Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому розповідається про те, що війна мало для кого є матір'ю рідною, що й там люди не лише вмирають, а й живуть, воюють.

Вночі ми копали окопи. Вдень відпочивали і готували собі їжу. Потім направили нас "на підкріплення" під Лозову. Точніше, в село Протопопівку.
Німецький танковий корпус зробив прорив в районі Красноград-Павлоград та Лозової. Армія, що займала той відрізок фронту, відступила і зайняла оборону на правому боці річки Сіверський Донець. А ми ще - ні те, ні се. Наше начальство десь в Куп'янську.
Привели нас в село Волохів Яр. Там зустрілися ми зі старими знайомими по Куп'янську.
Щоб ворог не виявив скопичення військових, нас завели в сад, де порад були зарості очерету. Вишикували в шеренгу і стали складати ми присягу на вірність Батьківщині: "Я, громадянин Союзу Радянських Соціалістичних Республік, стаючи до лав робітничо-селянської Червоної Армії, урочисто клянусь: бути чесним, хоробрим, дисциплінованим бійцем і до останнього подиху бути відданим своєму народу і Радянській Батьківщині. Якщо я порушу цю урочисту присягу, то хай мене настигне сувора кара, ненависть і презирство моїх товаришів! Клянусь! Клянусь! Клянусь!"
Як зараз бачу себе: стою на одному коліні і присягаюся.
Потім була перекличка.
- Галочка... Чумак, Гордієнко...
-Я...Я...Я...
Тепер ми, так би мовити, вже не шалтай-болтай, а справжні солдати. І питатимуть з нас "на всю катушку", як сказав нам офіцер.
В тому селі ми ночували в хаті одного дядька. Поза його хатою вдень і вночі їхали і їхали машини. Дверей він не зачиняв на засув, а топив у плиті і грів воду - такий був його обов'язок. Солдати заходили погрітися, набирали окропу. Раз за разом:
- Батьку, кип'ятку можна?
- Можна. А от цукру немає.
Я спав біля вхідних дверей з Мишком Чумаком. Пороззувалися. Я поставив свої черевики не в головах, а в ногах.
Вранці прокидаємося. Я своїх черевиків не знаходжу.
- Де вони поділися? - звертаюся до господаря.
- Я їх не брав... Сам же знаєш - всю ніч двері не зачиняються...
Мишко свої заховав, а мені нічого не сказав. Що робити, скоро ж іти, а я, вважайте, босий? - Як же я піду?..
- Зараз полізу на горище, - каже господар, - може, щось і знайду підходяще.
Зносить з горища невдовзі черевики: один цілий-цілісінький, а в другого підошва відірвана. Приміряв - підходять. Підошва - не страшно. Взувся, підв'язав підошву ганчіркою. Вперед!
Дійшли до Балаклеї. Зробили привал. У порожньому таборі військової частини нас розмістили. Звідти ми ходили через Донець і там тримали оборону. Мене приставили до кухні.
Ми вже - солдати, але ще в цивільному одязі. Видають нам хліб -по вісімсот грамів на добу, ячмінний, остюками піднебіння наколеш, поки поїси. Дають і зерно. Мелемо.
Якось я вийшов з кухні і побачив кобилу, прив'язану до перил. Побачив: сльози в неї котяться й котяться з очей, повертає до мене голову й ірже. Ніколи не бачив, щоб коняка так плакала. Серце стислося, до горла клубок підкотився. Та, Боже ж ти мій, це ж Зорька! Як я її не впізнав! Останнього разу я їздив нею до Ворошиловграда, потім один з поліцаїв на ній з Плахо-Петрівки втікав. Я повернувся до хати, де була кухня. Розвідник, який приїхав Зорькою, спав. Я пожалів його і не став будити. А тоді не помітив, як той встав і поїхав. Але зустріч з Зорькою зігріла мені душу.
Невдовзі ми перейшли в Бородоярськ, село. Невелике - всього одна вулиця. Заходимо до хати, шукаючи, де переночувати.
- Як вас звати? - запитує хазяйка.
- Два Михайли.
- Це добре, солдати.
- Та тільки форми в нас немає, ще не заробили для війни.
