Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається про святкування Перемоги і про стежки-доріжки, які у кожного свої.

Дуже добре запам'яталася мені весна 45-го. Спершу тим, що перемоги хоч і не оголосили ще, але вона очікувалася всіма. Дерева і квіти-першоцвіти цвіли навдивовижу яскраво і буйно. Ми вечорами нерідко заходили до контори, де був телефон, і співали в трубку, бо в нас душі співали. В Павлівні на комутаторі працювала телефоністка Надя, якій наші пісні подобалися, і вона не заперечувала, що ми займаємо телефонну лінію.
Тоді ж я купив старенький велосипед і став їздити на ньому до дідуся і скрізь, куди було потрібно.
Крамниця працювала без вихідних, бо це лише зараз можуть дводенні вихідні на тиждень влаштовувати, а тоді люди не уявляли, як це може бути, щоб удень крамниця була зачинена.
Але про травень, який уже наступив. Про давно очікувану і надзвичайно радісну для нас усіх Перемогу над фашистською Німеччиною.
В сільському парку тоді зібралися від старого до малого. І радісно було, і сумно - сміялися і плакали, бо радість з горем переплелася, не розділити їх.
Не повернулися з війни - матері одержали похоронки на Чумака Михайла, Миколу Тарабановського, Василя Хімченка, Олексія Щиняцького - це все мої однокласники, і всі лише з центральної садиби радгоспу.
А ось Журба Петро, який до війни був парторгом (жив у селі Гончарівка), у війну кохався з агрономом і перекладачкою Олександрою Лисовською, а потім вона у Старобільську вчилася на радистку і після звільнення нашого краю в січні 43-го була схоплена нашими чекістами.
Поступово, але поверталися з Німеччини дівчата, яких було забрано на роботи, поверталися й фронтовики.
На вигоні разом з парубками збиралися й підпарубки, бо парубків було мало - забрала війна одних, інші встигли вже виїхати з села. Та знову вечорами і у вихідні грають гармонія і балалайка, знову лунають пісні, знову показують фасон танцюристи.
Звертали ми увагу на дівчат, які повернулися з Німеччини. Вони там, як це не дивно, й прибарахлилися, і розуму набралися, вміли танцювати різні на той час сучасні танці. Старші ж збирали придане дівкам, а чоловіки вечорами збиралися і пили горілку за те, що живими залишилися, піднімали вони тости. Пили й за тих, хто не повернувся. І до того допивалися, що почали жінок своїх кидати, в прийми приставати, бо тоді багато було і ще не заміжніх, і вдів-солдаток. Було, йдуть по вулиці п'яні Тишко Жукмий і Василь Сухоручко, обійнялися й співають, а тітка Настя Жук - терниною їх, терниною. Тишко вихопив у неї тернину, відстьобав Настю по м'якому місцю, і пішли вони до Івана Чижа продовжувати пити горілку.
Я на той час уже приноровився до роботи в магазині, але потім працювати в крамниці захотіла одна з жінок, і я погодився перейти в радгосп - експедитором, їздив за автолом, словом, робив усе, що мені загадували.
Почалися жнива. Озимина обіцяла хороший врожай. Мені належало працювати разом з Виковим Радіоном, п'ятдесятитрьохлітнім таксистом з Москви. Ми з ним возили зерно до Сватового. По дорозі ще брали жінок, що туди або назад добиралися, і він вимагав з них гроші. Мені це не подобалося. І взагалі Биков не подобався. Був він жулікуватим, бабником - не раз його нагороджували жінки не дуже приємною для чоловіка хворобою. Та Радіон не каявся.
Тієї осені я гостював у маминої сестри - тітки Софії. Ось там і почув, що з Німеччини повернулася дочка Ілька Бондаря, Марія. Багато хто тоді повертався звідти. Спершу й не надав цьому значення. Під вечір я повернувся додому - ходив до родичів, і зустрів маму Марусі. Вона запросила до хати. Зайшов.
- Оце внук діда Корнія, - відрекомендувала вона мене Марії. - Мишком звати.
Я подивився на дівчину і сказав сам собі: "Яка ж вона гарна!" Середнього зросту, товсті коси... І оскільки ця зустріч для мене відрізнялася від подібних інших, оскільки це була не просто Марія, а моя доля, то розповім про неї більше.
Отож, народилася в сім'ї Ілька Івановича та Ганни Гнатівни дочка. Батьки її вели індивідуальне господарство, були "індусами", мали трошки землі, була кобила та город при хаті. З весни клопоталися біля землі, а взимку Ілько Іванович шив чоботи - чоботарював, Ганна Гнатівна пряла та ткала.
