Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
в якому розповідається про останній мій бій під Ізюмом, про поранення, лікування.

Кипів бій вище села Суха Кам'янка. На календарі було 21 серпня 43-го року. У цьому запеклому і дуже тяжкому бою я підбив фашистський танк і сам був поранений в оба ока. Винесли мене з поля бою мої бойові друзі.
Я потім ще і ще раз пригадував той бій: рвуться міни, снаряди; кулі та осколки, здається, прошивають кожен сантиметр простору. Солдатів не те, що ранить, часто розриває на шматки - кишки висять на дротах, все горить. Не за годину, за хвилину гинуть сотні й тисячі людей.
- Перейти по траншеях на правий фланг!
Переходимо. Ногою нікуди стати - тіла вбитих і поранених. Стогнуть, благають, а нам ніколи - нам дано наказ перейти на правий фланг. Залишаються солдати з Середньої Азії - вони голосно оплакують вбитих. Солдат Кіндратенко з нашої роти також впав, підкошений кулею, розпростер руки поперед себе. Б'є ними землю, реве, мов звірина...
Переступаємо й через нього.
- За Батьківщину! Ура! Ура! Ура!
Попереду нас рвуться ворожі міни. Беремо дот. Біжимо далі. Вскакуємо в окоп буквою "г" - протитанковий. Захопили.
- Гапочка, готуйся до бою! - чую команду.
Ставлю протитанкову гвинтівку на ніжки, відкриваю затвор, другий номер заклав патрон. Цілюся в замаскований німецький танк. Прихиляюся до землі й заплющую очі. Але перед тим, як міна розірвалася на бруствері, я натис на спусковий гачок. Поранило.
- Сухомлинов, забинтуй Гапочку! - командує комвзводу. -1 гвинтівку замініть, осколок зрізав приціл.
Міна, що вибухнула на бруствері, поранила й командира - розрубала осколком щоку. Забинтували його. А Сухомлинов уже підтягнув другу гвинтівку, я відкрив затвор, встановивши протитанкову на бруствері.
- Плі по танках ворога!
Я вистрелив і підбив ворожий танк. Це всі бачили. Знову вибухнула міна неподалік. Мене поранило в голову, з очей - кров. Нічого, нічогісінько не бачу. Вискакую з окопа і біжу, як мені пам'ятається, до доту. Але спотикаюся і падаю, кочуся вниз. По обличчю стікає кров, затікає в рот, і я її спльовую. В голові промайнуло: все, прощавай.
Чую, хтось до мене доторкнувся. Питає, чи я живий. Відповідаю, що так. Є й індивідуальний пакет у мене. Солдат вийняв його і розірвав. Сказав, що бачить осколки і що кров припинилася. Забинтував мені очі, наклавши на кожне по подушечці. Двоє мене взяли й потягли. Хтось їх попередив, щоб не зводилися, а тягли плазом. Тягли дуже довго. Нарешті понесли. Я звівся на ноги. Один може повертатися. Я знав, що можливий німецький контрнаступ. Супроводжував мене старий солдат - було йому під п'ятдесят, як сказав. Він запитав:
- Ти що-небудь пам'ятаєш?
- Дещо пам'ятаю, а дещо й ні.
- Перший раз ти вистрелив, міна поранила командира, зірвало приціл, другим пострілом ти запалив танк. Тобі буде нагорода. Ти будеш бачити, не переживай.
Підійшли до ярка. Під ногами я відчув вологу.
- Дайте води, хоч краплю.
- Немає тут води. Просто дощ пройшов, і земля волога.
Перейшли місток. Я знову прошу води, бо в горлі все пересохло, тіло почало ламати. Захотілося лягти на землю. Ми зайшли в холодок. Тут, біля лазарету, зі мною й попрощався той старий солдат.
Я лежав на землі. Біль був нестерпний просто, але до мене ніхто не підходив - чув лише голоси. Я попросив пити.
- Яка тобі тут вода, - почув у відповідь.
Загула машина й зупинилася неподалік. Почув голос:
- Давай вантажити поранених.
Вже голоси дівчат біля мене:
- Що тебе, нести чи вести?
Вони кладуть мене на ноші, кажуть, що так буде швидше.
Ця машина була "літучкою". Посадили нас кого на лавку, кого посередині поклали. їхали довго, і деякі поранені вели себе буйно - одному зв'язали ноги, аж тоді втихомирився. Машина зупинилася тоді, коли донеслося попихкування паровоза.
