Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому розповідається ще про прадіда Харитона і про те, як я вчився "літати" на... вітряку.

На кутку, іменованому Назарівкою, в центрі Маньківки, жив мій прадід - Харитон. Я вже розповідав про нього. По-вуличному його називали Голуб'ятником або Вертуном. Це за те, що завжди з голубами возився. По сусідству його брати жили: Назар і Федотко, їхні сини й дочки - дідуся Корнія двоюрідні брати і сестри. Великі тоді були сім'ї. Згодом дідусеві Корнію важко доводилося всіх сиріт-родичів підтримувати. І став він їх прилаштовувати: того в прийми віддасть, ту - заміж.
На Назарівці знаходилися Ковирживці ставки, неподалік - школа, сільрада, лавка-магазин, церква. Подивишся збоку: красиве село!
А вечорниці які були!
Біля нижнього ставка поставили дві ралі для гойдання, було місце для музик, гуляння. Грали балалайка, гармонія-дворядка. Збиралася молодь з усього села. Тут навіть церковний хор співав. Ну, й танці бували.
Серед сельчан був тоді великий любитель поборотися - Ілампій Садченко. Діставалося особливо тим, хто з'являвся на вечорницях вперше. Відводить такого Ілампій на попелище, яке знаходилося поруч, і так кидане - курява здіймається. І сміх. А Ілампій - герой села.
Одного разу на вечорниці прийшла молода пара Петраків. Настя була з Хариного, не тутешня. Ілампій забачив свою чергову жертву, підійшов до Петрака й голосно запитує:
- А це що за птиця? Ану ходімо на попіл!.. Поговоримо!
Настя, яка, певно, вже знала про сільського героя, а сама вона була високого зросту, дебела, відсторонила свого чоловіка і каже Ілампію:
- Ходімо, чортяко, - з цими словами взяла Ілампія за пояс і волоком потягла до попелища. А там як брязнула - пилюга стовпом.
Відтоді Ілампій більше не вихвалявся. Та й мало з ким боровся. Провчила його Настя Петракова.
Родина дідуся Проскура жила заможніше, ніж родина Охріменків. Ганна Федорівна робила все так само, як і бабуся Наталя Федотівна. Та ще до всього того баба Ганна й шептухою була, людей лікувала, комерцією займалася. Синок, Антон, в сільраді писарем працював, а коли одружився - невістку взяв багату, тільки з дитиною. Його дружину звали Поліною, була вона з багатого роду. Але росла, сиротою - неньку мала нерідну. А мачуха не б'є, не лає, з хати не випихає, як кажуть люди, а все ж - нерідна. Полінин синок був від Корнієнка, і Антон ненавидів того. Про Корнієнка в селі говорили, що він лукавий, ледачий і чуже липне до його рук.
При радянській владі Корнієнка призначили головою сільради. Подейкували: Полька все ж любить Корнієнка. А інші казали, що він першого разу силою її взяв. Польці всяке радили: і з Антоном жити - це одні, а другі - переходити до Корнієнка. Антон, все-таки, не був молодиці до вподоби, бо вона немало води виварила. Антон Польці для виду пробачав, а в середині в нього все кипіло - навіть горілку почав пити. А вип'є - розгон дає.
Батько Польки мав олійницю. Вуличне прозвище його - Терещенко. В олійниці в нього працювали дві робітниці і робітник Єгор. В Терещенка були й сини. До дідуся Корнія Терещенки приходили. Ото вже було застілля!
Терещенка я добре пам'ятаю: середнього зросту, повновидий. Щоки червоні. Був гордий і скупий. Не те, що добродушний мій дідусь Корній. Дідусь мій хоча й неписьменний був, але багатий розумом. Він ніколи не змовчував, коли кривда чинилася. А в розмові знав і вмів потрібне слово вставити, прислів'я додати і дуже воно в нього прикладне виходило. Він і віру шанував. А зростом був високий, кремезний, волосся на голові русяве мав.
До колективізації в дідуся Корнія була своя земля. Пам'ятається, поряд з баштаном дідуся був баштан його двоюрідного брата - діда Федотка. Якось той сказав на людях:
- Знаю, що овес Табельок покрав.