Коли в 29-му "індусів" колективізували, то горювала сім'я Бондарів, адже довелося віддати в артіль все нажите кривавими мозолями.
В 31 -му Маруся пішла в школу, і все їй здавалося прекрасним. Та потім був голод 33-го, і Марійчин тато змушений був шукати хоч якогось заробітку, щоб утримати сім'ю, на Донбасі. Продав хату і перевіз сім'ю в Лисичанськ. Там, неподалік Дінця, під горою, ціла вулиця була таких, хто жив у виритих землянках. Батько Марії купив землянку. Сподівання на заробіток не виправдалися. Ілько Іванович заробляв лише на хліб, дешеву кильку та цукор. І тоді перебралися жити до родича в Сальські степи, що в Ростовській області Росії. Пасли овець. Але неврожай і злидні повернули їх невдовзі назад, до Лисичанська. Там тато Марії став працювати на склозаводі, а дівчина, після тривалої перерви, знову пішла до школи.
Закінчила вона, як і я, п'ять класів, і довелося йти працювати. Влітку - на городі, взимку на залізничній колії сніг відкидала. В 41 -му сім'я Бондарів поскладала на санчата увесь свій скарб та й поїхали до Маньківки. Тягли санчата і йшли дорогами, забитими снігом. Коли приїхали в рідне село, то стали жити у двоюрідної сестри Ганни Антонівни.
Сьомого червня 42-го року німці увійшли в Маньківку. Колгосп вони не розганяли, навпаки, така організація людей їм припала до вподоби.
І стали німці робити набори молоді та відправляти до Німеччини. В першу групу увійшло дванадцятеро, у другу - тринадцятеро, а в третю - аж сорок чоловік. Забрали й Марію. Виряджали дівчину мама та бабуся. Гарба, запряжена волами, яка везла бранців, зупинялася перед кожним двором тих, хто сидів у гарбі. Клали в гарбу торби з харчами, білизну. І довго ще люди йшли слідом, аж поки гарба не зникла з очей далеко від Маньківки.
В дорозі дівчина захворіла на сип. Супроводжував їх до Києва у вагоні Савланів Сашко, який був поліцаєм. Запитала в нього, чи можна їй повернутися додому? Сашко відповів, що не можна, бо коли повернеться, то її німці розстріляють.
У Києві прибулих продезинфікували, завантажили у вагони, де були нари, а на них - солома. Закрив німецький солдат вагон і - в чужу країну. Приїхали на станцію, де якраз зупинився поїзд. Солдат відчинив двері, вийшли на перон, а там сила-силенна люду побитого - просто купами лежать.
В дорозі одні помирали, інші хворіли. Так і доїхали в Західну Німеччину (неподалік від Бонна).
У хазяїна (призначили на роботу й Марію) були театр і ресторан, сірникова фабрика. Приміщення, де знаходилися такі, як Марія, оточили колючим дротом.
Працювати Марії довелося на сірниковій фабриці. Разом з нею були дівчата з різних областей України, з Бельгії, Італії. Годували поганенько, а цілий день доводилося бути на ногах, у гумових калошах. Тож їла траву. Перші місяці німці були суворими і грубими, почіпляли номери на грудях, тобто "ости", а коли їх побили під Сталінградом, то змінилися, подобрішали. І вже стало звичним, що німкеня Ема дає українці Марії бутерброд. Ема взагалі виявилася доброю жінкою - її чоловіка було поранено під Дніпропетровськом. Ема привітала згодом Марію з її днем народження, посадила в свою машину, подарувала пакунок, наговорила багато слів, напевне, добрих, яких дівчина не розуміла. Плаття, панчохи, черевики на високому підборі містив той пакунок.
Почали дівчата з різних фабрик знайомитися. Одні приносили наждак і міняли на сірники, інші - крохмаль. А загалом і те, й друге, і третє обмінювалося цивільним німцям на матерію, одяг тощо.
У тому краї німці жили в лісах і далеко один від одного. Коли вже звикли до дівчат з табличками на грудях, то брали їх на збирання картоплі, брукви та іншого. В одного з бауерів їх запросили в гостину до столу. А на стіні висіла карта. В Марії запитали, де її Батьківщина. Вона відповіла, їй запропонували знайти Ворошиловград на карті і сказали при цьому: "Гітлер капут!"
Коли Німеччину почали бомбити, то в бомбосховищах водночас знаходилися і німці, і наші дівчата. Невдовзі потому їх звільнили американці. Потім репатріантів передали радянським військовим. Марія якийсь час була в збірному пункті, допомагала дружині військового начальника няньчити дітей. І пригадувала тоді слова американців, які запрошували їх перебратися в Америку, де обіцяли створити умови для навчання і заможного життя.