- Переносьте поранених до вагона!
У вагоні постелена солома просяна, груба. Ще й дріт у подушці -мулько. Прошу сестру, щоб вона витягла дротину з подушки і щоб дала чогось поїсти.
Принесла три огірки, завбільшки з мізинець кожний, і три сухарики. Як же мені все це їсти,- губи розбиті, зуби розбиті... А в роті зовсім пересохло. По крихитці відкусював, за ніч з'їв три сухарики.
Вранці поїзд прибув до села Колениківка, що під Куп'янськом.
- Ну що, хлопці, поїдемо? - запитують нас для годиться і вкладають на бричку, везуть до школи.
Там нам роблять перев'язки, кладуть у ліжка. Погодували.
Вночі медсестра сиділа біля мого ліжка, бо я стогнав від болю; німецький літак бомбардував станцію, яка знаходилася поряд. У вікнах школи повилітали шибки.
Вранці нас бричками перевезли до тих же вагонів. Напрямок -Міллерове. Прибули туди вночі. Дорогою познайомився з Василем Зимою - він з одним оком, але ходячий. Виводив мене. Вдень мені зробили перев'язку - дуже боліло.
Розмістили поранених у школі на нижньому поверсі. Василеве ліжко стояло поряд з моїм. Доглядали медсестра Валя і нянечка Юля. Вони мене поголили, підстригли, помили гарячою водою. Одним словом, став я, мов та нова копійка. Валя запитала мене:
- Звідки ти, Мишко?
Я відповів, що з села Маньківка Нижньо-Дуванського району Луганської області. Мама в мене є. Погомоніли ще. Потім я запитав у Василя, хто ці дівчата?
- Медсестра Валя - чорнява, гарна, мабуть, молдаванка. Вона твоїх років. А Юля - старша. Є ще Неля, племінниця Юлі, їй 16 років.
Через два дні повели мене до лікаря на огляд. Валя розбинтувала мої очі. Лікар подивився й каже:
- Готовте до операції - до видалення ока. Ти згоден?
Я кажу, що не знаю. А ще питаю, чи можна якось його порятувати?
- Не можна, бо око вже витекло.
Зробили мені операцію.
Аж тоді я зрозумів, як це гірко втратити око і залишитися на все життя з одним. Та, мабуть, доля моя така. І знову мені пригадався бачений сон і те, що я казав у сні й думав потім: "Невже білий світ закінчився?"
Василь, з яким я подружився, якось заходить у палату й каже:
- Мишко, тобі прийшов лист. Від кого? Від Івана Йосиповича Гапочки.
Це мій двоюрідний дядько. Писала його дружина Євдокія: "Дорогий мій муженьок Ваня. Отримала я твого листа і дізналася, що ти тяжко поранений. Нічого, видужуй. Приїдеш додому, будемо якось жити та діток ставити на ноги..." Фронтова пошта переплутала адресатів. І таке бувало. Я заклеїв листа і віддав на пошту для пересилки Івану Йосиповичу. Минають дні. Василь виводить мене у двір. Вже вересень. Холодно. Підніму пальцем пов'язку - трішечки жовтіє. І вертаємося в палату.
Коли чергує Юля, то, поробивши все, вона прилягає біля мене передрімати годинку. Ранком хлопці посміхаються з мене. Проходу від насмішок немає. Хороша й медсестра Валя. Словом, дівчата гарні, це лише ми каліки навіки.
Василь Зима - хлопець веселий та енергійний, душевний. Мене він поважав. Одного разу вбіг у палату і гукає:
- Мишко, одягай халат. Мама твоя приїхала.
Заходився допомагати мені одягтися, взяв під руку й вивів у двір. Підняв я пальцем пов'язку.
- Здрастуй, синок... - плаче мама.
Як же вона дізналася, що я тут? Медсестра Валя, виявляється, написала і вказала адресу мого перебування. Мама взуття привезла. Сала, ще там всього.
- Де ви це взяли?
- Та бабуся Уля дала - родичка моєї мами. Сестра - меду, сиру плавленого.
Мама пішла до медсестри Валі на квартиру - там і залишилася ночувати. Пробула вона два дні. А тоді сказала:
- Прищу я до тебе ще, бо ти такий худий... Кров'ю стік. Тобі треба поправлятися.
