Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
в якому розповідається про те, як дідусь козу виміняв і ще багато про що.

Повів дідусь якось на базар у Сватове і проміняв там її на борошно і пшоно - шість пудів борошна і стільки ж пшона виміняв. Підходить до нього чоловік там і питає:
- Не продаси муки або пшона?
- Ні, дома пухлі лежать.
- А, може, продаси візок?
Завели розмову. Виявилося, що покупець з Раївки.
- Ну, так нам разом вертатися додому, по дорозі ж.
Побазарювали. Склали непродане і дещо куплене у візок. Як переїхали через залізничний переїзд, то до них попросився ще один попутник з клунком за плечима.
- Ладно, клади, будеш попихати під гору.
Ідуть вони, котять візок, розмовляють. Той, що з Раївки, виявився компанійським чоловіком.
- Треба б козу купить, - каже дідусь.
- У мене є коза, - відповідає раївчанин, - по чотири літри молока дає в день. Купи її в мене.
- А що тобі за неї положити? - цікавиться дідусь.
- Та що, пуд пшона та пуд муки.
Дійшли згоди.
Прибули вони в Маньківку до дідусевого двору. Безменом розважили борошно і пшоно. Та й поїхали в Раївку - це за сім кілометрів від нас. За козою. Побачили її на вигоні - там паслася. Велика, чорно-рябої масті. Непогана на вигляд коза.
Дружина того раївчанина, щоб у нас на вечір було молоко, то не стала доїти козу.
- Спасибі, - відказав на те дідусь. Попрощався й повів козу додому.
Увечері ми вже його побачили у дворі з козою. Подоїла її мама, затірку молочну зварила.
Рано-вранці, коли ще була велика роса, дідусь пошив торбинку козі на дійки, щоб вони не зарошувалися і не тріскалися.
Забив кілок на вигоні, прив'язав козу і залишив: хай пасеться.
Та добра без лиха не буває - так вже воно ведеться. Якось став Хоба Роман чіплятися до кози: йде з роботи - відв'яже. Йде знову -відв'яже! І так щодня. Навмисно робив це. А коза - вражина така, у вишневому садку пооб'їдала кору на деревах.
- Що ж ти, стерво, робиш?! Добре, що ти молоко даєш, але ж і шкоду не роби! - якось не стерпів дідусь.
На селі і на кутку Назарівці нашій козі рівних не було. Багато хто нам заздрив.
А разом з тим, не лише Роман Хоба, а й його сини Сашко та Павло продовжували робити нам капості. Совісті в них не було ніякої. То ми, було, сидимо, а дідусь каже: "Махновці хороших людей вбивали, а всяку наволоч залишали..." І він мав на увазі таких, як Хоби.
Наказали їх не ми, а люди - пороздягали і хотіли побити. І так би й сталося, якби не заступився за них Коверга Степан.
Дідусь же тоді знову про махновців пригадав.
...Приїхали вони в Маньківку на тачанках. Розставили охорону скрізь. Особливо на вітряках, яких у селі було з десяток.
Приспіла вже й кіннота їхня, їдуть на конях, а назустріч їм - Пронь, на той час голова сільради з заарештованим ганчірником, про якого я вже розповідав.
- Стій, хто йде?
- Я голова сільради Пронь, - гордо той відповідає.
- Нам ти й потрібен, - йому махновці. - Поїхали до сільради.
Ганчірника махновці відпустили, а Проня привезли до сільради, де вже був і брат його - секретар сільради, також заарештований. Роздягай їх, побили, стали знущатися. Тут якраз у сільраду зайшов Нестор Махно і наказав:
- Годі з ними, Омеля! Стріляй їх,' Плі!
І Омеля, крива собака, вистрілив. Потім Пронів облили гасом і підпалили. Вже обгорілих стали топтати кіньми.
Ще спливло в пам'яті: жив на той час у селі Прохор - у лавці торгував. Була в нього дружина, яку прозивали Прохорихою. Вона також торгувала. Собою була гарна, приваблива. Коли чоловік ішов продавати свічки, то вона одна залишалася торгувати в лавці.