- Заробите, хлопці. Спатимете на печі.
Переночували. Вранці я вийшов у двір, дивлюся: в сараї стоїть корова, але позаду неї немає стіни. Хлопці пішли рити окопи, а я зайшов у хату і запитую в господині:
- У вас же в хліві стіни немає, де вона ділася?
- Та, - відповідає, - снаряд розірвався поблизу... Добре, що корова в той час в окопі знаходилася...
Прошу її, щоб вона дала мені сокиру, і йду якось залагодити хлів. Біля озера нарубав рівної вільшини. Приволік, обрубав, запазував і гноєм замазав аж до самої стріхи. Вийшла господиня і ахнула:
- Диви, який молодець!
Мені приємно, що я допоміг тітці Галі, адже в неї маленькі син і донька.
Недовго ми знаходилися в тому селі. Вночі, пам'ятаю, копали окопи. Було, проб'єш мерзлий грунт, а там м'яко - пісок же. Обіпрешся об стінку ногами - спиною і задрімаєш. А прокинешся - замерз добряче.
На ранок повертаємося до хат, де нас розквартирували, а тут команда: шикуватися і - в дорогу. Але не кажуть, куди саме.
- Спасибі, тітко Галько, за гостинність.
- Спасибі й вам. Дай тобі, Бог Мишко, щоб ти живим залишився! - це мені навздогінці.
Йшли всю ніч і прийшли в село Топлянку. Село вщент спалене. Нас прикомандировують до сто другого полку тридцять п'ятої дивізії. Коли вишикували, то сказали, хто закінчив сім класів, хай зробить три кроки вперед. Мишко Чумак зробив і мені каже, щоб я виходив, але ж я закінчив лише п'ять класів. Він запевняє, що ніхто "докопуватися" не буде. Виходжу і я.
- Хто хоче бути бронебійником і винищувачем ворожих танків?
Три кроки вперед!
Вийшло чоловік з сорок. І я разом з ними.
Розмістили нас в одному приміщенні, поряд мешкало наше начальство. Жити можна.
У полку був молодий політрук. Якось. він побачив, що в мене черевик на перев'язі й каже:
- Ось є людина, яка підтримує бойовий дух Червоної Армії, не бо ячись потрапити в багнюку.
Увечері він мене запросив перевіряти документи на території розташування полку, бо хтось пустив ракету і невідомо ще, заради чого це зробив.
Дійшли до штабу. А там політрук і каже, показуючи на мій обганчіркований черевик:
- Треба цьому солдату нові черевики.
Взяв записку, і невдовзі ми на складі одержали нові й гарні черевики. Я потім пішов у частину, а політрук лишився в штабі. Спали ми вночі мало - то доводилося рити окопи, то ще щось, то ж "кімарили" вдень і сидячи, і стоячи, як хто вмів.
Потому нас перевели в Малу Вишневу. Зима закінчилася, на деревах ще листочки не з'явилися, але тепло вже відчувалося.
У селі нас розташували по двоє в землянку. Зі мною був Альошка Сухомлинов. Потрапили в дуже гарну родину, де були дідусь, бабуся і двоє дівчат, шістнадцяти й тринадцяти літ. Спали ми на долівці, вкривалися ковдрами. Разом харчувалися. Ми віддавали свій сухий пайок, який одержували на тиждень, господині, вона й готувала страви.
25 квітня нас направили на оборонний рубіж по лінії Мала Морозівка - Ковтунівка. Знаходилися в другому ешелоні. Коли настав день, то заходилися готувати їжу - у напівнакритому окопі влаштували топку, топчан, на якому і їли, і спали. Проходи були відкритими по боках (на випадок, якщо ворог піде в атаку), то можна буде відразу вихопитися до бруствера і стріляти звідти з протитанкової гармати або кулемета системи Семенова.
- Звідки ви? Що вас цікавить? Якої політичної точки зору ви дот римуєтеся?
Що казати? Чомусь пригадався батько: як його запитали про Ягоду. Побоювання в мене не було, але я сказав правду: "В політиці я не розуміюся". Мене й залишили в спокої.