Я казав, щоб вона не клопоталася і не їхала в таку далечінь. Вона, виявляється, добралася сюди з військовими зі Старобільська. Хороший водій виявився. З ним збиралася й назад повертатися.
Поділився я з хлопцями привезеним. Валя мені сказала:
- Можливо, що вас відправлятимуть в глибину країни, так я попросила лікаря, щоб тебе залишив тут.
Відправили на доліковування в глиб країни 800 чоловік. І тільки-но поїзд від'їхав від станції, як налетіли німецькі бомбардувальники та винищувачі. Зробили кілька заходів. Поранені вибігали з вагонів, їх розстрілювали з кулеметів. Багатьох вбили і у вагонах.
Довго ще гралися ті нелюди людським життям, аж доки не витратили запасів бомб і куль. Ми тоді підбирали вбитих і там же ховали.
В ту ніч знову бомбили вокзал, знову повилітали шибки в наших палатах. Ранком я пішов на перев'язку. Валя розповіла про події і про те, що лікар не хоче залишати всіх. Вони з Юлею зібрали мене в дорогу. Вивели у двір, посадили в машину.
Був осінній похмурий і холодний день. Око мені розбинтували. Я дивився на дівчат, і з ока текла сльоза. Валя подала носовичка. І поцілували вони мене на прощання - вперше і востаннє, побажавши доброї путі. Адресу я не брав, бо не мав надії з ними зустрітися більше.
У купе було чисто. І мій друг Василь знаходився поруч. Якийсь хлопець, що лежав на полиці наді мною, читав книжку про кролів. Говорив, що коли повернеться до мирного життя, то буде розводити лише кролів, годуватиме їх травою, але не зарошеною. І в долоні не плескатиме біля їх вух, бо вони тоді втрачають слух.
- А ти чим будеш займатися? - запитав він у мене.
- Я хочу навчитися грати на баяні.
Приїхали в Ростов. Далі - Батайськ, кубанські степи, міста Мінводи, П'ятигорськ. Тут нас посадили в невеликий автобус і повезли в госпіталь, який знаходився під горою Машук.
В палаті нас було семеро. Василь лежав в іншій палаті.
Солдати з різних місць - росіянин з міста Шахти, двоє узбеків, казахи. У їдальні горіло світло, і це було дивно якось, бо я вже встиг відвикнути від електросвітла.
Наступного дня до мене зайшов Василь Зима і запропонував піти на базар.
- Так соромно ж, адже ми в халатах і тапках. Все-таки пішли.
Яка довкола краса! І так багато санаторіїв та госпіталів, що нічого дивного не було, що базар аж кишів нашим братом: хтось щось купує, хтось роздивляється. Інший продає пайку хліба, той мило, тютюн та інше. Ми з Василем лише цікавимося, що й скільки коштує? На нас звертають увагу жінки і цікавляться: є в нас гроші чи немає? Нам дають яблука, мовляв, покуштуйте, бо ж хочеться пораненому, який повернувся з такого пекла живим.
Наступного дня ми пішли з Василем на те місце, де відбувалася дуель поета Лєрмонтова; попили нарзану.
Гуляли ми в основному до обіду. Після обіду я вчився писати. Як було в першому класі. Бо ж треба написати і мамі, і тітці Прісці. Вдруге я письмо освоїв досить швидко.
Поряд з нашою лікарнею знаходилася лікарня офіцерів. Звідти часто долинали пісні. Одного разу Василь запропонував мені піти туди і поспівати.
- Давай сходимо, - сказав укотре вже.
- Та соромно. Вони ж - офіцери, а ми хто?
Однак Василь мене переконав: і ми і вони - хворі, лікуємося, а хворі всі рівні між собою. Пішли увечері, і нас прийняли досить радо.
- Ну, давай вашу пісню "Місяць на небі". А ще заспівай "Реве та стогне Дніпр широкий".
Співали і вище названі, і "На рейді". Виводив я або молодший ще за мене, на ім'я Микола.
Призначили мене старшим по палаті. Лежачим хворим я допомагав медсестрі розносити сніданок, обід і вечерю.