Бувало, ходили вони разом до церкви: співали на криласі в хорі. Так ото, ще в перші наїзди воїнства Махна в Маньківку, привабила Нестора до себе Прохориха. Він також був симпатичний на вигляд, подобався лавочниці. Та й співати в хорі любив. Словом, стали вони ко-ханцями.
Часто після церковної служби Прохор звав до себе додому Махна і його наближених, а також регента хору. Включали грамофон. Пили, гуляли. Коли Прохор помер, то Прохориха виїхала до Харкова, залишивши Добротний будинок і лавку напризволяще. Все воно потім було передано державі.
Будинок Прохора зазнав чимало всіляких пертурбацій. В ньому розміщали і лікарню, і клуб. Поки не розібрали по частинах на будівельний матеріал. Натерпілася від нової влади й церква - багато під що її пристосовували, зрештою розваляли, а з дерева, яке в ній було, спорудили місток через річку в Нижній Дуванці.
Життя було таке, що від бажання чесних людей нічого не залежало. За них вирішували, люди лише виконували накази згори.
У поповій хаті, пам'ятається, влаштовували дитячі ясла. А який був гарний будинок! Та потім розібрали його. Біля будинку височіли старезні осокори та липи, вкриваючи будинок вітами, роблячи затишок. Яка була краса, але на красу тоді ніхто уваги не звертав, відверталися люди і від Бога, і від краси.
Я й тоді й зараз думав і думаю: чому люди в лихі години стають такими нечулими і жорстокими у ставленні до краси і до болю, страждань інших людей? Адже раніше вони такими ніколи не були. А коли тоді, на моїй пам'яті, руйнувалося все довкола, було дуже тяжко жити, то руйнувалися й душі людські.
Любив я вечорами вести розмови з дідусем. Той казав:
- Як їх, іродів, сира земля візьме до себе?..
Він тоді мав на увазі багатьох, але Стефана Чорнобая особливо. Той раніше сидів під церквою і милостиню просив. А коли церкву стали піддавати нарузі, то наче сказився. Разом з Ониськом та Григоренком залізли на церкву і стали збивати купол, дзвін зірвали і скинули додолу. Хто їх, сучих синів, посилав? Таку красу загубили! Євдоким Гордіїв також прикрий дурень - не відставав від вищезгаданих. І не тільки в цьому.
Та повернуся в 33-ій. Померла дідусева мати. Було їй на ту пору 95 років. Славна бабуся - ціла легенда, але в останні роки стала слабувати розумом. Родом вона з села Новочервоного. Коли була ще молодою - як же гарно вона співала! Товаришувала Явдоня з Назарихою - вони з одного села, навіть сусідами були. І в молодості, і в старості були вони разом.
Розповім про прабабусю Явдоню, Євдокію, отож, більше, вона на те заслуговує. Вдатною була Явдоня до всього: і прясти, і ткати, і варити, і говорити. А якою богомольною була! На свята ходила до церкви. І не лише нашої - пішки ходила до Святих гір, що в нинішньому Святогорську, їздила до Єрусалима. Багато разів і туди й туди. Коли поверталася з Єрусалима, то привозила добро всіляке: хрестики срібні й золоті, сережки, намисто, хустини газові, малюнки церковні і монастирські.
А як починала розповідати - всі завмирали, слухаючи.
- Ось, спускаюся я в кліті, - починає розповідати Явдоня, - під землю. Дихання завмирає. Думаю, Господи, що зі мною буде? Спустилися. Дивлюся, аж рот відкрила з подиву: Єва і Адам живі. Господи, таце ж рай! Бачу далі - яблуня. Та це ж ті самі яблука, які Єва рвала з Адамом. Далі - сад, в саду люди гуляють. Рай! Але, коли йду далі, то бачу й грішників - вони пісок фартухами носять, чорти смолу варять... Йду далі. Грішники прямують до святого дуба. Під однією гілкою - юрмище людське. Кори на дубові майже немає - пообгризали її, лікуючи зуби від цинги...
Повертаючись додому, баба Явдоня відразу ж ішла до нашої церкви і довго молилася, дякуючи Богові за подорож.
Але всі подарунки роздано, вже про рай і пекло розповіла і переповіла. Та люди продовжують іти й іти до неї.
- Розкажи, бабо Явдоню, про малюнки. Ти ж про них не розповідала.
