Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Невелике моє рідне село Маньківка нині. Хоча було воно колись великим. Було... В "Історії міст і сіл України" за 1968 рік Маньківка не те що окремою сторінкою, навіть окремим абзацем не виділена. Там, де мова йде про Плахо-Петрівку, то в переліку називається й Маньківка. Отож: "Плахо-Петрівка - село, центр сільської Ради, розташоване за 28 кілометрів від районного центру Білокуракине і за 18 кілометрів від залізничної станції Катран. Населення - 428 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Картамишеве, Красне Руно, Лебедінка, Маньківка, Новочервоне, Раївка, Роздольне, Світленьке..." Зазначається ще, що Плахо-Петрівка заснована на початку XVIII століття.
Пам'ятається, на початку двадцятих у Маньківці було в кілька разів більше населення, ніж у Плахо-Петрівці, бо сім'ї були великими, бо родини і роди підтримували одне одного і консервативний устрій життя давав змогу всім жити, працювати, народжувати дітей і не побоюватися за завтрашній день. Так колись було, та все змінилося, все пішло шкереберть. Про це я вже розповідав.
І все ж моя Маньківка для мене є найкращим і найголовнішим селом на землі - моїм селом. На схилі літ я схиляю сиву свою голову перед землею, яка множила мій рід і мені давала сили, давала відвагу і мужність у тяжкі хвилини.
Зелені старі верби, мов сторожа в моїй пам'яті. І Путрена, і Березівка, і все-все, що звалося й зветься Маньківкою.
Село багато пережило, а не перебуло. Воно ще розцвіте і розбудується. У новому часі, зі своїми маньківцями.
"-...Дорогі Маріє Іллівно і Михаиле Андрійовичу, запрошуємо вас до Палацу культури на урочистий обряд "Золоте весілля".
Йдемо через живий коридор, в якому і односельці наші, і білокуракинці. За нами йдуть діти й онуки.
Ювіляри - це ми. А ще - дружки, шафери з короваєм, діти по старшинству з сім'ями, онуки та правнуки. Я вже не перелічую, бо це завершення моєї сповіді про Маньківку, про нас, про те, як ми жили.
Я і Маруся дуже любимо марш Мендельсона. Скільки разів чули його під час регістрацій і на весіллях, і завжди здригалося серце, душа завмирала, і хотілося думати, що і в молодих, і в нас ще все попереду. Але ми 50 років разом - півстоліття, найкращі роки життя.
Нас запрошують у залі сісти у святкові крісла. Дружки, свахи (на жаль, в новому обряді немає світилок, бояр, перезви), діти й онуки стоять у нас позаду. Чуємо:
- Вітаємо вас с золотим ювілеєм. Піввіку тому ви скріпили союз вірних сердець. Відтоді у свята і в будні, в радощах і в біді ви завжди разом. Ви пронесли через довгі роки тепло, сердечну любов, міцну дружбу, взаємоповагу, які з вами й понині...
Приємно слухати такі слова і в думках оглядатися назад, на те, що було, і як воно було.
Розстеляють нам великий та широкий весільний рушник і проводять нас по ньому дружка та дружок (так їх називають за новим обрядом).
В народі говорять, що стати на рушник - навіки другом бути в усьому. Ми виховали трьох дітей, які одержали освіту, хоча ми самі її у свій час не мали змоги одержати - нелегко доводилося. Підросли онуки та правнуки.
Вручають нам свідоцтво про 50 років спільного життя. І зачитується текст:
- Свідоцтво видане Марії Іллівні і Михайлові Андрійовичу Гапочкам на підтвердження того, що 9 листопада 47-го року вони зареєстрували свій шлюб в Маньківській сільській Раді...
Так, тоді ще в Маньківці була сільрада і було село не одним з багатьох сіл невеликих, які входять до Плахо-Петрівської сільради...
Задумався я на хвильку і пропустив слова, які ще говорила завідуюча районним загсом Чепурна. Ах, так, вона бажала дожити нам до "коронного весілля", котре за її підрахунками повинно відбутися в 2022 році, і ні роком пізніше. При іншому - легшому, не такому виснажливому, не такому гіркому і перепадистому житті, то й до цього самого коронного дожити можна, але життя нас тіпало, як повісмо конопель тіпають.
Надали слово й Павликові.
Гой-гой, та він уже з сивиною у волоссі. Як же воно швидко час летить!
Вітає нас і Коля, його сім'я.
Що ж, настала хвилина, коли й мені потрібно не тільки сидіти та посміхатися чи дотримуватися урочистості, а й слово сказати. Тому й кажу дітям своїм, онукам і правнукам, кажу всім, хто зібрався в Палаці на наше золоте весілля:
- Ми справді пересвідчилися, що життя прожити, то не поле перейти. Але якщо йдеш по життю і маєш мету, якщо ти знаєш, що й завтра, й післязавтра, і через роки тобі потрібно багато зробити і ти постійно відчуваєш обов'язок перед іншими - найближчими і найріднішими тобі людьми, то легше йти. Вневненіше ступаєш по землі...
Щось я ще тоді говорив таке, що Маруся сльозу змахнула зі щоки. Нам дарували квіти, гукали "гірко!"
Співали нам, і магнітофон "співав" всіляких пісень, а мені раптом пригадуються ті, хто ще в моєму дитинстві, в юності співав в Маньківці:
"Охріменкова сім'я вся вечерять сіда,
А мене, молоду, посилають по воду..."
І, звичайно ж, добре знану і улюблену всіма маньківцями:
"Рубай, сину, ясенину та й роби ночови,
Сватай, сину, сиротину - господиня буде..."
Золоте весілля. Життя, якщо подумати, то також є золотим. Ось лише не всі це розуміють, або коли починають розуміти, то, дивись, журавлі здійнялися і, покружлявши, шикуються у клин, щоб відлітати.
Та журавлі завжди, як і інші перелітні, повернуться до рідних місць, бо рідні місця - вони завжди і все життя, до останньої хвилини, до останнього подиху - рідні.

Зміст книги