Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається про рідних та наше життя-буття, про долю й недолю.

Таня з ранніх років росла маминою помічницею. Вона й посуд мила і корову виганяла на луки. В радгоспі їй дуже подобалося. Білокуракине вона прийняла якось наче насторожено. Пам'ятається, приїхав я в 68-ому з роботи увечері, а Маруся розповідає: "Плаче Таня й каже: "Навіщо мені цей білокуракинський асфальт, я б краще жила в радгоспі, де хоч і багно після дощу на вулицях, зате влітку захотіла вареної кукурудзи - пішла у город, наламала і - вари".
Мені трішки смішно, але я дочку розумів, вважай, все життя прожив у Маньківці, і вона весь час вабила мене, все було мені в порівнянні І рідним селом. Тож сказав Тані, що завтра обов'язково привезу їй качанів кукурудзи і вона наварить стільки, скільки їй захочеться. Я тоді наступного дня швидко управився в Нещеретовому, наламав на кукурудзяному полі качанів і привіз додому з пів мішка. Таня була просто щаслива.
Взагалі ж ми самі працювали, і діти наші ніколи не гуляли, не сиділи без діла, байдики не били. В той же час вони ніколи не були голодні і не були голі.
Хлопці пасли худобу, допомагали по домашньому господарству. Та й Таня також. В Білокуракиному в колгоспі "Ленінський" хлопці також пасли колгоспну череду верхи на конях.
Таня закінчила школу. І досить непогано. Хотіла вчитися на медика. В Старобільскому медтехнікумі приймали після восьми класів, і багато було претендентів на місце. Потрібні були або зв'язки, або чимало грошей, заплатити, кому потрібно в таких випадках. Зрештою вийшло, що Таня не пройшла по конкурсу. Я радив їй вчитися на бухгалтера або на швачку.
Таня поїхала в Челябінськ до моєї двоюрідної сестри Ганни Антонівни, та її обіцяла влаштувати в лікарню металургійного комбінату. Таня стала в комбінатівській лікарні учнем лаборанта - дуже їй подобалася професія медика. Зубним лікарем працювала сестрина подруга і вона обіцяла посприяти з вступом до медтехнікуму. Дочку, як мені потім розповідали, поважали на роботі і все дивувалися, чому вона приїхала в таке задимлене місто.
Коли ми приїхали в Челябінськ, щоб провідати Таню, то вона дуже нам зраділа - скучила за всіма. Погостювали, хоча всі були зайняті і особливо не до гостей, але подивилися ми місто, і воно нам, як і Тані, не зовсім сподобалося. Висока радіація і загазованість і нічого такого, щоб для душі було близьким. Таня з нами не поїхала, вона приїхала додому пізніше.
Таню обіцяла влаштувати в медичне училище й друга сестра, яка жила в Бєлгороді. Але Коля якось сказав мені, що не варто "віддавати Таню на інших людей". Подумали - подумали, і кажу я Тані, що професія бухгалтера не така вже й погана і на навчання легше поступити. Пішов я в райспоживспілку і домовився, що Таня певний час попрацює у пекарні, а тоді їй райспоживспілка дасть направлення на заочне навчання в технікум. Шевченка - головного бухгалтера райспоживспілки, через деякий час я зустрів, він сказав, що дівчина себе зарекомендовує з найкращого боку. Згодом дочка закінчила технікум, отримала диплом бухгалтера-економіста і стала працювати у райспоживспілці.
Вона була з тих, хто вечорами не поспішав на гульки, завжди знаходила то роботу вдома, то багато часу в неї займала підготовка до сесій. Але подругам все ж вдавалося її витягувати з хати. На танцях вона познайомилася з хлопцем, звали його Гришею - він саме прийшов у відпустку, служив у Німеччині. Минуло ще чимало часу, поки він знову приїхав до Білокуракиного і молодята побралися. Певний час вони побули вдома, а потім поїхали в Німеччину. Для мене сама назва цієї країни була такою, що викликала в душі тяжкі почуття. Добре мені запам'яталися розповіді Марусі про те, як голодною працювала на сірниковій фабриці, про часто вороже і недоброзичливе ставлення до "остів". Але ж тепер, заспокоював я себе, мирний час, тепер все по-іншому. Нехай молоді побачать світ, побачать те, що нам не вдалося, бо змоги не мали.
