено виварювання солі, приїздили на береги Красної і Жеребця для солеваріння. Скоріше всього жителі Бахмута і Тора, як і деяких інших міст, які, крім солеваріння, не мали ні лісів, ні риболовлі, ні ораної землі, приїздили на береги Красної і Жеребця для рибної ловлі і мисливства. І, маючи великий досвід виварювання солі, одночасно з мисливством і риболовством попутно займалися і виварюванням солі, потрібної для переробки риби і м’яса, щоб не завозити її здалеку. Це дуже вірогідно, бо на території Сватового і в багатьох місцях долини Красної і Жеребця зустрічаються дуже засолені грунти. А, може, тут йдеться не про виварювання звичайної кухонної солі, а про виварювання селітри для виробництва пороху. Сліди такого виварювання селітри археологи знаходять в багатьох місцях навколо міста і в районі.

Керівник Лівобережного загону Сіверськодонецької експедиції Інституту археології С.Н. Братченко, який у 1973-1974р. дослідив 24 могили-кургани в зоні будівництва Сватівського водосховища пише:[58] «У могильницькій групі досліджено дві могили-майдани. Крім того, 5 таких пам’яток позначено на старій мапі на східній околиці міста Сватове, біля шляху на Білокуракіне та на плато, на північ від р. Харини. Одна могила-майдан -  північніше с. Гончарівки. Певне, чимало подібних пам’яток забудовано.

Як відомо, могили-майдани — рештки розробок чорнозему, з якого видобували селітру для виготовлення пороху, найбільш поширеному на Полтавщині. За знахідками кераміки у могилі — 12, вони можуть бути датовані XVII-XVIII ст. н.е.

Виявлені майдани, здається, найсхідніші та найпівденніші пам’ятки такого типу…»

Отже, слобода Сватова Лучка (Сватова Пристань) була заснована на місці уходницьких господарств українських козаків і селян у Дикому полі приблизно в 1660 році переселенцями з Сенькового, Радькова, Тора, Бахмута, Цареборисова, Маяків, Салтова, Чугуєва та інших міст Слобожанщини.

Перше постійне поселення слободи виникло під «горою» на лівому березі «річки» Свахи в районі нинішніх провулків Польового і Вишневого. Тут, на березі річки, ще на початку заселення була побудована пристань. І те перше поселення, яке виникло біля пристані, стало називатися «Сватова Пристань». Трохи далі на північ (в кінці нинішньої вулиці Нежурянської) під «горою», порослою лісом, виникло друге поселення, яке назвали «Пристін». Згодом ці два перші поселення злилися, утворивши слободу, яку назвали «Сватова Лучка».

Перший духовний владика Слобідської України — архієпископ Філарет (Гумілевський) в цитованій книзі пише: «…По местному преданию… по свату, первому поселенцу луга, произошло название слободы Сватовой Лучки, и речка, орошавшая луг названа Свахою». Але більш вірогідно, що назва слободи виникла від «луки», вигина, коліна, («излучины») р. Свахи. В ті часи це був неодинокий випадок у нашому краї. Згадаймо «Білолуцьк» — лука р. Білої, «Іванова Лука» на Айдарі.

Але де протікала ця загадкова річка Сваха і куди вона поділася? Адже на сучасній карті Сватівщини вона не існує і взагалі вона не позначена на жодній карті краю.

Члени експедиції школярів та вчителів міста, організованої напередодні святкування 325-річчя заснування м. Сватове, по вивченню і уточненню історії міста прийшли до висновку,[59] що ніякої річки Свахи на відстані декількох десятків метрів від основної річки Красної не було і не могло бути. Бо «річка» Сваха— це не що інше як лукоподібний відрізок старого русла Красної (стариця), який був розташований під самою «горою», і який з одного боку уже відокремився від основного русла річки. Перші поселенці прийняли це старе русло Красної (старицю) за самостійну річку і назвали Свахою. Це добре видно на плані військової слободи Сватової Лучки за 1763 р., який зберігається в Сватівському краєзнавчому музеї. Існувала ця «річка» Сваха недовго. Під час інтенсивної забудови слободи ліси на «горі» були вирубані для господарських потреб і водні потоки з крутих схилів «гори» замулили це старе річище, і Сваха перестала існувати, залишившись лиш в спогадах старожилів.

Матеріали експедиції підтверджують, що перші переселенці поселилися спочатку на берегах старого русла р. Красної вздовж нинішніх вулиць Стовбової, Чкалова, Підгірної, Нежурянської, площі Волі, провулків Вишневого, Польового, Б. Хмельницького. Це і зрозуміло, адже вся ця місцевість була добре схована від стороннього ока, що мало величезне значення під час частих татарських набігів. З заходу ця територія прикривалася вигином «гори», порослої лісом, а зі сходу річкою, береги якої густо поросли вербами та очеретами.

Після утворення постійного поселення — слободи Сватової Лучки, сюди почали більш інтенсивно переселятися не тільки окремі сім’ї переселенців з різних місць Слобожанщини, а й цілі козацькі чи селянські громади задніпропетровських і гетьманських козаків і селян, які тут називалися черкасами. І серед перших в слободу переселилися черкаси із Зміївського, Богодухівського, Сумського і Лебединського повітів.

3. Заселення території району

Після заснування Сватової Лучки навколо неї починають виникати постійні поселення. В кінці XVII ст. виникають поселення: Коломийчиха (1686 р.), Стельмахівка, Куземівка (1688 р.), Харина (Первомайськ), Маньківка.

На початку XVIIІ ст. були засновані Меловатка (1700-1705 р.р.), Гончарівка (1706 р.). В середині XVIIІ ст. утворені Верхня Дуванка (1730 р.), Нижня Дуванка (1732 р.), Райгородка, Преображенне, Хомівка, Містки.

У другій половині XVIII ст. засновані Оборотнівка, Рудівка, Свистунівка, Наугольне.

Протягом XIX ст. заселені Ковалівка, Новониканорівка, Петрівка, Кругле, Хомівка. І на початку XX ст. — Комсомольське (1929 р.), Новоселівка (1934 р.) та деякі інші населені пункти.

У кінці XVII ст. і в першій половині XVIII ст. освоєння території району відбувалося з заходу на схід. І населені пункти засновувалися і заселялися майже виключно українськими козаками і селянами з різних місць Слобожанщини та жителями Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини та інших територій Гетьманщини.

В кінці ж XVIII ст. і на початку XIX ст. інтенсивніше почала заселятися північна частина території району. Царський уряд роздавав тут великі земельні наділи російським поміщикам і офіцерам, які заселяли засновані села і хутори кріпосними селянами з центральних губерній Росії.

За тодішньою традицією, частіше всього новоутворені населені пункти одержували свої назви за іменем, прізвищем чи кличкою ватажків ватаг, які засновували це поселення. Так, за іменем чи прізвищем ватажків Ковалька, Коломійця, Кузьми, Манька, Рудя, Свистуна, Стельмаха (Стеля), Хоми, Чепіги були названі населені пункти: Ковалівка, Коломийчиха, Куземівка, Маньківка, Рудівка, Свистунівка, Стельмахівка, Хомівка, Чепігівка. Коли поміщики чи офіцери засновували поселення, вони теж називалися їхніми прізвищами чи іменами. Так виникли назви сіл Ганчарівки, Круглівки, Барикіного, Куликівки, Свердлівки, Цвітівки, Молчанівки, Мар’ївки та інших населених пуктів, багато з яких уже зникло з карти району.