Табельком прозивали одного з нечистих на руку і на совість. . І той пообіцяв убити діда Федотка. Дід Федотко не прийшов тої ночі сторожувати свій баштан, а мого дідуся Корнія не попередив, щоб і той не приходив. Тож дідусь Корній, коли почув, як собака загавкав поблизу Федоткового баштану, гукнув у темряву:
- Хто там шляється? Чого треба?!
Табельок підкрався до дідуся Корнія, гадаючи, що то Федотко, і вдарив залізним шворенем по переніссю. Дідусь упав, знепритомнів. А Табельок втік, відчуваючи себе героєм. Дідуся знайшли і відвезли в Тарасівку до лікарні. Трохи підлікували, але він на все життя залишився горбоносим.
Мама було питає:
- Тату, а хто ж вас вдарив?
- Та хто ж, мабуть, Табельок... За дядька Федотка...
Табельків було три - три брати. Найстарший - Федька, бандит і злодюга, якого треба пошукати. Обріз у нього був. Прочув якось Табельок-найстарший, що Сухорученко нахвалявся помститися за те, що Табельок у нього коня вкрав. Бандюга підстрелив Сухорученка. І вийшло: ходить Табельок, посміюється, на волі, нічого не боїться. І нікого. Був ще в Маньківці чоловік на прізвище Салов. Родом з Хариного, в Маньківці брав у людей худобу, свиней і гнав та віз до Харкова на продаж. Арендував він у Сухорученка винбар. Тоді відкрив власну лавку, став торгувати разом з дружиною. На вихідні вони їздили додому, в Харине. В домі тримали служницю. Якось служниця пішла в гості, залишила з хазяйкою доньку. Салов подався до млина.
Жінка лягла спати в ліжко, а дівчину поклала на печі. Бідолашна, вона не знала, що від вхідних дверей був ключ у Федька. Нечутно зайшов він у хату Салова, засвітив свічку. Дружина Салова прокинулася, злякалася, бо вигляд Федька не віщував нічого хорошого. І, як потім не благала, та він вбив її. Коли Салов вранці повернувся з млина, то побачив дружину в калюжі крові, а на печі знайшов перелякану дівчинку. Викликав міліцію.
Дочка служниці все розповіла. Саловшу вбив Федько, з Маньківки він. Міліціонери відразу ж привезли Табелька і допитали. Він не зізнався. Тоді вони зачинили його до погреба, а самі залишилися за дверима.
Через деякий час Табельок звертається до Салова, голос якого почув:
- Дай мені поїсти хліба й сала.
Той подумав, що якби справді Табельок таке вчинив, то не просив би в нього їсти. Міліцію ж подібне наштовхнуло на думку зробити обшук в домі Табелька, бо в хаті Салова трапилася їм на очі частина свічки. Так, ніби її було перерізано. Де ж друга частина?
Міліціонери не помилилися в своєму здогаді - друга половина свічки знаходилася в хаті Табелька. Досить своєрідний гніт, волосина Табелька у половині свічки, яку знайшли в хаті Салова, - доказ, від якого вбивці нікуди подітися. Приперли його до стіни на допиті.
А Салов з горя повісився.
Цей випадок змушує мене пригадати таке ж трагічне, але пов'язане з громадянською війною.
...Гуляли махновці весілля, свайбу, отож. Люду зібралося з усього села. Три дні пили та їли. Гармонія грала, в наречених була сільська красуня з якогось там села.
Потім поїхали до церкви, щоб повінчатися. Згодом зібрали в селі підводи і поїхали "покататися в Тарасівку". Каталися довго. Зупинилися, пили горілку, розпалюючи спиртним один одного. Мабуть же, й над "молодим" підсміювалися. Сьогодні про це важко судити.
Та ось вони доїхали до річки, зупинилися. Зволік з підводи "молодий" красуню сільську, яка так необдумано учинила, згоджуючись вийти за нього заміж. Все могла вона передбачити, все могла подумати, але не таке, що її будуть топити ці, озвірілі в п'яному хмелі, дикі, озброєні до зубів, кати. Тепер вона вже розуміла: потрапила до рук бандитів, серце віддала не люблячому і "вірному до гроба", як ще недавно клявся, махновцю - гарному і високому та широкоплечому, а...