Першого травня ми чекали наступу ворога, але так і не дочекалися, а наче б він мав нас "поздоровити" з святом. Коли вже вечоріло, то на заході сонця з'явилися три ворожі танки - через передову вони пройшли без бою, бо був наказ їх пропускати.
- Підготуйся до бою! Стріляти танку в "живіт"! Одна важка, друга середня, третя самохідна гармата, вогонь!
В одного з танків відразу ж зрізали снарядом люк. Зупинився. Ага! І тут "заграли" "Катюші". Завирувало все в диму й вогню. Фріци відразу ж розвернулися і дали драла - це ті, що йшли за танками. Наші взяли частину їх в полон.
Після свята стало спокійніше. З боку Вільховатки було видно залізну дорогу, яка вела на Харків. Поїзди по ній не йшли - йшла війна. Якось я попросився у командира сходити в село Бродоярське, котре знаходилося неподалік. Там жила тітка Галька, в якої був на постої. Командир дозволив.
Йду, аж чую, як неприємно й моторошно свистить снаряд. Впав на землю, полежав. Мене, очевидно, помітили німці і стали прострілювати місцевість, де я знаходився. Вирішив не спокушати долю - повернув назад.
Десятого травня зняли нас з оборонного рубежу, повели через Бродоярівку. Я не посмів відпроситися, адже вже було відпрошувався. Але тітка Галька, в якої я недавно був на постої і полагодив сарай, Передала мені хлібину і пляшку молока.
Потім ми знову повернулися у Вишневе. Там жителів не було -порожні землянки. Сутужне довелося й з харчуванням.
Ми, сорок два чоловіки, стояли в садку, де й кухня знаходилася. Дали нам пару коней, бричку досить своєрідну - на залізних коліщатах від плуга. На ній ми мали доставляти продукти. Самі, звичайно. Було, командир роти старший лейтенант Смирнов скаже:
- Галочка, запрягай, поїдемо за продуктами в село Бригадирівку.
Коней я накривав буркою, щоб німецька "рама", яка постійно знаходилася в повітрі, не засікла нас, бо як помітить, то засипле гранатами. Сипали їх з "рами" - літака-розвідника, мовби з мішка.
Навантажимо на складі різних продуктів і тим же шляхом повертаємося назад. В підрозділі до цього ставилися по-різному. Одні дякували мені, що, ризикуючи життям, привіз продукти, інші ставилися недоброзичливо. Як, наприклад, Микола Сомов з Барнаула. Він разюче відрізнявся від казаха Алтинбекова - душі-людини. Одного разу, по приїзді з Бригадирівки, Сомов каже:
- Ану, хохол, розкажи, як з начальством їв, випивав?
- Нічого я не їв з начальством, а якщо їв, то - з вами борщ, заправлений американським шпиком з скоринками в палець товщиною, які розкипають і плавають зверху.
А потому команда: "Шикуйся!" Хапаємо гвинтівки, шикуємося.
- Гапочка, вийди з строю на три кроки. Кругом.
Перед строєм зібралося все командирське начальство.
- Ану, Гапочка, розкажи, яку ти скоринку їси, ту, що в борщі. Ти думаєш, що ми сало їмо, що салом борщ заправляємо? Ти - підлабуз ник, хохол. Один тобі наряд поза чергою.
Відповідаю: "Є!" - і стаю в стрій.
Заходимо в хату. Всі помовкують, а Іванов криво посміхається. Увечері йду рубати дрова на кухню. Там чергує узбек Сумін. Працюємо, а вухо вловлює гуркіт гармат, вибухи мін і гранат. Я у дворі нарубую соснових чурок, опівночі лягаю спати. Але Сумін будить мене словами:
- Не спи! Стріляти буду!
Він засинає. Потім буде ще вдень спати, а мені цілу добу на ногах.
Вранці - тактичні заняття з повною викладкою. Мій командир, за національністю казах Алтинбеков, я в нього ординарцем. Несу і його плащ-палатку. Вийшли в поле за село, окопалися в густому буркуні.
- Хапочкін, хочеш спати? - питає мене командир.
- Хочу, - відповідаю відверто.
- Так спи... Увечері будеш співати!