Не всіх, але зі збірного пункту їх почали відпускати додому. З великими труднощами Марія добралася до Сватового. Там її зустріли Володька Корнієнко та Коломицький Іван, вони й привезли її підводою в Маньківку.
...Я став заходити до Марусиної хати, зустрічався з нею. Якось насмілився і сказав:
- Марусю, давай одружимося.
- Не хочу. В тебе хати немає... Та й голод зараз.
Я у відповідь співав пісню, що "підем в чужую, поки свою збудую".
Одного разу ми поверталися з досить веселого вечора. Я йшов разом з двома Маріями - Лук'яненковою і Бондар. Хотів провести Марусю Бондар, але вона сказала, що вже й так загулялася, і швиденько побігла додому.
Підійшла Наташка Лабунська. Говорили ми з нею про те й про се. Словом, вечір під кінець не був такий гарний для мене, як з самого його початку.
Через кілька днів я знову зустрів Марусю Бондар. Вона мені відразу ж сказала, що їй люди не радять виходити за мене заміж. Що ти поробиш...
Але в душі в мене не гасла до неї любов, хоча дівчина й не відповідала взаємністю. В 46-му сушило, врожай "згорів". Зиму з горем пополам люди перетрималися, а весною стали пухнути з голоду, вмирали, хоча й не так багато, як у 33-му. Я знову став працювати у радгоспі "Червоне руно" на третьому відділку, де заправляв Федір Іванович Шовкун.
Трьома безтарками ми тоді возили зерно з поля на посівну. Там я зустрів знайому, яку звали Надею. Вона сказала, що її брат працює головним бухгалтером, мене знає і хотів би зі мною поговорити. Увечері ми тоді в кишені набрали зерна, бо як не вкрадеш - помреш з голоду. Вдома підсушили, змололи, і є вже каша та коржі.
А в мене в голові одне: треба десь хоч погану хату, а купити. Якраз зайшов Михайло - мій брат по матері, питає: чому я такий засмучений. Я йому й розповідаю.
- Так я чув, продає хату тітка Наталка, ти її ж знаєш, Жукова.
Дідусь мені пообіцяв: продасть корову і дасть мені грошей, виручених за неї. Дядько Тишко дав 300 карбованців.
Пішов я дивитися хату, яка продається. Тітка Наталка запросила за неї п'ять тисяч рублів. Я оглянув і сказав, що то багато, а от за чотири куплю. І дав їй завдаток.
Через якийсь час зустрів Марусю - вона йшла з вилами перевертати прокоси. Привітався. Бачу, плаття на ній гарне квітчасте, вишневого кольору. Край чола кучерики в'ються, коси тугі за плечима. Така хороша.
- Ти там, кажуть, женишся на комірниці?
- Я б на тобі оженився, якби пішла за мене.
Нічого не відповіла. Я ж сказав, що приїду до неї увечері на веломашині.
Покращало в мене на душі, бо я помітив, що була вона зі мною цього разу приязнішою. Та й про комірницю, коли говорила, то з ревнощами виходило. Отож, я їй не байдужий. Вдома увечері кажу мамі, що пощу велосипедом до Марусі Бондар. А мама мені розповідає про те, як зараз небезпечно не тільки гуляти, а й у хаті залишатися, бо кругом бандити так і шастають.
Мама боялася вночі залишатися одна - запрошувала сусідок, то Марію Кикетову, то Ганну Ємцеву. По селах - за Сватове й далі, ходили чутки про бандитів, серед них, поговорювали, є й місцеві.
Як кажуть, одним горе, а другим війна і тюрма, то як мати рідна, а післявоєнні ж нестатки і скрута - тим паче. 1 знову правда й кривда стали вивіряти людей на совість - є вона в них чи розгубилася та розтринькалася.
Слухи почали ходити спершу несміливі, а тоді все голосніші - орудує банда, участь у ній беруть не тільки чоловіки з нашого, а й інших сіл. І вже пізніше стало відомо, що з дев'яти чоловік тієї банди мало хто був на війні, хоч як суворо й не запитували, але умудрялися одні, інші ж просто відсиджували тоді у в'язницях за крадіжки та злочини. Словом, як мовиться, в багатьох все те було або успадковане, або самими нажите. Першим заводіякою став Дмитро Бубухтор, а з ним і його дружина Марія. Були ще Петро Гробак і Яшко та Петро Ягоренки, Корж Гаврило, Тимоха Рибка, Котяхін Василь...
