Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
в якому розповідається про Савланову родину, про поневіряння людські, які пером не описати.

Сашко, Сенька, Таня, Маруся. Родина була заможною, бо мала землю і ще чимало чого. Коли почалася колективізація -їх розкуркулили і вивезли в Сибір. Про те, що відбувалося далі - роз-повідали мені мати Савланів (по-вуличному) та їх донька Марія (була малою, але все запам'ятала).
"Саджали у вагони. Набивали битком. Було дуже тісно - дихати нічим. Старі та хворі відразу ж вмирали, і охоронці їх викидали. Померлих було багато. Потім привезли нас в Сибір. Там ми добували камінь - "ламали" його, як говорили. Жили в бараках. Хліба давали по триста грамів на день, і це при такій тяжкій і виснажливій роботі.
Двоє з наших дітей померло, а з двома ми втекли. На Донбасі тато працював на шахті. Мама зі мною в село повернулася, віддала мене в дитсадок. Я була малою. Ліжко моє стояло поблизу котла, де няні і поварихи варили галушки і майже всі забирали собі. Я дивилася й думала: "А що ж нам залишиться?.."
Вже зовсім заслабла. Тоді мене винесли в хлів, куди виносили мерців. Поклали там, вважаючи, що я вже мертва, двері зачинили, а защіпку не накинули. Я потім оклигала, вибралася. За хлівом лопухів наїлася, до млина доповзла. Думала, що там хоч зернину знайду, але в бур'яні й заснула.
Коли проснулася, то порачкувала до Хобиної хати, де жила моя мама. В артіль тоді курчат завезли, і вона їх в хаті доглядала. От мама моя, зачувши шарудіння за дверима, і вдарила мене, думаючи, що то кіт. Я заплакала. Мама як кинеться до мене. На руки взяла, довго плакала, вибачення просила: "Доню, вибач мені, все життя буду каятися". Дала мені трішки кулешу. Я ще просила. "Ні, доню, досить, а то помреш, якщо дам тобі більше".
Виїхали ми до тата. З ним Колька жив, мій братик. Жили вони в хатинці. Якось прийшла міліція до господарки хатини і наказала вигнати нас. Неподалік лежала велика купа тирси. Мама зробила в ній нору і заховала там нас.
Тата забрали з шахти. І ще чоловік з тридцять, і посадили до Артемівської в'язниці. Потім мама пішла, щоб дізнатися, як там він. Вони і її посадили. Коли в'язнів випускали у двір (жінок змушували чистити карцери, куди людей запихали, мов ту скотину), то мама познайомилася з багатьма жінками. Вона ще звернула увагу на те, що і в жінок, і в чоловіків одяг був у багатьох місцях наче перетлілий, з дірками. То, сказали їй, в тих місцях, де люди близько тулилися один до одного. Жінки порадили просити начальника, щоб відпустив, адже в мами були я і Коля зовсім безпритульні. Маму відпустили з тим, щоб вона нас кудись прилаштувала і повернулася сама у в'язницю. Мама до в'язниці не повернулася. Потім переживала, але нас ніхто не шукав.
Ще у війну повернулися ми з мамою в своє село, в нашу хатку. Мама в артілі працювала, я їй допомагала. Були в окупації. Скінчилася війна. Про тата нічого не було чути. Мама вийшла заміж за вдівця Тишка Сухоручка, а я потім - за Сашка Галку.
Раз було таке: запросили нас з мамою в гості. Коли випили, то я не втерпіла і розповіла про Сибір, про тих, хто нас туди запроторив. Про те, як люди мерли тисячами, як дітей ще живих закопували...
Що тоді почалося! Рідня вся як кинеться до мене. А господар вдарив по столу кулаком, сказав суворо:
- Я вас всіх переб'ю за ту правду страшну, яку Марія просто у вічі сказала!
Такою була та влада, яка людей душила, голодом виморювала, переслідувала і нищила, яка церкви рушила, змушувала людей від Бога відмовлятися. І ніякого гріха вона не боялася. Очі собачі диму не бояться.
