Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається про повернення в Маньківку.

Ось, нарешті, вже й Валуйки. Пересадка до Білокуракиного. В райцентр прибув увечері. На станції було кілька чоловік. Я запитав голосно, щоб усі чули:
- Чи є хтось до села Маньківка?
- Є! - почулося.
- Я син Харитини.
- Я - Павло, з дядьком, він надворі ходить. Тут - тітка Варка - Пташчина сестра.
Почув знайомі прізвища і прізвиська. Свої!
Коли зібралися всі, то й пішли разом до села.
Дорога пролягала через Шовкунівку. Брався мороз, місяць освітлював нам стежку, і все навколо було видно, як співається в пісні, хоч голки збирай. Он уже праворуч Фандівський ставок, попереду - дві могили над шляхом. Далі пішли харинським полем, тобто ланом, що належав хліборобам Хариного. Знайомі, рідні місця.
Сніг порипував під ногами, темно викреслювалися на фоні неба верби, хати. Дорога накатана і в прямому смислі - хоч котись. Почало сіріти, а за тим і - світати.
Попереду показалися гарби, запряжені волами. На передній одна жінка веде волів за налигача, а друга - на гарбі, підстьобує - поганяє. Підходимо до них.
Яка радість, та одна з них моя тітка Настя - дружина маминого брата Тишка. Встала тітка Настя з воза, обійнялися ми, поцілувалися.
- Ти, Маріє, їдь, вези солому телятам, а я піду з Мишком.
Прийшли ми до тітчиної хати. Тітка взяла оберемок соломи і внесла. Затопила. Швиденько замісила тісто, наварила вареників с сиром. Налила сметани. Поїли, поговорили.
- Ти, мабуть, поспішаєш до мами? То йди, вона вже знає, адже переказали, і чекає на тебе. Передавай їй вітання.
Провела мене тітка за двір, набрала води з колодязя та й пішла до хати. А я вийшов на вулицю, зупинився на мить. Дивлюся: на горі кузня димить - там, напевно, роздмухували горно і вели ремонт сільгоспінвентаря.
Підійшов до колгоспної контори, артілі імені Бєлицького. Потім опустився в долину - ліворуч хати купчилися. Он оселя діда Панька та баби Олексахи. Добрі люди були. А який був голосище в баби, ну, мов та єрихонська труба. Коли чоловік десь та забарився, то вона вийде у двір і гукне:
- Панько, та Панько, ану помішай буряковий квас!
Такий голосище - почує Панько і коли знаходиться в сусідньому селі. А як щось там Панько всупереч, то баба бралася за коромисло і -коромислом його, коромислом. Потішалося з таких сцен все село.
А там он живе сім'я Корнієнків. Чіпко тримаються за життя, хоч як воно не давить. Андрій Корнієнко зараз в армії, Марія - в Німеччині, Володька - вдома. Це я вже знаю, бо ще в дорозі переповіли мені всі маньківські новини.
Минув кручу. Церкву розвалили, але ще не зовсім, тільки дзвіницю знято. Праворуч церкви - вигін і школа.
Пам'ятаю, на вигоні в 29-му році був ярмарок на Покрову. Люду з'їхалося з усіх сіл і ближніх міст - нікуди й голці впасти. Стільки усякої всячини навезли - і корів, і бузівків, і свиней, і гусей, курей, качок, краму всілякого. Особливо тоді жінок приваблювали квітчасті українські хустки, бублики та пряники. А чоловіків, звичайно ж, махорка, горілка, різне залізяччя та хром на чоботи, підошви, смушки. Була на ярмарку й карусель. Каталися здебільшого парубки та дівчата. Мене тато тоді водив на ярмарок. Карусель крутило п'ять парубків. Вручну. А один стукав у металеве било обухом сокири. Словом, нудьгувати на ярмарку не доводилося нікому тоді.
Лавку Прохора і Прохорихи тоді вже було одержавлено. Поряд знаходився їх дім, в якому розмістилася лікарня, точніше, амбулаторія, та майстерня колгоспу "Червона площа"... Та ось і дідусева хата. Мама моя виходить назустріч - плаче на радощах. І дідусь уже знав про мій приїзд. Як було приємно з ним говорити!
Вже й спати ліг, та не спиться, різні думки в голову лізуть. Відвоювався, але ж треба якось жити, чимось займатися. Як і чим? Свій куток треба мати. А зводити хату ж, ой як не просто! За що будувати її? Труднощів вдосталь, як я вже дізнався з розповідей мами, дідуся, тітки, односельців, а здоров'я добряче підірвав війною, зір слабує.
