Сайт города
СВАТОВО




Моє село - моя Маньківка



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому розповідається про село моє, мою родину.

Село моє - Маньківка, життя моє, думки мої. За селом - шлях Валуйсько-Бахмутський проліг. Обабіч нього - роздолі поля. За вигоном, на Путрені, хати одна побіля одної потулилися. Взимку вони в затишку садків, влітку рожі цвітуть, навколо довгі тіні відкидають. Мовби ото сторожують хліви, що по дворах розташовані.
Є ще левада з білим, синім та жовтим цвітом з весни й до осені, є високі верби, котрі мов пожурилися. За вербами, на високій Артемовій горі, млини Тропікові височать, здалеку їх видно.
На вигін майже всі путряни худобу виганяють. Пасуть не чередою, а кожен свою - пастухами дорослі, парубки, діти. Мами наказ дають, щоб менших не зобижали.
Пасли в Берегівському яру, перед обідом гнали напувати худобу до ставка і самі обідали тим, що й кому в торбинки клали матері. Поївши, запивали холодною джерельною водою.
Після обіду - часина для розваг. Хлопці "свинку" ганяли. Грали і в цурки. Гра дуже проста: забивали кілочок у землю і зубами витягували. В цій грі й дівчата брали участь. А ще вони грали в крем'яхи: брали в жменю по п'ять камінців, підкидали їх, маніпулюючи рукою. Була ще гра в "шпильку". Увечері втомлену і напашену худобу приганяли на вигін, звідси -вулицею та по дворах.
Який же пишний та гарний був вигін, коли зацвітав спориш -дрібний білий-білий цвіт. Тоді в нас була традиція: виходити сім'ями на вигін, старі й малі, одружені і неодружені. Виходили Гапочки - дід Григорій Охрімович та бабуся Наталка (це по батьковій лінії), а по материній - дідусь Корній Харитонович, бабуся Галина, брати Іван, Андрій та Кирило з дружинами Наталкою, Харитиною та Ольгою. Виходили всі Маштаки, Охріменки і всі, хто мешкав на нашому кутку. А це й Божки, Часові, Митутівські - хіба всіх перелічиш. На Березівському вигоні гуляли мало. Виходили погуляти на вечорниці в суботу, виходили в неділю та святкові дні. Хат мовби й мало на кутку села, а людей душ з сто п'ятдесят набиралося.
Біля дворів лежали вербові колоди - на них всідалися вечорами, а то й просто стояли, співали українських народних пісень. Це - молоді, старі ж переважно вели розмови, лускали соняшникове та гарбузове насіння, поглядали за молодими. А ті не лише співали, а й гойдалися на релі - до високої гілки прив'язувалася вірьовка, а до неї - товста палиця. Грала балалайка, гармонія. Отож, так розходжувалися, що й гопака вибивали, а ще - тріпака, кужелі - були такі танці.
Влаштовували і щось на зразок театральної вистави. Під відкритим небом, якраз навпроти дідусевої хати. Тієї хати, в якій народився мій дідусь, мій тато і я. В тій хаті жила вся моя родина.
Діда мого - Гапочку Григорія Охрімовича - по-вуличному називали Мішечком. Був дідусь невеличкий, товстий, волосся русяве; влітку вдягався в штани, підперезані валом (щось на зразок мотузка), одягав сорочку, взимку не скидав з пліч кожуха, носив ще чоботи-витяжки.
Бабусю звали Наталією Федотівною, була вона з Тарасівки, отож, тарасівська, а по-вуличному - Дерезівна. Прикрасила вона рід Гапочок красою та розумом. Але Охріменки також були гожі собою, здібні та удатні до всілякої роботи. А щодо розуму - не позичали ні в кого. Була ще й вродлива невістка - дядька Івана дружина, її також Наталкою звали. Іван - старший з синів, Андрій, це мій батько, був середній, його дружина, а моя мама - Харитина. Дітей у моїх батьків було п'ятірко - Михайло, Микола, Іван, Олександр та ще Рая. У наймолодшого, дядька Кирила, дружину Ольгою звали. Вони мали трьох синів. Тітка - вона була в родині передостанньою за віком - на ім'я Пріська, була замужем за Йосипом, Марфа мала за чоловіка Сашка Микитенка. Найменшою і найгарнішою була Віра, але її не стало в п'ятнадцять літ від роду - застудилася, заслабла легенями, померла.
Як зараз бачу: в хаті над столом засвічена лампа, дідусь спочиває на покуті під образами. Сім'я збирається вечеряти. За стіл сідають спершу дорослі, потім малі. Невістки подають вечерю. Хліб ділять кожному по шматку, самі вечеряють стоячи. Двері на вулицю відчинені навстіж. З вигона долинає пісня:

