Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається про переїзд до райцентру та всілякі клопоти.

Хату я продав Івану Комісаренку, з ближнього від Маньківки села, за 3800 рублів. Ну, це так домовлялися, а згодом він нас обдурив, коли вже угода про купівлю-продаж була складена і ми одержали завдаток. Повного розрахунку так і не дочекалися. Жінка моя побивалася, але її рідна тітка Малашка сказала: "Марусенько, ти не плач, тобі Бог удесятерить, в нього буде гріх на душі і щастя не буде у тій хаті!" А я на плач дружини і Тані: "Не плачте, бо як буде в мене здоров'я, то я ще кращу побудую. У тій хаті, Марусю, нам жилося непогано, але в новій житиметься краще..."
У Білокуракиному ми спочатку жили в хаті, що належала школі. Стіни були виклеєні газетами. Ну та нічого, викручувалися і з опаленням, і з усім іншим.
Згодом придбали хату на вулиці Чапаева - невелику й дорогу, але вибору не мали. Відразу ж перевезли увесь скарб туди. Корову, щоправда, було ставити ніде, бо сарай був напіврозвалений. Ну та якось влаштувалися.
Трішки обжилися і стали думати, що ж його далі робити: цю хату ремонтувати і розбудовувати чи нову будувати? Ця хата тісна для нашої не такої вже й великої, але й не малої сім'ї. А воно ж іще думалося: пройде небагато часу, і хлопці приведуть невісток, Таня вийде заміж... Надумали: ставитимемо нову.
Привіз я з Рубіжного цегли, домовився з сусідом, щоб допоміг вирити фундамент, поставити кухню. Хлопці вже були помічниками, і від того серце раділо. Фундамент я клав сам, в основному увечері, після того, як повертався з роботи. Побачив мене за тим заняттям Іван Шиян і запропонував свою допомогу, мовляв, уже не перший раз класти йому фундамент, вийде краще й швидше.
Сусід потім запропонував поставити дах, якщо я куплю йому веломашину. Взяв йому велосипед у кредит. Словом, ззовні мовби в основному впоралися. В одну половину хати вселилися самі, а в другу помістили корову і свиней. На горище - курей. На перший час хоч і скрутно, але перебитися вже можна.
Маруся стала ходити на роботу в колгосп і трудилася за нарядом. Павлик продовжував вчитися в музичній школі. На обласному фестивалі йому присудили перше місце, а на республіканському його помітив і відзначив сам славетний Вірьовка, що керував всесвітньо відомим хором. Запитав, скільки Павликові років, і коли той відповів, то сказав, що в нього ще попереду мутація, тобто ломка голосу. Якийсь час Павлик не співав, бо йому ще робили операцію по видаленню гланд, та потім знову заспівав, і голос його став ще красивішим, сильнішим.
Коля не побажав вчитися в музичній школі, бо в нього інші нахили малися.
На новому місці було не стільки знайомих, як у Маньківці, де стільки прожито і пережито, та, як кажуть, коли камінь починає лежати на місці, то з часом мохом обростає. В 67-му запорізькі геологи пробили у дворі свердловину, і тепер уже мав власну хорошу воду, і багато. Навіть фонтан влаштували у дворі. Далі взявся за зведення сараю. У школі, де я працював заступником директора по господарській частині, все було гаразд. Вчасно завезли вугілля на зиму, підготував топки і систему опалення Семен Семенович Сидоренко, він же й шофер. Прикрощі були від Льоньки Любченка, електрика. До роботи він не дуже рвався, але шукав вигоду. І повсюдно її шукав. Як зовсім точно висловився директор: "Любченко, крім усього того, до обіду шукає гроші, а після обіду - пиячить".
На кочегара і водія Семена Сидоренка спершу можна було покластися. Машину школі подарував один з генералів - земляк білокуракинців, в цій школі він колись навчався. Так ото, Семен був шофером, працював і в полі, і в школі встигав. За національністю він - циган, разом з дружиною Марією був у Німеччині на роботах, перейняв там звичок хороших і різних, а й свою національну мав.
Робота заступника директора по господарській частині, або завгоспа, не з тих, що може припасти до вподоби - тут потрібно з ранку й до вечора щось діставати, щось у когось просити. А мені не до душі - бути прохачем.
В літній період, на канікулах, отож, ми пофарбували парти. Вийшло так, що на всі не вистачило оліфи і фарби. Технічки й кажуть, що в таких випадках раніше фарбу розводили не оліфою, а соляркою, і, хоч і сморід стояв та сидіти за партою було неприємно, але фарбували все. Я й кажу, що краще хай не всі парти будуть пофарбовані, але й діти труїтися не будуть.