Село воно таке, що тут, як би й не ховався, а нічого приховати все одно не вдасться. Особливо ж від сусідів. Так ото, сусідка Бубухтора, двоюрідна тітка Полька Кіндратівська, розповідала своїм сусідам, а ті переповідали далі: "Бачу, вчора у Бубухторів лампа на столі світить і навколо стола стоять у плащах дружки Дмитрові. Ну, думаю, що ж ви цього разу задумали? Ага, вийшли з хати, постояли під стріхою, бо якраз накрапувало, і пішли в бік Шовкунівки. А я думаю, дай зайду до Марії та погомоню з нею. Зайшла в хату, а вона якраз з печі повний чавуняку пахучого вареного м'яса витягує. У мене аж запаморочилося в голові - забула, коли й хліба наїдалася, а тут - м'ясо і стільки..."
У кого вкрали корову недавно - в селі знали. Знали, як хазяйка бачила і впізнала Яшка Ягоренка, котрий натяг на себе жіночу спідницю, а пику сажею обмазав. Дивилися хазяйка разом з невісткою (в хаті чоловіків не було) і плакали, бо ж забирали в них їхню годувальницю.
Жінки, що бачили, як Марія Бубухторова замовляє барвники і як те й робить, що перефарбовує свої все нові й нові обновки, питали в неї, ніби нічого не здогадуючись, для чого вона перефарбовує нові речі? А та відповідала, що страх не любить світлого, бо воно таке марке.
Злодії крали корів, всіляку живність і речі, вони взагалі нічим не гребували. У Стешенко Наталки, чоловік якої не повернувся з війни, обшаривши хату й нічого не знайшовши такого, щоб можна було взяти, згребли на горищі останню квасолю. У Семена Коломицького забрали зерно пшениці. І хоч як не вимазувалися і не натягували на пики ганчір'я, та їх впізнавали.
Банда була "летючою", тобто швидко пересувалася. Це завдяки Гаврилові Коржу, який працював у Сватовому на машині, і тією ж машиною користувалися для здійснення бандитських задумів. В її кузов вантажили корів і підсвинків, вулики, зерно, всіляке барахло, яке силою відбирали в людей.
За бандою почали стежити. І в Рубіжному на ринку, де бандит Василь Котяхін продавав украдений плащ, який значився в списку речей, що розшукуються, Василя схопили. Аби уникнути розстрілу, він видав усіх вовчиків-братиків - бандюг без совісті і честі.
Була ще в наших краях і банда Жолудя, її зв'язковий Груздо працював в радгоспі "Червоне руно" Так ось: одного разу, коли цей самий Груздо біля села Новочервоного перестрів двох дівчат і наставив на них пістолет, наказавши, щоб вони кидали сумки і роздягалися, то одна з них, яку звали Тетяною, виявилася сміливішою за багатьох чоловіків. Вона кинулася на бандюгу і відняла в нього зброю. А коли прийшла в село, то подзвонила в Нижню Дуванку в міліцію, розповіла про те, що сталося, що в неї є речовий доказ і що Груздо пішов у напрямку Сватового. Там його і взяли. А потім і всю банду в кількості двадцять чоловік.
Я прикидаю собі: в тридцяті роки у Маньківці був злодій-конокрад Садченков Ілампій. Був Федька Табельок, який убив Сухоручка Василя, та й не тільки його. Були ще й інші. Так воно вже виходить, що коли найтяжче, найскрутніше, то й людина себе виявляє такою, яка вона є насправді. І тоді розкриваються і великі добротою і людяністю серця, і підступні, жорстокі та безжалісні.
Але за все погане і негідне людині рано чи пізно, а доводиться відповідати, розплачуватися за все. Суд тривав довго, був показовим. І всім віддали по заслугах, цього разу вже справедливо.
Тої осені врожай був хороший і на хліб, і на картоплю та овочі, фрукти. Після розмови з Марією я, як і обіцяв їй, невдовзі заїхав. Вдома дівчина була одна. Завела в зал, дала фотографії, щоб я подивився, а сама заходилася пекти оладки, або, як їх у нас називали, ладики. Вони в неї - по запаху чув - пригоряли. Я сказав їй, щоб вона йшла до мене, а ладики самі допечуться. Прийшла.
Тоді я вперше обійняв її за стан і поцілував. Сказав:
- Я кохаю тебе.
Дівчина хвильку помовчала і відповіла:
- Я не знаю, що тобі сказати. Поговорю з батьками.
Вже й осінь глибока - листопад. Зустрівши Марію, я запитав у неї, чи говорила вона з батьками? Вона відповіла ствердно. Батьки їй порадили самій вирішувати. Я сказав їй, що ми житимемо добре, не гірше людей, але не випереджатимемо їх і не відставатимемо. Вона дала згоду.
І пішли ми: мама, брат Мишка і я сватати Марусю, до Бондарів пішли.