Мама вік прожила, чоловіка поховала. Я також у літах, маю внуків, а про долю тата завжди хотіла дізнатися. Писала в Москву, в Київ і в Артемівськ. Одержувала відписки звідусіль. Та якось в Луганськ в обласне управління міліції запросили. Запитали, чи винесе моє серце правду? Я хитнула головою. Вийняли зі столу папір, на якому в куточку була маленька фотографія мого тата. "Ваш тато був розстріляний, як і багато інших, як ворог народу. Його реабілітовано за відсутністю доказів".
Серце моє стислося, дихати стало важко. Ой Божечки, як же це тяжко! Витримала.
Мало Савланів залишилося: брат Микола в Челябінську, має двох дітей. Сашко, який був поліцаєм, живе в Америці.
А хата Савланова, як маяк в центрі Маньківки. Стоїть без вікон, без дверей.
За що, за яку таку провину так жорстоко, так по-звірячому карали?! Тих, хто це робив, я й досі зустрічаю..."
Далі розповідає Макуха Софія Кирилівна. Сиротою вона жила в Савланів. З 11 років. Дядько Кирило ставився до неї, як до дочки. Софія пригадує такий епізод з того періоду, коли жила в Савланів. "Пішли ми до Володьки Пташки, який жив у домі багатих Савків (це через одну хату від Савланів). Якраз женився Микола - менший з Савланів. Нареченою була Катюха по прізвиську Колишня. Був поїзд весільний, було багато веселощів. Ми стояли осторонь і дивилися. Хтось каже: "Як це Володька Пташка перенесе? Він же був в Катюху закоханий ще з дитинства, а вона виходить за іншого..."
Вийшов Іван Конюх, який раніше був головою, а тепер став старостою в селі. Неподалік від людей, які зібралися на весілля, стояли коні. Він і говорить одному з поліцаїв: "Ану виведи кобилу, ми зараз її спаруємо перед ними..." І таки зробили - перед свайбанами злучили кобилу з жеребцем".

* * *

У Маньківці боїв не було. На щастя моїх односельців. Ще перед війною залишилося багато хліба необмолоченого в скиртах. Та потім і в війну його додавалося. Німці вимагали, щоб молотили і здавали хліб. Особливо не поспішали, але все ж дещо молотили, хліб надходив до зерносховища.
Разом з тим мені та Іванові Приходьку в комендатурі села наказали їхати до Білокуракиного. Там, у комендатурі, дали нам перекладача, який добре розмовляв по-нашому. І наказали їхати до Луганська і везти туди зерно.
Дорога до самого Старобільська була, хоч котись: витоптана, і сніг виграє проти сонця, очі сліпить. Назустріч їхали машини німецькі, на перехрестях стояли їхні патрулі, одягнуті в шинелі, на головах у них було якесь ганчір'я, на ногах - великі солом'яні лапті. Доїхали ми на третій день до Луганська. Там - гул, дим. На місці німці самі швидко розвантажили підводи. І ми відразу ж повернули, щоб їхати додому. Виїхали на гору за нинішнім селищем Металіст. Перекладач то на моїй підводі сидить, то пересідає на Іванову. По дорозі до мене попросилася, щоб підвіз, якась жінка - добиралася в село, аби виміняти харчів.
- Пан перекладач бачили і не заперечували, - сказала мені.
Виїхали за село Щеняче (тепер місто Щастя). Встала та жінка з воза і дає мені підошви шкіряні. Я засоромився, не захотів брати.
Від'їхали трішки. Раптом моя коняка стала відставати. Я зіскочив з воза, підганяю її. Підходить до мене перекладач.
- Навіщо брав жінку?! Ти спеціально те зробив! Я тебе застрелю!
Ледве заспокоїв німчуру.
Заїхали в село, переночували. Нагодував я коня вівсом, сіном. Ну, тепер вже він мене не підведе.
Не доїжджаючи до Шульгинки, зупинилися. Перед кладовищем стояли високі осокори, а за ними - конюшня.
- Стій! Розпрягай коня і веди за мною! - скомандував перекладач, вийняв з кобури пістолет.
В конюшні були жінки й чоловіки.
- Відв'язуй он ту коняку! - командує німець.
- Ми не дамо!- у відповідь.
- Кому наказую: відв'язуй!
Я відв'язав, а натомість - свого коня. Запріг - і алюр три хрести.