У дідуся можна жити, але тітка Софія не дуже цього хоче. За словами дідуся, вона так відказала йому, коли натякнув було: "Я, може, ще приймака прийму..."
З госпіталю я взяв направлення в Нижньо-Дуванський район, як місце, де я народився, перебував і працював. Піду, мабуть, в радгосп "Червоне руно" - там я до війни працював трактористом, звідти мене і в армію взяли.
Отож, сходив в Білокуракине, там прописався. Зайшов у соцзабез. У приміщенні, де він розміщався, знаходилася німецька комендатура. У коридорі було темно, а я ще не зовсім добре й бачив.
- Можна?
- Заходьте. Чого прийшли?
Я відповів, подав документ. Кажуть, що потрібна довідка, де і ким я працював до війни.
Звертався я до молодої і гарної дівчини. Чемної. Запитав, як її звати. Назвалася "інспектором Варею". Впорався я задень - пройшов 44 кілометри.
Наступного дня пішов я до радгоспної контори. Зайшов у кабінет директора. Сидів там незнайомий мені чоловік. Привітався до нього, подав документи.
- Квартиру нас немає, - відразу ж сказав. - От якби ти був спеціалістом...
Зайшла в цей момент, як потім з'ясувалося, його дружина. При віталася до мене і запитала, чи я не хочу піти на курси бухгалтерів.
- У мене зір слабкий, - відповідаю їй. - Але мені в район треба довідку, що я працював до війни в радгоспі "Червоне руно".
- А хто вас знає?
- Та Шура Шпірна ж агрономом була.
Директор дав довідку, в якій зазначалося, що три місяці перед війною я працював у радгоспі трактористом, і давалося розпорядження на пайок тракториста.
Взяв я довідку і пішов до Задорожних, до Настуньки. Вона жила з трьома дітками. Мене зустріла з плачем і запитанням:
- А де ж Саня?
- Ми з ним відразу ж розлучилися, і більше я його після того не бачив.
Саня - мій зведений брат. Поки я їв, зайшла й друга невістка Задорожних - Поліна, її свекор помер в тюрмі. Горе за горем. Плач.
Кажу, що піду ночувати до Войленкових. Пішов. Назустріч - Катя Любченко. Така гарна. Привіталися. Розповіла про себе. Запитала, як у мене справи.
- Влаштовуюся на роботу.
Ось підходить батько Каті.
- Та тебе не впізнати, - каже мені.
Я запитав: де зараз Соня?
- Вдома, а що таке?
- Піду й провідаю її. Вона ж мені листи писала на фронт, підтримувала.
- Любовні?
- Дружні, ми з нею давні й хороші друзі.
Соня була вдома, відчинила двері. Не чекала мого приїзду і приходу, тож засоромилася, почервоніла. А я також був не кращий, бо знітився.
Ми тоді довго поговорили. Невдовзі до хати зайшла її мама. Більше слухала нас і мовчала. А я дивився на Соню, яка розчервонілася, наче та маківка, і була вона дуже привабливою і гарною.
Соня провела мене за поріг, а я все дякував їй за листи, які мені додавали сил і віри в життя і в перемогу.
Потім я зайшов до Бобрових. Мій друг Льошка був вдома. Його поранили в ногу, тож лікувався. Його мама дуже добра й душевна жінка, вона й слово на підтримку скаже, і поворожить тому, хто до неї звернеться. Сплакнула. Швидше від радості. Мовила:
- От, синки, й повернулися додому...
Ночувати я пішов додому - до Задорожних, де й до війни жив. Вранці встав і ще зустрівся з багатьма маньківцями. А тоді пішов до дідуся Сашка - вже глухуватого, але дуже тямущого, адже він сам, без сторонньої допомоги, навчився розуміти того, хто з ним говорив, по губах розумів, про що йдеться.
Дідусь курив самосад. Тітка Олька стала плакати, розпитувати про фронт і чи не довелося мені зустріти її дядька на фронті?
- Ні, не довелося.
Всі питають, у кого сини чи чоловіки на війні. Всі сподіваються, а раптом...
- А Петра, мать, нема живого...
Далі пішов до бабусі Орини та дідуся Аврама. Вже мені сказали: в них буває Ольга Прокопівна, вчителька.
Бабуся Орина, коли зайшов до хати, дивлячись на мене, розплакалася. Напевне, своє пригадалося. Мовила тихо:
- Петро мій на війні... Рая, внучка, росте, слава Богу. Прокопівна в
Раївці - дітей там вчить у школі.
