Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
про найпекучішу пам'ять - пам'ять серця.

Тим часом мама шукала сліди корови і навіть до ворожки ходила. Натрапила таки. Якось догнала в селі Харене Катюху Околенкову - вона у Сватове везла м'ясо продавати. Ветеринар дав довідку, що то м'ясо дворічної телиці.
- Звідки воно у тебе, адже у вас не було телиці?
- Я корову зарізала, - каже їй Катюха, а в самої очі бігають.
Чоловік у Катюхи був калікою - з війни прийшов без ноги, а брат, Гришка - активіст і бандюга. Він убив Митьку Жука, стріляючи через вікно. Саме в Околенкової і тамтешні і наші активісти пили та гуляли. її хату в Маньківці називали блядкомом. Такі вони були: того притиснуть, у того вкрадуть. Ягоренко звідти не вилазив.
Як мама не побивалася - всі її старання виявилися марними. Активісти з неї лише посміювалися і тягли з неї податок, наче з "індуса", хоча в нас анічогісінько не було. Тато в ту пору сидів у Покровці в міліції. Мама возила йому харчі, їздила не сама, а з матір'ю Єнченка Альошки з хутора Ново-Павлівки. Альошку також тримали в міліції.
Через два тижні тато прийшов додому. Не сам, а в супроводі чоловіка з гвинтівкою, якому тато дав клятву не тікати. Залишився тато переночувати. Стільки було сліз, радощів. А вранці поснідали, попрощалися з надією на повернення.
Суд відбувся у школі. Людей зібралося з півсела. Ніде ні сісти, ні стати.
- Суд іде. Встати!
На столі - гасова лампа. Республіканський суд-трійка розпочав своє засідання. Запитують тата:
- Чи був ворогом народу Ягода?
- Здається, був, - відповідає той.
Запитують свідка Стешенка Івана Єгоровича.
- Скажіть, тільки правду, що вам говорив звинувачуваний?
- Він сказав, що, як сказав Ленін: "Хто як зуміє, то так і проживе".
- У вас є свідки?
- Немає. Ми наодинці розмовляли.
- Я неписьменний, - каже тато, - в політиці не розуміюся.
Присутні його підтримують: "Це правда - він неписьменний". Суд на ті вигуки не зважає, у них своє на умі. Зачитують вирок: "За агітацію проти радянської влади - дванадцять років суворого режиму".
Після суду мама підійшла до тачанки, на якій сиділи судді. Вона питала, як подати на пересудження. Але суддя їй сказав: "Марна то справа, навіть не старайся. Менше йому однак не присудять". Боже-Божечки... На суді сиділи всі ті, хто вкрав, хто їв м'ясо нашої корови -активісти. Це вони підтакували. Потім люди прозвали їх "кровопивцями села".
Ми прийшли додому, на Березівку. Ночувала в нас мамина сестра -тітка Софія з дітьми. Аж тут і комсомолець-охоронець. Сказав: щоб мама нічого й ніде не дівала. Але потім посміхнувся, мовляв, так мені наказано. Івана Тарануху в селі прозивали Риндя-Комса. Був він бідний і активісти вважали його дурнем.
- Тітко, зваріть картоплі, дайте мені огірок і кусень хліба. Я поїм і ляжу відпочивати, а ви що хочете, то те й робіть.
Навпроти нас жили родичі Проні. У них були діти Андрій і Тетяна. Проні дали згоду, щоб мама перенесла до них дванадцять мішків картоплі, рушники, полотно та інше. Мама сподівалася, що цим врятує нас від голоду.
Вранці прийшло чоловік з п'ятнадцять активістів з ломами, піками, вилами в руках. Наїхали й "індуси" зі своїми підводами. Все, що мама не встигла перенести до Пронів - повантажили на підводи: картоплю, діжки з капустою січеною, з огірками. Забрали баклажани, кукурудзу прямо з стеблами повиривали, буряк. Половили курей. Забрали навіть солому.
Страшно було дивитися на тих людей, бо жадібності їх не було меж, вони не бачили себе з боку, вони були тоді вже не людьми.