Павлик каже:
- Мамо, ми підемо до Раїних батьків.
- А хто ж зі столів прибиратиме?
- Ти з Танею.
- Таня з меблями так натягалася, що підірвалася.
Раїса не витримує, говорить:
- Мені треба до матері.
Оце тобі і всі надії на дітей, подумалося мимохіть.
Народилося в них немовля, хлопчик. Максимом назвали. Ну, воно були якісь ревнощі, бо для Раїси своя мати тож ближча, і Максима туди більше носила.
Коля помітив це і говорить:
- На, тату, Андрійка тримай, а то скажеш іще, що в руки не давали.
Я й Маруся любили бавитися з онуками.
Народилася дівчинка, Олею назвали - перша дівчинка в родині. Оля любить бабусю. Павлик працює по спеціальності - викладає в школі музику й співи. Це в Кремінній. В нього два баяни, один з них - електробаян. Його запрошують грати на весілля та на вечори, які влаштовуються в санаторії. В них є вже дача - подарунок спільний від батьків, а ще будують хату на вулиці Горького. Тяжко, а кому легко в таких випадках буває, бо якщо взявся вже за гуж, то не кажи, що не дуж. Раїса працює інженером на заводі...
Тані з Гришею квартиру дали у військовому містечку частини, де служив мій зять. Був він прапорщиком - старшиною. Маруся листувалася, а я чомусь лише читав листи та вітання передавав. Нехай жінки між собою спілкуються. Таня взагалі ближчою була мамі увесь час, бо так воно вже ведеться, що хлопці завжди тягнуться до батька, а дівчата - до матері, під їх впливом виховуються.
Минуло менше року, і ось ми вже зустрічаємо відпускників з Німеччини. Таня готувалася стати матір'ю. Зустріли ми їх з великою радістю. Гостювали вони і в сватів у селі Грицаївка. Ми там також були, і те, що невістка - дочка наша поважала батьків чоловіка, було приємно.
Свекруха якось сказала, звертаючись до Тані:
- Може, ти, донечко, не поїдеш, а народиш дитя вдома. Я ж тут буду тобі допомагати.
- Ні, мамо, - відповіла Таня, - чоловіки, вони ж мов малі діти, це їм треба допомагати і бути поряд з ними.
Випроводжали ми молодих до Ворошиловграда - так тоді називався нинішній Луганськ. Посідали вони в легкову машину, попрощалися ми з ними. Таня нам махала рукою і плакала. Маруся довго дивилася услід, поки машина й не зникла з очей. Чомусь серце так щеміло, мовби відчувало щось недобре.
Переживали ми, як вони там доїхали і чи нічого не трапилося в дорозі, і все чекали листа. Нарешті дочекалися. Доїхали добре. Таня там народила хлопчика, Дімою назвали. Все в них, виходить, благополучно. І нам від цього велика радість.
Потім Таня писала: "Мамо, Діма і я щось хворіємо. Погода тут сира..." Переказувала і сваха: "Таня писала в листі, що лежала в госпіталі. Прихворіла". Поїхав я тоді під Київ у питомник, щоб взяти саджанці плодових дерев, троянд. І коли туди їхав, і коли повертався, так було тяжко на душі, що словами того не передати - погане таке передчуття.