Батьки з обох боків не заперечували, лише сказали: "Якщо кохаєте одне одного, то вже ваше діло - побирайтеся". Восьмого листопада ми зареєструвалися в сільраді, а наступного дня - весілля.
Я домовився в радгоспі про машину і щоб гармоніст був - Іван Денисенко, а в колгоспі дали виїзних коней та бричку. Дуже радий був мій дружок Вася Ригарок.
І от зібралися ми у нашому дворі, сіли у бричку і взяли напрямок на Коврижівку - це куток такий, через Яшнівці, де я жив. На гармонії грав старий Крива. Біля оселі Бондарів людей зібралося багато. Ворота заклали терном, на кілках стоять горщики, чавуни.
Коні в нас були виїзні і несли так, що ніякі загороди їм виявилися не перепоною. Але ворітну хлопці все ж заробили - розлили в чарки міцний самогон. Зібралися ми у дворі. Перед нами поставили стілець, накритий рушником, а на ньому - хліб-сіль. Хлопці-бояри пішли шукати молоду. Довгенько, як на мене, не поверталися, домовляючись з дружками молодої. Ми навіть замерзнути встигли. Та ось вони вже повели її до хати, а нас все ще не запрошують. Потім і ми зайшли, сіли за столи. Молода під фатою, світилки і дружки - які ж гарні всі!
У Маньківці тоді говорили, що після війни це було перше таке людне весілля.
Потім був весільний поїзд до хати моєї, тобто молодого. Всіх біля воріт зустрічали мама з дядьком Тишком, який був за батька. Зайшли до хати, а там уже столи були накриті. Хата невелика, тому вмістила лише чоловік з тридцять. Грала гармошка, лунали співи. Згодом нас, молодих, вивели з-за столу і пішли ми до сусідів, а весілля продовжувалося. Наступного дня ми пішли до Марусиних батьків, а там були лише свої. Ось так усе відбувалося в тому 47-ому, пізньої осені.
В наступному році в селі йшли розмови про обмін грошей. Я тоді купив козу за 50 рублів. Взимку роботи було мало і в основному порався по домашньому господарству. В селі ще справляли весілля. Іван Денисенко одружився з медсестрою Ольгою Стромило, Іван Бондар засватав Марусю Оселедько...
Ранньою весною я і моя молода дружина пішли в радгосп на роботу. Вона - на різні, на які загають, а я охороняв поле під Шаповалів-кою. Були ще всілякі сільські клопоти. Десь через рік потому директор радгоспу Іван Степанович Білихін сказав мені:
- Бери в бухгалтерії десять тисяч рублів та заходжуйся будувати собі хату, бо далеко ходити на роботу. Став у центрі радгоспу, біля Задорожного.
Мама відрадила. Сказала, що там і води немає, випас поганий для скотини. Та як би там не було, підігнав я трактора з саньми, довантажив скарб наш домашній і переїхали ми на садибу, де нам у багатоквартирному будинку виділили кімнату.
Десять тисяч мені дали неспроста, бо був наказ тоді міністра сільського господарства Андреева виділяти якраз стільки для забудовників. Отож, сорок сотих городу, дещо дістав з дерева, домовився з теслями Йосипом Жестовським та Максимом Крайнюком. Закипіла робота. Що там казати - потрібна своя хата.
Народився в нас хлопчик. Назвали його Павликом. Велика то радість - хлопчик. А тут ще в кінці травня - хата готова.
Перейшли в неї; у дворі поставили хлів, я викопав погріб, а згодом і двір увесь обгородив. Одне погано - у копанці вода солонкувата, тому Маруся ходила на Бридів куток і носила звідти на коромислі.
Ну, таке діло не годиться. Треба було пробивати глибше, може, там вода краща. Пішов я на центральну садибу і попросив у Твердо-хліба Василя свердло для такої справи. Посходилися чоловіки і заходилися пробивати свердловину. Вода виявилася прісною, можна було прати - мило в ній добре милилося.
Я пішов до керуючого відділком Єгора Никоновича Курила і сказав, що якраз проти двору пробили свердловину і вода там прісна. Через деякий час керуючий привіз три тисячі рублів - гроші, які передбачалися саме на колодязь, бо вода в нас давно була великою проблемою.
Заходилися ми копати колодязь. Один копав - двоє витягували землю відром, прив'язаним за вірьовку. Ковалі й теслі робили зруб. Цікавий виходив той зруб, бо використовували колеса з сівалок ще "індусів". Змайстрували цебро, журавель. "Святили" потім так старанно чоловіки горілкою, що й побилися. Але як би там не було, а вода в колодязі виявилася доброю.