Німець зі мною мало розмовляв. Спита щось - я відповім. Приїхали в Старобільськ. Тут вулиці були забиті технікою, солдатами. Такі молоді - діти. Лише в шинелях та чоботах. Доїжджаємо до моста через Айдар. Горить хлібозавод - наш літак кинув бомбу. Минаємо хлібозавод, їдемо через Підгорівку, Полянівку, Нещеретове, Паньківку - орденоносне село.
Приїжджаємо в Білокуракине до комендатури. Заїхали в двір. Перекладач пішов, а поліцай вийшов - земляк мій.
- Розпрягайте коней, ставте в конюшню та йдіть вечеряти. Завтра цими ж кіньми будемо втікати від червоних.
Сам собі я подумав: "Чого я буду тікати від червоних, і чого вони в мене стрілятимуть?". ' - Петре Юхимовичу, відпустіть мене додому.
- Не можу. Запитаю в пана коменданта.
Невдовзі повернувся. Мені й Іванові дозволили сходити в Маньківку, але щоб і вернулися.
Сіли вечеряти. Я кажу напарникові: "Нас відпускають". А він став відмовлятись, начебто у нього нога болить.
- Ну, ходімо хоч з двору, щоб тут не ночувати.
Іван погодився. Вийшли ми і пішли в бік станції попід дворами. Йдемо, бачимо: горить навколо все - літак кинув бомбу на склади і пакгауз. Люди щось несуть. Пішли на окрашу. Темніло. Я кажу:
- Давай зайдемо на ферму, там переночуємо.
Зайшли в стайню. Там були чоловіки, які сказали, що в годину ночі поженуть скотину в Тарасівну і нас розбудять, з ними підемо. Ми повдягалися на широкій і теплій лежанці, позасинали.
Опівночі прокидаємося, бо нас ніхто не будить. Виявилося, відмінили, не будуть гнати худобу. І пішли ми додому самі.
У Білокуракиному до нас пристав третій попутник - інвалід, Мишком назвався. Жив у приймах в селі Рудівці. Туди ми й пішли.
Вирішили, що підемо через хутір Житній. Перейшли горб. У засніженій долині побачили маленькі хатки. Біля однієї - сад. Там жила родичка попутника-приймака. Мишко розповів дорогою, що родом він з Вінницької області, а тут "я на законних правах зачуха, тобто завідуючий чужим хазяйством", до його села - рукою подати звідси.
На стук і голос зачухи нам відчинили. В сінях ми заплуталися в ганчірках - ними прикривали щілини, щоб тепліше було в хаті.
Привіталися, Мишко сказав по кілька слів про кожного з нас, і стало зрозуміло, яким вітром нас занесло.
Хата - дві невеликі кімнатки. У другій на покуті - ікона, на стінах -рушники, стіл засланий скатертиною. Господиня привітна й чепурна.
- Давайте я вас погодую. Тільки м'яса не питайте.
Насипала борщу, поставила узвар, хліб хороший, чорний. Пойти, погомоніли. Пора в дорогу нам.
Пішли. Праворуч - ліс Павлівський, ліворуч - хутір Полівка, там безлюддя - всіх вивезли колись ще. Попереду - ліс Рудівський - дуби, чорноклен. Перейшли лісок і побачили село, церкву. На городах чорніли густі зарості терну, а на дахах будинків лежали великі шапки білого снігу. Попутник наш показав на хату, де він жив.
Зустріла нас молода жінка невеликого зросту, білява, підв'язана хустиною. Чоловікові своєму зраділа.
- Заходьте до хати, - запросила приязно.
Зайшли, сіли на лаві, трохи погомоніли. Господар сказав, щоб дружина його накрила на стіл.
- Дай нам поїсти, бо ми мов щось і їли, та вже не пам'ятаємо.
Невздовзі попрощалися. Вийшли з села, сніг був топкий, а йти довелося ще чимало.
Йдучи додому, ми бачили: у Дубинівці точився бій. А перед цим, потім люди розповідали, хтось з місцевих жителів убив німця. Зібрано було людей села. Викликали по одному і говорили:
- Якщо ти не вбивав, то їж землю.
їв землю Гримайло, котрий ворожив на книгу-планиду. Наївся й помер, їв паламар Яків, який був колись яєшником - їздив бричкою по селах і в насипану на дно полову клав зібрані у селян курячі яйця. У бричку влазила їх тисяча. Яшка потім розповідав, як він дурив молодиць. Ті пеленами виносили яйця. Яєшник питає: "Скільки в пелені?".
