Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому довідується про початок війни, про те, що чужого горя не буває.

22 червня 1941 року. Неділя. Я ще спав - любив поспати. Мене будять.
- Вставай, війна...
У хаті всі плакали А потім почалося...
Повістки, повістки, повістки. Першу одержав брат вітчима - Яків Ферсанович - він працював у роз'їзній майстерні. Потім забрали ще багатьох чоловіків. Я чомусь не хвилювався, до мене ще не доходило все те, що вже сталося. Прийшов завгосп Дмитро Кравцов і каже:
- Я тобі дам найсумирнішу конячину під сідлом, а ти розвези по вістки на відділення.
Яка то тяжка робота була - розвозити повістки. Одержав повістку і наш сусід Ларивон Малик. Просто в кузню йому принесли - працював Ларивон молотобійцем. А тут і дружина обід принесла. Що було далі - пером не описати. Плач, голосіння, крик. Діти малі метушаться...
Коли дружина сказала Малику, щоб перевзувся, то він відповів, що перевзується під Берліном. Велика віра була в перемогу.
В Маньківці лише дехто залишився "на броні". Обезлюднів радгосп - лишилися малі та старі.
Першого вересня пішли ми до школи. Та ходили туди недовго - невдовзі нас "розпустили". Ворог, - повідомляло радіо, - вже взяв Харків, дійшов до Сіверського Дінця. Сплю, а мама мене будить:
- Вставай, тітка Мотька повісилася вчора...
Баранський разом з радгоспним керівництвом якраз знаходилися в Білокуракиному на засіданні. Мотька, бідолашна, повісилася на горищі, в директоровому домі. Зняли нещасну, розчесали коси. Бабуся Орина голосить, звертаючись до Баранського: "За що ж ти погубив молоду жінку? За щр-о-о?..". Як говорили в селі: "Баранського допитували-допитували, а тоді сказали: "Зараз тисячі людей помирають". І відпустили".
Мені було жаль Мотю - лагідну й добру жінку, її чоловік - Петро Горишняк, був невеликий зростом, чорнявий. Ходив завжди у вишитій українській сорочці під пояс широкий, носив штани-галіфе, хромові чоботи. Як розповідали мені, ріс Петро в мами єдиним і коханим сином. Вітчим, Аврам Іванович, його не зобижав. Та в хаті не він, а баба Орина була главою - під її дудку всі танцювали. Лук'янівна була жінкою скупуватою, хоча вони жили заможно - держали корів, овець, мали пасіку, добрий город. Та отак воно буває. Восени першого року війни наш радгосп евакуювався - вивезли ешелоном у Сталінградську область, в радгосп "Динамо". Трактори та скотину наказали - своїм ходом до місця призначення.
Такий невеликий відступ: ще коли було тепло, то завгосп Кравцов дав наряд нам на завезення солі-лизухи. Здорові шматки солі ми склали у складі на зерно вівса. Коли почалася евакуація, то до нас у село прибули люди зі скотиною з Харківщини. За сіль я в них виміняв ко-билу. Знайшов дроги, почав господарювати. В селі тоді була повна демократія - всі повтікали, маю на увазі керівництво. Так ото, надбав я сіна своїй корові і кобилі. Якось пішов у село Матросівку, де стояли військові - всього двоє. Один з них - Микола Лантух - веселий хлопець, який увесь час жартував, грав на гітарі. Згодом Микола стане письменником. А тоді я з ним ходив до знайомих, грав на гітарі. Довго засидівся, а йти ж додому треба. Ну, пішов. Іду, співаю. Повз кладовище проходжу. Бачу, щось стоїть у білому. Я підіймаю поли свого важкого пальта і - навтьоки. Оглянувся - воно за мною слідом. У страху очі великі - біжу. А тоді подумав: мертві гнатися не будуть, але чого ж він женеться, що я йому винен? Потім уже вчителька Ольга Прокопівна запитала в мене:
- А розкажи, парубче, чого ти втікав?
- Та що там розказувати...
- То Микола Мінчук за тобою гнався. Розказував: "Чую, хтось співавє. Ну, думаю, я тебе полякаю. Ба, який герой знайшовся..."
Довго я з Мінчуком не розмовляв. Але повз кладовище не ходив, ходив вищою дорогою, та й співав уже потихеньку. Якось матері кажу: - Поїду я до дідуся. Вона не заперечувала. Запріг я кобилу та й поїхав. Вороний кривий на передню ногу, але біжить добре, бо годував я його вівсом, сіном; крупом він вилискував. Погостював у тітки Софії. В колгоспі їй дали порося, так вона матері його передала - подарувала. Запхнув його в мішок і поїхав Бахмутським шляхом до вишки. Доїхав до попового хреста. Назустріч -цигани. Підвід з п'ять.
Зупиняють мене.
- Стій! Повідай, куди їдеш?
-Додому, від дідуся.
- Кінь твій?
-Мій.
- Вставай, бери мішок і чеши по-доброму.
Бачу: відберуть вони в мене коня. Тоді мені спало на думку:
- Чи не заїжджали ви до циган, що живуть на горбі? Так я з ними Дружу.
- З Льонькою, значить, дружиш... Добре, їдь з Богом.