Перед самим початком занять місцеві хулігани повибивали шибки вікон на другому поверсі. 36 шибок. З рогаток, зрозуміло. Директор наказав мені, Любченкові й Сидоренкові засклити вікна "своїми силами". Сидоренко не захотів, бо в нього якраз прибутковий сезон був - з Полівки яблука та кавуни наліво возив і мав добрячий калим від цього. Я сказав, що сам не справлюся без їх допомоги. На що Семен відповів, що в директора в сараї півтони кавунів, яблука, і щоб я його не відволікав від діла.
Те моє наполягання невдовзі мені ж і відгукнулося. Перестрів якось мене працівник обхеесу Скиданенко Іван Гаврилович і каже:
- Будуєшся, Андрійовичу?
- Будуюся, - відповідаю.
- Так от, є на тебе анонімка. Перевірити треба. Приготуйте доку менти на придбання всіх будівельних матеріалів, а я з помічником завтра до вас зайду.
Вони мені потім дали прочитати анонімку, коли перевірили документи; все, як кажуть, було придбано по закону і за мої гроші, тому ніяких претензій не мали. Я взнав, хто писав ту анонімку. Але нічого й нікому не говорив. Любченко згодом вибачився, а Семен мовчав, мовби води в рот набрав.
Ще якийсь час попрацював я у школі, а потім давній знайомий Олександр Іванович Волков запропонував мені роботу цікавішу і веселішу - працювати в райзаготконторі, тобто скуповувати по селах продукти. Вдома до цього поставилися неоднаково: діти так навідріз не хотіли, щоб я там працював, бо, мовляв, "нас називатимуть ганчірниками". Я їм пояснив, що не ганчірником буду, а закуповуватиму в людей свиней, худобу, мед, олію, зерно. А це ж людям добре, бо виро-щене продати не просто, а так селяни матимуть гроші, і державі вигода є велика.
Моя, як мовиться, резиденція знаходилася в селі Нещеретовому. Там мав одержати коняку, бричку від своєї попередниці, жінки, яку Волков хвалив. Приїхав у Нещеретове, в сільпо, і в конторі зустрів свого давнього знайомого - Сергія Харитоновича Діденка. А тоді виявилося, що й головний бухгалтер Медведев - також знайомий. Ну, мов, ніяких тобі складнощів. Все швидко вирішилося.
Приїхав я увечері додому, коня поставив у сарай, бричку - у дворі. І далі виходило так, що вдень я їздив по селах і закуповував то сільгосппродукти, то свиней та скотину, а увечері всі гуртом добудовували хату.
Коля надумав поступити на роботу до пересувної механізованої колони, а заодно продовжувати вчитися у вечірній школі. Що таке власні гроші і як їх заробляти, він невдовзі зрозумів. Розповіють мені, було, що майстри-п'яниці поклали фундамент і не туди, куди треба, а ось розбивати його нікому не хочеться. Дали це Колі. Він пообмотував руки бинтами, взяв молот, зубило і бив, поки не усунув брак. Там його відразу ж помітили - хлопця запросили працювати в райком комсомолу інструктором. У нього й на новому місці проблем не виникало, бо педагогіку роботи з такими ж, як сам, і з дітьми, він зрозумів, часом і на власному досвіді, тобто: дітей треба вчити, бути однаково справедливим з усіма, але гладити, як кажуть, не тільки за шерстю, а частіше й проти шерсті. Жорстким і сухим Коля ніколи не був, і в нього непогано виходило.
Якось приходить він увечері і каже:
- Тату, женитися буду.
Я йому:
- Так ти ще ж і в армії не служив... Он Павлик, старший, вчиться і ні про що таке не думає...
Ну, переконав він мене і Марію, матір свою, що то в нього серйозно з Надею Оселедьковою, з села Курячівка.
Якщо так - поїдемо сватати. Наступного дня сідаємо на мотоцикл - я, Марія і Коля. Хлопець мене застерігає, щоб я був насторожі, бо там, як казала йому Надя, баба Оришка "дуже бідова". Заїжджаємо до двору. Входимо в хату.
- Здрастуйте, добрі люди! Ночувати пустите?
- Здрастуйте, здрастуйте, - на те баба Оришка. - Звідкіля ж ви такі?
- Та ми з Білокуракиного. Проїжджали повз вашу хату, бачимо: голубка сидить. А в нас же голуб є. До пари вони одне одному.
Хліб-сіль - на стіл. Чи згодні Коля й Надя? Згодні! Марія, Колина мама, Наді подарувала гарну хустку і рушник.
Повечеряли, поговорили про майбутнє весілля. Зійшлися на думці - восени відгуляємо.
Гарне весілля було. І весільний поїзд запам'ятався і в райцентрі, і в Курячівці, і веселощі, та все, як і належить, за народним обрядом. Гуляли вже у своїй хаті. Хоч на дворі й осінь -10 листопада 1971 року, але день видався теплий, сонячний.