"Охріменкова сім'я вечерять сіда,
А мене, молоду, посилають по воду.
До криниці йшла, як голубка гула,
До криниці прийшла - умивалася.
Чистим, білим фартушком утиралася.
До віконця прийшла - прислухалася.
Вся сімейка мовчить, одна мати бурчить.
Одна мати бурчить, свого сина вчить:
"Чому, синку, не п'єш, не гуляєш,
Чому жінку не б'єш та й не лаєш?"
"Ой ти мамо моя, як же битиму я,

Вона вміє робить, шити, прать, говорить..." Гарна пісня, чого там... Але повернемося до хати. Посеред столу стоїть велика миска з юшкою - це так звали картопляний суп. Юшку зачерпують з миски дерев'яними ложками, підтримуючи, щоб не капало з ложки на стіл, шматочком хліба. Вмовкла пісня, і в хаті -тихо, бо казали старі люди, що коли їси, то гріх розмовляти.
Повечеряли. Свекор (це мій дідусь, а невісткам же він свекор) підіймається і каже: "Дочко Харитино, принеси хол одної води". Та йому: "Зараз, тату", - виходить з хатини, бере на лавці відро, на призьбі коромисло, яке там давно прилаштували, і йде до колодязя, наспівуючи півголосом. У моєї мами мелодійний грудний голос. Вона швиденько приносить воду, ставить відро на лавці, набирає води в кухоль, обтирає його фартухом. Через стіл подає своєму свекрові. Той бере, п'є, дякує: "Добра вода!" По хвилі ставить кухоль на стіл і говорить, а всі слухають уважно:
- Хату, що на Березівці поставили, вона за традицією має відійти Івану з Наталкою, - сказав і зробив паузу. А тоді: - А найменший син залишається з батьками.
Невістка Харитина, тобто моя мама, падає на коліна перед столом:
- Таточку, ріднесенький, відділіть нас з Андрієм... Ви мене не любите, а Наталку любите, - це прийом, який невістки частенько застосовують в подібних випадках.
- А ти хочеш відділитися від нас? - це вже батько запитує в сина.
- Тату, воля ваша, як скажете - так і буде, - саме так і повинен відповідати люблячий і шануючий батька син.
- Хоч Кирюха й найменший, живе в дядька Сашка - він у нього замість сина - ми йому частину дамо, - продовжує Григорій Охрімович. – Хата вже готова, все прибрано.
Давайте поділимо все, щоб не було гніву та образ, щоб як у людей було... Самі знаєте: нова хата гарна, хлів рублений. Ну там - кобила, порося, кури. Ще - бричка, сани, плуг, борона. А посуд - чавунці, глечики та миски мати поділить сама. Що в скрині – все ваше.
Поки жили одноосібне, то працювали від зорі й до зорі, і всього було якщо й не вдосталь, то не бідували.
Колективізація прийшла в 1929 році. Новину цю путряни й березівці сприйняли насторожено і недовірливо. В артіль не вступали, але їх і не примушували. Бо на них вся опора була: вони хліб здавали державі. Дідусь мій також не пішов в артіль - мав клапоть землі, теслював, виготовляючи на замовлення й собі діжки. Він також і чинбарив - шкіру чинив. А ще вечорами невісткам скалки з пряжі сукав, давні перекази, казки та молитви переповідав. Вся родина вставала зарані, будили й нас, малих. Мені чомусь було важко прокидатися, то мене жаліли, давали поспати. "Хай Мишко поспить", - вчувалося мені крізь сон.
Тато в мене був великий зростом - не в батька свого вдався - був чорнявий, і за це його прозивали Жуком. Дивувалися люди, який же він моторний, який добрий! Як і мама, Наталя. І здібний до всього був батько: і землю обробляти, і посіяти хліб, зібрати, змолотити. Знався й на теслярстві, чоботи міг пошити, грав на балалайці і, коли чоловіки збиралися гуртом, то й чарочку випивав.
Дідусь дозволив татові й мамі відділитися. Я був дуже радий, бо вмів кобилу запрягти в бричку - її нам дідусь подарував. Словом, поклали ми подушки, поставили скриню (переїжджали возом), кота з собою взяли. Перехрестилися на всі чотири боки, вклонилися -дідусь з бабусею нам подякували, за двір випровадили. Та й поїхали ми попід березівськими вербами до нашого дому. Коли вже відкрили двері, то першим через поріг кинули черевика, тоді котика впустили. Котик був чорний, як і хазяїн, бо старі люди говорили, що кіт обов'язково повинен бути чорний у таких випадках -тоді все в новій оселі буде гаразд.
Хата була на високому фундаменті, малися дубові східці - дуб добрячий, з березівського лісу. Дах був укритий соломою з доладно ушитим та рівно підрізаним острішком. Гарними були й віконці, призьба, сіни, комора та хатина, про саму господу вже й не кажу, - зручні, просторі.
У хаті долівку завжди мазали глиною, посипали піском. Комин мені особливо подобався - був розмальований жовтими квітами. Мама подушки поклала на ліжко, навпроти лежанки повісила колиску на цвях, забитий у сволок, накрила скатертиною стіл, рушники повішала, які сама вишивала хрестиком та рослинним орнаментом.
