Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому розповідається про нові випробування для сім'ї моєї і для людей села.

Я не завжди дотримуюся хронологічної послідовності, йду більше за подіями, які були важливими і значущими, як на погляд автора цих рядків, стали біографією і історією людей, села і часу. І цей розділ почну з того, що Митько Жук почав дружити з Антошею Проскурою. Голова сільради Корнієнко побоювався Митька. Той був здоровий на зріст і сильний. У сільраді Митько виконував обов'язки виконавця сільради, ну а Корнієнко - голова. Підійшов уночі до хати голови, відкрив віконницю. Побачив: на вікні лампа горить. Дружина Корнієнка глянула у вікно і помітила Митька.
- Гаси світло, Тишко! Це, мабуть, тебе прийшли вбивати.
Задули лампу. А селом завалували собаки. Потім все стихло.
Митько пішов додому, а Корнієнко - до сільради, сказав виконавцеві, який чергував:
- Іди до Митька Жука, викликай його в сільраду.
Митько не захотів іти в сільраду, сказав, що прийде вдень. Тоді Корнієнко зібрав чоловіків і пішов до Митька, їм відчинили.
- Одягайся, товаришу Жук, підемо до сільради.
- Не піду.
- А чому твої черевики у моїй глині? - раптом до нього Тишко Корнієнко.
Справа в тому, що того дня голова сільради завіз глину, і купа її була якраз під вікном. Вивели Митька з хати і повели до кручі.
Тут Тишко й хотів убити Митька, але чомусь передумав. Привели Жука до сільради, посадили на диван навпроти вікна. Корнієнко сів за стіл, а двоє вістових повмощувалися збоку. Допитали і залишили Митька в сільраді - охороняв його вістовий.
Тишко вийшов з сільради і став за вікном. Дав свій наган Ісаю Гришці. Той вистрелив через вікно, влучивши Митькові прямо в серце. Казали: прострелив паспорт і 500 рублів грошей у боковій кишені.
Так залишилася вдовою Митькова жінка Настя з маленькою донькою. Згодом Настя вийшла заміж за Митька Басівського. Жінці не таланило, бо і в цього її чоловіка, котрого звали так само, як першого, доля була гіркою, - невдовзі помер.
Після нальоту на Маньківку Оляниної банди багато хто записався в артіль, і стали в селі популярними частівки: "Сидить баба на рядні і рахує трудодні. Трудодень - трудодень - налічила 21 день. А за той 21 день дали б їсти хоч на день". А ще з'явилися нові приказки: "А у созі добре жить - один робить - сім лежить"; "Батько в созі, мати - в созі, діти лазять по дорозі"; "В 33-ім будуть їсти лободу, а в 34-ім будуть падать на ходу". Якщо всі частівки та прислів'я пригадувати - ціла книга вийде.
Дідусь Корній перші дні після того, як записався в артіль, був так званим надомником - для артілі гусенят вирощував. Потім в артільному пташнику трудився. Всі винбари, які були в селі, були експропрійовані - відібрали їх в дядьків, в центрі на майдані їх в два ряди поставили. Поряд - курятник влаштували. А зима тоді лютою виявилася. Прийду в пташник. Туди налетять горобці, ховаючись від холоду, дідусь зачинить двері, а вони летять на вікно. Я ловив їх. Відкручував їм голови і складав у відро. Вдома поскубемо, нанижемо на дротину і смалимо на вогні. Нічого, їсти можна. І суп варили. Інколи й грака вдавалося вловити. Також м'ясо можна їсти, а от сорочаче - смердюче. Ранньою весною ховрахів у полі ловили - виливали водою з нірок. Дехто ставив на них капкан. Я знесилився, заслаб. Люди збирали ще гриби-гарашки. То сам Господь допомагав людині вижити, хоч вона й занапастила себе.
Невтішна картина: люди то худі, то пухлі від голоду. Обідрані, зарослі - так нужда заїла. Згадалося: йдемо з братом Колею по вигону. Люди сидять на дровитнях за дворами.
Жінки насіння лускають, одна одній в головах воші б'ють. Дідусь Корній, який нагодився, й каже:
- Без приладдя й воші не вб'єш. Треба мати гребінець.