І я поїхав, ще не вірячи, що коня в мене не забрали. Та його невдовзі таки забрали - на військкоматівську конюшню. У військкомат за повісткою і мене викликали в Білокуракине. Вишикували нас там у два ряди і кажуть:
- Ідіть до станції Кантемирівки. Там сядете на поїзд і - в глибину країни. Хто вернеться - вважатимемо зрадником Батьківщини.
Старшим назначили Олексія Головченка - він з Плахо-Петрівки. Пізно увечері ми прийшли в Шапарівку. Заночували в людей. Вранці пішли на Закотне. Знову заночували. Далі
- Піски. Там зустрілися з хлопцями, які верталися з Кантемирівки.
- Нас не взяли, не візьмуть і вас, бо військових повним-повнісінько - не встигають відправляти. Чого вас туди дідько понесе?
Ми вернулися додому. А через тиждень знову викликають. Знову - в дорогу.
Цього разу дійшли на одне село далі. І. як і першого разу, - завернули нас. Матері були раді, але побоювалися, щоб нас не покарали. З Ворошиловграда, куди начальство зробило запит, прийшла телефонограма: "Залишатися вдома".
Через тиждень нас зібрали в конторі радгоспу, і директор повідомив:
- Будемо відкривати курси трактористів. Згодні вчитися?
І ми стали вчитися на курсах. Три місяці.
Другого березня 42-го року нарешті ми, курсанти, одержали дипломи про закінчення курсів. І я, і Микола Чумак, і Нюра Дараган та Парася Наталуха, і Микола Тарабановський, і ще багато хто.
Запрягли дві пари коней в безтарки, насипали туди зерна овесу, поклали "сидори" з харчами і - в дорогу. З тракторами. Вдень їдемо, а вночі відпочиваємо. Інколи ходили в тому чи іншому селі до дівчат. Гарні вони були, але закохуватися ніколи.
Переїхали через Дон. Уже і в Богучарі. Тут і залишилися ночувати. Розташувалися в гуртожитку. Було холодно й голодно, але жити можна було. Хоча в дорозі Нюра Дараган перемерзла, її поклали до лікарні. А ми стали ремонтувати трактори. Ходили в майстерню на роботу. Нас годували. Далі ми мали "гнати" трактори додому, бо фронт вирівнявся по лінії Сіверського Дінця.
Ремонт був для нас, молодих і ще неоперених трактористів, доброю наукою. Я там вперше відчув, зрозумів, що можу не тільки завести трактора і їхати на ньому, а зумію й полагодити його.
І от ми вирушили додому. Ішов сніг. Трактори нерідко застрявали, але витягували. В перший день проїхали 20 кілометрів. Скінчилося пальне. Що робити? Знаходилися ми в одному з відділків радгоспу. Заночували в тісній кімнаті. Жарти були на зразок: тепер усі воші пе-ремішаються, ніхто не знатиме, де й чиї.
Там одні взялися за ремонт, інші пішли в ліс по дрова. Було, нарубають, складуть у сани і привезуть. Не мерзли. Увечері нас годували в їдальні. Так ми пробули там, доки не привезли пальне.
І вирушили в дорогу - до Калача, що у Воронезькій області. Доїжджаємо. Вже й станцію видно, але, як на зло, попереду ярок, переповнений повіневою водою. Що робити? А тут іще, як на гріх, і ніч. Спати хочеться, пального мало, заведеш двигун хвилин на п'ять і відразу ж глушиш. Він трохи встигає нагрітися, тому лягаєш на капот і засинаєш. Прокинешся - тіло задубіло, лише серце повільно, але стукає.
Ледве дочекалися ранку. Вночі ж підморозило, вода спала, і це була найкраща для нас новина, бо тракторами можна було переїхати через ярок. Приїхали на станцію. Там усе досить швидко вирішилося, бо були під трактори відповідні платформи.
Почали ми вантажити свою техніку. До цього ми, молоді, подібним не займалися, був острах, але все обійшлося благополучно. На платформах під колеса підкладали чималі дерев'яні чурбаки, трактори надійно обв'язали міцним дротом. Нам же належало їхати на тих платформах разом з тракторами.
Весна вступала в свої права, теплішало, і це нас рятувало, бо в дорозі в кабіні трактора не так уже й затишно, якби вдарив мороз. На станцію Солідарне приїхали 18 квітня. Всі відразу ж вирушили в дорогу додому, а я затримався, доїхавши до Миколаївської посадки -скінчилося пальне. Переказав, щоб привезли гасу - ним тоді заправляли. Невдовзі
Пріська Білянська привезла його, і я дістався під вечір на радгоспне відділення - в Роздольне. Додому залишилося всього п'ять кілометрів.
Переночував у родичів, вони мені послали соломи. Вранці я попросив їх, щоб ту солому спалили.
Вдома мені були раді. Відразу ж - дезинфекція в домашніх умовах - купання в гарячій воді, налитій у ночви.
Увечері - нікуди не дінешся - пішов до евакуйованих дівчат, про них мені вдома розповіли. Одна серед них мені сподобалася. Чорнявою була, звали Марією. Розповідали: всі дівчата з інтернату, тікали подалі від німців. Та недовго була в селі Маруся. Якось зібрала вона потай свої пожитки і зникла в невідомому напрямку.