І всі дивувалися: так здалеку возили бочками воду, продавали її за гроші, а вода ж не десь там - у нас же є дуже хороша.
На початку квітня 51 -го народився у нас другий синок, Миколою назвали. Знову хлопчик і знову радість велика.
Післявоєнні часи важкими були для селян. І бандити одні за другими з'являлися - не встигали їх ловити. І в селі знаходилися нечисті на руку. Я знову прийняв магазин, де працював раніше. Одного разу відкриваю замок, який закривав на два оберти ключа, але він відкрився з одного оберта. Бачу, гроші забрано. Люди заходять до магазину, я їх попросив почекати і пішов до керуючого відділком, повідомив, що обікрадено крамницю. Повернувся назад, а тут вбігає в магазин захеканий Іван Свинтицький, просить: "Дай півлітру". В того Івана гроші не водилися, а тут витяг з кишені жменю. Ну, ми тоді його приперли добряче, і він зізнався, що гроші вкрав і вони в нього у спідній кишені. Украв не сам. Був з ним ще один: звали Гришком, але той сказав, а Іван підтвердив, що грошей не брав, але був з Свинтицьким.
Крамниці не щастило, оббирали її і до цього не раз.
Навесні 52-го я вирішив поставити крапку на торгівлі. Сказав голові "Робкоопу", щоб шукав мені заміну. І знайшли заміну - прийняв магазин чоловік на прізвище Курило. Колись він був керуючим у радгоспі і став відомий у селі тим, що разом з бухгалтером Ситником украли колгоспну корову. З роботи його зняли, ніде не працював, але "торгівлю любив", як сказав він голові "Робкоопу".
Що то за торгівля пішла! Курило став обраховувати жінок, вони почали приходити до мене і просити, щоб я перерахував, на скільки їх обдурено. До того дійшло, що навіть дружина продавця не витримала, прийшла раз в магазин і залізною тарілкою з вагів добряче огріла чоловіка по обличчю. А той не журився, все співав: "Только смелым, только смелым покоряются моря".
Одного разу радгосп здав у магазин овочі на три тисячі рублів. Курило їх не оприходував. Подружився з бухгалтером "Робкоопу" Леонідом Сироткіним і зайнялися разом махінаціями. Потім була ревізія, і Курило разом з іншими одержав 8 років тюрми, щоправда, троє його спільників на два роки більше кожен. Як говорила моя жінка Марія: "Торгували й веселились, підрахували й просльозились".
Я тоді займався доставкою хліба з пекарні в магазин, пошти, возив жінок до лікарні.
Запам'ятався мені рік, коли захворів Сталін. Я якраз був у гостях у місті Сочі, разом з дружиною і Павликом. Так ото, почули ми повідомлення про хворобу Сталіна по радіо. Люди плакали там, а ми не розуміли, від чого саме: шкода було Сталіна, а чи тому, що залишилася в живих, бо він не всіх встиг передушити?
Новий відлік мого життя почався, мабуть, з 56-го року, коли в нас народилася донечка, яку назвали Танею. Саме тоді до нас увечері прийшли дівчата і запросили мене й Марію в клуб на репетицію. Зібралися Микола і Льонька Ляхи, Марія та Василь Гниди, Василь Крайнюк, Куценко Нюрка, Беспалова Люся. Микола Лях грав на баяні, Льонька - на мандоліні, на балалайці, Крайнюк - на гітарі, а Зоя Заіграйова співала. Після концерту, на який зібралося стільки, що ледве клуб вміщав, всі були дуже задоволені. Не останню роль в організації та проведенні цього й інших концертів брав я, то ж невдовзі збулося моє давнє бажання - направили мене в Старобільськ на курси завідуючих клубами та баяністів. На шестимісячні курси.
За навчання довелося і своїх шістсот рублів заплатити, крім тих, що перерахували по лінії соцзабезу. Шість місяців, так мовби й не багато часу, але важко доводилося опановувати музичну грамоту і всілякі премудрощі завідуючого клубом.
Та не відразу потому став я завідувати клубом на Центральній, а ще тривалий час працював то на сепараторній, то на інших роботах.
Справа ще в тому, що на Центральній не було квартири, де б я міг жити з сім'єю, а щодня добиратися туди й назад, та ще в негоду й пізній час - кому це сподобається. Культура є культурою, а на календарі була весна 59-го, люди вже надбали хліба, до пісень тягло. Голова робіткому радгоспу Кравцов Григорій Петрович, комендант Іван Дмитрович Давиденко сказали мені, що час переїжджати в будинок, з якого мають виїжджати в Тарасівку, і передали мені ключі. Я відразу ж перебрався разом з сім'єю в той будинок.