За однією із версій назву Райського городка Райгородську-Райгородці дано за дуже мальовничі краєвиди цього села, але більш вірогідно, що це козацьке село в той час не мало кріпацтва, тоді коли всі навколишні села були покріпачені. Не випадково ж про такі села співалося в одній тогочасній пісні:

Зараз тая серед Рая слобода обсіла,

Там тишина, вся старшина не має к їм діла,

… Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі.

III. Сватова Лучка —

козацьке сотенне містечко

(1660-1765 р.р.)

Невдовзі, після заснування, слобода Сватова Лучка стає козацьким сотенним містечком бо в ній та найближчих селах розмістилася одна із сімнадцяти сотень Ізюмського Слобідського козачого полку.

1. Коротка історія Ізюмського полку

У багатьох історичних джерелах, включаючи й «Історію Слобідської України» Д.І. Багалія, говориться, що Ізюмський Слобідський полк був створений у 1685 році, виділившись з Харківського, але інші історики зазначають, що цей полк виник значно раніше. Той же Багалій в названій книзі повідомляє, що значна ватага переселенців-козаків разом з козацькою старшиною і духовенством на чолі з чернігівським полковником Яковом Черніговцем з дозволу бєлгородського воєводи в 1663 р. на татарських бродах в гирлі р. Балаклеї на Донці заснувала місто-кріпость Балаклею.

Вже через рік Черніговець доповідав воєводі, що у нього в кріпості і на посаді поселилося у 150 дворах 200 сімей і це число безперестанку збільшується. Крім Балаклеї, Черніговець збудував на татарських бродах укріплені міста і слободи: Андрієві Лози, Бишкинь, Савенці, Лиман і головне на лівому березі Донця невеличку кріпость Ізюм. За значний вклад у боротьбу з татарами цар зробив осадчика-отамана Якова Чернігівця в 1670 р. балаклійським полковником і підтвердив право на місцеве самоврядування. Таким чином, Балаклійський полк (який згодом став Ізюмським) на чолі з Черніговцем фактично почав діяти вже в 1663-1664 роках, інакше цар не надавав би Черніговцю чин полковника. У 1677 р. бєлгородський воєвода Ромадановський у зв’язку з якоюсь провиною позбавив Черніговця полковництва, а Балаклійський полк був приєднаний до Харківського полку.[60]

Однак, незабаром виявилося, що при постійних нападах татар Харківському полковнику важко справлятися з керівництвом двома полковими округами. І харківський полковник Григорій Донець побудував на правому високому березі Донця нове місто-кріпость Ізюм - і влаштував там центр Балаклійської полкової округи, яка стала називатися Ізюмською. Щоб швидше заселити новий Ізюм, Григорій Донець з дозволу уряду в 1682 р. переїхав жити в Ізюм, а свого сина Костянтина залишив на полковництві в Харкові.[61] При цьому Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми, захожими з інших Слобідських полків. Йому заборонено було приймати великоросійських поселенців, а за те він сам, без воєводи, міг порядкувати у новому місті. Як бачимо, Г. Донець фактично став полковником не тільки Харківського, а й Ізюмського полку. Саме так розумів це і царський уряд, який в 1682 р. видав вільготну жаловану грамоту на ім’я Харківського полковника Г. Донця козакам Ізюмського полку. Коли Г. Донець постарів, він передав полковництво в Ізюмі сину Костянтину, а сам переїхав до Харкова, щоб згодом передати керівництво в Харкові другому синові.

У 1685 р. Костянтин Донець побував з великою делегацією в Москві і добився важливої для себе урядової резолюції: «Виділити Ізюмський полк з Харківського, приписати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками й видати Кості Донцеві жаловальну грамоту на полковництво в Ізюмському полку разом з батьком».[62] Ось так описує створення Ізюмського полку Д. Багалій.

Зовсім іншу дату створення Ізюмського полку називає історик цього полку Микола Гербель. На основі історичних документів у своїй книзі він стверджує,[63] що Ізюмський полк — (спочатку окоп) є один із перших полків Слобожанщини і створений він був у 1651 р. Він повідомляє, що в 1851 р. під час урочистого святкування 200-річчя з дня заснування цього славетного полку шефом цього полку став сам імператор Микола I. Важко припустити, що царські чиновники могли допустити, щоб сам цар став шефом полку з сумнівною історією. Мабуть, керівництво полку мало вагомі докази створення полку саме в 1651 р.

За переписом 1732 р. в Ізюмському полку було 17 сотень, 99 населених пунктів, 3550 виборних козаків, 11423 підпомічників, 9280 підсусідів та залежних селян.

Козаки Ізюмського полку в складі російської армії брали участь в Азовських походах 1695-1696 років, Північній війні — 1700-1721 р.р., російсько-турецькій війні — 1735-1739 р.р., Семилітній війні — 1756-1763 р.р.[64]

У цих військових операціях всі Слобідські козацькі полки заслужили у російського командування велике довір’я й повагу. Особливо Слобідські полки проявили себе в Північній війні в битві під Ерестофером 24 грудня 1701 р., коли російська армія під командуванням Шереметьєва нанесла нищівний удар шведській армії Шліппенбаха. В цій битві шведи втратили 3000 чол. вбитими і 350 чол. полоненими. Росіяни втратили близько 1000 чоловік.[65] Після цієї битви, коли уряд дозволив Шереметьєву відібрати найбільш боєздатні частини і з них укомплектувати ударні війська для весняних наступальних дій, він попросив у Петра I дозволу залишити з п’яти Слобідських полків — Ізюмський, який добре себе проявив у битвах, а з інших чотирьох вибрати 1000 чоловік, решту ж людей відпустити додому. Петро I дозволив командуючому діяти за власним розсудом. Тоді Шереметьєв залишив у армії усі п’ять Слобідських полків.[66]

Героїчні традиції Ізюмського Слобідського полку продовжив сформований на його основі Ізюмський гусарський полк. За значні заслуги у Вітчизняній війні 1812 року Ізюмський гусарський полк поряд з лейб – гвардії Гусарським полком одержав Георгіївський штандарт з написом: «За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России 1812 г.»[67]

Микола Гербель в уже згаданій роботі наводить і прізвища всіх полковників Ізюмського полку: 1) 1651-1688 — Григорій Єрофейович Донець; 2) 1688-1703 — Костянтин Григорович Донець-Захаржевський; 3) 1703-1707 — Федір Володимирович Шидловський; 4) 1707-1729 — Михайло Костянтинович Донець-Захаржевський; 5) 1730-1743 — Лаврентій Іванович Шидловський; 6) 1743-1751 — Іван Григорович Квітка; 7) 1752-1765 — Федір Кузьмич Краснокутський. Цей перелік полковників наводить і Д. Багалій.[68]

Звертаючись до роду та прізвищ слобідських полковників, бачимо, що на Слобожанщині було декілька заможних старшинських родів, котрі поставляли полковників. Тільки вісім найбільш багатих козацьких родів дали укупі — 26 полковників. І тільки 8 полковників дали поодинокі роди. Таким поодиноким родом був і рід останнього полковника Ізюмського полку Федора Краснокутського.