- Втекла твоя любов, - посміювалися з мене, коли прийшов до хати, де дівчата квартирували. Сказала це Дуська Мороз. А потім ще додала, що вона ж Марію виходжувала, коли та захворіла, і не розуміє ту, чому вона втекла, навіть з нею не попрощавшись. От, мовляв, і подруга.
На початку травня ми почали сіяти. Але похолодало. Зрештою обсіялися і стали на ремонт.
Наша бригада складалася з молодих хлопців і дівчат - була комсомольською. За бригадира - Іванюченко, ну, Куцопалий, як ми його прозвали. Він накульгував, а діло знав. В Іванюченка була бричка, невелика розміром, запряжена конякою. Вона була отією технічною швидкою допомогою. Тільки-но відремонтують один трактор - вже до другого кличуть. І Куцопалий їде, везе з собою деталі і всяке інше причандалля. Трактори ті ламалися часто, але ремонт їх був не такий складний, як це зараз.
А війна продовжувалася. Інколи зупиниш трактора, а воно гуде й гуде. Спершу думаєш, що то гудіння трактора в голові засіло, але ж ні - бої точилися не так уже й далеко. На початку червня сіяв я просо за Каташовою. Бачу: літак упав. Літак був поштовий. До нього підбігли дівчата. Пілот виявився живим. Упав літак тому, що в пропелер потрапила дрофа, і він тріснув.
Щоб не робив, я завжди співав - це вже стало моєю звичкою. Співав, хоча даже часто на душі було тяжко. За гулом трактора я не чув свого голосу, але тоді такою популярною була пісня, яку співав: "Ой вы, кони, могучие кони, Боевые друзья - трактора..."
Бригадир з куховаркою привозили обід - затірку. Синя-синя, бо ячмінна. Синя й перебовтана. Але їв. Бригадир потім сказав:
- Мабуть, браток, відчіпай сівалку, та будемо евакуйовуватися. І -паняй до контори.
Притих на полі гул тракторів. Подивився я на Куп'янський шлях, а небо з того боку чорним димом вирувало. Війна. Під'їхав я до контори. Там вже вантажили документи, радіостанцію, кіноапаратуру. Це тоді в конторі були єдині цінні речі. Евакуйовувалася вся сім'я. На бричці везли скриню, ззаду йшла корова. Саня, мій звідний брат, лаявся: "Хто дорожче, корова чи ми! Швидше треба!"
Втікали від триклятого ворога житами. А вони половіли, їхали через Курячівку, минули станцію Катран, хутір Макартетине. Під'їхали до гори. Побачили: неподалік стоїть комбайн, в бункері повно зерна, але колесо спало. І тут з'явився німецький літак. Втікаємо подалі.
Минули Новопсков, виїхали на Старобільский шлях. Тут зустріли своїх дівчат - вони вчилися на курсах шоферів.
Через якийсь час натрапили на бричку - підірвана була на міні. Біля неї - калюжі людської крові. Наші замінували, і наші ж люди й підірвалися. Під’їхали до села. Побачили церкву, за нею темнів ліс. Поряд з церквою був тік, де зерно заготовляли. Зупинили й підводи, й трактори. Та якраз і пальне закінчилося.
Невдовзі наш "тил" підтягнувся - під'їхали бричкою Скрипник Павло Савелійович з нерідною дочкою Поліною, та ще дід Китляр, секретар директора радгоспу Іван Іванович Капустін. Він і каже нам:
- Ніхто пального не підвезе, бо німці на підході. Ми їх проскочили.
Є ще вільна дорога на радгосп імені Шевченка.
Через кільканадцять хвилин під'їхали на вороних, запряжених у бричку-тачанку Журба Сашко, який правив, а з ним фельдшер і двоє військових. Посеред тачанки - кулемет "Максим".
Звечоріло. Села не видно, до нас ніхто не приходить, тільки чути, як собаки гавкають та півні співають. Сіли разом - всією нашою сім'єю під гарбою, повечеряли та й полягали спати. Вранці, тільки-но почало сіріти, попрокидалися ми від гулу моторів. На душі неспокійно - гул якийсь, досі нами не чутий. Ось темні точки більшають просто на очах - німецькі танкетки. Німецькі танкісти повилазили з танкеток, роздивилися довкола. Нас вони не вважали за загрозу. Німці говорили щось по-своєму, а ми, затаївши подих, робили вигляд, що нам все одно. Танкісти постояли трішки, сіли в танкетки і поїхали. Я з Санею пішов на тік. Бачимо: у глибоку яму опускають радіостанцію, кіноапаратуру та мішок з документами. Яму ту, очевидно, вирили перед приїздом німецьких танкеток. Раптом до нашого гурту підбігає червоноармієць і стріляє.
- Ворогу хочете залишити добро? Та я вас усіх!.. Йому пояснюють, що коли везтимемо з собою, то воно справді ворогові дістанеться, а так є надія, що повернемося і відкопаємо. Ледве втихомирився вояка. Коли приїжджали танкетки, то ми його ніде не бачили.