- Як вона?
- Та нічого. Ходить до нас у гості.
Вже було попрощався, але бабуся не була б бабусею, якби не запросила до столу. Хоч не дуже й хотілося, але не зміг відмовитися.
Надвечір прийшов у Раївку. В хатах уже горіли лампи та каганці. Я дійшов до школи і постукав у вікно.
- Заходьте, - почув голос.
Діти ще навчалися, певно, в другу зміну. Ольга Прокопівна відразу ж їх відпустила додому, ті з веселим гамором розійшлися. А вона потім як заплаче. Питає:
- Звідки ти взявся? Де тебе носило в таку погоду, в таку ніч?
- Іду в Маньківку.
- А хто тобі сказав, що я тут?
Я відповів. Ще вона запитала мене, де я збираюся ночувати. Сказав, що до Маньківки всього сім кілометрів, а я ж солдат.
- Ти що, з глузду з'їхав? Слухай, солдате, підемо до мене, я живу в Зайцевих, на околиці села.
Ольга розповіла про себе, свою родину. Брати в неї також на війні. Трішки розповіла про себе. Ночувати до неї я не пішов. Пообіцяв, що при нагоді зайду, і - додому. Мела поземка, схоже було на те, що почнеться хуртовина. Та все ж вітер розігнав хмари, і місяць у небі став схожим на човен у морі - світлий човен, що пливе й пливе без весел. Ось уже й Маньківка. Завалували соба-ки. Постукав у віконце хати, де жив дідусь. Він відчинив.
- Тут і мама, - сказав він коротко.
Вона дала повечеряти. Я розповів про свою подорож, про зустрічі. Сказала, що ранком треба піти до Яковенчихи, яка працює комірницею. Вона обіцяла дати трішки ячменю. Я ж сказав, що директор виділив мені пайок тракториста.
Ранком ми з мамою пішли до контори. Там зайшли до бухгалтерії. Бухгалтер був на фронті, повернувся додому з пораненою рукою. Мене він знав і привітався.
- Як ви, Миколо Йосиповичу? - в свою чергу запитав і я, вітаючись.
Помічниця бухгалтера, що сиділа поряд з ним, вийшла, а коли повернулася, то була вже перевдягнена. Я це помітив і запитав:
- Як вас звати?
- Марта я. Будко.
Бухгалтер наказав Марті виписати мені по 400 грамів ячменю на день - всього дванадцять кілограмів.
Потім я ще чув, як мамі дякували колишні евакуйовані, які лишилися в селі і радгоспі, за те, що вона рятувала їх від голоду при німцях, змушувала брати зерно. Мені ще виписали дев'ять кілограмів макухи. Ячмінь же ми підсушили і мололи в Жука на саморобному ручному млині. їжа була досить невибагливою: картоплю перетовкували з борошном і пекли коржі. Були у нас буряк, капуста, олія, часом навіть молоко.
Взимку я сидів вдома, бо роботи не було. Тож порався по домашньому господарству. Увечері йшов у сільраду - до клубу тобто. Завідувала ним жінка моїх літ, звали її Марією Антонівною, вчащали до клубу два інваліди, молоді було мало. Я тоді подружився з Лабунським Іваном Єгоровичем, який жив неподалік дідуся. Від нічого робити вечорами ми з ним навідувалися й до сільради, де вели розмови з черговими. Говорили тоді, пам'ятається, здебільшого про те, хто з жінок варить у Маньківці кращу затірку і хто пече кращі коржі. Вдома в Івана ми з ним нерідко залазили на теплу лежанку, і він грав на гармонії, а я співав.
Прийшла весна. Був квітень 44-го. Іван захворів на малярію.
Якось я пішов на третє відділення Маньківського радгоспу. Там мені запропонували взяти участь у постановці п'єси "Наталка Полтавка". Я тоді виконував роль Миколи. Хвороба не обійшла й мене - добряче протягло, і коли прокинувся вночі, то не знайшов двері, щоб вийти у двір. Все тіло палило. А згодом почало морозити, їсти нічого не хотілося, хіба що кисле.
Фельдшер, яка приїхала якраз з Сватового, сказала, що для приготування ліків потрібно горшки грамів з 250. А де її взяти, вона коштувала 400 карбованців за півлітра, а в мене пенсія всього 44 карбованці. Мама все ж таки дістала горілку і віднесла в Сватове, щоб з неї приго-тували ліки.
Зайшла в хату сусідка Горпина, а я важко дихаю, ледве живий. Вона й каже:
- Харитино, пропаде твій хлопець. У нього, крім хвороби, ще й навроки.