Сьомого листопада до нас з концертом прийшли міські артисти. Показали виставу, і вона нам дуже сподобалась. А ще до нас приходила маленька дівчинка Оля - вона зупинила поїзд, знявши червоний галстук і ставши на колію. Колія була пошкоджена, могла трапитися аварія. До нас потім приходили дівчата і дівчатка різних національностей - грузинки, вірменки, українки і росіянки, їм давали таке завдання чи вони самі додумалися, щоб якось веселити хворих, адже тоді вони швидше видужують. Як би там не було, а наше життя з їх приходом стало не таким одноманітним, і ми й справді почували себе краще, знали все, що відбувається в місті. Якось дівчата принесли нам домашнього вина. Розлили його у свої чарочки. Випили з нами, пого-ворили. І так стало весело - радість полилася через край. Хлопці попросили мене провести дівчат до школи. Я в пілотці, халаті і тапках. Дівчата розмовляли російською мовою. Іду з пов'язкою на оці, соромлюсь кожного слова, бо російської я майже не знав. Запросили до школи - подякував, не зміг зайти.
Щодо палати, то в нас було тепло - я топив у "голандці". Познайомився я з черговою медсестрою Марією Антонівною Ісинською. В неї було багато нічних чергувань, і коли управлялась з роботою, то сиділа на другому поверсі за столиком і в'язала пухову хустку. Коли йшли в кіно, то вона мені пропонувала окуляри.
- Мені в них погано видно.
- Але ж краще, ніж так.
- Трішки краще, - погоджувався я.
Прийдемо з кіно, спати ще рано. Марія Антонівна пропонує посидіти біля неї. Розповідала, що вона за національністю полька, що в молодості була на війні, ну, це на громадянській. До Росії вона потрапила ще до революції і вийшла заміж за росіянина. Коли ж почалася війна, то чоловік став працювати на військовому заводі, де під час аварії він загинув. Залишилася вона з донькою удвох. Приїхала до П'ятигорська. Донька вчиться в педагогічному технікумі, хоче стати вчителькою. Вона в неї слухняна і розумна. Запросила мене в гості, щоб я познайомився з нею.
- Незручно мені... Одяг у мене не парубоцький.
- Я тобі принесу костюм і черевики чоловіка.
Я заперечив. . - Тоді вона сама прийде до вас у гості.
Невдовзі Неля прийшла з подругою, принесли патефон. Але не до нашої палати, а до тієї, де офіцери. Запросили й мене туди. Там ми познайомилися. Дівчина як дівчина: чорнява, симпатична, непогано вдягнена. Я соромився більше, ніж вона. Двох дівчат проводжав цілий гурт хворих офіцерів, серед них і я.
- До побачення.
- До зустрічі.
Прийшла Марія Антонівна і сказала, що я сподобався Нелі. А як же мама, вона ж там, на Луганщині?
- Тут відкриють музичне училище, і ти будеш вчитися. А маму за береш і житимете всі разом.
Але мені подумалося, що дівчина справді гарна, але ж вона ягода не мого поля. Неля ще приходила, та проводжав її того разу не я, а Микола з сусідньої палати. В нього й очі цілі, і форма нова ще, і в самого вигляд мужній - в таких дівчата закохуються з першого погляду.
Мама мені прислала сімсот рублів і написала в листі: "Купуй, синок, що тобі подобається..." Я до цього вже продавав на базарі мило й тютюн, які нам видавали, й купував яблука, аличу, груші, виноград. Одяг мені був не потрібний.
В листі мама ще писала, що працює вона в Сватовому на птахофермі. Живе в дядька Гришки Стельмаха, який працює на крупорушці, дещо і їй перепадає. Зараз дуже тяжко - готують парники, ломами довбають мерзлу землю.
Так мені стало жаль маму. Думаю: вилікуюся і обов'язково поїду до неї, не потрібні мені ніякі П'ятигорськи.
"Синок, приїжджай додому, - було в листі далі. - Твій товариш Василь Ригорівський кудись поїхав. Тітка, Ганна Макарівна, їздила за Дмитром - його контузило під Міллеровом: лежав у госпіталі. Так ото, дід Макар прибив двері до санних полозків, запрягли конячку і привезли Дмитра додому. Та він вдома недовго побув, бо Павло Хоба заявив, що Дмитро начебто втік з фронту. То й забрали знову Дмитра. Дуже журиться тітка Ганна..."
Новий, 1944 рік. В госпіталі метушня, бо повідомили, що прибудуть шефи. З жіночої школи прийшли дівчата і принесли маленькі подарунки. Та ще й на ялинку до школи запросили нас. Пішов я до школи у своїй не парубоцькій одежі.