Федір Кузьмич (Хомич) Краснокутський — син незаможного козака розпочинав свою кар’єру в Сватовій Лучці. Він був людиною хороброю, розумною, мав добрі організаторські здібності і був наполегливим у досягненні своєї мети. Завдяки своїм здібностям він користувався значним авторитетом серед козаків, і невдовзі він був уже сотником Сватоволуцької сотні. Крім сотницького подвір’я в Сватовій Лучці, Краснокутський на річці Дуванці при впадінні її в р. Красну в 1732 р. заснував поселення Нижню Дуванку, яке заселив підданими йому селянами.[69]

Активну діяльність Краснокутського помітили в Ізюмському полку, і його призначають спочатку полковим осавулом, потім полковим обозним, а в 1751 (чи 1752) р. він стає полковником Ізюмського полку. Але будучи людиною неврівноваженою і надто прямолінійною, часто вступав у суперечки і конфлікти не тільки зі своїми підлеглими, а й з начальством.

Характеризуючи Краснокутського, Філарет у своїй книзі (стор. 37) пише: «Последним полковником Слободского Изюмского полка был Федор Фомич Краснокутский, человек умный, энергический, но иногда необузданный в порывах самовластия; за резкие отзыве о новом (наместническом) управлении отправлен был в Казань с лишением чинов и имущества …»

У 1743 р. піп с. Мілуватки Ямпольський прохав своє церковне керівництво перевести його в інший приход через «притиснения и разорения от прежнего Сватоволуцкого сотника и нынешнего эсаула Федора Краснокутского и от его приемника в Сватовой Лучке и зятя — Герасима Тимошенка».[70]

Описуючи побут і звичаї козацької старшини, Головинський пише,[71] що 2 вересня 1753 р. бригадир Слобідських полків Капніст разом зі старшиною Ізюмського полку — обозним Мілардовичем, капітаном Федоровим, суддею Капустянським, сотником Тимошенком та іншими донесли генерал-аншефу графу Салтикову про різні зловживання полковника Краснокутського, в тому числі й про те, що в містечку Сватовій Лучці, де був будинок Краснокутського, він таємно торгує привізною калмицькою сіллю. В той же час полковник Краснокутський жалувався в Бєлгородську губернську канцелярію, що бригадир Капніст самовільно відсторонив його від командування полком і послав в Сватову Лучку озброєну команду, яка арештувала місцевого отамана і людей полковника і відвела їх до Капніста, де той отаман і люди поковника були без всякої провини биті і посаджені в тюрму. За цими справами Військовою Колегією була споряджена слідча комісія на чолі з бригадиром Ушаковим. Але Капніст на засідання комісії не з’явився, і слідство було призупинене, а сам Капніст до розпорядження Військової Комісії був відсторонений від командування полком. Краснокутський був поновлений в командуванні полком, а його люди були відпущені з тюрми.

Про подальшу долю Краснокутського повідомляє Багалій:[72] «Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з Є. Щербініним комісія, котра повинна була виявити внутрішнє становище Слобідської України. Коли ж вона скінчила свою роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова вища військова комісія під проводом Воєнної Колегії. Тоді в Петербурзі побував полковник Ізюмського полку Федір Кузьмич Краснокутський. Він провідав, до чого веде нова реформа і написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полку. У листі Краснокутський слізно прохав старшину прислати у Петербург прохання, щоб усе залишилося по старовині. У першій цидулі він закликав до Петербурга старшин і додав, що боятися нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі мовчать і нічого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони бажають реформи. «Нехай Бог виправить сльози бідного народу на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом двигнути не хотять». Старшина Ізюмського полку нічого не зробила у сьому ділі. Але листи Краснокутського все ж таки розголосилися по Україні, і про се розголошення їх розпочалося навіть слідство… Але скінчилася справа тим, що воєнна колегія присудила Краснокутського до сурової кари — побити прилюдно батогами, потім змилувалися, і він тільки втратив чини і був засланий у Казань». І хоч Федір Кузьмич пізніше і був повернутий із заслання, але йому його чинів і тим більше маєтків не було повернуто. Тоді його дружина поїхала в Петербург до цариці Катерини II і домоглася таки повернення частини майна. [73]

2. Сватова Лучка - козацьке сотенне містечко. План військової слободи (військового козацького містечка) Сватової Лучки, зроблений сотенним писарем у 1763 р. (вид з «гори»)

Коли ж Сватова Лучка ввійшла до складу Ізюмського полку? На перший погляд час входження жителів Сватової Лучки до складу Ізюмського полку визначена А.Г. Слюсарським. Він пише: «В начале XVIII в. (не ранее 1704 г.) Сватова Лучка вошла в состав Изюмского полка. Она была сотенным местечком и имела укрепления в виде рва и высокого частокола».[74] І цей час з легкої руки Слюсарського перекочував у всі пізніші історичні джерела з історії нашого краю. Звісно посилання Слюсарського на 1704 р. не випадкове. Саме в цей рік була видана царська грамота, яка остаточно вирішувала суперечки між ізюмськими та донськими козаками за володіння землями в долинах рік Красної та Жеребця. Але Слюсарський, коли видавав свою книгу у 1964 р., не дуже ретельно дослідив текст царської грамоти 1704 р. і отписки бєлгородського воєводи. У своїй книзі Філарет, говорячи про царську грамоту, пише:[75] «В той же грамоте прописана отписка воеводы князя Якова Долгорукого 1700 г. следующего содержания: велено по челобитию Изюмского полку старшины и казаков на реке Красной с верховья вниз, по обе стороны, до Кабаньего брода и по Хариной, и по Дуванной и по иным долинам, которыя в ту речку Красную тянут, и по р. Жеребец, с верховья до устья правою стороною, пасеками и лесами, и сенными покосы и рыбными ловли и всякими угодьи владеть и на этих речках Красной и Жеребец Изюмского полку старшинам и козакам кто похочет слободами и дворами строится велеть и служить им Изюмскому полку в козаках по прежнему». Аналізуючи цю отписку воєводи, ми бачимо, що ця отписка датується 1700 р., а це значить, що суперечки між донцями і ізюмцями розпочалися значно раніше 1700 р. З цього вихлдить, що жителі Сватової Лучки вже входили до складу Ізюмського полку ще до 1700 р. Це підтверджує і кінцівка отписки воєводи: «И служить им Изюмскому полку в козаках по прежнему». Виходячи з цього, можна зробити висновок, що жителі Сватової Лучки ввійшли до складу Ізюмського полку ще в кінці XVII ст., а не на початку XVIII ст. як пише Слюсарський та інші автори, які на нього посилалися.