Під'їжджаємо до села. Заходимо в першу хату. Якраз комендатура. Нам кажуть, куди треба їхати. Але хай собі кажуть. Ідемо до лісу. Поміж молодих дубів бачимо комбайн, далі - хата лісника. Заходимо.
- Здрастуйте, Семенівно, - говоримо, заходячи до хати. - Нас послав до вас Павло Савелійович Скрипник, щоб ми взяли його корову.
- Беріть, це ж таке діло.
Привели ми корову, прив'язали до гарби, нагодували. Саня потім пішов і в одного діда купив ярмо. Приніс його на плечах. Попоморочилися ми потім, поки на цю та ще на іншу корову надівали ярмо. Ми їх в ярмо, а вони - з ярма. Сані було жаль свою запрягати, жаль навіть батогом бити, але що поробиш.
Спершу не корови везли гарбу, а ми тягнули її разом з коровами. Саня таки зробив батіг - веселіше пішло далі.
За день ми тоді проїхали кілометрів з сімдесят. Багатенько, навіть не сподівалися. В селі, в якому зупинилися, в одній з хат попросилися переночувати. У дворі, де мали ночувати, нам зустрівся Вітька Михайловський. З ним я ходив до школи, добре ми один одного знали. Тому вперше за всю цю нелегку дорогу я сміявся. А згадати було про що, воно здавалося таким принадним - дитинство.
Повечеряли. На призьбі полягали спати. Вранці подоїли корів, поснідали. А тоді запрягли й поїхали далі. Корови вже призвичаїлися і не ремствували.
Приїхали на хутір Стативчине. Там дуже гарний краєвид був - круча, біля неї вода, трішки віддалік - садок. Кращого місця для перепочинку годі й шукати. Зварили їсти. Саня пішов на хутір, щоб розжитися продуктами. Місця ці нам були вже добре знайомі - ми ж поверталися до своїх осель. А чого ж їхати далі, коли ми вже в німецькому тилу опинилися - так нам пояснювали не один раз.
На третій день після того, як зупинилися в Стативчиному, повернулися до своїх дворів. Радий вітчим, рада мама. Мій вітчим був у селі старостою. Мама плакала, а він:
- Хіба я хотів? Це вони сходкою вирішили, сказали: "Задорожний - хороша людина, хай він буде старостою".
- А як наші повернуться, що ти їм казатимеш? - питає мама.
- Та те й скажу.
- Думаєш, що тобі повірять?
Вітчим погодився, що й справді не повірять, він добре знав нашу владу. Потім заспокоїв маму, сказав, що старостуватиме недовго, що німці обіцяли знайти когось відданішого і проворнішого. Хоча б діда Ферсана, який був у Німеччині і знає німецьку мову. Дід там був сім років у полоні. Диво дивне, для мене з мамою і тоді і тепер була влада, де важко було добитися правди, знайти її.
В селі було двоє німців - Петер і Ганс. Перший - добряк, Ганс же злий і в'їдливий. Він їздив на лінійці і не мовчав - завжди покрикував на людей.
- Пльохо арбайтен!
В селі залишилися в основному старі люди і солдатки з дітьми. Працювали від зорі й до зорі, їсти давали по 300 грамів хліба на душу, як тоді казали. І знову частівка: "Прощай Сталін-кілограм, здоров Гітлер - 300 грам".
Саня став працювати слюсарем в майстерні, а я з дядьком Григорієм Войленком вчив ходити в ярмі ялових корів.
Пригнали якось військовополонених на збирання хліба. Десь чоловік з двісті. Жили вони за колючим дротом - табір відразу ж влаштували в дров'яному складі. Там вони спали, а охороняли полонених поліцаї. Спали на соломі, вкривалися шинелями. Я, дізнавшись, як військовополонені бідують, став їздити на коровах по селах, де були городні бригади. Збирав там огірки, помідори, перець солодкий, капусту, яблука, сливи, привозив усе це і через поліцаїв передавав військовополоненим. Поліцаї не заперечували, вони нашими були, хоча й серед них траплялися й добрі і злі.
Кажу якось мамі, що хочу сходити в Маньківку.
- Гаразд. Але зайди до дідуся, провідай.
Я саме заради цього і збирався туди.
Пішов я, як звичайно, повз вишку. Спустився вниз - як на долоні село моє. Тут пройшло моє дитинство, тут я і радів, і плакав. І відразу ж впала в око хата Ягоренка. Та я відвів очі, пішов повз верби, зайшовши на колишній наш город, і вийшов до Трохименкового млина. Бачу: камінь лежить - він з Артемівського млина, а на ньому хтось сидить. В німецькій формі. Підходжу, він підводиться. В руках - палиця. Ягоренко. Заговорив. Чого тут сидить, пояснив - просо сторожує. Мені не хотілося з ним говорити, хоча Ягоренко відчував, знав, що я про нього думаю. Стільки ж він горя завдав нашій родині! Ірод!
Проходжу повз нього і йду собі далі.
Чого Ягоренко нап'яв на себе німецьку одежу?