Приїхав додому. Раптом дзвінок з пошти: "Ви Гапочка? Вам телеграма..." Я сказав, щоб прочитали. Поштарка прочитала: "Таня померла. Похорон буде вдома. Гриша". Маруся слухала розмову і все зрозуміла. Стала біла, мов стіна, ойкнула і впала. Я їй кричу: "Ні, ні, вона жива! Не може бути, щоб вона вмерла! Моя донечка, Господи..." До цього Коля не раз питав, чи не чути новин від Тані й Гриші з Німеччини? Я казав йому, що вони вже б мали повернутися, але Гриші все немає заміни і затримуються тому. Таня померла 22 червня 1981 року об 11 годині вечора.
Іван Лавренко, який супроводжував Діму, поки ще ми його й не бачили, то сказав, що він дуже схожий на Таню.
Привезли нашого онука, занесли до хати. Коля й Надя посадили Діму на дивані, обмостили його подушками. Діма похитується, посміхається, бабусю називає мамою, а в тієї сльози струмка-ми ллються з очей безперестану.
Аж ось і машина, яка Таню привезла. Ми з матір'ю вийшли до воріт, відкрили борт, стали заносити труну. Маруся впала на труну і гірко заридала.
Дивилися ми на свою донечку у віконечко у труні.
Перед вечором багато людей побувало, подивилися, попрощалися. Тоді Надя попросила, щоб ми, одні рідні, залишилися з Танею. Яка вона гарна, наша донечка...
Приїхали з Маньківки родичі, попрощалися.
Переночувала Таня останню ніч у нашій хаті, і наступного дня її поховали.
Питаю я в Гриші, де ж він залишить Діму? Може, в нас?
- Та не знаю, - відповів він, - мати казала, що може віддати його в дитячий будинок.
І Павлик, і Коля, і їх дружини погоджувалися взяти Діму, але ж у нього є й дідусь та бабуся. До того ж до лікарні від нас недалеко, є й телефон. Коля близько живе. Незадовго до смерті Таня написала листа, в якому були такі слова: "Тату, купи Дімі ліжечко, а то ми приїдемо і йому буде ніде спати...".
Я все так і зробив, і Діма став спати в ліжечку, яке йому мама замовила - стояло воно неподалік мого. Та й бабуся спала поблизу. Годували Діму з соски. Він часто просинався, неспокій і тривога, мабуть, передалися і йому.
Люди казали, що в сорок днів душа Тані прилетить до вікна. Я це запам'ятав. Сидів біля вікна, колихав Діму і дивився у вікно. В присмерку раптом щось сяйнуло, і мене наче жаром обдало. Я сказав пошепки: "Господи, це ж правда..."
Хлопчик ріс мало, а хворів багато. Бабуся кашу варить, пере, а я колишу або виводжу на прогулянку онука.
Кажуть люди: людина народжується, і доля з нею. Коли Маруся ходила вагітна Танею, то наснився їй сон, начебто вона прийшла до колодязя і впустила відро туди, дивиться, а там гусеня плаває - біле таке і вже в пір'ї. Вона його зачепила відром і витягнула з колодязя. Поставила відро на зруб, а гусеня змахнуло крилами й полетіло на кладовище та сіло на хрест. Маруся потому розповідала сон і все запитувала себе й інших, до чого ж воно сон той? Жінки відповідали: "Це на померлого. Хтось помре". Маруся так боялася тоді, щоб Таня народилася. Побоювалася й далі, але якось та боязнь притупилася. Донечка росла, як та вишенька, цвіла до 24 років. І все було гаразд...
Допомагала нам прабабуся Діми, Ганна. Часто гуляла з ним, берегла його, мов те каченя на воді. В рік Діма пішов своїми ніжками. Бабуся так зраділа! Та й усі ми. Приїхала до нас в гості з Німеччини Танина подруга, Олею її звали. Вона розповідала, як вони дружили, що Таня була подільчивою, веселою. Одного разу та зайшла до неї, а вона Діму годувала, на очах сльози. Каже: "Я так хочу додому, на Україну..."