З ним баби погодилися. А серед вошобоїв були свої умільці й знаменитості. Так, Федько, який перебрався з матір'ю з Дубинівки, був особливим мастаком по цьому ділу. Баби його прохали:
- Федю, в тебе так ловко виходить. Побий хоч трішки.
Федько радіє, що його шанують. Він був старший за мене, в артілі їздив верхи на коняці, пас худобу.
А ще мені запам'яталося, як мама проміняла бабі Одарці спідницю на глечик домашньої сметани. Напекла мама коржиків. Поснідали удвох. "А це на обід", - сказала мама. Сметана така густа та добра, а я такий голодний. Словом, до обіду я її всю з'їв. Розумів, що треба зупинитися, але не міг.
Якраз в цей час Федько-вошобій проїжджав повз Артемівський млин конем і сказав мені:
- Залазь до мене на коня.
- Боюся.
- Ну тоді давай наввипередки.
Потім він мені сказав, що я швидко бігаю. А мені так стало тяжко на серці: мама прийде додому голодною, а я... Вона мені потім дорікнула, але не лаяла. Та я більше ніколи такого не робив. Совість мене тримала.
Я не крав і не просив милостині ні в кого, хоча мало не помер з голоду. Сидів якось в рідної тітки на порозі - вона в цей час пиріжки пекла. Дивився, а не просив. Дядько Сашко - чоловік тітки, сказав:
- Марфо, дай йому їсти.
Вона дала мені два пиріжки. Смачні. Я з'їв і побіг геть.
Дядько з тіткою жили заможно - своя корова була. Дядько працював в артілі комірником, обліковцем. Але рідню вони ніколи не підтримували. Навіть батьки їхні голодували. Колись мама моя зайшла до Марфиної матері, а та:
- Харитино, сходи до Марфи. Хай дасть хоч крихітку хліба.
Мама те переказала Марфі, а вона:
- Та хіба я їх нагодую всіх. Багато таких...
Голод - не рідна тітка. Якби хоч половина маньківців були добрими, подільчивими, то не вимерла б половина села. По-всякому люди виживали: підбирали викинуте на смітниках, ловили горобців. Голодна смерть страшніша, ніж смерть в бою. Перша триває довго, а бій - пристрасть, про смерть не думаєш. Це по собі знаю. Кажуть: хто людям дає, тому й Бог дає. Та не всі цього дотримувалися. Було: брат брата вбивав за кусок хліба або за землю.
Розповідали про Тишка Корнієнка - сусіда Тимохи Рибки. Прийшов з армії Тишків брат, Трохим. Дружина Тишка почала жалітися людям, що це ж Трохим забере землю, а якось сказала:
- Трохим нас обібрав і втік, прихопивши мою гейшу, штиблети і великий платок.
Та невдовзі сусіди побачили в Тетяни Корнієнко і гейшу, і штиблети, і платок - ніхто їх не крав. А ось Трохима - не стало. Викопав рідний брат у хліві яму, вбив брата свого і закопав. Люди бачили. Але поговорили, і все. Ніхто не шукав Трохима. Отакий був голова сільради. Рибки дуже боялися сусіда-братовбивці.
У1940 році, в серпні, я був на канікулах. Перейшов тоді до п'ятого класу. Одного разу мама не повернулася, як завжди, увечері з роботи. Доходили чутки, що до неї сватається Задорожний. І сусіди про це зранку мені натякнули, мовляв, вона там. Вранці я сказав дідусеві:
- Піду до матері.
- Іди, - відповів той.
Від Хобиної вулиці піднявся я вгору - пішов по Гордійчаній вулиці. Далі - понад садком, пасікою. Пройшов повз хату Гунявої - її ще прозивали всесоюзною кумою, бо надто з багатьма кумалася. Був у неї великий і родючий садок, який до розкуркулення належав моїм родичам.