Маньківці, які були також на тій "прогулянці", чули її моління, благання пощадити, помилувати. Вони нічим і ніяк не могли допомогти. Були свідками страшної і нічим не мотивованої трагедії - злочину, який не вкладається в голові нормальної людини, її втопили. Маньківці повернулися додому, а махновці поїхали собі чинити діла неправедні. На їх рахунку були брати Проні, сільська красуня. І це тільки на пам'яті маньківців.
В ту осінь, пригадувала моя мама, багато молодих пар вінчалося в церкві. І осінь була багатою на врожай. І церква сяяла куполами, в убранні, дзвонили у дзвін.
Весільні поїзди якось перебивали гіркі спогади, прояснювалося на душах у людей. Маньківка оживала: лунали весільні пісні, селом ходили розодягнуті дівчата, а молодиці мали вже інший одяг.
Був звичай: молодих саджали на кожуха, серед подарунків першими були телиці і ягниці. Коли виходила заміж моя мама, як вона пригадувала, то привезла в придане повну скриню добра. Рушники розвісила... В той рік Тишко Жук посватав Настушку, і їм і іншим у хату непорожні скрині вносили.
Харитонова родина пішла в Явдоню - всі добре співали. Було затягне тітка Софія тремтячим голосом:

"Рубай, сину, ясенину
Та й роби ночови,
Сватай, сину, сиротину -
Господиня буде..."

А інші як підхоплять - серце завмирає.
Коли прийшла радянська влада, то мій дядько Антон дезертиром був. Тоді взагалі менше служили, більше в дезертирах ходили-переховувалися.
Розповідала мама, як бабу Назариху за онука Якима били. Роздягнули її і давай стьобати колючим терном. Вся в крові була. Били до тих пір, поки вона не зізналася, де він ховається. А ховався він в чулані, під настилом. Знайшли Якима, заарештували. Вистежили і парубка Садченка - витягли з погреба і просто на очах у рідних розстріляли. Чомусь все життя переслідували мого дядька Антона - така вже в нього доля.
Тяжкий був час. Голод. Нас знову й знову обігрівав дідусь Корній. Мишко тоді працював в артілі погоничем - орали сироцьке поле дядьківськими коровами. А що їли? Тітка Настя - рідна сестра дядька Антона, було здоїть корову, принесе молока.
По-всякому вдома перебивалися. Знімав Мишко з гарби колесо, забивав отвір з одного боку і товк зерно. З крупи варили кутю. Увечері йшли до дідуся Корнія. Дідусь Корній тоді повів у Сватове до знайомої Стельмашки свою онуку Ганну і улаштував її там - няньчила вона дітей. За це її годували. Завдяки цьому Ганна й залишилася живою. Я вже писав раніше, що дідусь наш був для всіх надійною опорою, був у тяжкі хвилини розрадою. Дякуючи йому, багато хто з нашого роду вижив.
1934 рік. Прийшла Ганна зі Сватового, її тато Антон, мама, що вернулися з Манича, стали жити в покинутій було хаті. І не раз заводили в ній: "Тут нам мило, тут нам любо журби заспівати".
Якось до нас прийшов дядько Іван - татів рідний брат, та й каже:
- Харитино, і ти, хлопче Мишко, переходьте жити до мене, бо я переходжу до Орини Шилівської в прийми. В неї, знаєте ж, син... Зрубаю вербу, поставлю сарай... А як не вживу - вернуся до вас.