Жінка відповідає: "Та я не рахувала". Яшка бере двома руками-клешнями і рахує за п'ять штук - стільки чоловік і візьме, не більше. Та в нього були такі ручищі, що в руку брав по шість, і таким чином добряче надурював. В колективізацію Яшка був бухгалтером і дурив людей, правління безбожно. Мабуть, і те все йому окошилося, бо поївши землі, він також помер. Та й не тільки він.
У цьому ж селі жив Гришка Корявий. Невеличкого зросту чоловік, рябий лицем, шепелявий і дуркуватий. Вів він в той день сучку на злучку, його німці прихопили і також змусили землю їсти. Помер.
23 січня 43-го року наші танки прийшли в Роздольне і стали на ремонт. На два дні. А вже через два дні нас змусили прочищати дорогу, бо снігу було дуже багато. Бачили ми тоді, як ішли "тридцятичетвірки". Було і радісно, і трохи моторошно. Прочищали в основному хлопці мого віку.
А першого лютого по селах забирали старостів і поліцаїв. Другого лютого - нас в армію. І зовсім молодих і не зовсім ще старих. Збирали в Плахо-Петрівській сільраді. Пішли ми з дому. Мами нас проводжали, плакали. А ми були молоді, і соромно нам було плакати. Лише на серці туга лежала. Багато відчувало воно, та не говорило вголос.
У сільраді тоді я зустрівся з багатьма товаришами по школі. Був там і дід Домашок. З дрючком у руках, у кожусі. Кремезний такий дідуган. Одна половина бороди в нього була біла, а друга - руда, від цигаркового диму. З рук не випускав кисета з тютюном. Сидів, у пучках тер тютюн, нюхав і чхав, приговорюючи:
- Оце так сучий син, оце так сильний! Ну, хлопці, бийте того бар боса!
- Добре, дідусю, - відповідали ми йому.
Йшли селом. Матері дивилися услід. Багато жінок прийшло в Білокуракине.
Привели нас до невеликої хати, де складалися списки команд. Дивлюсь: Ольга Прокопівна! А ще з нею її учні. Проходячи з вузликом повз мене, промовила:
- Здрастуй, Мишко, - і більше нічого. А в мене так затьохкало серце.
Нас вишикували, призначили старшого.
Напрямок - Шапарське, там, сказали, і заночуєте. Далі був Новопсков, Білолуцьк. Туди ми прийшли увечері. Розвели нас по квартирах. Вже було стали влаштовуватися, аж тут команда: "Негайно виходьте і шикуйтеся!". Ми розгублені, але команда є команда. Виходимо і шикуємося.
Офіцер звертається до нас:
- Товариші! Батьківщина в небезпеці! Ідіть і отримайте гвинтівки, набої, спорядження і харчі. Всім і все зрозуміло? Якщо так - отримай те і - по квартирах. Поки що...
Патронів одержав кожен по сто штук. Ще - ковдри, по дві хлібини, сир тощо. І - по квартирах.
Вранці встали, нашвидку перекусили. Зібрали нас, вишикували. Речові мішки у нас великі, а ще й домашні торбинки не порожні – не викидати ж припасів харчів, бо не до тещ на млинці йдемо, а на війну. Подіставали хто санчата, хто лижі - по снігу таким чином з вантажем пересуватися легше.
Йдемо невеликими групами: витримуємо інтервал. Командир попереду. Гукає:
- Треба поспішати. Пройдемо кілометрів п'ять, тоді зробимо привал.
Нарешті падаємо в сніг - ноги болять, а думки рояться в голові без кінця й краю. Нас рятує хмарна погода - десь там, угорі, гуде німецький літак. Його взнають по гудінню мотора.
Я, як ліг на сніг, то відразу ж і заснув. Тепло і м'яко.
Звучить команда. Йдемо далі. Попереду - радгосп "Червоноармієць". Прямуємо попід посадкою. Я собі думаю: "Ось ті місця, Мишко, де ти вже бував - їхали тоді за цистерною з пальним у село Тимошине. Ти знайшов тоді батіг і стьобав ним по капоту трактора, а хлопці сміялися. Дурні були? Ні, були веселими. Було те, здається, вчора..." Не вчора, просто не так і давно. Я тоді сказав мамі, що їду в Тимошине. А вона мені наказала зайти до Конюхової Орини і сказати про себе.