Витягає Явдоня з скрині малюнки з зображенням церков, монастиря, розкладає на столі, бере лупу, і малюнки на очах перетворюються на диво дивнеє. Такого в селі ще ніколи і ніхто не бачив! Це було, мов у сні, або ще, мов у кіно. Люди в захопленні, ладні були сидіти в бабиній хаті і день і ніч, сидіти, дивитися, слухати, слухати Явдонині розповіді. Малюнки самі по собі під лупою незвичайні, але коли до них додавалася бабина розповідь, її спогади про бачене і чуте, то захопленню не було меж. На запитання цікавців, де ж баба бере гроші, вона відповідала, та й мама переповідала, таке. Зимою Явдоня не байдикувала, а ткала сукно, з якого шила чоловікам та жінкам свитки та запаски. А ще вона тримала корів високоудійних, виробляла багато сиру, масла.
Члени її сім'ї всім тим не об'їдалися, бо воно призначалося на продаж. Тобто, на базар. Бабин онук Антон запрягав кобилу в дроги або сани, сідала бабуся Явдоня з численними горщиками, наповненими маслом, сиром, і везла те все продавати в Сватове. Так і гроші збирала.
У сім'ї баба була главою. Дід Харитон, мій прадід, з цим мирився. Навіть з її повчаннями та напучуваннями:
- Ану бери, Харитоне, мені старих волів та вижени попастися.
Випасе дід волів і жене їх за бабиним наказом до Харкова на продаж. Там можна було продати дорожче, ніж у Сватовому.
Дід слухається, бо знає - Явдоня діло пропонує. Згодом вона вже:
- А тепер, діду, збери гостей. Спершу сходи в Дубинівку до моїх рідних і кумів. Візьми в мішок чверть, зайди до Гримайла. Хай він води наговорить, бо я щось нездужаю.
Поставить дід у мішок чвертку, покладе хліб, сало, перекине мішок через плече, візьме в руки палицю, перехреститься на порозі і піде поміж верб втоптаною стежкою. На Вишнюватому з криниці набере води, нап'ється, До Дубинівки сім верст іти.
У Дубинівці він всіх обійде, всіх запросить. Зайде до бабиної племінниці Лагоші на Федорівці і до всіх, кого знає. А ось до Гримайла, начаркувавшись, зайти забуде. Згадуває вже, коли дійде до Вишнюватого. Набере з криниці води, сяде на зрубі, поїсть хліба, сала, нап'ється холодної джерельної води. Приляже на зрубові й засне, мов той кіт проти сонця. А воно заходить!
Повернеться додому. Явдоня йому:
- Спасибі тобі, Харитоне, за воду.
- Пий, якщо треба - ще принесу. У криниці на Вишнюватому її багато.
Жили Харитон та Явдоня в старій хаті, у дворі ще нова стояла. В ній мешкали син, дочка, онуки. За двором - гарний садок, пасіка, в садку - сотня дуплянок. Так ото: багатою була Явдоня. Наряди в неї привозні, всього - повна скриня.
Помер бабин син Лук'ян. Невістка залишилася з дочкою Федоською і своєю матір'ю Степанидою. Степаниду засватав удівець, Семен Михайлівський. Засватав, то й засватав... Звали Михайлівських Чорними Михайлами. Так от, пішла Федоська разом з мамою Степанидою до Чорних Михайлів. А в тих родина велика: чотири брати з сім'ями у двох хатах живуть - по дванадцять душ у кожній хаті. Коли їли, то простилали на долівці рядно, ставили на нього здорову миску з борщем або кашею, давали кожному по ложці. Коли ложок не вистачало - доходило до бійки.
Федоська втекла від Михайлів. Впала на коліна перед дядьком Корнієм, моїм дідусем:
- Дядечку рідний, недобре там мені, не піду я туди більше.
- Залишайся, дитино, - сказав дядько Корній.
У дворі у два ряди стоять хліви, комора для зерна, дещо осторонь погріб. А голубів стільки було! Неба не видно: коли здіймалися вгору небо застилали. Ото вже дідова утіха. Посипле їм зерна, почне гулькати, кличе їсти - вони сядуть і увесь двір укриють. Згодом дід вдарить у долоні - голуби високо-високо підіймуться. Здається - до самого сонця.