Згодом тато проростив жито, вигнали самогону - його гнали цілу ніч. Ретельно готувалися до входин та хрестин - сорок пляшок горшки вигнали. Об тій порі якраз і дівчинка, сестричка моя, знайшлася. Назвали її Раєю.
...Посходилися рідні, куми. Віталися, цілувалися, заходили до хати, а там було так гарно. Приготовані наїдки та напої були на столах, на покуті нова ікона висіла. Коли горіла лампадка, то промені яскраво опромінювали Матір Божу, яка тримала в руках дитя -маленького Ісуса Христа.
- Любі гості, просимо до столу, - запрошували мої батьки прибулих.
Першим сів дід Гришка - на покуті, під іконою. Перехрестився. Далі - мамин тато, дідусь Корній. Сіли бабуся одна й друга, біля них повсідалися куми: мій тато хрещений Йосип Єлисейович, хрещена мама Поліна Іванівна, ще інші куми, а за ними - татова сестра, куми маленької хрещениці Раї. Знайшлося місце для співочих -жінок, з якими мама співала в церкві.
Після якоїсь там чарки пішли веселі розмови, тато заграв на балалайці, а Андрій Стешенко, по-вуличному Папурузний, - на гармонії.
Столи ломилися від наїдків: м'ясних страв, пиріжків, сметани, овочів, був узвар.
Хазяїн пригощав гостей. Тато з мамою носили на підносі чарки, наливали їх гостям, примовляли: "Наливайте повні чари, щоб через вінця лилося, щоб наша доля нас не цуралася, щоб краще жилося".
Гості вставали, брали чарки, цокалися і стоячи випивали, закусували. Потім черга наставала пісні: спершу співали божественні, а далі вже й народні. Одна з них була сумною: "Зібралися бурлаки до рідної хати, тут нам любо, тут нам мило журби заспівати".
Потім виходили у двір. Пам'ятаю, дідуся Корнія запросили на танець. Він почервонів, але не відмовився - затанцював тріпака. Добре в нього вийшло.
Подарунки дарували рідні та куми. Гуляли увесь день, який видався теплим та сонячним.
Закінчилося сімейне свято. Гості стали прощатися з господарями, розходитися. Залишився лише лавочник (лавка - це, по-тодішньому, магазин) Омеля. Він пригостив цукерками. Березівка знаходилася неподалік Валуйсько-Бахмутського шляху. На перехресті доріг височіли два кургани. Поміж ними, себто трішки праворуч, слався шлях Куп'янский, ліворуч же - Бахмутський. В 30-му році на тому кургані, що праворуч, поставили вишку двоярусну, заввишки в 27 метрів. Моєму татові доводилося її охороняти. Часто він брав з собою і мене та куцохвостого собаку Болкана. Жили ми тоді в наметі з татком, а Болкан - у землянці.
Одного разу, коли пустився дощ, під'їхала машина, освітивши нас фарами (такий густий був дощ). Це була моя перша зустріч з "залізним конем". Двоє вийшли з кабіни машини і зайшли до нашого намету. Вода стікала з їх шкіряних пальт. Таткові сказали:
- Андрію Григоровичу, заведіть дизеля.
Тато пішов і завів. Враз на вишці загорілося світло.
- Навіщо це? - запитав я потім у тата.
- Це я прожектором світив на Сватівську вишку. З Федотівсько-Покровської знімають топографічну карту.
Щодо шляхів, уже згаданих, то особливо багато підвід їхало Куп’янським - хури з Валуйок у Сватове, в Бахмут. Візники часто заночовували в нашому селі. Але це більше взимку. Згодом стало більше з'являтися не лише підвід, а й машин.
Коли в Білокуракине проклали залізницю, то шлях наче онімів. Та все ж і ним користувалися.
На Березівці нашими сусідами були в основному путряни, які там побудувалися. Лесик Іван Петрович жив у невеликій хатці. Середнього зросту, нікого не зобижав, проте був сердитий. Як збіситься, то й кобилу може вкусити, кров у тієї побіжить. Дружина в Лесика була козачкою - душевною, але часто битою. Вони мали трійко дітей, жили "індусами" - індивідуально, тобто. З нами суперечок не було.
Стефан Кіндратович Гапочка працював в артілі шорником, їздив кіньми, корову та свиней держав. Тітка Варка, його дружина, гарна собою була. Мали вони двох синів - Василя та Івана. Ті рано залишилися сиротами. А коли Стефан Кіндратович одружився вдруге, то взяв собі за дружину злющу жінку, мов ту відьму.

Зміст книги

Наступний розділ


Warning: include(/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22

Warning: include() [function.include]: Failed opening '/sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/_lm8ea8f138e7abf12fd3b69de62a906877/linkmoney.php' for inclusion (include_path='./:/usr/local/share/pear/') in /sata1/home/users/newsedu/www/www.svatovo.lg.ua/footer.php on line 22