Перейшов дядько жити до Орини. Поставив сарай - добрим майстром був. Тітка Пріська - татова сестра, жила в Плахо-Петрівці, там вона мала землю - купила. Потім розкулачили, і тітка Пріська жила в дядька Івана. Там же й помер її чоловік, Йосип. Одвезли його возком на цвинтар, поховали. Невдовзі тітка поховала й сина свого. На городі. І залишилася сама, як та зозуля. Ні паспорта, ні довідки не дають... їсти їй нічого. Йти в артіль. Та де не візьмись - Стефан Табельок. Почав свататися. Тітка каже моїй мамі, що Стефан хороший, хоча й бандит. Посватав Стефан Пріську. Одержала вона паспорт. Повіз її Табельок на Кубань. На вокзалі в Білоріченці, що на Кубані, взяв він у неї паспорт і пішов брати квитки. Як пішов, то й зник невідомо де. Тітка ходила, ходила, поки в Білоріченці не влаштувалася в найми. Там собі й чоловіка знайшла. Дітей з ним нажила. Своїх було п'ятеро - їх виростили, і п'ятірко було в чоловіка, за якого вийшла заміж.
Мама ходила на роботу в артіль. Та хоч і робила, а ніяких харчів за роботу не давали. Але не всі були голодні. В людей корови були, був і хліб, картопля. А в мами і в Дуськи Дем'янівської, з якою вона працювала тоді, ноги від голоду порозпухали. Хтось зжалився над ними і порадив: "Ідіть, молодиці, в радгосп "Червоне руно" працювати, там хоч щось, а платять..."
Вони й пішли. Бачать: виривають бур'ян на озимому полі. Підійшли до бригадира - звали його Сучком.
- Дядьку, не дайте нам померти з голоду. Дайте нам роботу.
- Ставайте он з тими, що виривають, і працюйте.
Серед проривальниць озимини було багато маньківців, були й шаповалівці. Одним словом, жінок і дівчат набиралося десь душ з двадцять п'ять. Поробили. Сіли полуднувати. Привозить Лях Петро Иванович, який відав продуктами, полудник: по триста грамів хліба і по 199 грамів сала. Мама половину з'їла, а другу мені принесла. Ще їй і жінки дали молока. Я увечері чекав маму і не міг дочекатися, не сподіваючись, що вона щось принесе. А потім і я пішов наступного дня подивитися, де мама працює. Мене пригощали, розпитували.
Все мені там подобалося. І мама старалася добре працювати. Невдовзі їй вручили червоний прапор як кращій полільниці. Згодом мама трудилася на інших роботах: у пекарні, в їдальні. Іноді затримувалася допізна, бувало, що й залишалася ночувати.
Посадили ми свій город. Працюючи на чужому городі, мама заробила відро лушпиння картоплі. Ми його, те лушпиння, посадили. Вродило аж 25 відер хорошої картоплі. А ще багато гарбузів, буряків, сочевиці. В садку - сливи, яблука, терен. Та осінь виявилася багатою.
Мамі доводилося багато працювати, тож я, як міг, порався вдома. Був малий, коли хотілося їсти, то я співав, щоб не так хотілося.
Поряд жили Кіндрати - татові сестри та брати. Тітка Полька - старша серед сестер, одноока. Ока в неї не було тому, що в дитинстві її батько вибив його батогом. В них так заведено - дітей бити батогом. В Польчиного батька була тоді друга дружина, і в сім'ї, отож, малися й рідні, й нерідні діти: Федоська і Стефан - від першої дружини, а Полька, Настя, Антон, Яшко, Катюха - від другої, яку звали Миркулівною. Ось випадок, що її характеризує:
- Кіндрате, - звертається вона до чоловіка, - Гришун Кирюха обірвав усі наші яблука. Було 42, а стало 47... Нестелепай годі.
Я ж хазяйнував вдома. Ходив за терном сухим. Він колючий, але горів добре. Горів, аж тріщав. На жару спечу гарбуза, буряка; узвару наварю. Кислуватий виходив. Приходила мама, раділа.
Сядемо ми з нею за стіл, поїмо буряка з коржем, коли він був, а то й так, зап'ємо узваром. Жити можна!
Мама задоволена, що їй не потрібно готувати їсти, бо приходила вона намореною - взимку по п'ять кілометрів по глибокому снігу проходила в один бік. Спідниця примерзала до колін, ноги натирала -рани кровоточили.