Причепили ми тоді цистерну до трактора. А я подумав, що треба ж зайти до Конюхової. Тільки-но підійшов до хати, дивлюся, а вона йде із своєю донькою Люсею до школи. Трішки ми тоді поговорили. Чоловік тітки Орини був керуючим радгоспним відділком, їздив на тачанці, люди говорили: "Ти диви, коні вороні, а сам, мов пан". Приїжджав він тачанкою в Маньківку.
Я так задумався, що не зчувся, як проминули радгосп - він залишився праворуч. Там, до речі, жив мій однокласник - Льоня Поліщук.
Далі - село Босове, станція Солідарне - то відділок радгоспу "Червоноармієць". Хат мало, всі якісь маленькі, наче іграшкові. Я кажу Чумакові Мишку, що ми вперше в житті з отакою чимало викладкою пройшли 35 кілометрів. Кажу йому, бо нас розподілили в хати по два чоловіки, і ми розквартировані в одну з ним. Хата хоч і мала, але в ній тепло, затишно і чисто.
Повечеряли. Послали нам, і ми полягали спати. А вночі, крізь сон, чую, як я стогну, але не можу прокинутися. Почув: дівчинка заплакала. І її голос: "Мамо, я боюся". Господиня оселі розбудила мене й питає:
- Що з тобою? В тебе щось болить?
- Ноги крутять, сил терпіти немає. Ви вже вибачте, і дівчинка хай не боїться.
Нічого, втягнуся і в це.
Вранці ми пішли в напрямку Малої Олександрівки - через Тарасівку й на Покровське. Прийшли туди. Раніше в Покровському був райцентр. Тут колись мій покійний татко сидів в міліції в 32-ому році. А он та річка, де дідусь мого татка зазнав тяжкої втрати. А було так - відвозив уповноваженого. Доїхали до річки, дідусь і каже, що не треба далі їхати, бо крига потемніла. А той - віслюк впертий, кричить: "Поезжай, дед!" Доїхали до середини і провалилися. Кобила втопилася, а сани випливли. Дідусь прийшов того вечора до нас з батогом і сказав мені: "Дай, синок, свою кобилу, я сани притягну. Жаль саней, а кобили своєї ще жалкіше..." Притяг сани, але вони були не потрібні в нас нікому.
Завели нас у Покровку до школи. Шибок у вікнах не було - прикрили ганчір'ям. Наламали очерету, протопили в плиті і полягали спати. Ранком поїли і пішли далі через Никонорівку, Верхню Дуванку. Пройшли чималенько, аж ось і станція Кислівка. Раптом почули постріли. Що таке? Зупинилися, прислухалися. Тихо. Але, стривайте, роздивитися треба навколо. Так і є: на дубові побачили німецького снайпера. Потім виявилося, що він вже встиг підстрелити не одного нашого солдата. Та і його черга настала - "зняли" ми його з дерева.
Знову нас привели до школи, яка була неподалік залізниці. Я підійшов до командира і питаю, чи можна мені зайти до знайомих?
- Можна, - відповідає, - тільки ти додому не втікай.
- Не втечу, товаришу командир, - відповідаю.
Пішов я зі своїм напарником вздовж села и по дорозі запитую, де тут живуть Півні.
- Он, - показує мені літній чоловік, - велика хата, соломою вкрита.
То живе брат Степаненкової жінки, по-вуличному Півень.
Заходимо до хати. Бачимо: стоїть великий чавун, під ним горить вугілля і тепло таке - дихати нічим. Я пояснюю, хто ми і звідки. Нам дали повечеряти, послали ліжка. Господиня попросила, щоб ми нікому не говорили в селі, що вона "жінка старости". Нам це було байдуже - мовчатимемо, чого ж. Наступного дня вранці приходимо до школи, а там так холодно.
Був у мене тоді товариш Льонька, циган. Я його поважав, а ось Чумак Мишко не хотів, щоб я дружив з Льонькою. Чумак також був хорошим хлопцем.