Весело було: багато співали, танцювали, і музика грала. Дівчата провели мене до лікарні, бо я ще не зовсім добре бачив.
Та відразу ж обстановка в місті погіршилася. П'яні моряки напали на гарнізон танкового училища. Патрульний вбив моряка з автомата. Сам я бачив, як двоє військових билися на базарі пляшками - обидва в крові, лаються, називають один одного "фашистом", "зрадником"...
Начальник госпіталю Плоткін наказав: ворота взяти на замок, нікому й нікуди не відлучатися, кого впіймають за воротами - потрапить до комендатури і на гауптвахту. Стало відразу нудно, дні потяглися повільно.
Коли до госпіталю привозили картоплю чи якісь продукти, то просили нас допомагати. Ми охоче розвантажували і переносили привезене до підвалу.
В місті ходила чутка, що трапилося в училищі. Там був курсант, який увесь час намагався втекти додому. Його зв'язали і вкинули до підвалу. Вночі, як розповідав сторож, хлопець кричав не своїм голосом. На ранок відкрили підвал і знайшли лише... кістки від нього - все останнє з'їли пацюки. Який жах!
Через якийсь час мені з другого ока, правого, де робили операцію видалення, вийняли сльозовий мішечок. А вже через три дні, коли я прийшов на перев'язку, почув:
- Шкода, що ми видалили мішечок, бо почалося запалення. Та те пер вже нічого не вдієш, будемо спостерігати.
Наступного разу я приходжу у перев'язочну. Лікарка питає, як моє самопочуття?
- Погано, - кажу. - Не можу заснути.
- Що ж турбує?
- У вусі болить і температурить.
Вона дивується, начеб не повинно бути ускладнень.
- Мабуть, викличу я лікаря-вушника.
Запитала мене, звідки я родом. Я сказав, що мама зараз у Сватовому. Лікарка, Берта Захарівна, сплеснула руками - вона була там на практиці в психлікарні, коли навчалася в Дніпропетровську. Потім прийшов сивий старенький лікар-дідок.
- Сідай, - наказав мені. - Що в тебе болить?
- Вухо.
Став він через трубку дивитися у вухо і невдовзі витягнув звідти осколок, з горошину завбільшки. Мені стало легше, але рана довго ще боліла, довго загоювалася.
В госпіталі працювала одна молода медсестра - таких вродливих я в житті ще ніколи не бачив, бачив лише в кіно і на малюнках. Струнка, чорнява, хвилясте волосся, і вся вона, мов з казки. Хворі дивилися на неї, зачаївши подих, мов на щось неземне, і вважали її недосяжною і дуже чесною. Але все було зовсім не так. Красунька мала нареченого серед поранених - білоруса Івана. Але й маху не давала. Всяко було і на війні, і в госпіталях, бо все залежить від людей, а вони не те, щоб різні, а часто дуже несподівані, непередбачувані. Мій друг Василь вилікувався, і забрали його в трудармію. Запам'ятався ще мені Микола, якого називали Полтавцем - був зовсім незрячий - замість очей - порожнини, не мав лівої руки, обличчя обпалене порохом, від цього рябе. Так от, у місто й на базар він ходив сам, нікого не просив, щоб його водили. І не заблукав жодного разу. Палицею простукував дорогу від дверей палати й до дверей.
Одного разу прижала жінка з Ленінграда. Звали її Ніною. Була трішки старшою за Миколу, але погодилася бути з ним. Казала: "Я втратила чоловіка, дітей... Тепер берегтиму цю людину, яка вірно захищала нас".
Останні дні свого перебування в госпіталі я ходив, куди мені хотілося - аби не сидіти в палаті. Навіть плакати почав, коли, бувало, залишався наодинці в палаті.
- Скоро мене комісують? - запитував у лікаря.
- Потерпи ще.
Хлопці сміються, кажуть:
- Він же дитина - додому хочеться.
Навідався мій друг Василь Зима. Запитав у мене:
- Хочеш, я допоможу тобі комісуватися?
- Так, - відповів я.
Мене комісували через місяць. Одержав відповідні документи.
- Збирайся додому, - сказав мені лікар.
Після цих слів мені раптом стало жаль друзів, яких тут уже мав, жаль було з ними розлучатися. Медсестра сказала:
- Іди і одержуй обмундирування.