Наступного дня - банний день і "душогубка" - биття вошей сухим паром. Баня була літня, наметова. Вода дуже гаряча. Командир Алтинбеков попросив, щоб я потер йому спину. Ми з ним розговорилися. Він розповів про свій Казахстан, про Алма-Ату - столицю республіки, де жив, де жила його сім'я і за якою він дуже сумує, бо то рідня його.
- Ти - гарна людина, - каже мені Алтинбеков, - якщо тебе пора нить, то я тебе буду рятувати, а ти рятуй мене.
Знову - тактичні заняття з повною викладкою. Повертаємося увечері - на спині піт виступає, а сорочки ним продубилися. Ніхто не заспівує, а старшина наказує. Думаю, нам ще тільки не вистачало по-пластунськи лазити, як погрожує старшина. Й так ледве на ногах тримаємося. Заспівую, а всі останні не досить в лад гудуть. Та потім пісня збадьорила, і добре почало виходити.
Взвод, в якому був Іванов, що мене чомусь недолюблював, не співав, там заспівувачем був він. Старшина змусив годину повзати по-пластунськи, і солдати були злі на Іванова, погрожували, що як почнеться бій, то пристрелять його, щоб "німцям було менше клопоту".
Нарешті і я одержав листа з дому - поштар приніс увечері. Писала мама, вона якраз знаходилася в Сватовому. Писала вона так: "Синок, я приїхала до Куп'янки (це Куп'янськ), так тебе там уже не було. І поїхала шукати тебе далі за адресою, яку ти написав на трикутнику листа. Солдати, в яких я запитувала, то казали, що ти або в Куні, або у Вишневому.
Словом, казали мені, що ти вже на фронті. Так я й роздала, синочку, твої гостинці солдатам. Такі вони, синок, молоденькі ж, як і ти. Намулила я ноги, йшла босоніж. Ночувала в лісі. Так було страшно. Зовсім недалеко були німці, чулася стрілянина. Вранці солдатики дали мені солідолу, щоб я помазала ноги. Трошки полегшало, і я дійшла додому. Напиши мені, де ти будеш, я прийду до тебе. Тут же недалеко - всього двісті кілометрів..."
Я їй відписав відразу ж: "Не треба, ма, до мене приходити, бо це далеко і небезпечно. Годують нас добре. Ми не на фронті, але скоро нас пошлють на фронт, поки що навчаємося воювати. Людей у селі немає, з'являються лише тоді, коли треба обробляти городи..."
Знайомився з дівчатами. Війна війною, а молодість брала своє - призначав побачення, вони мені призначали. Це в той час, коли був на постої в Марії Орестівни. У неї ще дід з рудою бородою, якого ми називали Мазаєм, і він нам відвів хлів, де ми спали на соломі.
Марія Орестівна ставилася до нас, наче до своїх синів. Пам'ятаю, як вона влаштувала, було, застілля несподівано для нас. Це вийшло так святково, так незвичайно, бо ж за кілька кілометрів від передової, хіба про подібне можна було думати.
Так от, над столом були рушники вишиті, стіл скатертиною застелений, а на ньому - гречана каша, помащена олією з насіння конопель, - пахуча така олія.
Не тільки я один співав - співали й інші. Ото ж було весело! Перед цим ми прийшли в хату Марії Павлівни з дуже вродливою дівчиною -була вона в білому платті, по якому голубі квіти розкидані. У мирний час в таку б дівчину закохуватися, брати з нею шлюб і жити щасливо. Але коли зайшли в хату, то стільки було жартів, що ніяк не вірилося, що це не мирний час, що жахлива м'ясорубка зовсім поруч.
В одній з хат, де ми тоді стояли на постої, перебувала трійка суддів -військово-польовий суд. їх усі боялися, бо ще найгірше, коли помираєш не в бою, а за вироком тих суддів. Вони займалися тим, що відловлювали дезертирів, власне, ловили їх не вони, вони лише судили, виносили вироки та стежили, щоб вироки були виконані. Дезертирів і тих, хто сам собі прострелював руку чи там ногу, або, як їх називали, "самострілів", в основному присуджували до розстрілу. Вночі, в ярку за селом, їх і розстрілювали. Марія Орестівна розповідала багато різних історій з цього приводу.