Хороший видався врожай і в 35-му році. Всього вродило: гарбузи так просто двопудові. Нанесли ми з городу повну хату картоплі, в яму - буряків. Була квасоля, овочі, ягоди всілякі.
Дала мені якось мама 50 рублів і сказала:
- Піди, сину, купи козу. Дитина ти в мене хазяйновита.
У мене було невелике господарство - дідусь дав півника, кроличку, курочку. Повеселішало у дворі: півник на горищі співає, курочка кудкудаче. Кролиця привела семеро кроленят. Ласка поїла їх, і мені було дуже жалко кроленяток. Сиджу і плачу. В цю хвилину у двір зайшов товариш мого тата - Іван Чиж. Він каже:
- Мишко, а хочеш, я тобі за кролицю дам іще одну курочку, і в тебе їх буде дві.
Я подумав-подумав, і проміняв.
Глибокої осені купив я двох козенят. Перед цим тітка Векла казала мені: "Купи в мене козенят. Весною віддоїш..." Я й купив. Мама не лаяла. Весною я їх віддоїв. Потім сам пив молоко, робив сир. Мама не пила молоко - гидувала.
Кіз я не пас, пас їх баби Секлети Іван. Прочув я, що в жнива Секлетин Панько, її чоловік, поведе козу в Нижню Дуванку, щоб там здати за гроші. Потім йому порадили: половину взяти грошима, а другу половину - матерією. Він вирішив так і зробити. Я сказав мамі, що і я поведу кіз в Нижню Дуванку з дядьком Паньком.
- Та веди, - відповіла мама.
Ішли ми тоді з дядьком Паньком всю ніч. Ноги в мене боліли, спати хотілося, але я знав: треба. Вів на налигачі двох кіз.
Аж 120 рублів дали мені за них. На 60 я набрав матерії: мамі на плаття синього сатину в горошок, на гейшу - напівсукна. Три метри напівсукна й собі. А ще ситцю на сорочку. За гроші, що лишилися, я купив козу в дядька Івана. Чим не комерція! Пізніше дідусь дав мені маленьке телятко, яке я назвав Зіркою. Перезимував його, а влітку здав у радгосп, де воно стало пастися з волами. Пас їх сусід, дядько Іван.
Було йду влітку, погукую:
- Зірко, Зірко! - а бузівок вже пізнає мене і приходить.
Пасли тоді волів разом з Зіркою до самого снігу. Коли вже забіліло надворі, то якось тітка Полька приходить до нас і каже мені:
- Мишко, то не твоя телиця під хлівом стоїть?
Вийшов я, дивлюся - Зірка. Як замичить... Загнав до сараю, який сам побудував.
У школу я не ходив. Щоправда, ходив восени трішки, поки морози не вдарили, а потім залишив. В 37-му якось я йшов повз млин. Млин тихо крутив крилами, хлопці за них чіплялися. Піднімуться на крилі вгору - потім стрибають вниз. Радості так аж повні штани. Серед них найстарший - Іван Чорнобай, йому сімнадцять. Мені ж в ту пору було тринадцять.
- Не бійся, - піддюжує мене Іван, - берися ось так двома руками в замок і...
Я подумав: якщо так візьмуся руками, то не зможу розімкнути руки і... Або смерть, або калікою залишуся. Та не гірший же я за інших, не слабкіший за інших! Вхопився за крило - підняло мене вгору, а коли стрибнув униз, то впав на камінь. Як потім сказали: відбив собі сухо-жилля від кісток, поламав ногу.
Упав я, лежу. Хлопці порозбігалися по домівках. Глухуватий мірошник млина Галига Мусій сказав:
- Ну що, покатався? Іди додому.
А я не можу підвестися.
Тоді мірошник пішов і розповів дідусеві Корнієві. Той прийшов, взяв на руки і приніс мене додому.
Поклав мене дідусь на стіл, засвітив каганець, сказав:
- Я піду до фельдшерки.
Невдовзі й мама прийшла. Вона вже знала, що зі мною сталося. Питала, хто ж винен в цьому. Винен хто чи не винен - а я ось такий лежу.
Прийшла фельдшер, зробила примочки.