- Ага, ото вертунець, ох і гарний!
Наловить голубів, поскручує їм голівки, в коробку поскладає, принесе в хату, скаже:
- Варіть юшку!
Прозивали діда в селі Голуб'ятником і Вертуном. Так вже й онуків його дражнили - Вертунами.
Настала неділя. Свята почалися. Понаїжджало гостей на підводах. За двором їх стільки, мов біля ярмаркових воріт.
На порозі господиня зустрічає. Дід Харитон з хлібом-сіллю на вишитому українському рушникові, а Явдоня припрошує:
- Будьте добрі, заходьте в світлицю нашу.
А в хаті пахло м'ятою; від порога - українські парусові рушники. На покуті ікона Матері Божої. Всі вклоняються їй, дякують за запрошення господині.
На столах - всяка всячина. Посередині - чверть з горілкою.
- Любі гості, прошу до столу, - ще раз припрошує Явдоня.
Всі хрестяться, сідають. Харитон на тарілці підносить чарки.
- Вип'ємо за дорогу нашу Євдокію, моє їй шанування!
Гості випили по одній, другій, третій. Міцна горілка. Після третьої загомоніли. А до того помовкували - гріх. Згодом і заспівали.
Був священик з матушкою, регент із півчою. Такого злагодженого співу мені довго потім не доводилося чути. А тоді як ударили гопака, так матері його ковінька - про всі гріхи забували!
Явдоня звертається до гостей:
- Ви ж знаєте, я завтра збираюся їхати до Єрусалима. Хто хоче подарунок одержати - заказуйте.
Кому й що треба було - здавали Явдоні гроші.
Розходились і роз'їжджалися гості. А Явдоня вже готує дорожню скриньку. З метр завдовжки, пофарбована голубою фарбою, з замком і ручкою. Наступного дня гарно вдягається у все українське: в сорочку лляну, вишиту, в чорну спідницю, жилетку, розшиту чорними та червоними нитками. Взуває чорні гусари, на плечі накидає вовняну, квітчасту з махрами хустку, і - в дорогу. Гукає:
- Запрягай, Антошо, коня в дроги та вези бабусю в Сватове на станцію, - це до внука.
Сідала в дрожки, з усіма прощалася, три рази хрестилася.
- Господи, поможи.
- Щасливої вам дороги, - бажали їй.
Ось так вона не раз збиралася, не раз їздила і не раз поверталася додому з Єрусалима. А коли поверталася, то все повторювалося: гості, маньківці. Роздавала куплене - речі нетутешні, вироблені євреями і арабами.
Та ось прийшло горе в її хату - помер син Кузьма. І залишилися з бабою два внуки - Тишко і Стефан, їх мама вийшла заміж у Шаповалівку за поляка, прижила з ним потім двох дівчаток. А Тишко і Стефан залишилися в бабусі Явдоні та в дядька Корнія. Невдовзі і прадід мій, дід Харитон, помер.
Коли ж померла Явдонина дочка - Дашка то Дашчине добро Явдоня віддала племінниці Насті, яку любила. Інші племінниці були невдоволені, але слово баби - закон. Знову в родині переміни. Стефан пішов до Шилів у прийми, покохавши їхню Параньку. Федоська вийшла заміж за Лебединця - тутешнього одинака, Іваном його звали, їм дядько
Корній виділив трішки землі, Тишкові згодом він хату купив, Стефанові дав пару волів, Федосці - ягницю. Допомагав, як міг і чим міг.
Явдоня ж так і жила у своїй старій, невеличкій хатці. Жила й не тужила, бо все в неї ладилося, все було під замком, все у суворості.
Кожного ранку невістка Ганна, дідусева Корнієва жінка, питала:
- Мамо, що їсти готовить?
- Та що: сніданок, обід.
- Так дайте сала, масла, олії, пшона.
Відпустить баба Явдоня невістці, як у крамниці, харчів, та ще й строго, скільки треба. То й готує вона. А як наготує, зве:
- Мамо, йдіть їсти.
Іде Явдоня у нову хату до дітей їсти.
Ще був випадок з Явдонею (по молодості), коли ще у неї був наречений.