В ніч на перше червня зібрали нас і повели в напрямку села Савинці. Ведуть і ведуть і нічого не кажуть, куди саме нас ведуть. Минули Савинці, Донець перейшли по мосту, завели нас в ліс. Далі - під гору. Була ніч, і я запитав у сусіда: "Що ото блищить у траві під ногами?". Відповідають мені, що то світлячки. А мені на ті вогники так просто лячно ставати ногою, бо погасити чи роздавити шкода.
За лісом і річкою була вже наша оборонна лінія - звідти до німецьких окопів метрів з триста, не більше. Раз за разом чули ми постріли.
З нашого боку не витримували новобранці і стріляли, як потім нам казали, в бік німців. Ті відповідали з автоматів.
Розмістили нас неподалік від штабу полку. Спали ми всі покотом на сіні.
Вранці повставали і пішли під прикриттям дерев до Дінця за водою. Хто вмивася, а хто й голився. Чергові набрали води для кухні. Ми, рядові, влаштували "стіл", бо без нього ні в тилу, ні на передовій не обійтися. А як зробити, щоб не привертати уваги стукотом? Та дуже просто - горбик обкопали канавою, і вже перед тобою - стіл.
Несли службу по охороні, допомагали на кухні, прали білизну, купалися. Була там і бочка, яка допомагала сухим паром проводити санобробку. З передової везли поранених, хворих. Через Донець човном переправляли, а човен собаки тягли. Пливуть і гавкають один на одного. Дружно виходять з води, обтрушуються. Солдат, що супроводжує поранених, поправляє упряж, пораненим допомогу надає, аж поки до лазарету не доставить...
Потім було захворювання на малярію. За день підкошувала хвороба чоловік з двадцять п'ять. Сліпли. Хворі бралися за руки і йшли вперед, бо треба йти, там, може, вилікують в тилу. Ми також допомагали захворілим, хоча й страшнувато було, бо ж хвороба передавалася. Гімнастерки потім виварювали і прали, самі ретельно парилися, милися милом.
Якось на кухню забігає солдат з нашого підрозділу і запитує, що потрібно зразу: прати чи виварювати?
Я все пояснив. Подякував. Це ніби дрібниці, а саме від таких дрібниць залежало часто життя солдата.
Мені стало цікаво.
- А чому ви в мене питаєте?
- Та ми тут сперечаємось: хто краще знає, санінструктор чи Гапочка? - це сказав рядовий Рябокінь, - і вирішили, що ти знаєш краще.
Хоча смерть поруч, але життя брало своє - зорганізувалися солдати в ансамбль, отож, виявилося, що своїх артистів у нас чималенько, якщо розібратися. Влаштували сцену таким само чином, як ото й "стіл". Запам'ятався мені сонячний недільний день. Грав духовий оркестр вальс "Берізка". Раптом всі тривоги відступили, і стало так легко, так радісно на душі - піднявся б угору птахом і літав би.
Хлопці потім грали на баяні і співали пісень. А дівчата виконали досить бойові частівки, де було й про мирне життя, про Ваньку, що ходить по селу й розтягує "гармазу", сам у білій сорочці і ремінь "на пузу". І про те, як ходить по суші й морі "Катюша" кроком фронтовим. Гарний був день, веселий був день, радісний був день той недільний.
Зовсім молодий солдатик заграв на баяні і виконав пісню, яку сам і склав про нас - бійців-кулагінців 35-ої стрілецької дивізії, потім перейшов на "Саратовські перебори". Але, підказувала мені душа, не може недільний день скінчитися так, щоб усе було тільки добре. Де не візьмися - "рама" в небі з'явилася. Все - концерт закінчено - розсереджуємося хто куди. Я потім пригадував хлопця, який грав і співав, бо дуже він був схожий на нашого сільського - Івана Ковергу.
22 червня 43-го року. Ми вступаємо в комсомол. Зібрали нас в лісі під кремезним і товстелезним дубом. Стіл накрито червоною скатертиною. Тут я отримав комсомольський квиток. Звичайно ж, давали клятву, було урочисто. А ще такий само, як і тієї неділі, сонячний день видався.