Мама покликала бабу Сухоручиху. Та прийшла, налила води в миску, запалила мичку з прядива. Мичка горить, вода в мисці кипить, бабуся Сухоручиха читає "Отче наш". Приходила вона ще два рази. А потім і фельдшер з Сватового привезла ліки. Приступи лихоманки в мене припинилися, почав видужувати.
Потрібно було щось робити. Вдома я змайстрував вулик з старої скрині. Дід Ус дав мені роя. Коли порався біля вулика, то хтось постукав у двері. Відчиняю, а на порозі - Ольга Прокопівна.
Я їй показав і вулик, і топорище, яке тесав до цього. Ольга похвалила, мені стало добре на душі. Вона, виявляється, прийшла за горілкою в нашу лавку, запитала, де я живу, зайшла. Ольга потім сказала мені, що збирається їхати на Полтавщину, у свій Хорол. Там, може, й залишиться, бо в неї тут особисте життя не складається.
Наостанку вона запросила мене до себе. І я тоді зрозумів, що я вже давно не учень, а вона мені не вчителька, і є обставини, де треба приймати рішення.
Пішов я в гості до бабусі Орини. Розповів.
Вона також розповіла мені про дівчину. Ольга роботяща й охайна. Батько в неї був гуляка, і дружина його, Олина мама, зарубала його сокирою, а сама з горя повісилася, залишивши п'ятеро дітей. Коли прийшли німці, то й Оля хотіла повіситися, бо боялася, що вони з неї збиткуватимуться як з комсомолки і вчительки. Бабуся Орина її відговорила. Тут, у селі, до неї почав залицятися старий шкарбан Ніколенко, в якого є сім'я. Тому вона й виїхала в Раївку. Але Ніколенко від неї не відстає, а вона до нього не зовсім байдужа... Нічого я не сказав бабусі Орині, але з Ольгою більше не став зустрічатися.
Пішов на поправку і мій "товариш" по малярії Іван. Я став працювати їздовим. Дуже оригінальним, бо бричка була запряжена мулом, якого залишили італійці, коли відступали. Ольга кілька разів передавала мені вітання. Вона - вчителька, а я -їздовий, вважай, без освіти. Та й старша за мене. Словом, була вона мені не байдужа, але багато що стримувало. І раніше ще, і тепер. Та й хворів я частенько. Частина осколку все ж залишилася у вусі і постійно давала про себе знати. То все через протяги - безперервні простуди. Одяг якщо й був, то дуже благенький.
Разом з тим керуючий відділком радгоспу, де я працював, давав мені різні доручення. То їхати за хлібом на пекарню, то одержувати на пошті і розвозити людям пенсії, то різні папери. Хліб я завозив до магазину. Так виходило, що поки привезу та поки почну його продавати, то він уже мерзлий.
Зрештою хвороби мені так допекли, що довелося шукати заміну. І став я жити в дідуся, де жила й мама. Взимку, коли вже одужував і підлікувався, можна сказати, ніякої роботи не було.
Що робити увечері? Та що ж, до дівчат ходити, їх багато, а парубків у селі мало. Було, Марія Балабуєва мені каже:
- Бачила тебе вчора увечері. З ким то ти стояв?
- З Бондаревою.
У Бондаревої коси красиві й товсті, і в Бондаревих вона найвродливіша. Марія не була б собою, якби не порадила мені, на кого слід звернути парубоцьку увагу. Щодо Івана Лабунського, то його я віддав у прийми до Садченкової Варки - та приїхала з Кубані до матері. Мати дала йому придане: ліжник, ложку та миску.
У Маньківці тоді стали говорити про старого Ягоренка. Говорили пошепки: займається він розбоєм з Харитоном Стешенком. Харитон -туберкульозник, втік з Донбасу, в армію його не беруть. Щодо роботи, то вони обидва ледацюги, а от надурику, щоб відібрати в людей, - аж бігом.
Ходили чутки, що вони когось обібрали в Попасній і ще десь там. Сплохували проти них два здорові чоловіки, що продавали поросят у Сватовому. Здебільшого вони перестрівали людей на шляхах, коли ті поверталися з базару, і відбирали в них гроші. Гроші відберуть, зв'яжуть, рота ганчіркою заткнуть. Не всіх відпускали. Був і задушений ними. Наші маньківці їх тоді бачили у Сватовому і впізнали Ягоренка і Харитона. Впізнали й жертву їх.