Згодом мені розповіли: його син вступив добровільно в РВА (Російську Визвольну Армію) генерала Власова. Перед маньківцями Ягоренко вихвалявся: "Мій синок піде брати Сталінград. Він наведе решку..." А я тоді собі подумав: "Ось такі ви, активісти! Ви, хто людей голодом морив, хто кров з нас пив! Тоді були на коні, і тепер у Маньківці ваша влада..." Відчував власну безсилість, тільки в грудях пекло пеком немилосердним, серце швидко билося.
Разом з тим, я йду собі далі і бачу: чавунець стоїть на вогні. Двоє у військових галіфе і натільних сорочках пораються біля нього. Ага, італійці жаб варять. У селі італійських солдатів не боялися. І я також не побоювався. Хоча й не підійшов. Хай собі варять - кожному своє.
Зайшов до бабусі Орини, до діда Сашка - всіх побачив, провідав. Бабуся поділилася новинами:
- Сусіда Хемуні дочка Маня прийняла приймака - кремезного чеха. Такий рудючий - сміх та й годі! Він не знає нашої мови... Та це ще не все, - продовжувала бабуся. - 3 ним товариш, також чех, так ото, сам невеличкий, а зуби викрешені й здорові, мов у коня. Живе в людей, а ходить разом з Петром Меркулою - поліцаєм. Ну, значить, Петро його й годує.
Прийшов додому. Мама розпитує, але я розповів їй не все, а лише дещо - навіщо надривати її серце. А потім вона:
- Ага, синок, приходив поліцай. Питав, де "той комсомолець маньківський"? А ще натякав, що в селі нашому є партизани, і ти, мовляв, як би не зв'язаний з ними. Сказав: "Мишка розстріляємо! Хай не з'являється на очі".
Я надалі завжди старався не потрапляти на очі тому поліцаєві. Берігся.
Наступила осінь, похолодало. Військовополонені, яких тримали в селі, стали вимагати, щоб їх перевели до Старобільського табору, бо в нас вони замерзали. Коменданта табору вони попередили, що коли не виконає поставлених вимог - повтікають. І справді, через кілька днів вночі перерізали колючий дріт, і восьмеро втекло. Про це стало відомо в Старобільську, і комендант - молодий німець, постраждав – його відправили на фронт. Іван Кучер - наш сільський їздовий - відвозив того хлопця. Він був людиною доброю, лиха нікому не чинив, а коли прощався з жінками нашими, то плакав. Говорив, що в нього у Фатерлянді також є мама, і вона його чекає живим. Іван Кучер все те переклав українською мовою.
Ніхто не хотів помирати молодим. Щодо полонених, що лишилися, то їх поліцаї перепровадили до іншого концтабору.
Я став орати поле: в упряжці були корови. Та й не лише я. Працювали по двоє - плугатар і погонич. Я з напарником виорював за день по 35 соток, інші трішки більше.
Приїхала якось на поле агроном і перекладач тутешнього німецького коменданта Ганса, Марія Олексіївна Лісовська.
- Чого, - каже, - хлопці, так мало виорали?
- Корови охляли, не тягнуть, - відповідаємо.
- У вас не тягнуть, а в орачів з інших сіл тягнуть.
А тут і комендант нагодився.
- Будете плохо арбайтен - отправім в Германія! - вигукнув цілком зрозуміло й без перекладача.
- Ах ти, гадюко, на німців працюєш! - це вже на адресу Лісовської, яка відразу ж починає плакати.
Після цього я надумав втекти з Маньківки. Та якраз прийшла тітка, і я затримався.
Наступного дня підмерзло, і ми мали молотити комбайном минулорічне збіжжя. Не молотьба - мука. Заведуть двигун - пас лопне. Поки сточать - ще щось "полетить". Приїде новий староста Степаненко, подивиться, та й поїде. Ганс, комендант, не такий. Той відразу ж хапається за кобуру з пістолетом. Та якось мовив спокійно, набачившись того "молотіння":
- Комбайн "Комунар" не карош! Сталін - гут!
Тут треба розповісти про комбайнера - Іван Кучер з числа військовополонених. Він мовби й не відмовлявся працювати на німців, але на ділі виходило так, що саботував. Ходив він у військовій формі, навіть у пілотці, тільки й того, що зірочки не було. Харчувався то з німцями, то з військовополоненими, поки ті ще були в селі. Маньківці про нього казали: "Артист..." І тут було все ясно. Він так грав свою роль, що всі, хто з ним працював, просто захоплювалися. Я був молодим і ще не все розумів.
Я трішки забіг уперед, але поки ще мій вітчим був старостою, то в нашій хаті розміщалася й комендатура - тут жив Ганс, а вдень бувала Лісовська. Мама якось попросила перекладачку Лісовську:
- Олексіївно, поклопочи, щоб нам дали якусь кімнатку.
Та пообіцяла, бо й самій подібне було на руку - була ж коханкою Ганса.
Нам невдовзі виділили кімнатку. Маленьку, але свою, ніхто нас більше не турбував.
За кілька днів потому в нас забрали корову, і залишилися ми без молока. Була в нас ще свиня-годовичка. Так німці і її забрали як "дар від українського народу". Отож, і ми, і інші маньківці "подарували" німцям хліб, сало, молоко.