Далі пішов стежкою - в поле вийшов, там - забрів у пахучі соняшники. Сонячний день випромінював тепло, гуділи бджілки, беручи мед. І верталися вони здебільшого до колгоспної пасіки. Звідси, якщо повернутися лицем до села, добре видно дідусеву хату, за хатою зеленіє вишневий садок - там кілька вуликів-дуплянок. А осторонь - школа моя, Путрена - так зовсім поруч. Там я народився. Далі пішов стежкою, якою люди ходили на роботу в радгосп "Червоне руно". Земля була маньківською, в радгоспі трудилося багато маньківців. В радгоспі будинки не такі, як у селі - великі, розраховані на кілька сімей, словом, баракового типу. Стоять вони у два ряди. Магазин влаштовано у колишньому дядьківському винбарі. В ньому все є: і продукти, і промислові товари.
Продавцем у магазині був дід Шапувал. Вийшов з магазину, бачу: воду в бочках привезли з Брідового яру. Воду тоді возили волами, видавали її по талонах. На один талон - два відра. Відро води коштувало три копійки. Стою, аж тут до мене підходить дружина керуючого відділком, тітка Марія, й каже:
- Мишо, постривай, зараз я з тобою поговорю. Ти ж знаєш, мама вчора пішла на Центральну до Задорожного, на оглядини. Ти не думай чогось, людина він непогана. Якщо мама твоя залишиться в нього - переходь і ти з Маньківки на Центральну, називай його татком. Тобі ж все одно, адже свого рідного не вернеш уже...
Потім вона завела мене до себе, нагодувала. Я їв, а образа пеленою очі застилала, плакати хотілося. Але ж не при чужій жінці і її дітях. Подякував за сніданок. Повертався тією ж дорогою, якою прийшов сюди. Знову завернув до криниці, попив води. Ось і село. "Село моє, жаль тебе мені, а тобі мене? Мабуть, я піду до чужого дядька і буду звати його татком".
Переступив поріг дідусевої хати. Питає мене бабуся:
- Ну, як там мама?
- Вона вийшла заміж.
- Отож, онучок, іди та покорися, Ми з дідом старі вже... Та, може, Софія й вижене нас...
-Добре, бабусю.
А вже через хвилину попросив тітку Софію, щоб вона мене відвела до матері. Матір я називав на "ти", як мене з дитинства привчили. Тітка погодилася. Наступного дня зранку ми поснідали і пішли попід вербами - не йти ж через вигін та з гори на гору потім. Затишок, стежка протоптана. Йдемо босоніж, черевики в торбі. Проминули верби, вийшли на Сухорученкові луки. По правий бік стоїть хата, де жив Ягоренко, який "з'їв" нашу родину. Тяжко мені було думати про це. Я безсилий, вся влада в їх руках.
Пройшли повз хрест, де була попова земля; ліворуч - Західне, де жили родичі Гапочок. Дійшли до містка через Красну, вище - церква. Тепер в ній - школа, поряд - магазин. Побачили: мама - гнала корову, а з нею - троє дітей. Тітка сказала:
- Здрастуй, сестро!
- Здрастуй, - відказала мама.
Я був такий невдоволений, що все це мені нагадувало жахливий сон. Підійшли до хати.
Переступили через поріг. Мамина тепер уже невістка, Пастушка, привіталася:
- Здрастуй, Мишо.
В хаті тіснувато, але гарно і все якось не по-селянському, а по-міському. Грає репродуктор. Перед обідом уже, а світло горить. Вітаються до мене, а я до них.
Сіли обідати. Обід зовсім не такий, як у нас. Страви м'ясні, молочне, дині, кавуни. Новий мій батько, тобто вітчим, попросив, щоб я приміряв штани й сорочку. Сорочку Пастушка пошила.
- Ну що, синок, - сказав він, - йди та бери довідку, а тоді метрику, та й будеш жити в нас.
Коли поверталися з тіткою назад, то розмова з нею не дуже приємна вийшла. Дідусь згодом запитав у тітки:
- Як там Харитина?
- Та нічого, - відповіла вона.
- Іди, та слухай, покірне теля двох маток ссе, - це вже мені.
І пішов я до школи. Там якраз ремонт робили. Мені швидко дали довідку. Попрощався, сказав: "Спасибі".
Серце стискається, сльози на очах, всього мені жаль. Піду в чужу сім'ю, піду між люди.
З довідкою попрямував я до Нижньої Дуванки. Пішов пішки, через ліс.