Нарешті й мені невдовзі довелося побувати в розвідці, бо кухня вже починала набридати. Вийшли на околицю лісу в складі двох невеличких підрозділів на чолі з молодим лейтенантом і двома медсестрами та солдатами. Запитує в нас молодший лейтенант, якого ми звали Миколою, як будемо діяти? Та йому ж видніше.
Сапери нам розміновують дорогу і пропускають на передовий рубіж.
Перший підрозділ швидко перетнув нашу розміновану частину. Молодий лейтенант каже, щоб я й медсестра Аня, про всяк випадок, рятували його, бо в нього молода дружина і донька. Раптом - вибух. Хтось підірвався на німецькій міні. Фріци відразу ж відкрили ураганний вогонь з мінометів і автоматів по нашому передовому підрозділу. Молодий лейтенант мав діяти, і тільки-но підвівся на бруствер - куля потрапила прямо в серце. Зав'язався бій. В ньому з нашого боку було вісімнадцять чоловік поранених, троє вбитих.
Медсестри, та й ми всі, не сиділи без діла - виносили з поля бою поранених. Всіх винесли - і вбитих, і поранених - нікого не залишили. Бій закінчився не на нашу користь, але це вже було справжнє хрещення вогнем. І командири потім відзначали, що ми вели себе хоробро, ніхто не ховався, не ухилявся.
Поранених несли всі, хто залишився неушкоджений. Важко було медсестрам - допомагали їм.
Невдовзі нас перевели і розташували в іншому місці. Там ми знову рили землянки і обживалися на новому місці.
Пригнали шістсот чоловік штрафного батальйону. Вони повинні були взяти висотки, що виднілися на німецькому рубежі. Поряд з нами розташувалися рота автоматників і патрульний взвод.
Почалася стрілянина з боку німців - вели артилерійський вогонь. Снаряд вибухнув неподалік того місця, де я знаходився -підрубав під корінь дуба. Підводжу голову - шматки розірваних снарядом тіл. Яке страхіття - такого мені ще не доводилося бачити. Хтось наказує мені: "Мерщій до Дінця за санінструктором!"
Я схоплююсь на ноги і біжу, пригинаючись і чуючи за собою свист снарядів. Збігаю по стежці в ярочок - трава зарошена, слизька. Скочуюся і бачу шапку, а потім і вбитого. Я його знаю, це Іван, він доброволець, всього п'ятнадцять років від роду. Далі ще - Микола Чкалов, йому вісімнадцять літ...
Вранці ми викопали братську могилу під кущем шипшини. Склали їхні тіла на шинелі, шинелями прикрили і закопали. Поставили на горбику зірку, вирізану з фанери. Був і салют.
Я тоді запитував у добровольців, яким виповнилося по п'ятнадцять років і трішки більше, чому вони вступили до армії, адже діти ще. Мені відповідали, що в селі нічого було їсти і вибирати не доводилося - або з голоду вмирати, або - на фронт.
Там я зустрів знайомого по школі, на прізвище Заєць. Він жив у землянці неподалік. Трішки поговорили, сходили за водою до криниці, яка була в лісі. Заєць був мінометником, хворів уже на малярію.
Переміщення підрозділів було значним - хтось прибував, когось переводили на іншу позицію. Активно працювали санінструктори, видаючи порошки від малярії, та й не тільки від цієї хвороби. Наступного ранку нам наказали одержати харчі. Моїми напарниками були харків'янин Льонька Демидов і Альошка Сухомлинов з Попасної нашої Луганської області.
- Чому це видали сухий пайок на кілька днів?
- Переводитимуть нас. Вчора на заняттях поранило сім чоловік.
Командир тоді сказав, що під час навчальних стрільб одна з куль, випущених нашим солдатом, рикошетом поранила нашого ж солдата. Треба було бути обережнішим - вистачало того, що потерпало багато солдат і після артилерійських та мінометних обстрілів з боку ворога.
Через два дні нас посадили на машини і повезли в село Українка. Там, в дядьківських садках, було наказано розбити намети. Добре нагодували. Там все це було готове. Перед селом був ставок. Вода в ньому каламутна, але бичків там було - сила-силенна. Купаєшся, а вони лоскочуть ноги.