Я пішов на госпітальний склад. Там мені дали шапку, нову гімнастерку, нове офіцерське шевйотове галіфе, нові черевики й обмотки і матроську шинелю. Головному лікареві госпіталю, який видавав документи, я сказав, що мені буде соромно з'явитися в селі в такому одязі. Він відповів, що коли соромно, то їдь в глибину країни, і мені замість шинелі видали новий бушлат, а разом з ним і картку на проїзд та харчування, речовий мішок і харчів на три доби. На прощання я пішов і походив по місту. Сходив у музей Лєрмонтова, в кінотеатр, де подивився кіно - демонстрували якраз фільм про Михайла Юрійовича.
Вже звик до міста, і розлучатися було важко. Попрощався з товаришами зі своєї й інших палат. Попрощався і з членами військової комісії, яка прибула з Москви. Вийшов за ворота, повернув ліворуч і подивився на корпус, де пробув так багато часу. Красива споруда - зведена за проектом якогось італійського архітектора. Марія Антонівна Ісинська просила зайти до неї і попрощатися. Ось і її будинок. Стукаю.
- Заходьте, - чую у відповідь.
- Ось і я... Від'їжджаю додому.
- Значить, додому?..
- Так, Маріє Антонівно.
Вона сказала, що до Нелі тепер ходить Микола. Показала й фото, на якому був він і Неля. Гарна пара, чого там казати.
Попрощався я з Марією Антонівною, Запам'яталася мені такою: стоїть на порозі, руки заховала під фартух і говорить:
- Щасти тобі. Шкода, що ти не захотів бути з Нелею. Вона хороша дівчина. Це я тобі кажу не лише як мати, а й як жінка, яка бажає тобі лише добра.
Пішов я на вокзал. Сів на електричку і поїхав з міста, яке залишило по собі таку добру пам'ять у мене.
Вночі прибув до Мінвод. Там вокзал - напхом напханий людьми -не те що сісти, а й стати ніде. Нарешті прибув поїзд. Куди він їде?
- До Армавіра. Сідай, військовий!
Провідник нікого не впускає. Ми - напролом, у тамбур. Провідник був інвалідом війни і вмів матюкатися. Лаяв, мовляв, ми спекулянти. Але у вагоні якраз вони, торбешники, й виявилися, ми ж, хто прорвався, були або з госпіталів, або на фронт добиралися.
Доїхав до Армавіра. Там пересів на поїзд, що слідував до Білоріченки. На станції Білоріченка світла не було - горів у залі каганець. Сиділо троє чоловіків. Холодно, хоч собак ганяй. По залу проходила дівчина.
Я запитав у неї, чи вона тутешня?
- А навіщо вам?
- Якщо місцева, то підкажіть, де тут вулиця Новоселівська?
- Недалеко, відразу ж за вокзалом. А хто вам потрібен?
- Мироненко Андрій Софронович.
- Ходім, я вам покажу його хату.
Йдемо. На вулиці темно. По боках вулиці височать дерева.
- Як у вас їх прозивають?
- Ройни.
Через струмок перехід. Дівчина попереджає, щоб я не спіткнувся і не впав. Підійшли до двору. На прощання я запитую, як її звати. Вона відповідає, що Любою.
- Спасибі тобі, - кажу.
За хворостяним тином завалували собаки. Підійшли з Любою, яка все ж вирішила мене супроводжувати до кінця, до призьби. Бачу через шибку: на столі горить каганець, за столом сидить-добре знайомий мені дід Мазай, як ми його звали. Я постукав у шибку.
- Хто там такий?
- Племінник з України, - каже Люба.
Дід був глухуватий і перепитав. Дівчина сказала, що мене звати Михайлом, що з України я. Чую голос тітки Пріськи:
- Ой, Господи, та це ж Мишко - мій дорогий племінничок. Швидше відчиняй двері, Андрію.
Двері дядька й тітки були підперті кочергою - ото й увесь замок.
Тітка кинулася до мене, стала обіймати. Після цього ми довго гомоніли, ніяк не могли наговоритися. Вранці тітка Пріська сказала:
- Тепер, племіннику, ходімо та подивишся, як живе твоя тітонька
Єфросинія, тобто я.
Тітка Пріська потім розповідала, щоб я не дивувався, що в неї багато собак - всі вони "для діла". Одні охороняють і пасуть отару овець. Цуценят, які плодяться, тітка вбиває і з м'яса варить мило, шкури вичиняє - виходить хром.