Надворі було тепло, а в хаті - сиро й холодно. Було, вилізу у двір, простелю рядно і вистругую собі дерев'яні млинки. Вони крутяться на вітрі, гудуть, а я радію. Інколи Кіндратівський Василь заходив, провідував - він мій троюрідний брат. Іде з школи до тіток - до мене заверне. Мати в нього нерідна, і Василь не засиджувався, поспішав додому. Був ще на кутку Петро Маштак - недобрий парубчак. Він не тільки мені не співчував - дівчат підновлював, щоб вони мене ображали. Іван Секлетин був від мене молодший, він також заходив якось. Я ж пролежав після того "катання" місяців зо три.
У школу я спочатку не пішов - ні в що було вдягтися. Отож, коли пішов, то в тринадцять був лише "перваком". У школі в мене з'явилося багато друзів серед путрян і назарівців. У 38-39 роках ми вже увечері ходили на вигін. Грали в "шпильку", в Панаса. Розвагою була й гра на балалайці.
Було нас на Путрені і в Березівці хлопців за десять одного віку: Іван Ягоренко, Іван Бугай, Стефан Трофимов, Василь Кіндратівський, Іван Личман, Петро Маштак, Федька Бублешник, Андрій Деркач, Василь і Мишко Коверги, Василь Кінаш... Ходили на вулицю й дівчата. Чомусь не виходила гуляти Маруся Балабуйова. А ось Марія Басівська, Полька Ягорівська, Настя Личманівська, Ганна Куцала, Ольга Петрівська, Настя Надежчина вже дівували, як мовиться.
Спочатку гульки були на вигоні в Путрені. Потім ми стали ходити на куток Чижевський. І в мене в хаті збиралися.
Пускали "змія". Тобто набирали в рот гасу, запалювали сірника і прискали з рота. Чим не змій! Павло і Микола Коники були переселенцями з Західної України. Вони робили ходулі і ходили на них. Петро Маштак зробив і випробував самопал. Після пострілу він себе поранив - була розірвана кров'яна артерія. Рана дуже довго гоїлася. Ми потім Петра не приймали до своєї компанії.
З Андрієм Михайловським, моїм ровесником, я вчився в школі. Хороший був хлопець, але біда з ним трапилася - втратив розум. Я, та й не тільки я, і тоді й зараз жалкуємо, що з ним таке сталося. Він досі знаходиться в Сватівській психлікарні. Сумно про це писати.
В селі люди один про одного все знають.
Але ж які дівчата були! Дуська Вербицька, Маня Улитина - співуха, в неї, як і в мами моєї, перший голос; Ганна і Варя Одарчики, Бібікови дівчата, а ще: Наталка Михайловська, Марія і Ганна Антиповичі. Збиралися гуртами чоловік по двадцять. Грали, співали, танцювали. Щодо танців, то це були в основному українські, перш за все - гопак. Найурочистіше виходило в неділю, коли збиралися в садку у Вербицьких. За садком - верби виднілися, в самому садку трава завжди скошена, а молода - мов зелене руно. Розсідалися на траві. Такі п'янкі запахи, так гарно навколо! Хлопці вступали в ту свою пору, коли починали вибирати собі симпатій. А дівчата, так ті в цьому відношенні були дорослішими за своїх ровесників.
Дівчата тоді одягалися просто: в ситцеві плаття, хлопці також вишуканими вдяганками не виділялися - штани та сорочки. Щодо симпатій. Василь Каниш ходив з Дусею Вербицькою, Федько Бублешник уподобав Маню Улитину. Цей перелік можна продовжувати. Маньківка - гарне село, але нам було цікаво подивитися, як же гуляють молоді в сусідніх селах. Тому ходили ми в Шилівку. Там також молоді було багато. Ходили і в Яшнівку. Поки зберемося, бувало, а воно вже й поночіє. Та хіба це перепона - гуляли, поки й треті півні починали співати.
У 39-му році ми знову перейшли жити до дідуся. Справа в тому, що дах у нашої хатини почав протікати, стіни відсиріли і стали валитися. Дідусь усе те побачив, змилосердився, каже: - Харитино, дочко, переходь до нас.