На той час мама працювала в зерносховищі (дещо-таки намолочували, адже молотили день і ніч). На зерносховищі був комірником наш, сільський, доброї душі чоловік. Він бачив і розумів, як тяжко живеться людям, а тому завжди робив вигляд, що нічого не бачить, коли хтось насипав у кишеню зерно. Всім хотілося їсти, всім хотілося жити.
Якось він сказав моїй мамі:
- Корніївно, я піду звідси, а ви скажіть он тим жінкам, щоб набирали зерно хоч у пазухи, якщо більше нікуди набрати.
Мама передала його слова евакуйованим жінкам, що працювали в зерносховищі, але ті були такі налякані, що нізащо не хотіли брати зерно.
- Що ви, Корніївно, німці дізнаються, вони нас повісять.
Мама сама понасипала їм зерна в кишені й пазухи. Наступного дня жінки не знали, як і дякувати їй. Хвалилися: їхні діти перемололи принесене матерями зерно, а ті напекли коржиків, наварили галушок, затірки. Досхочу понаїдалися.
Так і жили: чорта не гнівали, а Бога не хвалили. Забрали у нас в радгоспі в Плахо-Петрівці підозрілих чоловіків та жінок - комуністів Головченка Максима, Григорія Квашніна, діда Домашка та ще інших, і повезли в Старобільськ, у табір тамтешній. Казали люди: , - Ну, хай тих партійних забрали. За радянської влади вони жили непогано, а ти, Домашко, старий дурню, ти ж цілий вік прокурив під сільрадою та проматюкався. Завжди був і немитий, і небритий.
Все ж таки діда раніше за всіх випустили. Та невдовзі й інші повернулися. Всі живі залишилися. Хоча на Головченка люди й ображалися. Пам'ятаю, як у нього попросив Василь Сухоручко закурити, а той дав цигарку. Василь закурив - цигарка спалахнула, бо була порохом начинена. І обгоріло в Сухоручка обличчя. Активізувалася й поліція - стали забирати партійних, активістів, і всіх - у Нижню Дуванку.
Люди колись боялись нового ладу, мов чорт ладану, бо не хотіли віддавати нажите, але й цей лад був поганий. Артіль же декому й подобалася, бо там можна жить - один робить, а сім лежить. Ледачим добре було, а трудяги потерпали. В кого не було совісті - кермо керівне в руках було. І творилося щось незрозуміле і жахливе. Неправе діло чинилося: багатьох вивезли до Сибіру, багатьох відправили у в'язницю, ще - на будову якогось там каналу відправили.
Не можу не назвати їх, бодай коротко не розповісти про кожного. Отож, Іван Стешенко - бідняк, ледацюга. Сам з бідного роду та любив насолоду: люди трудилися, а він ліс охороняв. Синок похвалявся своєю відданістю новому ладу, але у війну добровільно вступив до армії Вла-сова. Обидва загинули, як вороги народу. Це вже потім.
Стешенко Григорій Андрійович (Балабуй) активістом став, хоча довго числився "індусом". Поліз в активісти, мов черв'як у картоплю. Знаходився наче б осторонь, але як же він нишком і зненацька кусав! На війні не був.
Про Берестового в селі говорили: "Берестовий - це той, хто по горшках лазить та останню квасолю змітає з горища". Втік він з Маньківки. А як же шкури драв, не питаючи прізвища!
Ще: Конюх Іван Михайлович. Казали, що він з бідного двора, та коли встановилася радянська влада, то разом з такими ж, як сам, кричав: "Ми на багатих спини гнули", хоча спина у нього, і в таких, як він, ніколи потом не вкривалася. Призначили Конюха головою артілі "Червона площа". Люди його не хвалили, більше посміювалися з нього... Особливо популярною тоді була розповідь про те, як Конюх свою корову вдома годував.
"Іду на роботу в контору - покладу соломи яшної в ясла, води наллю. А увечері дивлюся: корова ні їла, ні пила, чого б воно таке?" А сусіди йому: "У твоєї корови "курдюк" зуби поїв. В неї остюки в зубах".
Активіст він був по всіх статтях - за радянської влади не голодував, а коли прийшли німці, то також задніх не пас - був старостою. Після звільнення його за надмірну активність не похвалили. Засудили.
Але були серед активістів і добрі й совісливі люди, які туди потрапили або здуру, або за збігом обставин. Я про бідняка Івана Тарануху вже розповідав. Малописьменний, він вступив, як і інші, в комсомол. За це одержав прізвисько Ринді-Комси, але зла не чинив нікому. Назавжди я запам'ятав, як Тарануха врятував нашу сім'ю, коли його поставили, щоб стежив за тим, аби мама нікому не передала наше майно, продукти.
Коли ще Іван Трохимович ходив у парубках, то знайшов собі дівчину в селі Солдатівці. Так ото, прийшов він до пічника й каже:
- Дядьку Гнате, поставте мені піч.
- Навіщо?
- Буду женитися.
- А ліжко ж де ставитимеш?
- В кутку.
- Так ось, Іване, піди у верби, зрубай вербину товщиною в рукав куфайки.
Пішов Іван і зрубав. Потім пічник порадив йому заміряти наречену і по тій мірці зробити ліжко.
Підходить Тарануха до двору, де якраз була його наречена, а та питає:
- Чого ти прийшов?