В базку були її вівці і, як сказала тітка, людські.
- Пасемо 300 голів, за кожну голову беремо по 50 рублів. Овечок піддоюємо, корова доїться. Робимо ряжанку і носимо до поїзда про давати. За баночку - два рублі й п'ятдесят копійок...
Показала мені все господарство - погріб, літню кухню, сад, город. Давала покуштувати різних солінь. А ще мене вразило, як давиться тростина і як з неї виготовляється мед. Показала сушарні, коптильні, де коптять і м'ясо, і сало, і груші та сливи. Все це мені з одного боку не подобалося, а з другого - хватка хазяйська, коли все до діла, коли все до ладу, з розумом, це мені подобалося.
Тітка дала дідові Андрієві грошей, бо він захотів принести вина з магазину, а сама, коли він пішов, мене попросила:
- Дивися, Мишко, не проговорися йому, що я розкуркулена, а то ж він червоний партизан і пишається цим, а куркулів він вважає ворога ми. Дід поранений і шрам на підборідді - тому він і бороду відпустив... І куля пройшла йому через рот.
Мені стало цікаво, як же склалася тітчина доля після того, як її на вокзалі покинув Табельок? В Маньківці про це різні чутки ходили, хоча в основному сходилися на тому, що тітці повезло, вона зустріла там добру людину.
- Я тоді наймитувала в Андрія... В нього були діти від першої дружини... А сам же знаєш, який був 33-й... Житейське воно діло, Мишко...
Прийшов дядько Андрій і приніс вина. Трохи випили, більше говорили. Мені розповідали:
- Син Андрій жонатий, побудувався поруч. Пішов на війну, а жінка його сама залишилася. В гості до нас ходить.
Василь живе далі від нас, також жонатий. Надя працює в Нафтогірську, у вихідні приїжджає до нас, Мишко, вона така добра душею і така красива, так гарно співає... Давай ми тебе на ній оженимо... Будеш жити з нами в літній кухні.
Я сказав, що там видно буде, що в мене ж мати, не можу я її залишити там одну.
-І матір забереш сюди.
Наступного дня була субота. Ми пішли до родичів дядька Андрія -сестри і її дочки, Клави. Познайомилися. Дівчина досить-таки вродлива, та ще й мені симпатизувала. Відразу ж пообіцяла вишити носову хусточку і увечері принести.
Вона мені й справді принесла хусточку, але дядькові собаки її не пускали до двору, і дівчина була невдоволена. Суботній день був банний. Тітка нагріла каміння, натопила в печі і всіх нас перекупала. Вода була гарячою, і після всіх негараздів так приємно було ніжитися в ній.
Пізно увечері ми сиділи в хаті і слухали тишу. Раптом залунала пісня. Гарна. Гарно й співали. Дядькові й тітчині хлопці гукнули мені:
- Мишко, ховайся, дівчата...
Зайшла Надя, це дядькова дочка, запитала, чи в нас тут нікого не було? Хлопці відповіли, що не було, вона їм на те, що, мовляв, обманюєте. Подивилася туди-сюди дівчина і відразу ж знайшла мене. Ми познайомилися. І увесь цей вечір проговорили.
У неділю ми з нею ходили до червоного куточка колгоспної контори, який був замість клубу. Молоді в селі не густо. У понеділок Надя поїхала.
Потім я зустрівся з земляком. Він тут працював свердлувальником. Був у солдатській формі, і було приємно тиснути руку солдату, говорити з ним. Приємно було й познайомитися з його мамою - він запросив у гості.
Згодом дядько Андрій пошив мені чоботи, а черевики я віддав їм. По селу вже почали ходити чутки, що в Україну я не пощу, бо "Мироничиха віддає дочку за племінника". Надя також проти такого обороту справи не заперечувала. Ось лише в мене подібних планів у голові не виникало. І в П'ятигорську, і тут, хоч як добре не було, але мене вабило додому, дуже хотілося побачити маму і всі рідні місця, всіх рідних і знайомих.
Надя, коли дізналася, що я збираюся їхати, то попрохала мене, щоб я їхав не раніше суботи, бо їй ніяк не вирватися. Та я не став чекати суботи, бо вирішив: поїду в п'ятницю. Попрощався з ріднею, сів у поїзд і - поїхав.
Колеса, здається, так і вистукували на стиках: "додому-додому-до-дому-додому..."

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22