Вийшов на дорогу. Куп'янський шлях праворуч, видно село Шаповалівку, школу, ліворуч - вітряк. А он і хутір Федорівка. Невеличкий. Там живе двоюрідна сестра мого дідуся Корнія. Коли дідусь ходив у гості і повертався назад, то в Козьминому лісі рвав терен, шипшину. Було: зрубає грушку, або яблуню, які вже не родять, приволоче їх додому і вистругує ложки, ополоники. За виручені гроші платить "безсоромний" податок за Софію (за бездітність). І такий був.
Коли вниз пішов, то побачив хутір Степанівку. Казали: одна Степанівка більша, а друга менша (Ленінські хутори виникли за часів НЕПу). Ліворуч - Солдатівка. З шляху її не видно, лише чути гавкання собак та спів півнів. Далі - вишка висока, як маяк. Вдалині, мов у тумані, видніється Нижня Дуванка. Зійшов, перед селом, на перехресну дорогу, що веде з Дубинівки в Сватове. Через місток перейшов, запитав, де знаходиться загс.
- Та он, недалечке звідси, - сказали, - в отій хаті.
Відчиняю двері, дивлюся: в коридорі на стіні висять копії документів. Запитують у мене:
- Ти щось хочеш, хлопче?
- Прийшов за метрикою.
- Пиши заяву.
Сів я, написав. Видали метрику. І пішов я в парк, де була закусочна. Перекусив трохи та й - додому. Ноги боліли нестерпно, але ж дідусеву традицію треба дотримати - до Сватового було тридцять кілометрів, і дідусь управлявся "обиденкою", тобто за один день туди й назад, А тут лише двадцять кілометрів в один бік.
"Одного разу, - розповідав дідусь, - пішов я в Сватове, купити штани. А гроші поклав у спідні штани, щоб не загубити. Прийшов на базар, бачу, жінка продає штани. Я до грошей, а руки заклякли - добратися не можу до других штанів. Сказав, що вдруге прийду, та й пішов додому".
Я сам у Сватове ходив частенько. Переночую, бувало, у знайомих, а ранком - додому. Повертаючись же з Нижньої Дуванки, я таки добре приморився - ледве ноги волік.
Вернувся не до матері і вітчима, а до дідуся. Зайшов у його половину хати й кажу:
- Дідусю, мабуть, я піду до матері... У дідуся очі сльозами налилися.
- Іди, - каже він мені, - що поробиш... Та дивись там, слухай старших за себе.
Бабуся, хоч і нерідна, а все ж випроводжала мене на вулицю. Ніхто мене не поцілував, бо в нашій родині цього не було заведено. Я навіть сказати "до побачення" соромився. Тітка Софія була на роботі. З собою я взяв усе своє добро, що було в дідусевій хаті. Оглянувся на двір - спориш зеленів, в саду яблука спіли, а ще - сливи, груші. Так не хотілося мені йти, так було тяжко на серці, що й словами не передати, хоча і йшов до рідної матері. Кажуть, що коли помре батько, то син - напівсирота, а коли мати - круглий сирота. В мене мама живою була, а ось так серце це хотіло примирятися, що вийшла вона за іншого, чужого.
Так перейшов я жити на Центральну садибу радгоспу, в другу сім'ю - в чужу мені, де лише мама своя. Та прийняли мене там добре. Ось тільки клопіт, як мені називати вітчима. Татком? Але у мене язик у роті не повертається, щоб вимовити це слово. Не можу, і все тут. Просто жаром обдає, коли лише заїкнуся.
Саня став моїм зведеним братом, були ще діти малі: Вова, Клава, Валя. У другій половині жив Яків Ферсанович з дітьми Ваньком, Шурою, Зіною, Вовою та Раєю.
Ось такою була тоді та родина.
Вітчим сказав мені:
- Синку, оце твій диван.
Диван був дерев'яний, зроблений уміло. Мама послала постіль.
В кімнаті, де я мав спати, спав і мій зведений брат Саня і ще багато членів його родини. Було так, що діти спали валетом, одна лише маленька Валя мала привілей - була в колисці. Та ще я.
Мама зі своїм новим чоловіком спали в другій кімнаті.
Взагалі ж, ми жили в тісноті, але жили мирно, в ладу. Маму мою звали всі маманею, а діти - бабусею, мене - Мишком.