Невдовзі наш підрозділ одержав розпорядження в район міста Ізюма, точніше - в село Піски. Село було залишене його мешканцями, і ми розташувалися на ночівлю в порожніх хатах. На городах були помідори - ми підкріпилися ними. І знову в дорогу - на станцію. Раптом, як тільки вийшли з села, нас засікли німецькі літаки, і жарко нам довелося. Вимушені були завернути в село Червоний Оскол. Заночували.
Вранці я встав, і так мені чомусь стало на душі тяжко. Зайшов у приміщення школи, а там повно-повнісінько поранених. Земляків не зустрів. Роту винищувачів танків-"петеерів", де був і я, розмістили в сосновому ліску. Призначили в роту комсорга - молодшого лейтенанта. Він відразу ж почав проводити політінформацію, а тут німецькі літаки над головами закружляли.
Комсорг взяв з моїх рук протитанкову гвинтівку, поставив її на плече моєму другому номерові і вистрелив по літаку. Несподівано дуло розірвалося, і Альошку Лісовського поранило. Довго допитували, але він відбувся легким переляком.
Повели нас на Єромовську переправу через Донець. Не встигли дійти, як усе небо буквально закрилося крилами німецьких літаків. Загула, завирувала земля і все навколо. Я разом з кількома бійцями вскочив у землянку. Ось де страшно було! Земля не просто вивергалася, вона горіла разом з людьми. І дим стояв такий чорний - ніякого просвітку. Ми з горем пополам перейшли на правий бік Дінця, розмістилися під широкими кронами осокора. Вище, під гору, лежали стволи зрубаних дубів. Під ними був прохід. Заступник командира полка вишикував нас та дав розпорядження по наступному дню. Ми мовчки вислухали його.
Нашого командира полку Стахова того ж дня поранило в живіт. Увечері поблизу його землянки впав ще один снаряд ворога. Командир загинув. Ми в той час були вже на галявині, де стояла далекобійна гармата -посилала вона снаряди на двадцять п'ять кілометрів.
Алтинбекова також тяжко поранило в хребет. Він, якщо навіть і залишиться в живих, то буде комісований. А в нас - то ми стріляємо, то нас обстрілюють.
Окопалися, для гармат зробили укриття. Хочеться пити. Кому йти за водою? Я погоджуюся, бо всі мовчать. Начіплюю на пояс фляги і пробираюся до криниці. В темряві потрібно було брати лівіше, а я взяв праворуч. Що побачив - вжахнуло. Сотні вбитих наших солдатів. Багато часу минуло відтоді, а й зараз спокійно не можу думати про побачене. В різних позах, з відірваними ногами, руками, головами...
В мені все помертвіло. Звернув убік, і в цей час зробили залп "Катюші". Я впав, а потім побіг до криниці і набрав води.
Поки хлопці пили, я їм розповів про побачене. Нас попередили, що вночі підуть в атаку наші танки (ми були в другому ешелоні). Через якийсь час танки пішли через наші окопи. Один з солдатів злякався і вискочив прямо під гусениці. Його прізвище Демидов Олексій. Красивий був, двадцять четвертого року народження, тільки худий-худий.
Ще одного нашого товариша забрала війна. Забрала, щоб ніколи і нікому не віддати.
Вранці ми змінили позицію - перебралися правіше лісу і окопалися. Аж тут і німецький літак не змусив на себе чекати - летить над самісінькою землею і строчить з кулеметів. Від того свинцевого шквалу також загинули солдати, були поранені. Війна нікого не щадила.
Рядовий нашої роти на прізвище Сомов ще в селі Залимані сказав: "Ой, хлопці, недобре передбачається..." Я тоді мовчав і носив у пам'яті сон: снилося, що дія відбувається на небесах. Довкола - неймовірна блакить. І посеред неї стоїть стіл, на ньому - пляшка шампанського, і два священики. Я й тоді, коли снилося, і після запитував сам себе: невже білий світ закінчився?