У клубі був просто завал - він вимагав ремонту, та й без цього всюди була грязь. Коли дощ іде, то тече, сцена так і на сцену не дуже схожа, під її оборудкою ті, хто напивається під час кіно, знаходять собі місце для протверезіння. У гримувальні стільці побиті, стіни обідрані. Та й у залі мало ослонів, на які сідають ті, хто прийшов на концерт або ж кіно. Ще така традиційна для клубу ситуація: продають білети перед сеансом. Ніхто й не думає їх купувати, а коли починається фільм - вриваються в двері і розбігаються по кутках. Пішов я до директора радгоспу і описав йому ситуацію, яка склалася в клубі. Потрібні нові стільці, щоб у залі люди себе відчували по-людському. Та й не тільки для залу. Директор не погоджувався купити нові стільці, мовляв, поламають і їх. Нехай уже в новий клуб їх. Так коли ж буде споруджений той новий клуб? Давайте хоч цей відремонтуємо. Скликали засідання робітничого комітету. Я виступаю і розповідаю, що доводиться бути і бібліотекарем, і квитки продавати, і навіть прибирати приміщення, вже не кажучи про організацію роботи гуртків, проведення репетицій.
Іван Дмитрович Давиденко мене зрозумів і надав підтримку. Почали наводити порядок з того, що побілили приміщення всередині і ззовні, позабивали дірки в підлозі, одні стільці відремонтували, а інші вивезли геть, щоб вони не псували обстановки.
Шибки вікон настільки були замурзані, що не піддавалися очищенню, їх довелося повиймати і помити, а потім вставити назад. Попрали та попрасували штори і фіранки. Ну й фарбувати чимало довелося, але клуб після того, як замінили засиджені мухами електролампочки, став просто невпізнанним.
Ремонт на цьому не припинився, бо ми ще зробили фундамент. З'явився й танцмайданчик. Виходило так, що увесь день працювали на ремонті клубу, а увечері молодь дружно приходила відпочивати -дивитися кіно, танцювати, проводили репетиції. В селі з'явилося місце для відпочинку, переставши бути місцем для п'янок та дебошів, від цього і в мене і в людей добре стало на душі.
Пам'ятаю: перед фільмом лектор читав лекцію про шкідливість пиятики. Потім виступив голова робіткому і кіномеханік Кравцов. Сказав, обводячи поглядом приміщення: "Ви бачите на власні очі, що вперше після війни наш клуб став схожим на клуб. І соромно за Льоньку Боброва, який прийшов у клуб напідпитку і влаштував дебош". Бобров потім попросив у мене вибачення, і ми, під оплески присутніх, помирилися. Чому я пригадав цей випадок? Та тому, що після того разу Бобров був завжди тверезий. Потім була для нашої сім'ї нелегка толока - разом ми, і нам ще допомагали рідні, будували нову хату. На той час хлопці вже ходили до школи, Таня була ще маленькою. Взимку з 59-го на шістдесятий рік я закінчував настилати поли, а дружина Марія штукатурила стіни зсередини. Ми вже тоді вселилися в хату. Груба гріє так собі, а стіни, мабуть, за літо й осінь не встигли як слід просохнути, бо росте на них... пшениця. Просто тобі, як на полі.
Щодо роботи в клубі, то там також ідуть діла: топлю в трьох плитах - тепло в приміщенні, проводяться репетиції, продаю квитки на кінофільми, які систематично демонструються.
Весною на городі посадив п'ять десятків яблунь, груш, слив, вишні, кущі смородини; обгородив двір, а за двором посадив тополі. Якраз 12 квітня, коли Юрій Гагарін в космос полетів. Найбільшою і найтяжчою втратою в той час для мене була смерть дідуся Корнія. Жив він праведно, всім допомагав, нікому не робив зла і багато не хотів: аби хліб у хаті був, аби злагода в родині була. 87 років прожив дідусь. Запитувала якось, коли ще був живий, його моя дружина Марія, чи нажився він на землі, проживши стільки років? "Ні, -відповів їй дідусь Корній, - не нажився, а бачив і пережив всяке і все... І хороше, і погане". Більше було поганого - так вже воно в житті виходило. І не тільки в дідуся Корнія. Сильний був дідусь в молодості - по дванадцять пудів снопів міг понести удвох з дідом Макаром, і при цьому не загубивши й колосочка. І на собі носив, і ношами. Тяжко працював дідусь, але жив не тяжко, в тому смислі, що душі його було не тяжко, бо ніс він ближнім і всім, хто його знав, лише добро. І війни, і голод, і репресії пережив.