В Ізюмському полку сотенне містечко Сватова Лучка займало важливе стратегічне значення, бо воно, по-перше, було розташоване найдалі від центру полку, по-друге, воно знаходилося біля важливого татарського шляху, а по-третє, воно знаходилося в долині р. Красної поруч з Кабанським, Краснянським та Сухаревим містечками донських козаків, які намагалися захопити землі в долинах Красної та Жеребця. І саме тому, майже відразу після утворення Ізюмського полку, в Сватовій Лучці була розміщена вже діюча Бишкинська сотня цього полку, переведена сюди із с. Бишкинь. Про це свідчить перепис слобідських полків 1732 р., в ході якого було зафіксовано, що в козацькому сотенному містечку Сватова Лучка розміщена Бишкінська сотня. Під час цього перепису в Сватовій Лучці було записано: 

1. Сотницьких дворів — 1, хат — 1, чоловічих душ в них — 5;

2. Козацьких дворів — 30, хат — 41, чоловічих душ — 133;

3. Дворів підпомічників — 131, хат — 171, чоловічих душ — 514;

4. Дворів мірошників — 3, хат — 3, чоловічих душ — 5;

5. Дворів попівських — 7, хат — 7, чоловічих душ — 19;

6. Всього дворів — 173, хат — 224, чоловічих душ — 703[76]

Вірогідніше всього, саме цьому і в селі Меловатці була розміщена вже діюча Маяцька сотня чи її частина, переведена сюди із Маяків. Про це сповіщає в нарисі «Меловатка» Філарет:[77] «Сего 1728 г. били челом Его Преосвещенству рабы Его Царского Пресветлого Величества Изюмского полку Маяцкой сотни слободы Меловатки атаман Федор Левенец, Павел Васильев и Кондрат Григорьев… и просили архимандридского благословления на освящение построенного храма во имя усековения главы Иоанна Предтечи.

И благословление преподано. По местной памяти, храм был с тремя куполами, вместо ограды обнесен был високими остроконечными надолбами, а по углам укрепления были раскаты, на которых стояли железные пушки».

За тим переписом, у Мілуватці у 1732 р. було записано 15 козацьких дворів, 22 хати і 59 чоловічих душ, а в слободі Нижній Дуванці — 14 дворів, 33 хати 89 чоловічих душ підданих сватоволуцькому сотнику Краснокутському селян.[78]

Як бачимо з цього перепису, і в 1732 р. козацька сотня в слободі Сватовій Лучці офіційно все ще називалася Бишкинською. Та згодом її і офіційно починають називати Сватоволуцькою. Вперше про це знайдено письмову згадку в 1743 р. у скарзі Меловатського попа на «притиснения и разорения от прежнего Сватоволуцкого сотника …» у вже цитованій книзі Філарета. Враховуючи стратегічне значення сотні, кількість козаків у ній весь час зростає. Коли Бишкинську сотню перевели в слободу Сватову Лучку, в ній нараховувалося біля сотні козаків, за переписом 1732 р. їх уже значиться 652 чоловік, а в 1765 р., коли були розформовані слобідські полки тут вже налічувалося — 1037 козаків.[79] Козаки Сватовалуцької сотні, розміщуючись якнайдалі в прикордонний степ від центру Ізюмського полку і всієї Слобожанщини і найближче до татарської Кальміуської сакми, не тільки першими приймали на себе нищівні розбійницькі набіги татарських і турецьких орд і хоробро боронили південні рубежі Слобожанщини, а й у складі Ізюмського полку брали найактивнішу участь в усіх його походах і битвах. І невипадково саме сватоволуцький сотник за свою хоробрість і вагомий внесок у захист кордону в 1751 -1752 р.р. удостоєний честі стати полковником Ізюмського полку.

Для захисту від нападу татар козаки Сватової Лучки під «горою» біля пристані на р. Свасі (пров. Польовий-Вишневий) навколо першої дерев’яної церкви, побудованої в поселенні у 1722 р., і штабу козацької сотні та невеликого поселення старшини сотні, побудували дерев’яне укріплення. Його стіни були зроблені з високих загострених дубових колод, забитих одна біля одної. Зовні за дубовими стінами був виритий глибокий і широкий рів, заповнений водою річки. За ровом був насипаний високий земляний вал. Укріплення мало два в’їзди, обладнані підвісними мостами. На кожному розі цього укріплення і над підвісними мостами були встановлені гармати. Про вигляд цього укріплення можна судити по плану козацького сотенного містечка Сватова Лучка, який був складений сотенним писарем у 1763 році, копія якого експонується в Сватівському районному краєзнавчому музеї, а умільці М.П. Тинда та А.Д. Бувальцев на основі цього плану створили діараму.

За переказами старожилів, вище від укріплення сотні, на «горі» на найвищому місці розташовувався пікет з маяком, на якому цілодобово вартувало по декілька козаків, які мали осідланих коней. Другий такий пікет з сигнальним маяком знаходився на високому горбі в районі селища Соснового.

Помітивши ворога, вартові пікету (сторожі) запалювали на маяку заздалегідь заготовлену солому чи смолоскипи. Побачивши вогонь чи дим на першому маяку, запалювали вогонь на інших. І невдовзі вже і в штабі полку і в штабі білгородського воєводи вже знали про появу татарського загону чи орди за декілька годин чи днів до її появи. Це дозволяло козацьким військам підготуватися до зустрічі ворожих військ.

При появі на маяку вогню чи диму, населення, яке працювало в полі, в лісі, на сінокосах та інших роботах поспішало сховатися разом з худобою в укріпленні чи в лісі. Своєчасне попередження маяків давало можливість в поселенні зібрати озброєний загін і підготуватися до оборони, або вийти з поселення, коли рухалася велика орда, і заховатися в навколишніх лісах і яругах.

У той час кріпості чи укріплення були не тільки в кожному полковому і сотенному містечку, а й у більшості слобод. У великих селах і слободах, де не було укріплень, укріплення робилися навколо церков, як це ми бачимо у Меловатці та Верхній Дуванці.

IV. Відродження сучасного

Українського козацтва

1. Відродження козацтва в Україні

Починаючи з другої половини 80-х років XX ст. в Україні почав розповсюджуватися громадський рух за відновлення українського козацтва. Цей рух передбачає відродження козацтва як історичної спільноти, традиційного виразу способу життя, діяльності та поведінки українського народу. У 1987-1989 р.р. утворюються перші організації сучасного українського козацтва, а вже у 1990 р. на о. Хортиці було проведено всеукраїнське святкування 500-річчя від дня першої літописної згадки про українське козацтво.

У 1991 р. у Києві ініціативною групою була скликана Всеукраїнська Козацька Рада, яка проголосила утворення загальноукраїнської громадської організації «Українське козацтво» і обрала Гетьманом Українського козацтва — В’ячеслава Чорновола.

У 1992 р. Українське козацтво, як Всеукраїнська громадська організація, зареєстрована Міністерством юстиції України, Гетьманом Українського козацтва обрано генерала Володимира Муляву.

У 1995 р. був виданий Указ Президента України «Про відродження історико-культурних і господарських традицій Українського козацтва».

У 1996 р. Українське козацтво було зареєстроване як Міжнародна національно-патріотична та оборонно-спортивна громадська організація. В цьому ж році в Україні створено Науково-дослідний інститут Українського козацтва.