Невдовзі ми молодих, та ще Таню, залишили вдома, а самі - я та Маруся, поїхали до Ялти, трішки відпочити, привезли подарунки для всіх. І - одні до навчання, як то Таня й Павлик, інші ж - кожен до своєї роботи. Маруся працювала в лікарні технічкою, я продовжував скуповувати сільгосппродукти. Скуплене передавалося потім в міськкоопторги Лисичанська, Сєвєродонецька, Попасної, Кадіївки. Займався я постачанням і Паньківського профтехучилища картоплею, м'ясом та іншими продуктами.
Коля, який працював інструктором райкому і комсоргом ПМК, якось сказав мені: "Раніше я користувався твоїм, тату, авторитетом, а тепер уже в мене і свій є". Приємно було мені чути такі слова.
Одного разу я сів і написав листа в школу села Суха Кам'янка Ізюмського району Харківської області. Написав на адресу "червоних слідопитів", рух яких набував популярності в той час, повідомив, що мені хочеться побачити місця, де брав участь у боях, де так близько був від смерті і де нам, Молодим, так хотілося жити. Мені відповіли, щоб я приїжджав, мене зустрінуть.
І ось я в селі Суха Кам'янка. Підходимо до школи. По правий бік від неї - пам'ятник воїнам, що загинули, захищаючи рідну землю.
Про мій приїзд знали в школі і піонери - зустріли біля школи, подарували букет квітів. Все було так щиро, так хвилююче, що сльози виступили.
На цій землі я був поранений, тут втратив зір. А щодо школи, то тут ми жили - молоді хлопці з України, Росії; Вірменії, Грузії, з Середньої Азії. Учні показували знімки тих воїнів, яких вони вже відшукали і з якими вели листування. Багатьох я впізнав.
9 травня - просто незабутній день. З усіх усюд стали з'їжджатися машини, пішки приходити люди - старі й малі. Хто прибув, відразу ж знайомилися, а багато було й таких, що впізнавали одне одного, хоч відтоді минуло багато років.
Після урочистостей поставили в саду лави, столи. На столи повикладали все, що привезли з собою. А ще місцеве начальство подбало - з їдальні інтернату принесли різні наїдки. Зібралося десь чоловік з 250.
Зелений борщ, картопля з м'ясом, пиріжки, сметана...
Піднімалися чарки з горілкою, і текли спогади про тяжкі й запеклі бої, про бойових товаришів, що полягли, не доживши до цього світлого дня. Поряд зі мною сидів високого зросту кучерявий чоловік. Він мене запитав:
- Не забув, пізнаєш?
Я, чесно кажучи, трішки пам'ятаю його, але де ж бачив?
- Я - Борис Михайловський, перекладач.
Тепер згадав. Впізнав я й Федора Приймака, сина полку, заступника командира полку по політчастині Цапенка і ще багатьох.
Жили ми в готелі - проживання було безкоштовним, а харчування - в ресторані за зниженими цінами. Було це в Ізюмі.
Вишикували нас у колону - йдемо, а за нами слідом - мешканці всього міста. Лунають здравиці: "Слава ветеранам-переможцям, які відстояли нашу землю і звільнили наше місто!" І тисячоголосе: "Ура!" "Ура!" "Ура!" вторить. Увечері це було. І запалені факели в руках, і музика, і промені прожекторів у небі, салют придавали святу особливого відтінку, особливої урочистості.
Шалені й запеклі бої точилися на Ізюмщині. Тут, як розповідали мені ветерани війни, що стали хліборобами в мирний час, три роки на землі, випаленій вогнем, начиненій кулями, снарядами та осколками, политій кров'ю, не родив хліб...
Словом, багато різних думок, багато почуттів переповнювали мене, коли знаходився біля пам'ятника воїнам нашої 35-ої дивізії, коли вже їхав додому, знову і знову повертаючись до розмов з тими, кого знав ще в той час і з ким встиг познайомитися під час зустрічей ветеранів.
Разом з тим, невдовзі після мого повернення з Ізюма, розформували Нещеретівське сільпо, яке безпосередньо займалося закупівлею в населення сільськогосподарської продукції, живої рогатої худоби, птиці та свиней. А мені вже за віком належало йти на пенсію.
Якесь незвичне слово, поки працюєш, поки щодня зайнятий клопотами по роботі, за щось несеш відповідальність, і раптом - пенсія. Ти - пенсіонер.
Наостанок в сільському споживчому товаристві, яке розформовувалося, мені вручили путівку до санаторію закарпатського міста Мукачево. Сама поїздка, знайомство з новим краєм і людьми дещо відволікли від думок всяких і різних. Що там казати: дуже красиві міста, якась незвична для нас архітектура, особливо ж графського замку, ліс, штучне озеро, неподалік - гірська річка. Підліковуйся, відпочивай і живи без усякого клопоту тобі!