Увечері я пішов гуляти на вулицю і познайомився з однолітками. Вони, особливо Вася Хімченко, добре до мене поставилися. А котрийсь навіть сказав:
- Це син Задорожного. Гарний, веселий хлопець. Нюра Дараган на те йому:
- Та хіба в Задорожних такі красиві родяться?..
Вже наступного вечора ми пішли в клуб, там демонструвався новий фільм. Про кубанських козаків.
Якось мама з моїм вітчимом запрягли коней в гарбу, наклали соломи. Потім поїхали до мого рідного дядька Кирила, в Матросівку. Взяли його та й поїхали тоді вже до дідуся, щоб перевезти мамине добро.
Пам'ятається, телицю-дволітку продали відразу ж за 1500 рублів, підсвинка поклали в гарбу, зв'язавши йому ноги. За гроші, виручені від продажу телиці, мені купили бобрикове пальто, щоправда, було воно на виріст. А ще - шапку, черевики, чоботи і два костюми. Словом, приодягли, хоч женися. Я розумів: це - щоб я легше увійшов у нову сім'ю. Був, безумовно, задоволений. Інші мені страшенно заздрили.
- Ой, як ти, Гапочка, гарно вдягаєшся!
- Це мені мама купила.
Першого вересня 40-го року зібралися школярі біля магазину. Сюди прийшли з Новокрасного Мишко Чумак, Василь Хімченко, Павло Наталуха, з Центральної я, Катя Любченко, Соня Войленко, Вітька Михайловський, Таня і Катя Запари, Володя і Ніна Капустіни, Микола Юрченко, Віра Щоткіна, Нюра Дараганова. Взяли ми з дому харчів і пішли в Плахо-Петрівку. Доходимо до кручі, сідаємо на портфелі і спускаємося вниз - земля м'яка, так і сунеться за нами. Перекусили за цегляним заводом.
- Гапочко, ти подивись там, чи не подавив варені яйця і м'ясо?
Відкриваю портфель, довкола - сміх. Я ще не знаю, що мені мама поклала. Вона це робила, щоб ніхто з членів сім'ї не бачив.
Минули кладовище. Вже й школу видно - це колишня попова хата. Відчинили двері в коридор, а він вузький. Заходимо до класу. Діти тут не такі, як у нас в радгоспі. Одягнуті бідно, тихі, як мухи.
Продзвенів дзвінок на урок. Ввійшла вчителька. Всі встали.
- Сідайте. Мене звати Анастасією Гаврилівною Бібік-Безверховою.
Буду викладати у вас російську мову.
Після перерви до класу зайшла вже інша вчителька. Вона викладала в нас українську мову та літературу. Молода, вродлива, росту середнього. Така приємна була чорнявка Ольга Прокопівна. І одягнута гарно. Ми вже були парубками і звернули увагу на її очі, що мов терен, личко красиве та стан гнучкий. Одягнута була вчителька так: спідниця вишневого кольору, вишита українська сорочка, черевички на низькому каблуку, а на плечах - вовняний платок. Я дивився на неї - очей не міг відвести. Гріх було про вчительку думати як про вродливу дівчину, але мені було 16 років, і я думав саме так. Довкола було багато вродливих дівчат. Котрась подобалася, але сказати їй - соромився. Минали дні, і гасло почуття, ще не визрівши.
Вечорами ми гуляли в парку. Вася Хімченко приносив гармонію. Він грав, а ми співали, танцювали. А ще на витоптаній дорозі робили крейдою розписи. Ваня Любченко сказав:
- Тобі, Гапочко, можна красиво розписатися. Як Гоголь.
І ми всі розписувалися, я з Ванею - на пам'ять.
Були ми вже не за літами - дорослими. А ще щастило, що вчителі не в радгоспі жили, а в Плахо-Петрівці. Ольга Прокопівна перейшла на квартиру до бабусі Орини і діда Аврама. В їх хаті я був частим гостем, бо й мій рідний дядько жив неподалік.
Вабило мене до вчительки. Коли приходив, то Ольга все щось прала, виносила воду. Заговорювала зі мною. Я соромився, але так багато хотілося їй сказати. Що вона найкраща в світі, що... Засиджувався допізна. Ольга одного разу каже:
- Пора вже, пішли, проведу тебе.