Одного разу жінки виривали бур'ян на ярині. Керуючий відділком саме їхав на те поле. І раптом почулися постріли. Керуючий скочив з коня, впав на землю. Бачить: недалеко, поблизу посадки, стоять Ягоренко й Харитон. Стріляють і регочуть. Потім закинули гвинтівки за спини і пішли до вишки, яка в шовкунівському напрямку. Коняка керуючого побігла до радгоспної конюшні, а він благополучно дістався додому.
Перевдягнувся в чистий одяг і на запитання, що сталося і куди він, відповів:
- Ягоренко і Харитон хотіли мене вбити, поїду я в Нижню Дуванку і заявлю в міліцію.
Приїхав він у Нижню Дуванку. Там тоді начальником міліції був Медведев. Розповів йому все, що трапилося на тому полі. Медведев пообіцяв прислати міліціонера для розслідування, але вийшла затримка - чи то забув, чи нікого вільного не було в той день: прислав міліціонера лише наступного.
Прикотив у Маньківку міліціонер лінійкою. Худий такий, мабуть, туберкульозник. Припнув коняку під винбаром, а сам пішов до комори. Знайшов там комірника і питає в нього, чи вміє стріляти. Той сказав, що пальці в нього нікудишні, не гнуться, але як треба, то буде стріляти. Якщо так, то закривай комору, і пішли. Дав йому рушницю.
Хоч була й коняка, але до Шовкунівки пішли пішки, а це ж кілометрів з десять. Там міліціонер наказав комірнику йти до хати, де Ягоренки - Матвій Єгорович і Іван Єгорович - брати. Матвій був доброю людиною, з війни прийшов без ноги, а от Іван - той наробив багато лиха.
Відчинив двері Іван Єгорович Ягоренко. Відразу ж зметикував, у чому справа і - давай тікати. На вимогу зупинитися - не зреагував.
Перша ж куля потрапила йому в серце. Ягоренко впав і наостанку заревів по-звірячому.
Матвій говорить:
- Ти вбив мого рідного брата. Навіщо?
- Досить йому, сволоті, гуляти на волі та насолоджуватися чужим горем! Собаці й смерть собача!
Вбитого потім вже возом везли через Шовкунівку. Роздутий труп смердів, бо було спекотно. Ніхто з чоловіків не хотів його ховати. Тому найняли підлітків. Вони вирили дуже мілку яму, прикидали землею. А вночі собаки вигребли труп і тягали побіля кладовища.
Невдовзі в Шовкунівці помер і Матвій Єгорович. Після смерті брата, після того, коли він дізнався все про нього, то дуже зажурився і не зміг витримати такої великої ганьби. Бо запам'ятав, як один з сельчан, коли загрібали Івана, вдарив лопаткою по трупу того, сказавши: "Кровопивець проклятий, ти кращого й не заслужив..."
Переносить мене пам'ять і в лютий сорок п'ятого, коли вже всі знали, що фашистів буде розбито, от тільки коли настане цей довгожданий час? То - на фронті. А в тилу у кожного було своє життя, свої клопоти.
Прийшов я якось до контори радгоспу "Червоне руно" і зустрів там Павла Савелійовича Скрипника, який очолював районний "Змішторг" - була тоді така торговельна організація. Він мене запитав, хочу я чи не хочу працювати продавцем.
- Так у мене ж тільки п'ять класів освіти.
- Нічого, пиши заяву.
Я написав і сказав, що треба все-таки піти порадитися з мамою і дідусем.
Мама відразу ж погодилася. А от дідусь мав на це свою думку. Він сказав, щоб не було так, як Антонові, його синові, за якого він платив податок, продавши корову. Мовляв, Сибіром це діло пахне. А я йому:
- Так дасте мені в Сибір корову...
- Та й зір у тебе поганий, - вже з іншого боку дідусь.
Та я подумав: пан або пропав, може, й потраплю туди, де Макар телят не пас. Спробую попрацювати продавцем.
Прилавок я прийняв від Тетяни Романівни Улянової. Вона була досить приязна, розповіла про те й се, передала ваги, халат і все інше. Робота - то одне, але я і мої ровесники були молоді, і молодість брала своє. У клубі, було, Іван Денисенко, який родом з Полтавщини, грав на гармонії, а ми співали українських пісень, танцювали мало не до самого ранку. На той час багато хто з молодих виїхав з села. Це Поліщук Льонька, Шкіл Аркадій, сестри Харкови, Нюра Дараган, Паша Наталуха, Юрченкові хлопці...

Зміст книги

Наступний розділ