Забрали подушки, ліжники. Останнє з-під нас повитягували.
Ліжником Гришка Балабуй накрив свою кобилу. А ми залишилися в голій хаті, на холодній лежанці. Навіть груба була розвалена. Не протопиш, не обігрієш хату.
Стояв я малий, дивився і вжахувався всьому тому, що бачив, що пережив. Люди перетворювалися на нелюдів: ні Бога не боялися, ні людей не соромилися.
- Іроди й тільки... - простогнав дідусь Корній.
Забране в нас начеб мали везти в артільну комору,але насправді його віддавали Ягоренкові або ж продавали. Сором не колов очей, бо в Сірка їх позичали. Було моторошно, наче на кладовищі. Невже це ти, моє село Маньківко, таким було? А було ж таки. Було...
Скільки ми не благали: "Не забирайте кобилу з санями, бричку!" Але марно! Забрали їх на колгоспний двір. Такий був страшний час, люди начебто вовки (тільки здобич їм потрібна була, та й більше нічого) сльозами і кров'ю людською упивалися.
А ми сидимо, просимо їсти. Мама знову пішла до Пронів. Проні, хоч і свої були, але мама лише дещо випросила з того, що до них носила.
- Дайте хоч половину того, що я приносила.
Дали відро картоплі, гаїюна на суп, а другого разу - у глечик борщу. Я добре пам'ятаю той борщ. В ньому була картопля великими шматками. А потім їхні діти сказали нам: "Не ходіть більше до нас, бо Ягоренко і на нас донесе".
Ось така була в них совість.
.. .Маму позвали у штаб, тоді штаби були в кожній десятій хаті:
- Плати податок, підписуй займ.
- Нема у мене чим платити.
Тоді вони, окаянні "активісти", взяли мішок, вмочили в дьоготь, прив’язали до палиці і змусили маму нести через усе село. Усі люди дивилися, а "активісти" насолоду від цього явища мали.
А ще бідній мамі дісталося і від активіста Крутька. Він тоді в колгоспі імені Балицького при штабі сидів. Так отой гад взяв та прищипнув мамі дверима пальці, що аж кров бризнула. А тоді, як побачив кров чужу, він пом'якшав. Та хіба ж це люди були?!
Як тільки тяжко було мамі, як вона мучилася!
Бідна, вона все шукала й шукала нам їжу. Хоч би щось роздобути, хоч би як підтримати своїх дітей.
А ми, малі, все просили й просили їсти. Сиділи під вікном, замурованим морозом, продували його хуканням, щоб було видно, як мама вертається додому. Може, й щось несе нам. Принесе, бувало, промовить:
- Це від дідуся Корнія принесла. Від бабусі Ганни.
Дідусь на той час працював в артілі.
Спливло в пам'яті: брати й сестра поснули, а я все чекаю, що мене мама ще нагодує чимось.
Наступного дня мама знову йде на пошуки їжі. Деякі родичі давали їй гроші, за них мама купувала в Романа Балабуя буряки. Балабуй -людина хитра й потайна - буряки продавав, та щоб Ягоренко не бачив. Продавав і збиткувався над нами - синок його вночі приносив буряки, які були наполовину з гнилятиною. І як тільки ми не просили, як не благали не класти гнилих буряків, але, як кажуть люди, в Барбоса й совість собача. Нікуди було нам діватися - їли й гнилі.
А потім настав 1933 рік.
Мама, як і раніше, ходила на слободу, продовжувала шукати нам їжу. Не можу згадувати той час без тяжкого душевного болю.
Ми сидимо й сидимо під вікнами.
Одні побоювались до нас заходити, іншим начеб не з руки - хата наша на краю села. Попереду лише висока гора. І біда наша така ж висока, мов та гора
У вікно видно Березів яр, лісок. Під горою відома нам, дітям, лисяча нора. Праворуч - Сухорученкові луки, трішки далі - Коломиців ліс. Він за кілометр з гаком. В той ліс ходила моя мама за хмизом - чимось же треба було топити.

Зміст книги

Наступний розділ