А бабуся:
- Нехай у нас ночує.
- Та де ж він ляже? - на те Ольга.
- Та з тобою ж на ліжку.
- Воронь Боже, Лук'янівно...
У хаті сміху - повні вуха.
Ольга мене проводить до Гаврахового млина. Зупинилися. Постояли. Вона каже:
- Іди, мабуть, парубче...
Йшов я, співаючи, до самого радгоспу. Мама чекала, хвилювалася. Я сказав, що був у родичів, у Бойкачів. У новій сім'ї було все добре. Коли виникало напруження, то мама залагоджувала. Сім'ю знали в радгоспі - вона першою поставила хату, насадила садок. Мама працювала сезонною робітницею, Настушка також сезонною, бо Валя була маленькою.
Почався 41 -й рік. Зима була лютою. До школи ходили вже після обіду, коли сонечко пригрівало - не так холодно було, не так куріло. Увечері за нами приїжджали бричкою. Нею правив сам директор Баранський. У бричку набивалось чоловік зо п'ятнадцять. Повна-повнісінька. Бувало, що один в одного на руках сиділи. Серед нас було двоє дівчат - малих, але дуже вредних. Вони нерідко сперечалися зі мною, називали недобрими словами, їхніх батьки потім перестріли, дорікали.
- Ви думаєте, як у мене рідного тата немає, то я за себе й не постою?
- Ти ж зважай - вони менші...
Була в школі династія вчителів Ніколаєнків - Ганна Микитівна викладала ботаніку, Микола Васильович - арифметику, вчителювали Андрій Васильович, Григорій Васильович. Славна була династія!
Здали екзамени. Перейшов я в шостий клас.
Вітчим мамі тоді каже:
- Мишко здібний, але вчитися хоче не дуже. Хай, мабуть, попробує поробити, узнає, як воно хліб дістається.
І став я з хлопцями скиртувати сіно - поряд з радгоспом поле еспарцету знаходилося. Важко було накидати на гарбу підсушений еспарцет, а потім подавати скиртувальникам. Коні заплутуються в посторонках, розплутувати боязно - ногами заб'ють. Скільки днів я скиртував - не знаю. Та потім завгосп мені говорить:
- Ану, візьми та розвези воду по квартирах ітеерівцям, в їдальню завези, на бринзоварню.
Запріг я вороного. Великий кінь, він не бігав, але тягнув добре. До зрубу, отож, підійде, поки води наллю, а я наберу повну бочку, відпочину на зрубові, і - вперед. Зроблю шість-сім ходок, а увечері здаю талони завгоспові, який протяжно говорив:
- Молодець! Я тобі ставлю повністю упряжку - три рублі й 66 копійок.
Тоді це були гроші. Увечері виходив гуляти. Хлопці сміялися: "Працював у завгоспа Кравцова, а пісні про нього не знаєш?" - і декламували: «Вийде красна Дунька воду брать, а за нею Кравцов Митька веде коня напувать...» Справа в тому, що Кравцов вчащав до дружини За-пари... Мені не подобалося подібне. Не любив я висміювати людей, а потім дивитися їм в очі. Та й дівки в Кравцова вже були дорослі, я з ними дружив. Вони працювали, до науки були не охочими.
На канікули Ольга Прокопівна поїхала до себе додому - на Полтавщину, в місто Хорол. У баби Орини, де Ольга Прокопівна квартирувала, була невістка, Мотею звали. Мотя працювала вдень, увечері приходила додому. Чоловіком її був Петро Горишняк - мого татка двоюрідний брат.
До Моті став залицятися директор радгоспу Баранський - в того дружина померла. Бувало, зайду в магазин, а він у військовій формі, в начищених хромових чоботях. Сяде на прилавок, закине ногу за ногу і розмовляє з Мотею. Невдовзі став возити її до Гаврахового млина. Тачанкою. Баба Орина якось каже невістці:
- Кажуть люди, що Баранський до тебе залицяється, правда?
- Та він же старий, а Петя ваш молодий, красивий...
Слухала Мотя бабу чи ні - швидше не слухала.

Зміст книги

Наступний розділ