Ріс у нас Діма два роки, а тоді приїхав Гриша - його батько. Ми тоді вже поставили Тані мармуровий пам'ятник - то Коля постарався для сестрички. Діма, було, ходить по двору, вирве листочок і каже: "Бабусю Маня і дідусю Мія, ходімо до мами, покладемо квіточки".
Мені так тяжко і болісно про це писати. А ще більше про те, як нам забороняли (коли Діму забрав батько) спілкуватися з ним. Коли Діма не знав, що й мама в нього не рідна, що є рідні дідусь і бабуся...
Мама моя жила в Маньківці. Літа брали своє, а город - тяжка праця для хворої людини. Я забрав її в Білокуракине, і жила вона в нас у Таниній кімнаті. Останній рік вона хворіла бронхітом -кашель був просто страшний. Останні три дні свого життя вона стала сама не своя. Було, встане рано вранці, чуємо: стукає палицею під дверима. Я запитую: "Мамо, куди ви зібралися?" - "Додому, синок, у Маньківку". Казав, що це її дім, але вона стояла на своєму. А я тоді подумав: вона ж у Маньківці все своє життя прожила, то, виходить, і є її дім, її земля, які за кілька днів до завершення земного шляху й почали її кликати до себе.
Приїхав Коля. Матері було тяжко - пульс ледве бився, затухав. Коля поїхав уночі до церкви, купив там свічок.
- Що ж вам, бабусю, дати, чого хочете? - питає в неї Коля.
- Мені б апельсинку.
Послали машину, через якийсь час шофер заносить до хати апельсини. До матері, а вона вже не жива. Було на календарі 2 квітня.
Хоронили зі священиком. Ховали біля сватів, недалеко від Таниної могилки - від її улюбленої онуки. Були рідна сестра Анастасія Корніївна, племінники Іван, Мишко, Вітька та інші.
Жаль маму, але коли приходить старість і той час, якого хоч і не чекаєш, та він приходить, то куди вже дітися.
І всі говорили, маючи на увазі і маму мою, і рідних, котрі були поховані поряд або неподалік: "Хай їм буде пухом земля і царство небесне, бо трудівниками були і людьми хорошими..."
Пам'ять жива!
Уже на старість вона знову й знову повертає в години найтяжчих випробувань, повертає в молодість. І не міліє вона, як міліють з часом річки, котрі ще в нашому дитинстві були глибокими і повноводими.
Перед війною Маньківкою, та й іншими селами, ходив переказ: по небесах бочка червона котилася, жар розсипала, а мітла за нею слід замітала. Хто бачив, той думав: що ж воно таке і що провіщає? Старі люди пригадували: точно таке знамення на небі з'явилося перед революцією. Скільки тоді крові пролилося! Брат на брата ішов. Отож, знов провіщення не на добро.
Діжка котиться, жар з неї сиплеться - війна буде. Звідки почала котитися - звідти й війна почнеться. З заходу котилася діжка.
Німецькі війська стрімко наступали. На Сіверському Дінці їм заслін поставили. Зима настала і призупинила залізну лавину - сам Господь нам допомагав. На початку березня 42-го року відправилися ми двома підводами в Сталінградську область, куди було евакуйовано наш радгосп "Червоне руно". Місце призначення - радгосп "Динамо".
Зі мною тоді їхали Микола Тарабановський, Нюра Дараган, Паша Наталуха, Михайло Чумак.
Нам виділили "Універсал".
Після лютої зими я так тоді радів разом із своїми друзями, коли орали і засівали землю. Поряд працювала комсомольська бригада Олексія Іванюченка. Техніка часто ламалася, у бригадира Іванюченка було багато клопоту. Але як старалися Соня Борквиченко, Катя Рюміна, Нюся Попова, Заколодня Ольга, Нюся Гриценко-Рюміна, як ми, хлопці, раділи тому, що весна - то для життя, не для війни І смерті.