Жила з дідусем його дочка - тітка Софія з малим сином. Було, прийдеш до них, а дідусь сидить на лежанці з онуком. Тітка не побоялася народити після сорока років. Павлик ходив уже в п'ятий клас. У шкільній художній самодіяльності виступав, виступав і на концертах в райцентрі. Голос у нього був хороший, і всюди його хвалили. Коля дружив з Миколою Михнишиним, і коли якось він та Павлик купалися в ставку, то старший мій син мало не втонув.
Мені вперше в житті тоді вдалося побувати в пансіонаті, котрий в Дагомисі, що на узбережжі Чорного моря. Гарно відпочив. А коли повернувся і пішки доходив до центральної садиби радгоспу, то почув: грає духовий оркестр, музика похоронна. Ховали мого товариша юності Івана Тихоновича Бондаря - серце його підвело. Село воно і є село, і працювати доводиться скрізь.
Якийсь час я наглядав за садівництвом, неподалік якого влаштували карусель і приносили при цьому деревам багато шкоди. Потім став сторожувати баштан, або, як у нас кажуть, бакшу. Вдень разом з пенсіонером Севастяновим. На баштан приїжджали з тим, щоб набрати кілограмів 200-300 виписаних в конторі кавунів, а завантажували по 2-3 тонни. Мені не подобалося, коли з нас або вимагали, або погрожували, і я попросився, щоб перевели в нічне сторожування.
Так ото, приїжджаю я конячкою увечері на баштан, а там уже три хлопці п'ють горщку, закусюють консервами. Запропонували мені, я відмовився. Відмовив і в кавунах. Вони сіли на машину й поїхали. А тут невдовзі агроном Василь Іванович Никиферов приїжджає. Побачив банки порожні консервні, запитав, хто це був. Я все, як було, розповів. Сіли ми на його воза і поїхали на другу половину баштану, що був за посадкою. Місяць світив ясно, і ми побачили: двоє вантажать кавуни. Агроном запитав: "Хто вам дозволив?" Вони у відповідь, що працюють у тресті радгоспів, що завтра привезуть квитанцію. Суперечка вийшла дуже гостра - довелося хлопцям розвантажуватися.
На наступну ніч дали мені напарника Толька Пашуту, з рушницею. Він відразу ж сказав, що йому треба додому, й пішов з баштану. А вранці, коли я йшов зі сторожування, то почув таке: Пашута підстрелив Гришку Білянського на баштані. Оце так на! Гришка потім розповідав, що він просто йшов повз баштан. Причину ж вбачали в тому, що Пашута, коли пас череду, то на кінець батога прив'язував дріт і бив корову, розсікаючи шкіру тій. А ще казали: вони домовилися висипати бункер зерна біля баштану, а там зерно розділити, та щось там не вийшло. Був суд. Я обходив тоді баштан з боку кукурудзи і ніде зерна не бачив.
Після того випадку я більше не ходив сторожувати баштан, надто вже багато пристрастей і всього негарного навколо нього виникало. Разом з тим Павлик пішов до Білокуракиного в музичну школу -так йому самому захотілося, та й вчителі радили, щоб він здобув музичну освіту. Я йому став возити харчі. Через деякий час вже вчився в Білокуракиному в музичній школі й Коля. Я купив баян "Кремінна", був ще й трофейний, німецький.
Стали сини жити в бабусі, де вже квартирував Павлик. Бабуся готувала їм їсти, а продукти я привозив справно. Колю спочатку не записували до школи. Він був, як тепер кажуть, вільним слухачем. Та потім все владнали.
Таня ходила в тутешню школу. Дружина моя, Марія, працювала в коморі у Давиденка Івана Дмитровича. Якось Таня приходить після уроків і каже: "Тату, там будуть батьківські збори. Казали, щоб ти прийшов",
Прийшов я туди. А там уже збори почалися. В президії директор та інші керівники радгоспу, школи. Виступає Федька Трокай, питає: "Чого це в радянській школі б'ють дітей?" Я прошу слова, бо перед цим уже чув виступ Йосипа Кисловського, який бив себе в груди і говорив, що то все наклеп на радянського вчителя. Я сказав на те, що в школі мають бути безкоштовні обіди, але їх немає, і хто ж це їх присвоює, адже продукти виділяються? Словом, пішло-поїхало. Радянський вчитель повинен бути прикладом, а воно з самого ранку деякі кучкуються для випивки у складчину. Наприкінці вийшло так, що найбільше солі на хвоста насипав я. Потім мені сказали, що Тані несолодко доведеться надалі в школі, і ще багато чого. І взагалі, настрій у нас був уже такий, що збиралися перебиратися до Білокуракиного, де й хлопці вчилися у музичній школі і де мені пропонували роботу в школі - завідувати її господарством.

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22