- Та зміряти тебе. Ліжко робитиму.
- Ти що, мішком намаханий, - відповіла вона йому і вирядила геть.
Іван жаліється пічникові, що той винен у всьому.
- Ваню, то добре, що ти узнав, що вона дурніша за тебе.
Одружився згодом Іван на дівчині з Шовкунівки, нажив двох діток. Непоганою в нього була дружина, Мотя. Пішов він на війну, пише їй листа: "Здрастуй, Мотю. У мене вас троє, як у лобі очей".
А ще мені пригадався післявоєнний випадок: Іван, як і я, працював в радгоспі на тракторі, важко було в 46-му. Замість масла виписували коров'ячу пахту. Якось Іван просить у керуючого відділком:
- Федоре Івановичу, випишіть мені пахти.
А той не розчув та й у відповідь:
- Скільки гектарів?
- Та не гектарів, а кілограмів, і не пахоти, а пахти!
Жінка в Івана була нічого собі молодиця, він ревнував її до Василя Пазька. Життя не було, доки й не розійшлися! Виїхав він до Первомайська, там одружився, працював на шахті, поки не одержав травми...
Далі про активістів. Таволжан Роман, по-вуличному Хоба, про якого я вже писав. Вся його сім'я зовні мовби й непогані люди. Та й так: жоден рукою не б'є, не стріляє, але у вічі сміється й не соромиться. Людина образиться у відповідь, зірветься в неї погане слово, а Хоба - чирк анонімку. Був у селі чоловік - і не стало. А хто ж таке вчинив? Старий Роман? Павло? А може, Сашко?
Дещо інший Таволжан - Данило Мойсейович, на прізвисько Пташка. З бідного двора. В імперіалістичну був в австрійському полоні. Одружився на родичці революціонерів Пронів - Ялисоветі. Славною вона була жінкою. Ходила співати на криласі. Як же гарно співала! Людей шанувала, і її шанували. Був у цій сім'ї син Володька Пташка. Зростом вдався хоч куди, але вродою був обділений. Було, іде селом, ноги в нього, як у млина крила, голова, наче вона на шарнірах. Круть туди - верть сюди.
Данило працював в артілі бригадиром, а також і на інших роботах. На війні він не був - евакуювався сам. Сім'я залишилася вдома. Евакуація тоді велася поспіхом, не до сімей було, але Пташка не лише в цьому випадку, айв інших був собі на умі. Хоча нічого такого злого по відношенню до людей за ним не помічав. І то вже добре. Дивна була тоді в селі активістка, звали її Катюхою.
Вона з тих, хто жив і не знав, як його жити і чого треба. Була неписьменною, чоловік - без ноги, дочка - німа. Приходила вона до нас у 32-му році, гострою ключкою грубу роздовбувати. Якби її запитали, навіщо вона це робить, навіщо несе людям горе, адже свого більше, ніж досить, вона б не відповіла на запитання.
Перебираю в пам'яті активістів, які колись були на виду в села. Хоча б Коломієць Герасим Семенович. Хлібороб, але з ледарів. Письменний, і тому відразу второпав: активістам легше жити. В селі його називали катюгою...
Ригір Іван Савович. Завзятий будівник колективного господарства. Боровся з тими трудягами, хто дбав про своє добро. Саджав до тюрем без докору сумління. Відбирав хати і в багатих, і в бідних.
У тяжкі літа в Маньківці співали найпопулярнішу частівку: "В 33-ім буду їсти бересток та лободу, А в 34-ім буду падать на ходу".
Ригір цього не знав. Ростив трьох дітей, які в батька вдалися - ставили себе вище за всіх, ні на кого не зважали. Варка в Німеччині потім була. Повернулася, вийшла заміж. Ольга працювала в коморі і підтримувала тих, хто з ними був заодно - Пташку, Корнієнка. Синок Дмитро став випивати. Повісився.
А ось інший портрет активіста: Макуха Левко Олексійович. Письменний, бухгалтер колгоспу "Червона площа". За дружину мав Пара-сочку Вербикову. Був у них любий мамі син. Погано вони жили. Макуха, начебто на людях і спокійний, але вдома дружину бив немило-сердно, наказуючи щораз:
- Просися. Ні, не так, а ловко просися. Кажи: вдар мене ще сильніше. Он там ти ще не бив.
Бідна жінка, як вона все те витерплювала - всі його вишукані знущання. Левко продовжував її бити, аж поки не заморювався.
Згадується ще мені Килина Кисла. Просто велетенського зросту жінка - за два метри. На вигляд така, що малим дітям хоч не показуй -заїками стануть. Але якою вона була до людей недоброю! Маю на увазі до трудяг, хто день і ніч працював, і відданою колгоспному ладу. Жила вона в хаті багатого селянина, яку в того відібрали, а господаря відправили по етапу. Померла після війни.
Іншого зросту був Євдоким Гордійович Манько, який також жив у хаті розкуркуленого. Зростом три вершки від горщика, шепелявий, косолапий. Сини в батька не вдалися і не підтримували його.
Чомусь запам'ятався ще уповноважений Корольов, який частенько наїжджав у Маньківку і в 32-му році загнав в артіль останнього "індуса" Стешенка Тараса. Сам поїхав, і ми його більше не бачили. І за тим ніхто й ніскільки не жалкував.