Потім було село Петропавлівка - там ми й заночували. В теплі. Далі прийшли в село Заосколля на тамтешній цукрозавод ..Ночувати довелося в заводських приміщеннях. Потім прийшли до міста Куп'янська. Квартирували там утрьох. Якось почули про наше місцеперебування матері, а заодно й молода дружина Льоньки Боброва. Навезли всього.
- Якби ми знали, що вам пайок лише раз видавали, то ще чогось би привезли, - говорили вони на прощання.
Якийсь час нас водили в заплаву річки Червоний Оскол, де ми вчилися стріляти по мішенях, ходити в атаку, окопуватися тощо. В одну з ночей підняли нас по тривозі. І рушили ми в бік Харкова. Йшли селами, відпочили у селі Велике Вишневе, яке було спалене. Люди, які залишилися, мешкали в землянках, І ми в одній з землянок переночували. І проспали. Прибігаємо до сільради, а нам кажуть:
- Тільки-тільки вирушили ваші, наздоганяйте. До передової по прямій - сім кілометрів.
Наздогнали ми своїх аж в Савинцях. Перебралися на другий берег Сіверського Дінця, там за аеродромом виднівся хутір. Туди дісталися увечері. Знову розійшлися по хатах. Поїли з домашніх запасів. Десь опівночі жінка - господиня наша, раптом як заголосить: "Ой, діточки, мерщій вставайте, німець іде!"
Я кажу Мишкові Чумаку, щоб пішов до командира й запитав, що нам робити? Він пішов і невдовзі повернувся з рибними консервами, загорнутими в темний німецький плащ.
- Немає ніде нікого, - сказав Мишко мені. - Що робитимемо?
Господиня запропонувала поховати гвинтівки в чулан або скриню.
Я поставив їх за скриню, щоб були не на виду, але під рукою. Раптом тиша розкололася страшенним гуркотом - все довкола освітилося фарами машин. Хазяйка нам каже, що коли ранком прийдуть німці, то вона скаже, що ми її сини. Вибору в нас не було, тому ми мовчки полягали спати і проспали до ранку, хоча який там сон.
Вранці розгледілися: в селі ні наших, ні німців.
Попрощалися з хазяйкою, взяли гвинтівки. За дворами побачили дідів, підійшли до них, привіталися.
- Чи не підкажете, куди наші пішли - вперед чи назад?
- Ідіть, хлопці, в ліс.
В ліс, то й у ліс.
- Не піду туди, - закапризував Мишко Чумак, - що я, партизан? А раптом ліс замінований?.. Та ще потім і скажуть: зрадив Батьківщину...
Стоїмо в нерішучості. Несподівано почулося гудіння машини. З лісу виїхала наша полуторка, в кабіні сидів військовий. На погонах -велика зірка, мабуть, він майор. Була там ще й молода жінка.
Чумак зупинив машину й запитав:
- Товаришу майор, ми відстали. Куди нам іти? Де наші?
- Тільки назад, вперед - ані кроку!
Вирішили ми йти до аеродрому, який вчора бачили. Попереду і позаду нас плентають точно такі торбешники, як і ми. Перед аеродромом побачили нагорнуті бруствери землі. І тут з'являється німецький літак. Його пілоти нас помітили і - давай вести вогонь - Ми заховалися, та літак ще довго не хотів відчепитися - "поганяв" нас кулями. Нарешті прийшли до Сіверського Дінця. Один з вартових перепинив нам дорогу зі словами:
- Ви куди?! Назад! Треба рятувати Батьківщину.
Рятувати, то й рятувати. Зібрав він нас, чоловік з сімдесят, розвів по хатах. Нам трапилася оселя без господарів. Чумак сказав, що піде й загляне в погріб, може, там щось е. Невдовзі повернувся з висівками і півлітрою олії.
Ми посперечалися, але господарі до ранку так і не з'явилися, тож нікому було й віддати взяте Мишком.
Вранці нас зібрав той же військовий і перепровадив через Донець в село Савинці. Двох хлопців він послав у Балаклею на артилерійський завод, де склади з зерном та сіллю. Ті принесли зерна, а заодно і м'яса - мерзлої конини. У господарки в хаті знайшлася ручна борошномелка, отож ми намололи борошна, а вона напекла коржів, наварила каші з кониною.

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22