У 1998 р. Гетьманом Українського козацтва обрано генерал-лейтенанта Івана Біласа і утворено Гетьманський полк Українського козацтва.

У 1999 р. прийнятий Указ Президента України «Про День Українського козацтва» (14 жовтня — день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва) та Указ «Про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва».

У 2001 р. була розроблена і прийнята «Національна Програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 р.р.», а в 2005 р. — «Національна Програма розвитку козацтва України на 2006-2010 роки».

На початок XXI ст. в Україні склалася така ситуація, коли поряд з основною, найбільш численною і найбільш розгалуженою організацією Українського козацтва, яка активно співпрацювала з владою, діяло ще більше 20 різноманітних самостійних і незалежних одна від одної офіційно зареєстрованих загальноукраїнських чи Міжнародних організацій українського козацтва на чолі з гетьманом чи верховним отаманом. Всі спроби об’єднати ці розрізнені козацькі організації в єдину загальноукраїнську козацьку організацію довгий час не мали успіху.

22 січня 2005 р. у Києві на Софієвському майдані керівники 21 всеукраїнських козацьких організацій на об’єднавчій Великій Раді вирішили об’єднатися навколо Президента України В.Ющенка і одночасно обрали його Гетьманом Українського козацтва. А 23 квітня 2005 р. керівники цих 21 всеукраїнських організацій підписали «Меморандум козацьких організацій України» про взаємодію усіх козаків України на основі визнання усіма козацькими організаціями країни єдиного Гетьмана — Президента України.

4 червня 2005 р. Указом Президента було затверджено «Положення про Раду Українського козацтва», основним завданням якої є:

- здійснення аналізу стану розвитку Українського козацтва, а також заходів із забезпечення взаємодії органів виконавчої влади і козацьких громадських організацій у сфері відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва;

- участь у розробленні та реалізації державних програм розвитку Українського козацтва;

- внесення в установленому порядку пропозицій щодо формування та реалізації державної політики у цій сфері.

Раду очолює Президент України. Членами Ради є керівники всеукраїнських козацьких громадських організацій, зареєстрованих відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян».

2. Короткий літопис Відродження козацтва на Сватівщині.

Після скасування козаччини на Слобожанщині вірні нащадки слобідських козаків свято зберігають пам'ять про своїх славних предків, відважних і вірних захисників своєї Вітчизни із покоління в покоління передають своїм потомкам історію, звичаї і традиції українського козацтва.

… Один із перших поселенців с. Коломийчихи нашого району був козак Хома Лукич Поздняков, який брав активну участь у російсько – турецькій війні. Повернувшись додому з двома Георгіївськими хрестами, разом з сином Феодосієм почав розводити коней для армії та селянських господарств.

… Під час громадянської війни багато сватівчан, нащадків козаків, воювали у різних кінних частинах. Онук Хоми Познякова Гаврило служив у 1-й Кінній армії і за хоробрість і відвагу був удостоєний іменної зброї. В лавах 1- ї Кінної Армії також воювали: зам. командира полку І.І. Стовбовий, командири ескадронів – Данило Маслак, Олександр Сіренко, Йосип Стельмах; командир кулеметного взводу – Григорій Подорожній; кінармійці – Василь Кубак, Іван Третяк, Гордій Кислов, Свирид Чут, Григорій Кострика, Чепурний, Уляна Кислова.

… Найбільш мужні і хоробрі козацькі нащадки прославили себе і при захисті своєї Вітчизни під час Великої Вітчизняної війни. І серед них правнук козака Хоми Позднякова – старший лейтенант Дмитро Гаврилович, командир кавалерійського ескадрону, який під час оборони Москви входив до складу кавалерійської дивізії генерала Доватора.

В «Історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» описані ратні подвиги воїнів 37-го гвардійського Кавалерійського полку 11-ї гвардійської кавалерійської дивізії і його командира - підполковника Михайла Федоровича Ніделевича. За мужність і героїзм в битвах з ворогом 37-й гвардійський полк було нагороджено орденом Червоного прапора і орденом Богдана Хмельницького, а його мужнього і талановитого командира – двома орденами Червоного прапора та орденом Кутузова.

…Пам`ять славних слобідських козацьких лицарів, їх звичаї і традиції свято зберігаються на Сватівщині. І це відіграло важливу роль у відродженні у районі сучасного козацького руху. І саме цим можна пояснити, що серед сусідніх районів саме на Сватівщині вперше було відтворено козацьке товари-ство. Отже, вірно говориться, що козацькому роду нема переводу.

Відродження козацтва на Сватівщині пов’язане з іменами активістів козацького руху — Миколи Івановича Шульєва, Валерія Миколайовича Козакова і Миколи Дмитровича Білика.

В грудні 1997 р. один з перших фермерів району Валерій Козаков, перебуваючи в Києві на Всеукраїнському з’їзді фермерів, випадково познайомився з Гетьманом Українського козацтва В. Мулявою, який запропонував йому створити у районі козацький осередок. Одержавши згоду, Гетьман детально познайомив Козакова із Статутом і діяльністю козацької організації. В той же час Гетьман повідомив про свою зустріч з Козаковим крайового отамана Луганської області О.С. Дудника і попрохав його допомогти Козакову створити у районі козацький осередок. О.Дудник через свого представника — наказного отамана Миколу Шульєва допоміг в організації і становленні козацького товариства в районі.

27 січня 1998 р. Валерій Козаков і наказний отаман Микола Шульєв підготували і провели установчі збори Сватівського районового осередку Українського козацтва (УК), на яких, крім названих осіб, були присутні: Юрій Конопелькін, Микола Акіменко, Сергій Проскура, Микола Андріясов. Збори ухвалили: «Створити у Сватівському районі осередок УК «Сватівське районове товариство УК» та зареєструвати його як структурний підрозділ Луганського товариства УК». Отаманом Сватівського районового козацького товариства (СРКТ) обрано Валерія Козакова, писарем — Миколу Андріясова.

26 лютого 1998 р. СРКТ було зареєстроване Сватівською райдержадміністрацією і одержало Свідоцтво про реєстрацію №14.

На кінець березня 1998 р. СРКТ в своїх лавах нараховувало вже 33 члени товариства і тому на  Районовій раді 28 березня 1998 р. козацьке товариство одержало назву: «Сватівський курінь Слобідських козаків».

Весною 1998 р. в м. Сватове при сприянні отамана Луганської міської організації УК «Вергунська паланка» Миколи Дуракова, Миколою Біликом було створено ще один «Сватівський козацький курінь Вергунської паланки», який нараховував більше 40 козаків. Отаманом цього куреня був обраний Микола Білик, писарем — Віктор Бруньковський.

17 липня 1998 р. на спільній Районовій раді Сватівського Слобідського куреня і Сватівського куреня Вергунської паланки було вирішено об’єднати ці два курені і на їх базі створити Сватівський Слобідський полк УК. І відтоді районний осередок став називатися: «Сватівське районове козацьке товариство УК «Сватівський Слобідський полк». Отаманом СРКТ «Сватівський Слобідський полк» було обрано Валерія Козакова, писарем — Валентина Пономарьова. Отаманом 1-го куреня обрано Сергія Щоткіна, отаманом 2-го куреня — Миколу Білика, отаманом осавульської сотні — Василя Щоткіна.