Та й тітка Софія вже душею відм'якла до нас. Пам'ятаю, мама взяла в радгоспі взимку волів, запрягла їх у великі сани. Навантажила буряків, їхала повз верби. Було тихо, а дорога така слизька. Зачепилися сани за вербу - занесло їх. Добре, що з нами був Володимир Коріньков - шахтар з Лисичанська. У Маньківку він приїжджав разом з Андрієм Папурізним. Сватався, пригадую, до тітки Софії. Рослий і сильний Коріньков витягнув сани на дорогу, і ми поїхали далі. Володимир був сильний, але вродою не вдався. Софія його не любила, і все тут. Папурізний, було, грав на гармонії, а Коріньков співав. Гарно в нього виходило.
Я запитав у тітки, чому вона не хоче виходити заміж?
- Коріньков така драбина...
Більше він у наше село не приїздив.
Свою хату ми невдовзі розібрали. Дах пішов на паливо. Дідусь став жити з бабусею з Новочервоної, бо моя рідна бабуся померла. Тітка Софія брала владу над усіма - бабу вона виганяла з хати. Дідусь розпорядився:
- Розділимо хату на дві половини.
В одній половині тітка Софія залишилася, а в другій стали жити дідусь з новою бабусею та я з мамою. У школу від дідуся було зовсім близько - рукою подати.
З'явилися в мене нові друзі, серед них - Василь Ригорів. Він - вірний товариш у всьому, подільчивий, чиста душа. Знав, що воно таке - сирітство. Василь грав на балалайці, називав її "бджілкою". У Василя добра мама. Це - в сім'ї. А тато на роботі демонстрував відданість владі, в Бога не вірив, брав участь у руйнуванні церкви. У хлопця на нього була велика образа - часто напивався і бив свою дружину, тобто Василеву маму.
В Ригорів ми нерідко збиралися. Лускали насіння, вели розмови про всяку всячину: про уроки, про те, хто й кому симпатизує, тут давали прізвиська. Василь - Ригарок, Микола Тищенко - Захарківський, Іван Манько - Галкін, Ганна Проскура - Білка, всіх тих досить влучних прізвиськ і не перелічити. Так, Марія і Настя Лабунські одержали прізвиська - Кобушені. Справа в тому, що їх батько був тривалий час комірником, тобто кобущиком, в артілі "Червона площа". Гарний був сім'янин. У Лабунських хоч і семеро дітей, але жили в злагоді, і доля кожному хороша судилася.
Казали: як постоїш вечір з Кобушиною дівкою - приємно буде на душі. Славні дівчата, що там казати. У Григоренків були Дунька, Степанида і Марія. Перша приязна, вродлива, Степанида - бойова. Працювала в артілі. В пам'яті залишилося: на скиртуванні вона тягла во-локушею солому і тросом затягнула прямо на скирту. Впала якось зі скирти, а це метрів з десять, і не покалічилася. Казали: Степанида, мов та кішка, живуча.
Ще був один випадок з нею: везла побіля Личманівської кручі гарбою снопи. Перед самісіньким урвищем раптом зіскочило колесо і поламалося дишло, гарба нахилилася, снопи посунулися. Та Степанида вилізла жива-живісінька. їй завжди щастило.
В центр села сходилися в основному ті, хто з нами гуляв у хаті Риторів. У нашій компанії були дві балалайки, мандоліна, гітара - цілий струнний оркестр. Злагоджено і добре виходило.
Ходили в Шилівку, щоб потанцювати наурський танець та гопака. Співали пісню "За рікою, за Луганкою". Тепер її ніхто не співає. Та пісня гарна. А в школі, часом, вийдемо на перерву, вчителька Марія Андріївна Мірошниченко візьметься грати на гітарі, Ілько Чудак - на мандоліні, Вася Конюх - на балалайці. Василь Ригарок, Тишко Конюх, Дмитро Сухоручко гарно співали різні пісні. Володя Конюх зростом невеликий, а який був танцюрист!
Не відставали й інші - бідові були.
