Сайт города
СВАТОВО




ФРОНТОВИМИ ДОРОГАМИ



Кілька років тому, в день Перемоги над фашизмом, мені, разом з однополчанином Петром Даниловичем Винокуровим, довелося здійснити свою першу подорож місцями фронтової буремної юності. Після кількох годин їзди автобусом ми дістались міста Вовчанська Харківської області. На автовокзалі, чекаючи свого наступного автобуса, ми спостерігали за колотнечею пасажирів, автомашин, вслухалися в уривки розмов. У натовпі та суєті помітили літнього мужчину, який уважно вдивлявся в графік руху міських автобусів. « Чи не фронтовик, бува, такий же «екскурсант», як і ми?» — подумалось. Неподалік, на лаві, чоловік в окулярах у чорній пластмасовій оправі читав газету. Із-під розстебнутої шкірянки проглядали ордени й медалі. «А це, точно, фронтовик, — сяйнула думка. — Мабуть, здалеку приїхав на зустріч з однополчанами...»

Нарешті, підкотив наш рейсовий автобус. Літні люди, жінки, молодь заспішили на посадку. Заходимо до затишного салону і ми з Петром Даниловичем. Наші місця — попереду, як і годиться для інвалідів війни. Автобус зрушив з місця і, погойдуючись, виїхав на трасу в напрямку Харкова. Стрілка спідометра швидко поповзла вгору, до позначки шістдесят. Мимо одна за одною проносились зустрічні машини. Дорога пролягала через ліс уздовж берега Дінця. Миготіли села, а в них, у самісінькому центрі — пам'ятники, обеліски...

Невдовзі наблизилися до села Революційного, поблизу котрого в роки війни наші війська тримали оборону. Автобус зупинився і ми вийшли з нього, неабияк хвилюючись. Петро Данилович, припадаючи на поранену ногу, йшов дуже повільно. Обоє мовчали, аж поки мій земляк здивовано сказав: «Глянь, як змінилася місцевість за післявоєнний час!» Я оглянувся довкіл і мимоволі погодився: так, все змінилося невпізнанне. Рівні, гарно забудовані добротними будинками, вулиці; всюди — різні дерева та квіти, над бляшаними й шиферними дахами - ліс телеантен.

Широкою вулицею прямуємо до пам'ятника загиблим, що височіє в березовім скверику. Біля гранітного підніжжя - квіти; па пам'ятній плиті — імена оборонців-визволителів, і серед них — ім'я нашого однополчанина і друга дитинства Івана Федоровича Малишка. Ніколи вже він не повер-неться в свою рідну домівку на далекій-неблизькій Сватівщині, не цілуватиме дівчат-ровесниць, не оратиме любу серцю чорноземну Слобожанщину й не засіватиме її добірним зерном любові та надії... І ще багато хто з наших зсмляків-свистунівців ніколи вже не повернеться додому. 272 земляки полягли на фронтах тієї жорстокої війни. Але їхні імена не забуті — вони навічно занесені в книгу пам'яті та викарбувані на пам'ятній плиті в центрі Свистунівки, біля пам'ятника полеглим. Вічний вогонь пам'яті горить - не погасає в серцях живих. І ніколи не заростуть стежки-дороги до рідних і найдорожчих могил! І продовжиться життя на незнищенній землі, і кінця-краю не буде нашому козацько - селянському родоводу!

Иван Дробицкий