Минув час, я пригадую тих славних і гарних дівчат, які мов ті гусенята по лугу розбрелися. Соня тривалий час була трактористкою. Розповідала вона: батьки її були одноосібниками, мали коней та волів. У 32-ому їх розкуркулили. В Роздольному вони вшістьох та з мамою жили потім у маленькій хатці. Там жила і родина Рюмі-них. Катя й Соня просто чудові дівчата - і собою, і душами. Не однакова доля їм судилася - Катя давно померла, Соня ще жива.
...Наснився мені сон через кілька років після смерті Тані. Начеб летять ангели, а серед них впізнаю й Таню. І кажу дружині Марії: "Надінь їй на голову шапочку, щоб у неї голівка не замер-зла". Прокинувся, і так мені важко й гірко на душі, що вона відлетіла від нас навіки.
Коли Таня померла, то голову їй не запинали хусткою. І наснилося тоді тітці Надії, що Таня в неї просить хустку, яку вона любила запинати, коли ходила до школи. Вона взяла і дала їй ту саму хустку, шовкову.
Нас, ветеранів, все менше й менше. Ми відходимо. Та це ж ми погасили війну і печі Бухенвальда і Освенціма. Це наші роти ріділи, а душі наші сивіли. Це до нас приходила смерть, щоб погрітися в продуваному вітрами і хуртовинами окопчику. Нас все менше й менше.
Я маю друзів-фронтовиків, з якими зустрічаюся в центрі Білокуракиного. Зустрічаюся з однополчанином Акименком Григорієм та його дружиною Мариною в селі Дем'янівка. Ми з ними зійшлися по душах і по долях. Ми воювали, а наші дружини в Німеччині працювали, зна-ходилися за колючим дротом. У них синок загинув у катастрофі, в нас - дочка померла. Тяжкі в нас долі. Але ми ділимо і горе, і радість.
У нас є Діма, є онуки. На канікулах Діма приїздить до нас, і це велика радість. Ходимо з ветеранами і рідними на Дем'янівські ставки, там відпочиваємо, співаємо. Особливо подобається старовинна журлива українська пісня про сиву зозулю. Як зберемося, так і затягуємо: "Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калину та й стала кувати. Ой ти, зозуленько, чого рано куєш, Чи ти, зозуленько, моє горе чуєш?" "Якби не чувала, то я б не кувала, Тобі, молоденькій, правди не казала..." Ой то не зозуля, то рідная мати, Вона прилітала дочку рятувати. "Коли б, мамцю, знала, як мені обіда, То ти б передала горобчиком хліба. Горобчиком хліба, синичкою - солі, Ой, мамцю ж рідненька, тяжко у неволі..." Тяжко було жити нашим батькам, нам. Тепер тяжко вертатися до отих спогадів. Але хочеться, щоб діти й онуки прочитали, щоб дізналися, як воно все було насправді, ким були їх прадіди, діди й батьки. Якими вони були.
...Вже й Андрій, Колін синок, одружився. Гарне та бучне весілля справили. Красиві молодята, люди їм радіють. Були ми з Марією, Павлик з Раїсою. Павлик грав на баяні, дружина його співала. Був їх синок Максим, Оля. Були Гриша і його дружина, яку Танею звуть (як і нашу донечку), був Діма. Були сват Петро і сваха Галина...
Молодим дарували, і подарунки були не такими, як колись, щоб лише для обжитку, на перший випадок. Павлик будується в Кремінній. Будинок добротний. Ми йому з Колею допомагаємо.
Андрюша з молодою своєю дружиною Танею вінчалися в білокуракинській церкві. Тримали в руках ікони, цілували їх. Дивився я і пригадував розмову із своєю мамою. Вона казала, що вінчалася з батьком у маньківській церкві. І ось, через життя вже цілого покоління ця традиція прекрасна знову відновлена - повернувся любий душі обряд.