13 вересня 1998 р. на майдані біля Центру культури і дозвілля було проведено урочисте свято прийняття козаками клятви на вірність Україні. До цього свята на кошти козаків були виготовлені козацький прапор і хоругва. Райдержадміністрація виділила для козаків кімнату в приміщенні клубу споживчого товариства для районової козацької канцелярії.

6 січня 1999 р. було утворено 3-й курінь СРКТ і за куренями були переподілені козацькі сотні.

Перший курінь — отаман Сергій Щоткін:

- Сватівська осавульна сотня — отаман Василь Щоткін;

- Маньківська сотня — Сергій Проскура;

- Білокуракінська сотня — Микола Акіменко.

Другий курінь — отаман Микола Білик:

- перша сотня — Сергій Сергієнко;

- друга сотня — Олександр Роганов;

- третя сотня — Євген Шарафан.

Третій курінь — отаман Сергій Чорнобай:

- Нижньодуванська сотня — Володимир Ржевський;

- Верхньодуванська сотня — Микола Шетілов;

- Коломийчанська сотня — Крикунов;

- Мілуватська сотня — О. Жувака.

26 січня 1999 р. до складу Сватівського районового козацького товариства було прийнято чоловічий гурт ЦКіД «Сватова Лучка» «Сватівські козаки» в кількості 11 чоловік.

За короткий період свого існування цей колектив досяг значних успіхів у своїй діяльності і користується великою і заслуженою популярністю у жителів району і області. Він знаний далеко за межами району і області. Він неодноразовий лауреат обласного фестивалю «Червона Калина», дипломант обласного фестивалю «Сіверський Донець», учасник концерту, присвяченого 130-річчю товариства «Просвіта» на сцені Національної опери в м. Києві, дипломант Всеукраїнського огляду народної творчості в с. Сорочинці, учасник заключного гала-концерту Всеукраїнського фестивалю патріотичної пісні «Воля 2002» в м. Івано-Франківську, лауреат I та II Всеукраїнських оглядів народної творчості, єдиний від Луганської області, учасник заключного концерту I Всеукраїнського огляду народної творчості в палаці «Україна» м. Києва.

За високий професіоналізм та виконавчу майстерність постановою колегії Луганського обласного управління культури і мистецтва № 9/4 від 05.09.2000 р. колективу присвоєно звання «Народний».

Керівник гурту — Давиденко Олександр Тихонович — автор більше 30 пісень, більшість з яких це патріотичні козацькі пісні, пісні про Україну і свій рідний край. Патріотичні козацькі пісні О. Давиденка часто звучать з екранів обласного і районного телебачення та місцевого радіомовлення.

Указом Президента України від 23.03.2006 р. №254 О.Т. Давиденку присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».

31 січня 1999 р. в клубі споживчого товариства за участю делегації Луганського і Харківського крайових козацьких організацій і представників громадськості району було проведено урочисте свято на честь 1-ї річниці створення Сватівського районового осередку.

За свідченням першого отамана В. Козакова в реєстрі СРКТ, який надісланий до Генеральної канцелярії УК на цей час  було записано 424 чол. козаків.

30 квітня 1999 р. отаманом СРКТ обрано Сергія Олексійовича Щоткіна, отаманом 1-го куреня Василя Щоткіна.

У травні 1999 р. при СРКТ створено загін козачат у дитячому садку «Веселка» і сотню джур і козачат при Сватівській СШ №1.

7 грудня 1999 р. на Районовій раді обрано отаманом районового осередку Валерія Козакова, писарем — Леоніда Королька, осавулом — Сергія Ємця.

9 січня 2000 р. на Районовій раді було проведено реформування структури товариства. Були ліквідовані курені і Сватівський Слобідський полк став складатися з 1-ї і 2-ї Сватівських сотень та Верхньодуванської і Маньківської сотень.

14-15 жовтня 2000 р. делегація старшин Сватівського РКТ у складі отамана — В. Козакова, осавули С. Ємця, сотника — І. Фесенка, ройового — О. Новохатського та чоловічого козацького гурту «Сватівські козаки» брали участь в роботі ювілейної Великої Ради УК в м. Києві, присвяченої 10-й річниці створення Українського козацтва. На Раді дуже тепло зустріли виступ гурту «Сватівські козаки». На засіданні Великої ради УК був оголошений наказ Гетьмана УК №36 від 14.10.2000 р., в якому отаману В. Козакову і голові райдержадміністрації В. Просіну було присвоєно козацьке звання «полковник УК», а писарю Л.Корольку, осавулі О. Ємцю і судді В. Біловолу присвоєно звання «Курінний УК».

2.12.2000 р. на Районовій раді отаманом СРКТ обрано Віктора Петровича Проскуріна.

Під керівництвом В.П. Проскуріна в товаристві проведена значна робота. Було підготовлене і зареєстроване «Положення про Сватівське районове козацьке товариство», виготовлено печатку і штамп районового товариства.

Протягом майже трьох місяців під керівництвом В.П Проскуріна 14 козаків фермерського господарства «Батьківщина» після роботи і у вільні від основної роботи дні працювали на очищенні і облаштуванні Козацької криниці в с. Новопавлове. Було проведено також два загальнокозацьких суботники, на яких майже всі козаки товариства допомагали в облаштуванні криниці. Під час роботи з ділянки, де слабо пробивалися біля 10 джерел, було знято вручну і вивезено майже двохметровий шар мулу і сміття, а самі очищені джерела були обкладені і захищені стінкою з дикого каменю, а для виводу води із джерел було встановлено 4 труби з нержавіючих матеріалів. До криниці була зроблена польова під’їзна дорога, а навколишня територія була засаджена саджанцями дубу і алеями берези.

У липні 2004 р. відновлена козацька криниця урочисто була відкрита і освячена козацьким священиком о. Дмитрієм.

Нині ця «Козацька Новопавлівська Срібна криниця», з цілющою водою, з багатьма корисними елементами, в тому числі і срібла, знаходиться під охороною 2-ї Маньківської козацької сотні.

У 2005 р. разом з координатором МЕП у районі Р.Ф.Роботою, отаманом В. Проскуріним і писарем Л. Корольком у кожній міській школі були створені і успішно працювали козацькі місцеві екологічні патрулі, які ретельно обстежили території мікрорайонів своїх шкіл і виявили всі місця несанкціонованих сміттєзвалищ, а потім допомогли дорослим вивозити ці сміттєзвалища.

17 вересня 2005 р. отаманом СРКТ обрано Кузовеніна Анатолія Григоровича.

У зв’язку з тим, що у Луганському крайовому козацькому товаристві «Лугарі» робота була дуже занедбана і більшість районових товариств перейшли в підпорядкування більш активного козацького товариства «ЛугаКий», 12 жовтня 2005 р. Районова рада СРКТ ухвалила: «Вийти із підпорядкування крайового козацького товариства «Лугарі» і ввійти до складу Луганського козацького товариства «ЛугаКий» з 12.10.2005 р.» (за цю ухвалу проголосувало 27 чол. проти — 2).