Після голодного 33-го у школу молодші ходили у дві зміни. У класі до сорока учнів, всього в школі - 350. Які там учні - парубки й дівки. Хлопці вже дівчат проводжали увечері з гулянок.
Директор школи стежив за нами, читав нотації. Було, казали, дивись, щоб не помітив Явдошенко Григорій Євдокимович.
Вернуся з гуляння, дідусь не спить. Розмовляємо. Здебільшого говорить він, пригадує:
- Одного разу, вже перед колективізацією, купив я в Трохименка паровика, - пригадував дідусь. - Увечері поставив його в клуні. А вранці приходить кум Макар і каже: "Корнію, на якого біса ти оте лихо привіз? Тебе ж розкулачувати будуть..." Я й одвіз паровика назад. Збирають сходку, записуються в артіль. Записуюся і я. Відразу ж активісти почали ходити по дворах і переписувати, що є в людей. Ходили Сухорученко Василь і Хоба Роман. Прийшли на Жукову вулицю. Назустріч - двоє верхи на конях. Один озброєний, а в другого - в руках люшня від гарби. "Стій, хто такі?!" - "Та ми переписуємо артільне добро по подвір'ях". - "Ви комуністи?". Той, що з люшнею, як ударить нею Сухорученка по ногах - Василь і впав. Хоба давай тікати дворами...
Мені особисто про той час так розповідав знайомий уповноважений: "Стоїмо втрьох: я, вчитель Снагицький і чекіст. Розмовляємо. Було то поблизу школи. Повз нас проїжджають двоє. "Ви хто такі?"- запитують вони. Ми мовчимо. "Комуністи?" - "Що, не бачиш?" - відказує чекіст.
Нам наказали, коли ті двоє поїхали, перебрати гвинтівки і виявити непридатні до стрільби. Хвилин через десять почули вибух - собаки завалували. Вийшли на вулицю. До нас під'їжджають все ті ж двоє. Один як ударить чекіста по руці - той випустив наган. Чекіст відкинув шинелю - ті побачили кобуру. Та це нападників не спинило. Вони вистрелили в Снагицького й Волкова, залишили їх під парканом в калюжах крові...".
У Маньківку тоді ж наскочила банда Оляни - в ній одні жінки з рогачами, рублями, праниками. Вбили голову сільради Тишка Корнієнка. Прикотили дві бочки гасу, взяли в полон чекіста.
- Паліть, люди, школу і чекіста разом з нею!
Роман Конюх сів у лінійку і мерщій в Покровське за міліцією. Звідти подзвонили в Харків, бо Харківський військовий гарнізон знаходився в Сватовому.
Тим часом маньківці стали просити Оляну:
- Не паліть нашу школу, де ж діти вчитимуться?
Виконавець сільради розповідав: "Підійшли ми до Волкова і Снагицького. Бачимо, що вони ще живі, дихають. Поклали їх у бричку і повезли в Тарасівку. До ранку вони очуняли..."
Олексій Микитович Коробійников, мій сусід, про ту ж подію: "Коли банда Оляни виїжджала з села, то кулеметники Харківського гарнізону наздогнали її. Заходилися стріляти над головами. Жінки падали з коней, кричали не своїми голосами з переляку, рвали на собі волосся.
Потім їх забрали і повезли на підводах до Старобільська, у в'язницю. Згодом одних розстріляли, а інших в Сибір відправили. Додому ніхто не повернувся. Лише Оляна, вона з Круглої. Справа в тому, що її було прислано уповноваженою по організації артілі. Мешканка того села на ім'я Софія якось обійшла людей, зібрала чоловіків і жінок з тим, щоб вони виступили проти організації артілі.
Прийшло чимало жінок, хто з чим, до хати Оляни. Та на їх вимогу, щоб відчинила двері, ніяк не відповідала. Тоді жінки взяли драбину, залізли на дах, вилами розірвали покрівлю і через горище увійшли в сіни й хату.
- Збирайся! - наказали, - а то заколемо.
Оляна поїхала разом з ними і стала отаманом не з власного бажання. Влада її не засудила, відпустила".

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22