Горять свічки, співає півча, сльози радості котяться по щоках, і серця здіймаються так високо, мовби аж до Бога. В цьому вся краса і людська, і Господня. ...Під гаєм по новому руслу річка Біла протікає. З протилежного берега до гаю не дібратися, бо кладка така, що старій немічній людині ногою страшно й ступити. Я дивився, як такі ж старі, як і я, з великим трудом перебираються на другий берег улюбленого місця відпочинку білокуракинців, і не втерпів - пішов до голови селищної Ради Гусика. Той мене вислухав і пообіцяв допомогти. І справді, через кілька днів робота закипіла - привозилися і встановлювалися залізобетонні конструкції, працювали електрозварювальники. І велику допомогу при цьому надавали жителі найближчої вулиці - Підгірної, що в нашому Білокуракиному.
Вийшла не кладка, а справжній тобі міст, і назвали його Ветеранським. А чого ж, добре потрудилися Олексій Борисович Циганок, його дружина Надія Григорівна, Василь Іванович Яловий, Віктор та Наталка Малики, я, звичайно ж, та ще інші.
"Освячували" ми той місток піснями - зібралися в гаю, зварили польову кашу, куліш тобто. А самодіяльні музики з цього приводу й пісню склали та вперше її заспівали: "Біля нашої криниці верба в'ється, З-під Білої гори джерельце б'ється..."
І говорили тоді старі люди про підготовку до ювілею селища - до 300-річного ювілею, говорили про козака, який заснував поселення і зірко стояв на сторожі землі, боронив її від кочовників.
Чого ж, може, й справді прийде душа того козака до нашої криниці, щоб напитися прохолодної і цілющої води.
Справа в тому, що це завдяки ветеранам була очищена криниця, в якій - про це всі знають - дуже смачна вода. П'єш і напитися не можеш. Говорили ми тоді, зібравшись разом, що на нашій землі багато ще замулених криниць земних, а мені подумалося, що й криниці пам'яті також мулом покриті, їх потрібно почистити, щоб видно було все, мов у дзеркалі. Все.
Ще хочу в цьому розділі трішки розповісти про своє давнє захоплення і гордість водночас - про домашню теплицю, яку влаштував років зо двадцять тому. Робив її, як кажуть, на совість, щоб тепло й світло було, щоб не тільки розсада для висадження на город була, а щоб і огірків та помідорів можна було не лише покуштувати, починаючи з ранньої весни, а поїсти досхочу, пригостити рідних та близьких людей.
Кажуть, що здоров'я людині додають мед та яблука, а я переконався, що чим більше ти біля землі, біля всього живого, що вирощуєш своїми руками, тим і здоров'я краще і душі добре. Допомагає мені дружина Марія Іллівна. Вона також любить висівати насіння помідорів, огірків, перцю, капусти та іншого, любить, щоб були у нас сорти не тільки ті, що добре себе показали тим, що високоврожайні, стійкі до шкідників, а. й щоб з'являлося щось нове - це особлива радість.
Вирощуючи в теплиці овочі, стаєш і овочівником, і селекціонером, адже постійно випробовуєш нові й нові сорти, придатні для тепличного вирощування і для відкритого грунту. У нас такі вже не один рік випробувані сорти є, розсадою ми охоче ділимося з близькими і далекими сусідами.
У людини, яка виросла в селі, природна любов до всього живого. До результатів своєї праці, до краси, яка починається від того, коли землю проклюнуть несмілі росточки, а потім рослини йдуть у рост, з'являються квіти, плоди. Який же хороший запах - далеко тим французьким парфумам - у помідорів, коли до стебла або листя доторкнешся рукою! Це запах життя і сили.
Теплиця - це вітаміни круглий рік, це добре самопочуття, це хороший настрій. І тому я завжди раджу тим, хто каже, що йому нічим зайнятися взимку, весною, кажу: а ви зробіть теплицю. Ось побачите, яке це корисне і радісне заняття!

Зміст книги

Наступний розділ