На цій раді присутній Головний отаман Луганського козацького осередку «ЛугаКий» В.І. Кравченко оголосив накази, в яких Анатолію Григоровичу Кузовеніну було присвоєно козацьке звання «Осавул УК». Голова райдержадміністрації Євген Рибалко був обраний почесним отаманом СРКТ і отримав козацьке звання «полковник УК». Колишні отамани СРКТ — В.Козаков і В. Проскурін були нагороджені медаллю «5 років Київського козацтва».

Наказом №11/6 Головного отамана козацького товариства «ЛугаКий» В.І. Кравченка від 25.11.2005 р. за вагомі заслуги перед козацтвом та з нагоди «Дня Козацтва» присвоєно козацьке звання «осавул УК» писарю районового товариства Л.Корольку, козацьке звання «курінний УК», скарбнику — І. Лейріху.

Наказом №  5/7 від 01 травня 2006р. Головного отамана козацького товариства «ЛугаКий» за активну участь у козацькому русі були нагороджені козацькою медаллю «За розбудову Українського козацтва» старшини і козаки Сватівського товариства: А. Кузовенін — отаман СРКТ, Л. Корлько — писар, В. Проскурін — наказний отаман, В. Козаков — осавул, М. Пилипчук — козак Маньківської сотні, Д. Романків — духовний наставник, І. Лейріх скарбник.

З нагоди Дня Перемоги наказом № 5/4 від 1.05.2006  року Головного отамана козацького товариства «ЛугаКий» В.Кравченка отаману Сватівського РКТ, осавулі УК А.Кузовеніну присвоєне чергове війсково-козацке  звання «полковник УК.

Протягом весни і літа 2006р.члени козацького товариства під керівництвом отамана СРКТ А.Кузовеніна брали активну участь у капітальній реконструкції приміщення для козацької церкви і районової козацької канцелярії та благоустрою прилеглої території.

14 жовтня 2006р. у день Покрови Пресвятої Богородиці і День Українського козацтва відбулося урочисте відкриття приміщення козацької Свято – Покровської церкви.

На святковому зібранні членів козацького товариства, Луганської округи Пласту Національної Скаутської організації та парафіян церкви голова райдержадміністрації, почесний отаман СРКТ Є.В. Рибалко, поздоровив козаків, пластунів і всіх присутніх зі святом Покрови і Днем Українського козацтва. І від імені отамана крайового козацького товариства вручив духовному наставнику козаків – ієрею Дмитрію козацьку медаль «За розбудову Українського козацтва», а Анатолію Кузовеніну, Валерію Козакову, Віктору Проскуріну та Леоніду Корольку – ордена «Покрови Пресвятої Богородиці».

23 грудня 2006 р. у м. Луганську на розширеній Раді отаманів козацького товариства «ЛугаКий», де підводилися підсумки роботи цього товариства за 2006 р., Сватівське районове козацьке товариство було нагороджено орденом «Покрови Пресвятої Богородиці», який урочисто був прикріплений на бойовий прапор Сватівського районового козацького товариства, верховним отаманом козацького товариства «ЛугаКий» генерал отаманом Кравченко В.І.

*   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *

Шановні читачі! Прочитавши цей невеличкий історико – краєзнавчий нарис, ви переконалися, що героїчну козацьку сторінку історії нашого Слобожанського краю протягом понад століття активно творили його сміливі і свободолюбні жителі – героїчні і доблесні слобідські козаки, мужні і вірні захисники своєї Вітчизни. А нинішні нащадки славних пращурів з великою пошаною відносяться до славної історії свого рідного краю і намагаються дослідити цю історію і відродити козацькі звичаї і традиції, щоб передати їх своїм дітям та онукам.

Шановні жителі Сватівщини, нащадки славних лицарів України – слобідських козаків! Де поділася відвага і воля ваша? Невже забули чиї ви правнуки? Відкладіть на деякий час особисті справи. Пора вам згадати козацьку звитягу і славу і послужити Україні. Всіх, у кого в душі живе дух лицаря і патріота своєї Вітчизни, дух козацької мужності і відваги, того районоване козацьке товариство готове з радістю прийняти до своїх лав. Адже сьогодні козакам, лицарям нації випала велика місія взяти участь у розбудові єдиної і незалежної України, в утвердженні української національної ідеї та наданні суспільству потужного імпульсу для подальшого руху вперед.

Ми твердо переконані, що сьогодні без відродження нашої героїчної минувшини, славних українських традицій і звичаїв, виховання підростаючого покоління на основі української національної ідеї, козацьких традицій та національно – патріотичного і краєзнавчого виховання надзвичайно важко буде побудувати потужну і процвітаючу державу Україну.

Слава Україні!     Слава Українському козацтву!

Будьмо! Гей!     Будьмо! Гей!     Будьмо! Гей! Гей! Гей!

Зміст

Передумова…………………………………………………3

I розділ. Історія Слобожанщини — наша історія

  1. Утворення «Дикого поля»…………………………………..6

  2. Укріплення південних кордонів Московії

Початок колонізації «Дикого поля»…………………………...8

3. Масове заселення земель «Дикого поля»…………………..13

4. Утворення Слобідської України……………………………16

5. Створення Слобідських козачих полків……………………18

6. Військово-адміністративне управління

Слобідської України. Полковий устрій……………………….19

7. Соціальний устрій. Суспільні стани Слобожанщини……..22

8. Козацька автономія. Козацькі вільготи…………………….26

9. Життя і військова служба слобідських козаків…………….28

10. Козацька зброя……………………………………………...32

11. Скасування козацької автономії і привілеїв………………37

12. Боротьба з татарами на Слобожанщині…………………...42

II розділ. Заселення нашого краю

1. Заселення земель нашого краю……………………………..49

2. Заснування слободи Сватової Лучки……………………….52

     2.1. Історичні назви рік району…………………………….57

      2.2.Заснування слободи Сватової Лучки …………………60

3. Заселення території району…………………………………65

III розділ. Сватова Лучка — козацьке сотенне містечко

1. Коротка історія Ізюмського полку………………………….67

2. Сватова Лучка — козацьке сотенне містечко……………...73

ІV Розділ. Відродження сучасного Українського козацтва.

1. Відродження козацтва в Україні……………………………78

2. Короткий літопис відродження козацтва на Сватівщині….80

Сватівське районове козацьке товариство Українського козацтва

«Сватівський Слобідський полк»

Автор — Л.М. Королько, краєзнавець, писар районового козацького товариства УК, Осавул УК.

Відповідальний за випуск — А.Г. Кузовенін, отаман Сватівського районового козацького товариства УК, полковник УК.

Коректор — Пономарьова Т.В.

Редакційна колегия: Л.В.Білоцерківська, С.О.Гнилицкий, Л.М.Королько, Г.Т.Плющ, В.М.Принь, С.І.Пономарьова, Г.М.Ржевська.