Чим мені особливо ще запам'ятався санаторій? Моїми сусідами з Житомирської та Сумської областей - утрьох ми співали біля відкритого вікна, і луна несла пісню. Нам дякували і ті, хто проживав, і ті, хто жив неподалік.
Повернуся до сім'ї, до того, чим я жив і заради чого жив. Павлик спершу навчався в Сєвєродонецькому музичному училищі, в нього там щось не заладилося, і він взяв академвідпустку, після чого навчався в музичному училищі міста Артемівська, що в Донецькій області. Звідти й у армію пішов. Служив в наших місцях. Там його голос одного разу почув прибулий з Києва начальник, і взяли Павлика до Червонопрапорного Київського військового ансамблю пісні й танцю.
Запам'яталося мені, як син приїжджав у відпустку разом зі своїм товаришем. Цвіли яблуні тоді, вони обоє були в красивій формі і обидва - ставні, красиві.
Мені й мамі його дуже хотілося почути, як син співає, послухати концерт відомого ансамблю. Поїхали в гості до сина, так би мовити. Павлик домовився про те, щоб нам дали номер в готелі "Москва", котрий поряд з вулицею Хрещатик. Подивилися місто, побували на концертах, в яких брав участь і наш син. Дуже пишалися ми ним, і всі його хвалили, а найбільша похвала була в тому, що слухачі не шкодували аплодисментів, коли він співав.
Після армії Павлик вступив до Донецького шахтарського ансамблю. Там жив і працював, а коли одного разу їхав додому, то вже в Сєвєродонецьку познайомився з дівчиною на ім'я Раїса. Прізвище - Косинко. Батьки її з нашого краю, а вона мешкала в місті на Дінці.
Павликові двадцять дев'ять. Запарубкувався? Швидше, свою долю не зустрів.
- Ми з Раєю хочемо побратися, - сказав він нам з матір'ю.
Знову ми з Марусею йдемо сватати. Тепер у нас уже й досвід у цьому ділі є. Все відбувалося - голки не підточиш.
Реєструвалися молоді в Сєвєродонецьку. Така була їх воля, а проти волі молодих немає сенсу йти в таких випадках. Отож, найняли автомашини, автобус і - гайда в Сєвєродонецьк, а тоді вже гуляли в сватів, далі - в нас. Багато людей прийшло на весілля.
Де жити? Молоді вирішили, що в Сєвєродонецьку. Павлик став працювати інженером, в гуртожитку їм виділили кімнату. Інженером то він був, так би мовити, формально, фактично ж працював художнім керівником при заводському Палаці культури. Для батьків то багато значить, що сини обзавелися сім'ями, що в них робота до душі і в усьому лад. Я ж написав листа до евакогоспіталю П'ятигорська. Звідти одержав відповідь: "Товариш Гапочка! Приїздіть і захопіть з собою курортно-санаторну картку". Поїхали разом з Марією.
Ось і ворота госпіталю, де я лікувався, корпус, де знаходився. Зустріли нас спершу, як і всіх, але коли я сказав, що тут лікувався у війну, то ставлення змінилося. Пригадалися медсестри Ісинська Марія Антонівна, Мікіртимова Тамара...
Дружину влаштували в санаторії, що був поруч. Сплатили ми певну суму грошей за обидві путівки і вже на повних правах стали жити і відпочивати. Було там багато зустрічей, багато спогадів про той час. Особливо приязними та сердечними були зустрічі з окулістами Лілією Леонтіївною і Бертою Захарівною Партер, Маргаритою Василівною Виковою. Побували також в Кисловодську, Єссентуках. Назад ми їхали через Чечено-Інгушетію, зокрема, через Сунженський район. Там в станиці Асиновській є вулиця Севастопольська, в будинку за номером 34 проживав Марусин дядько, Григорієм Івановичем величали його. З Маньківки він виїхав у 30-ті роки. Спершу на Манич, де жили й Марусині батьки. Не сподобалося. Перебралися в Лисичанськ - там дядько прожив до самої війни. Було у нього в сім'ї троє дітей. Дядько Гришка потім пішов на війну, а тітка Дашка залишилася з дівчатами - Катею і Раєю. Старшого сина, Гаврюху, також призвали на війну, звідти він не повернувся - загинув. Дядько Гришка повернувся з війни, повіддавав дівчат заміж і, коли дружина померла, то через якийсь час одружився сам. За дружину взяв Катину свекруху -козачку тітку Варку.
Дядько Гришка працював комірником і обліковцем - це на той час, коли ми в нього гостювали. Господарство виробляло власне вино, і в коморі дядька воно малося. Вином та самогоном з винограду тут розраховувалися і з колгоспниками.

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22