Наприкінці назву ще одного активіста - Гришка Корявого. Бідний, комсомолець. Був рябий, і дівчата на таких увагу не звертали. В Маньківці "прославився" тим, що ловив бродячих собак. З нього всі сміялися. Але він в цьому зайнятті був дуже активний.
Інших я просто перелічу прізвища: Макарович Пронька, Волков Іван, Герасим Коломієць...
Багатих у нашому селі було зовсім мало до 1920 року.
Але, для повноти оповіді, розповім і про них.
Стешенка Івана Самійловича вважали людиною заможною, бо в його дворі була олійниця. Личман Борис мав вітряк, олійницю і просорушку. А ще в нього був двигун, біля якого він сам і управлявся. Потім до техніки прилучив синів, які стали йому допомагати. Коли почалася колективізація, то Личман здав усе нажите кривавими мозолями в артіль, а сам поїхав на Манич. І, скільки й чув про нього, він і там трудився, і багато працею своєю досягнув.
Третім я б назвав Трохима Гапочку. Він мав паровика і млин.
Ще був Хоружий (ім'я його я забув). Добрий хазяїн - було в нього чимале господарство, коні виїзні, сани на підрізах. Це тоді було великою дивиною, ще в нього в хаті було електричне світло - від двигуна.
Розповідали старі люди, що колись був багатий Дмитро Коломієць. Але то не за пам'яті моєї. Були ще в Маньківці добрі господарі, їх звали Марками. Жили на високій горі (внизу ярок), мався в них колодязь зі смачною водою. Від колодязя тягнувся великий і родючий сад. Коли й Марків вивезли, то в їх хаті жив Дмитро Кікет, мав він жінку, яку прозивали Гунявою, а згодом і всесоюзною кумою, бо через той садок з нею бажало багато родин покуматися. До війни і після війни її в селі добре знали і пова1 жали.
Минають літа, але односельців своїх, своє село я не забуваю. Ось Захар Гордійчатин - коваль і учасник багатьох крадіжок.
Мав садок, у Захара була гарна, велика і вкрита тернитом-залізом хата. Одного разу Гордійчатин обібрав вітряк з Гнатком у Шаповалівці. І не якийсь і не чийсь там, а тестів вітряк. Привезли звідти підводою зерно до Гордійчатиної кручі. Мішки попереносили, а колеса познімали з воза, щоб до них міліція не дісталася по сліду. Але люди ці й подібніші "сліди" добре знали. Та й тесть, якось, прийшовши в гості і побачивши свій підписаний мішок, поцікавився:
- Чого це в тебе мій мішок?
- Та навіщо він уже вам, - відповів зятьок.
Гордійчат вигнали з хати. І пішли вони на Донбас, де й жили.
Ще таке: в саду - колгоспна пасіка, неподалік хата - жив в ній Андрій Пронь, бідняк і тракторист. Його дружина, Санька, теж трактористка. Була в Москві на сільськогосподарській виставці ще перед війною. А в юності активно займалася крадіжками в нашому селі. Була тоді в крадіїв традиція: тягли все, що погано лежить. Такий випадок, увечері активісти гуляли в Івана Чижа. Випити знайшлося, а закусити - немає. Вкрали в сусідки Одарки курку. Та побачила і заявила в міліцію. Проня викликали туди, і потім з уст в уста передавалося там сказане йому і Чижу: "Товариш Пронь - чужих курей не тронь, а ти, Чиж, чужих курей не їж".
Після війни Пронь знову впіймався. Цього разу з вкраденим зерном - Сизониха побачила і заявила. Відбував покарання в Комі. Повернувся і після смерті дружини виїхав у Дубинівку. Там одружився вдруге.
Дмитро Каленик жив на кутку Шилівці в хаті під залізом. Добре жив. Коли його розкуркулили, то пішов в одних штанях на Донбас.
Каленик з роду трудяг, людей чесних. І в селі в нього була земля, млин, худоба. І в Донбасі (селяни не вважали сільські райони Донбасом, для них там, де промисловість, то там і Донбас) про нього говорили і писали як про кращого в праці.
В 57-му році Дмитро приїздив з дружиною в Старобільськ до Савланової невістки в гості. Був і я там - якраз навчався на курсах завідуючих клубами.
- Ну, - сказав дядько Дмитро,- давай, землячок, нашу, маньківську.
І затягнули ми:
"Ой ти хмелю, мій хмелю, хмелю зелененький, Де ж ти, хмелю, зиму зимував, що й не розвивався. Ой ти сину, мій сину, сину молоденький, Де ж ти, сину, нічку ночував, що й не роззувався?". Дядько був уже в літах. Приїздив до Старобільська конячкою зі своє бабцею з Лисичанська. Так уже було написано на його планиді: пережити все і - вижити. А люди ж навколо мерли, як мухи, і життя людське шеляга не було варте.
Багато тоді ми пісень за вечір переспівали. І "Шумлять верби в кінці греблі", і "Місяць на небі", і ще та ще. А потім уже дядько Дмитро запряг конячину і поїхав з дружиною - Савланихою.

Зміст книги

Наступний розділ