Сватівське районове козацьке товариство і автор виносять щиру подяку небайдужим людям до історії рідного краю і козацтва, які надали матеріальну допомогу, завдяки якій вдалося здійснити це видання:

Кузовеніну Анатолію Григоровичу,

Проскуріну Віктору Петровичу,

Проскуріну Віктору Павловичу,

Цьомі Євгену Олександровичу,

Курилу Євгену Станіславовичу,

Шпілю Олегу Григоровичу,

Пономарьовій Світлані Іванівні.

Комп’ютерна верстка та дизайн – О. Бушенєв. Друк — ПП. Кузовенін А.Г. «Слобожанський центр дозвілля»; пл.50-річчя Перемоги №30-2 м. Сватове Луганської області.

Підписано до друку 10.10 2006.          Тираж 200 пр.


[1] М. Грушевський. Ілюстрована історія України. Київ – Львів. 1913,стр 421.

[2] Краєзнавчі записки Луганського обласного краєзнавчого музею (ЛОКМ), вип. 2, стр. 31.

[3] Там же, стр. 31.

[4] Там же, стр. 31.

[5] Акты Московського государства…, т. 1, №1-2, стр. 1-5.

[6] И. Беляев. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московського государства, до царя Алексея Михайловича, М. 1846, стр. 7-9, 12-13.

[7] Краєзнавчі записки ЛОКМ, вип. 2, 1993, стр. 34.

[8] Краеведческие записки ЛОКМ, в1, стр. 5.

[9] В. Юркевич «Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького», К. 1932, стр. 40-41.

[10] Краэзнавчі записки ЛОКМ, в2, стр. 13.

[11] А.Г. Слюсарський. «Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII в.в., 1964, стр. 60.

[12] В. Юркевич «Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького», К. 1932, стр. 41.

[13] Краєзнавчі записки ЛОКМ, в2, стр. 33.

[14] Краєзнавчі записки ЛОКМ, в 1, стр. 6.

[15] Краєзнавчі записки ЛОКМ, вип. 2, стр. 13.

[16] И.И. Срезневський. Историческое обозрение гражданського устройства Слобожанской Украины, 1883, стр. 1.

[17] Е. Альбовский. История Харьковского Слободского Козацкого полка. 1895, стр. 14.

[18] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України. Харків. 1990, стр. 20.

[19] История родного края. Луганская область, ч.1, стр. 126.

[20] Срезневський. Экстракт о Слободских полках, Д.І. Багалій. Історія Слобідської України, стр. 70-71.

[21] Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства… т.1, Х. 1886, стр. 204-276.

[22] И.И. Срезневський. Историческое обозрение гражданського устройства Слобожанской Украины, 1883, стр. 1.

[23] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України. 1993, стр. 46.

[24] Там же, стр. 60.

[25] Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства… т.1, Х. 1886, стр. 159, 180, 238..

[26] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України. 1993, стр. 98-99.

[27] Лисянский. Конець Дикого поля. «Донбас». 1973, стр. 70

[28] Булавинское восстание (1707 - 1708) в кн «Труды историко  – археографического института АН. СССР», т. 12 стр.128 - 130

[29] А.С. Лисянский. Конец Дикого поля, стр. 93

[30] Там же, стр.120

[31] Там же, стр.12

[32] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України,стр.84

[33] Д.І.Багалій. Історія Слобідської України,стр.85

[34] История родного края, Луганск, 1995, ч. 1, стр. 90.

[35] Нащадки козаків у Донбасі. «Донбас», стр.78.

[36]История родного края стр. 90-92.

[37] История родного края стр. 92.

[38] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України, ст. 50.

[39] Краеведческие записки ЛОКМ, вип. 2, ст. 35.

[40] Краеведческие записки ЛОКМ, вип. 1, ст. 10,11.

[41] Там же ст. 11.

[42] Там же, ст. 7.

[43] Д.И. Багалей. «Очерки из истории колонизации степной окраинь Московського государства», М. 1887, ст. 538-541.

[44] Краеведческие записки ЛОКМ, вип. 1, ст. 16,17,18; А.Г. Слюсарський «Соціально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII», стр. 118.

[45] Там же ст. 14, 17.

[46] Филарет. Истоико – статистическое описание Харьковской епархии, стр. 235

[47] «Наша газета» №139-140. 7.11.1992 р.

[48] В. Плескач-Целуйко. «Мы не «Дикое поле», мы земля Лугарей. «Наша газета». 8.04.2000.

[49] В. Плескач-Целуйко. «Мы не «Дикое поле», мы земля Лугарей. «Наша газета». 8.04.2000.

[50] И.И. Ляпушкин. Памятники культуры «полей погребения» Днепровского левобережья. Журнал «Советская археология», т. XIII. 1950, стр. 30-31.

[51] І. Луцкевич. Матеріали до карти поширення пам’яток культури «полів поховання» на території Харківської обл.. Журнал «Археологія», т II, 1948. стр. 164-178.

[52] И.И. Ляпушин. Раннеславянские поселения Днепровского лесостепного левобережья. Журнал «Советская археология», т. XIII, 1950, стр. 30-31.

[53] ЦГАДА, ф. Разрядний приказ, Белгородський стол, стб. 231, лл. 42-49.

[54] Чому річка називається Красною. Райгазета «Ленінським шляхом» №104. 30.08.1984.

[55] А.Г. Слюсарський «Соціально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII», К. 1964, стр. 107.

[56] Філарет. Историко-Статистическое описание Харьковской епархии. Х. 1859, стр. 293.

[57] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України, Х., 1993, ст. 45.

[58] Братченко С.Н. «Прадавня Слобожанщина: Сватівській могили-кургани III тис. н.е. та майдани». Збірник наукових праць №2 під ред. Санжарова С.М. Східноукраїнського Національного університету ім. В. Даля та Інституту археології. Луганськ, 2004 р.

[59] Знахідки і нові загадки. Райгазета «Ленінським шляхом» №82. 9.07.1985.

[60] Материалы для истории колонизации…, т.I, стр. 180; Історія Слобідської України, стор. 67, 68.

[61] Грамота царя Федора Олексійовича від 17 лютого 1682 р.

[62] Д.І. Багалій. Історія Слобідської України, ст. 69.

[63] Н. Гербель. Изюмский Слободской казачий полк (1651-1765 г.г.) СПб. 1852.

[64] УРЕ. т. 5. ст. 383-364.

[65] С.М. Соловьев. История России с древнейших времен, XIV, ст. 1257.

[66] П. Головинський. Слободские казачьи полки. СПб. 1864. ст. 137-138.

[67] Журн. «Наука и жизнь» №9. 1998г., стр. 153

[68] Д.І. Богалій. Історія Слобідської України, ст. 72.

[69] Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 297.

[70] Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 297.

[71] П. Головинский. Слободские казачьи полки, ст. 180-181.

[72] Історія Слобідської України, ст. 87.

[73] Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 298.

[74] А.Г. Слюсарський. Соціально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII в.в. К. 1964. стр. 107.

[75] Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 295-296.

[76] ЦДІАУ, ф. 1732, од.збер. 57, арк.. 839.

[77] Историко-статистические описание Харьковской епархии, ст. 308.

[78] Там же, ст. 297.

[79] ЦДІАУ, м. Київ, ф.1710, оп 3. од. зі 1766, арк.. 69.


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22