Ходив він до неї на побачення, але так, нишком, щоб ніхто не чув і не бачив. І ось таку придумав він оказію. Домовився з Явдонею, що коли прийде він на город, то візьме один кінець нитки, а Явдоня другий буде держати у себе за пазухою, а коли наречений прийде та потягне за кінець, то Явдоня і почує, вийде до нього. Таким чином і шибки не брязчатимуть, собаки не гавкатимуть.
Але як хитро не задумано, люди все одно прознали про це. І довго ходили балачки про цей випадок.
Розповідав уже: прабаба, пішки ходила в Святі гори до Слов'яногорська. Вийде, бувало, з дому, перехреститься на всі чотири сторони, візьме свій маленький вузличок, паличку, та й піде потихеньку стежкою під вербами, в бік Шилівки. По дорозі зайде на кладовище, впаде на могили своїх рідних - і плаче, плаче довго. Згадується їй минуле життя, важкі часи. А потім іде до церкви, ставить свічки.
...І випливає з пам'яті з часів революції. Був в нас собака. Його підстрелив один з військових - червоних кіннотників, яких у Маньківці називали "красними гусарами"? Собака став гавкати після цього, наче не своїм голосом. "Гусар" тих у селі недолюблювали.
Якось дідусь Корній стоїть на подвір'ї, дивиться, а там "гусар" і Табельок притулилися до стіни сараю і спостерігають, щось вистежують. Дідусь тоді й гукає:
- Туй, туй! Хто там?
Табельок втік, а дідусь у "гусара" запитав:
- Хлопче, чого тобі треба? Йди собі.
Дідусь з його голови шапку - чирк й як закричить:
- Караул, грабують!
"Гусар" огледівся по боках і - городами як припустить. Вже полопотів повз верби. На голос дідуся позбігалося чоловік з десять, серед них сусіди Макар і Онисько.
Дідусь їм розповів усе як було, а вони:
- Де ж вони, ті військові?
- Де, де? Втекли.
- Треба було нас покликати. Ми б їм дали жару. Ну, нічого, дамо іншим разом, - хоробряться сусіди.
"Красні гусари" квартирували в Савланів - хазяїв заможних. У них був гарний дім, за високим парканом - конюшня, комори. Господар наймав до себе на роботу людей: наймав навіть, щоб пісень співали йому. Мабуть, з тої причини і "гусар" до нього на постій призначили.
І ось наступного дня ранком прийшли до мого дідуся сусіди, Макар і Онисько. Настрій в обох бойовий.
- Ходімо, я тих "гусарів" розітру в порошок, - це Онисько.
Пішли. Дідусь мій - попереду в полотняній сорочці і в таких же штанях. Одна холоша в дідуся підкачана - схожий він на коня, з білою ногою до коліна. Інші так само одягнуті.
Підійшли до воріт Савлана, де "красні гусари" жили в кухоньці.
- Ну, Корнію, йди, а ми почекаємо... Ти ж його в обличчя знаєш, а ми можемо й переплутати, - радять дідусеві.
Як виявилося, в кухоньці на той час був лише один з постояльців. Він запримітив дідуся, вийшов з кухоньки, в руках - гвинтівка. Рішучий вигляд мого дідуся "гусару" не сподобався.
- Отец, ты что это?
Дідусь пішов прямо на нього.
- Стой, стрелять буду!
Дідусь трішки випередив і вхопив "гусара" за рукав. Постріл прийшовся попід його рукою. Не знаю, хто більше злякався, дідусь чи "красний гусар". Обидва наче вкипіли на місці, а гусар з переляку скочив на коня, який був неподалік, і - гайда у бік верб.
Вийшов дідусь за ворота. За підмогою. А там - анікогісінько. Ні Макара, ні Ониська.
Коли дивиться, Онисько виглядає.
- Ти живий, Корнію? - питає в дідуся. - Ми думали, тебе вбито.
- Якщо й далі вас слухатиму - точно вб'ють!
Десь через рік потому той "красний гусар" знову з'явився в Маньківці. Приїхав конем. Зупинився в нашому дворі, скочив з коня, зайшов до хати. Не дивлячись ні на кого, хто там був, ковзнув очима по хаті, побачив свою шапку на покуті, під іконою, взяв і вийшов з хати.
Дивний був чоловік - ані слова з його уст не злетіло.

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22