Мама прислала листа: "Синок, я ж таки була під Ізюмом у селі Піски, де ти з солдатами зупинявся на нічліг, була в тому дворі, де ти рвав помідори на городі. Потім ви пішли на Червоний Оскол, я також хотіла йти слідом за вами, так військовий патруль мене не пустив, сказали таке: "Ваш син в бою - не можна". Ну таки впросила, пропустили мене в Оскол. Прийшла я вранці.
Побачила багатьох поранених - вони лежали скрізь. А тебе ніде не могла знайти...
"Синочки мої, пропустіть мене", - благала я, і мене пропустили, і я вийшла на дорогу до Яремівки. Мені знову сказали: "Там усе горить, а ваш син в бою, ідіть додому. Якщо залишиться ваш син живим, то й побачите."
Знову я роздала все, що несла тобі, і пішла додому. Пиши, синок, де ти зараз?"
Мама була водночас зі мною в селі Піски під Ізюмом, але так мене й не знайшла. Мені якраз в ту ніч наснився сон, який я вже переповів. І серце тоді передчувало, та... Як співав один солдат: "Та ніколи ж і поглянути на фотографію твою..."
Коли стемніло, то нас вишикували, взяли ми по дві гвинтівки на плечі, і - кроком руш! Підходимо до хутора Тихоцький, далі - Суха Кам'янка, де бачили, як горіла двоповерхова школа. Тут, коли йшли понад ярком, несподівано неподалік розірвався снаряд, і я дістав поранення. Взяв у жмені землі і притулив до рани. Та й пішов далі. Проходячи повз шкільний двір, подумав, що тут же діти ще недавно прогулювалися під час перерви, а тепер школа згоріла, а у дворі - тільки березові хрести та горбики могилок. Ми вийшли на шлях Харків-Ростов. У траншеях, куди завернули, були здебільшого солдати з Середньої Азії та Кавказу. Там і розташувалися.
Командир пішов до штабу полку і невдовзі повернувся. А слідом за ним прийшов хлопчина років п'ятнадцяти - син полку - і сказав командирові нашому: "Мені наказано провести вас в отой лісок", - сказав і показав рукою на лісок, що виднівся обабіч шляху.
Йдемо тихо. Вигорілі бур'яни справляють гнітюче враження. Під ногами потріскує, бо донедавна тут був буркун (острівці його де-не-де залишилися). Буркун там в наш зріст. Дійшли до лісу. Німці нас виявили і почали пускати освітлюючі ракети. Ми залягли і чули голосні розмови німців - вони були зовсім поряд.
Ми піднялися на повний зріст і тепер уже не удвох, а я сам ніс "петеер", і побігли, скільки було духу, до траншеї, бо бачили її бруствер. Німці поливали нас вогнем кулеметів. Траншеї і окопи для нас були готові. Командир почав кричати на сина полку, що той нас вів на вірну загибель, погрожував розстріляти, але обстановка була така, що змінювалася не те що кожної години - кожної хвилини, і звідки було тому хлопцеві знати, куди він нас вів. Куди наказали - туди й вів.
На вогонь німців відгукнулася наша артилерія і більше била по наших траншеях і окопах, ніж по німецьких.
О четвертій ночі почалося. З обох боків вдарили з усіх видів зброї -загриміла канонада. Осколки згори сипалися на наші голови. Кілька годин горіла земля. Та німці добре укріпилися і трималися.
Нічим було дихати - дим душив, хотілося пити, а води не було. Не було чого й їсти. Де старшина й повар? Старшина виправдовується, що кухня далеко і ніяк підвезти, бо коні кудись зайшли.
Нарешті в траншею доставили термос з супом, кашу, чай. А ще -горілку-сирець. Я не міг переносити її смердючого запаху і сказав своєму другому номеру: "Льоню, випий і мою порцію". Він охоче погодився, сказав: "Вип'ю, і хай або груди в орденах, або голова в кущах".
Роздали нам і махорку. Така розкіш була завжди перед наступом.
Я віддав і махорку - хай хлопці курять, кому хочеться. Почувся заклик, бо ми вже приготувалися до атаки:
- Бий проклятущого фашиста, не давай йому й дихнути!
А тоді:
- Ура! За Батьківщину! За Сталіна! Підіймайся в атаку з вірою в Бога!
Останні слова для нас були несподіваними.

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22